У січні своє 55-річчя святкував гірничотранспортний цех гірничого департаменту.
Офіційна історія ГТЦ стартує з 1969 року. Хоча у паспорті цеху мав би стояти інший рік народження, адже за виконання свого головного завдання – вивезення гірничої маси – гірничі транспортники взялися ще у п’ятдесяті роки, але у складі автотранспортного цеху.
Якщо сьогодні породу перевозять великі та потужні БелАЗи та «Катерпілери» , то починалося все з самоскидів 25-тонників. Зараз автопарк цеху нараховує близько 150 одиниць транспорту. Серед нього не лише велетні-самоскиди, а й бульдозерна та шляхобудівна техніка, поливально-зрошувальні автомобілі, бортові маніпулятори, вахтові авто. І навіть за складних воєнних часів у цеху турбуються про поповнення автопарку сучасними авто. Зокрема минулого року придбали чотири 136-тонних «Катерпілери» та новий вахтовий автомобіль на базі «Рено».
«Підлегла» територія ГТЦ величезна. Наприклад, якщо викласти усі шляхи цеху в одну лінію, то вона становитиме завдовжки 45 км. Впоратися з усім цим великим господарствам можуть лише висококваліфіковані фахівці, говорить начальник ГТЦ Ігор Савченко, а в гірничотранспортному тільки такі і працюють.
«Цифрове» кохання
Коли говоримо про персонал транспортного цеху, то зазвичай згадуємо водіїв, слюсарів з ремонту техніки. Але колектив цеху має набагато більший професійний спектр. Наприклад, начальник технічного відділу Андрій Жежер точно знає, що без нього та його колег не обходиться жоден рейс потужних авто. Це підтверджує його 26-річний досвід роботи.
«Колись в дитинстві я захоплювався аграрництвом та лісництвом, але за професію для себе обрав справу, пов’язану з автотехнікою. Спочатку так вирішили на родинній нараді, – розповідає Андрій. – Мої батьки працювали у шламовому господарстві, їм теж хотілося, щоб я пов’язав своє майбутнє з технікою. А через те, що я люблю точні науки і просто закоханий у цифри, то працювати для мене у технічному відділі ГТЦ – це одне задоволення, адже тут я бачу, як цифри перетворюються на конкретні справи. Наш відділ працює над тим, щоб собівартість робіт була низькою, а от якість роботи цеху – найвищою. Ми вираховуємо пробіг шин, тривалість роботи акумуляторів, проводимо аналіз зношення різних елементів авто, якості марок мастил та палива, визначаємо найкращі варіанти, щоб згодом саме з ними і працювали в цеху. Все це задля того, щоб наша техніка працювала ритмічно та безвідмовно».
Про космос на землі
Інженерка з ремонту, графікування та планування Марина Мушик приїхала до Кривого Рогу з Білорусі за розподілом від Могильовського машинобудівельного інституту, в якому вона навчалася на експериментальному факультеті «Автомобілі та автомобільне господарство». Цей вибір нежіночої професії був невипадковим. Марина з дитинства мріяла стати, як батько, машиністом тепловозу. Але він колись сказав, що жінок на цій посаді не бачив, і порадив обрати щось інше, але також близьке по духу. Для Марини це були авто.
«До Кривого Рогу я їхала не надовго, відпрацювати три роки та повернутися додому, але кохання затримало мене тут назавжди, – розповідає інженерка. – Саме в ГТЦ я познайомилася з веселим молодим чоловіком, з яким невдовзі ми одружилися. Олександр тоді теж працював у цеху. Він завжди мене підтримував, бо спочатку мені дійсно було нелегко. Пам’ятаю, як перший раз мені показали кар’єр. Це був просто космос на землі! Я звикала до масштабів і не помітила, як закохалася у цех, який тепер вважаю одним з найкращих на підприємстві. Мені дуже приємно, що я беру участь у розвитку цеху, бачу як він змінюється».
Наприклад, сьогодні витрати паливно-мастильних матеріалів та пробіг автомобілів допомагає вимірювати система «Дельта». А колись, щоб визначити, скільки виїздив автомобіль за зміну, скільки часу витратив на завантаження, доводилося сідати до кабіни та мандрувати з водієм, відмічати все вручну, згадує Марина Мушик. Вдосконалюється і сам автотранспорт. Головне, що залишається незмінним – це люди, які працюють в ГТЦ. Можливо, тому серед найголовніших бажань, як зізнається Марина, це зібратися після Перемоги на природі усім колективом та привітати усіх захисників, серед яких сьогодні 107 працівників ГТЦ.
«Мене рятують квіти»
У складі гірничотранспортного цеху є й заправна станція. На ній працює оператором Неля Бука. З8 років тому вона прийшла на підприємство, а в ГТЦ вона вже понад 20 років.
«Ми заправляємо весь наш транспорт, постійно працюємо з людьми, тож я не можу дозволити собі поганий настрій на роботі, – говорить Неля. – З одного боку потрібно бути уважним і суворим, все ж постійно тримаєш на контролі облік палива та мастила, з іншого – хочеться заправляти машини мастилом, а людей – позитивом. Я живу поряд з роботою, недалеко тут моя дача, тож вважайте, що я постійно вдома. Зараз непрості часи, а мене рятують квіти. В мене їх на дачі безліч. Першими весняними квітами у мене розпускаються проліски та крокуси, потім з’являються тюльпани, нарциси, гіацинти, троянди. Від квітів я заряджаюся енергією, а потім несу її людям».
Про крокодилів та раціоналізаторство
Слюсаря з ремонту колісно-тракторних засобів Валерія Лялюшко в гірничотранспортного цеху вважають аксакалом. Він пам’ятає, як кар’єрами їздили «сорокачі» (сорокатонні вантажівки), щозміни виїздили на роботу близько 100 одиниць. Потім прийшли Komatsu, і Валерій їх ремонтував. Робив він це не просто за відпрацьованою схемою, а привносив свої «новинки». На рахунку Валерія є кілька сотень раціоналізаторських пропозицій. А починалося все з кепкування. Одного разу йому, тоді ще молодому майстру, начальник техвідділу сказав, що, мовляв, у молоді на щось нове та розумне не вистачить мізків.
«От тоді й понеслося, – згадує слюсар. – Хоча, напевне, у мене ця жилка завжди була всередині. Я не можу пройти повз, коли бачу, що можна зробити щось кращим та безпечнішим. От, наприклад, перейшов я слюсарем на шиномонтажне відділення, а там на стенді хлопці знімали та розбирали шини з вантажівок за допомогою у прямому сенсі лому та кувалди. А гума буває міцно прикипить до ступиці. Небезпечно, складно, довго так робити. Я розробив пристрій, за допомогою якого все це робиться в рази легше, швидше і безпечніше. І таких винаходів було чимало, адже доробляти доводилося й за виробниками. От, наприклад, колись у нас працювали в цеху «крокодили» – так ми називали 75-титонні БелАЗи, дуже була сира модель, доробляли ми її часто на місцях. На щастя, досить швидко на заміну їм прийшли новіші та сучасніші автівки. Зараз ми працюємо з БелАЗами інших моделей та «Катерпілерами». І хоча зараз складні часи, проте я навіть на пенсії не можу без роботи. Це моє життя, можливість бути корисним. Саме з цим рідним для мене колективом я хочу зустріти перемогу. А цеху в його 55 років бажаю лише розквіту та поповнення новими кадрами. У нас все ще точно попереду!»
