Категорія: Наші люди

Напередодні Великодня кореспондент «Металургу» приєднався до волонтерів, які везли нашим захисникам святкові паски, інші смаколики та необхідні речі.

Щоб доїхати до потрібного блокпосту, довелося подолати безліч захисних кордонів. І в кожному такому пункті волонтерів зустрічали військові, привітно усміхаючись (може, через ті пахощі від випічки, які йшли з авто?). Документи перевіряли дуже ретельно. Коли приїхали і вивантажували речі, виявилось, що на блокпості стоїть і наш колега з «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Олександр, працівник департаменту з виробництва та відвантаження готової продукції, на початку війни допомагав зупиняти свій стан, а після роботи – облаштовувати блокпости. А потім і сам став на захист Батьківщини.

«Служиться нормально, настрій – бойовий! Зараз дощі трохи додали незручностей, але для фронту вони дуже стали у пригоді. Нехай ворог у багнюці зав’язне», – каже прокатник. А ще показав, як наші бійці облаштували свій побут у польових умовах: маленька кухня, але з усім необхідним, землянкаспальня, тепла завдяки «буржуйці».

Під час розмови поряд щось зашаруділо і з’явилося маленьке вухате диво – цуценя. Це Патрон, з пошаною представив його Олександр. І додав: «Колись він був просто занедбаним собачам, але бійці його відмили, відчистили. Тепер Патрон охайний. Він теж боєць, але емоційного фронту. Цуценя дуже добре, грайливе, хоч і любить пустувати. Він усім піднімає настрій!»

Олександр і його друзі на блокпості привітали усіх працівників підприємства, своїх побратимів, рідних, друзів і взагалі усіх криворіжців із Великоднем і побажали мирного неба і якнайскорішої перемоги.

Сталевар фасонночавуноливарного цеху Максим Шелест живе в Кривому Розі та працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Але майже щодня він їздить до Миколаївської області. Попри небезпеку, Максим прямує до рідних та їхніх сусідів, аби привезти їм продукти та дефіцитні ліки.

«Хоча розумію, що це певним чином небезпечно, але скажіть – як можна полишити без допомоги стареньких?» – говорить Максим.

Шелест вважає, щоб економіка країни витримала воєнні випробування, кожній людині потрібно з подвійним запалом працювати. За його словами, навіть за умов часткового зменшення виробництва підприємства, ФЧЛЦ не уповільнювався ані на хвилину.

В ФЧЛЦ, де працює Максим, розливають чавун та кольорове лиття для запчастин. Це дає можливість іншим цехам зробити ревізію, замінювати вузли, ремонтувати обладнання, щоб надалі безперебійно працювати з довоєнним навантаженням.

«Біля моєї електродугової печі гаряче, як ніколи. Виплавляємо чавун, щоб можна було виготовляти запчастини для основних та допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», – каже сталевар.

Роботи в цеху менше не стало. Але вільний час тут теж плідно використовують. Наприклад, виготовляють лавки для захисних споруд, опікуються тими, хто приїхав до Кривого Рогу з гарячих точок. «Я привозив теплі речі та іграшки родинам переселенців. Страшно уявити, що вони пережили. Хочеться, щоб у нашому місті вони відігрілися душею. Вірю, що коли ми разом візьмемося, то впораємося з усім. Бо чужих в нас немає, ми всі з України», – каже Максим Шелест.

На Вінниччині в пункті видачі допомоги внутрішньо переміщеним особам заспівали гімн Кривого Рогу.

Серед понад 70 тисяч внутрішньо переміщених осіб, які від початку війни прийняла Вінниччина, є мешканці Дніпропетровської області, зокрема Кривого Рогу та Криворізького району.

В органах реєстрації переселенців Вінниччини відзначають, що регіон обирають як правило ті, хто має тут родичів чи знайомих. В Оратівському ЦНАПі говорять, що кількість ВПО з того чи іншого регіону зростає в залежності від інтесивності бойових дій. Так, наприклад, Ольга Громова приїхала з дітьми з Інгулецького району після його обстрілу 2 квітня. Родина Тетяни Герасимюк трохи раніше, коли почалися обстріли Криворізького району. Всіх їх привітно зустріли, надали необхідну допомогу.

Як з’ясувалося, про Кривий Ріг на Вінниччині знають не лише, як про промислове місто. Тут навіть знають гімн Кривого Рогу. Його для криворіжців у пункті видачі допомоги ВПО несподівано заспівала оратівчанка Тетяна Ліванська.

Згідно опитування центра Розумкова на початку квітня, маже 80% переселенців планують повернутися додому. А сум за рідною домівкою відчувають майже 90%. Тому мозок чіпляється за все, що нагадує, символізує собою твоє рідне місто чи село. А тут – ось тобі, гімн Кривого Рогу за сотні кілометрів від нього!

– Я знаю і люблю ваше місто. В ньому мешкає моя рідна тітка, розповідає директор Оратівського центру культури та дозвілля Тетяна Ліванська. – Воно красиве, довжелезне. Пам’ятаю, як хотіла і таки побачила славнозвісний 95-й квартал. До Кривого Рогу приїздила здебільшого на сімейні свята. Вразила ваша земля. В нас чорнозем, а у вас ґрунт місцями наче намальований, рудого кольору. В нас сільське господарство, а у вас – промисловість. Дуже вразив мене завод – сильний, потужний, міцний, сталевий гігант! Приємно було почути, що вінничани не вважають ВПО переселенцями.

– Які ж ви переселенці?, – говорить Тетяна. – Ви наші, українці, рідні! Зараз час об’єднатися усім. В мене є бажання, щоб на наше свято-фестиваль борщу, яке ми проводимо у вересні, криворіжці приїздили не вимушено, не шукаючи прихистку, а просто у гості, щоб скуштувати вінницького борщу. Напередодні Великодня всім бажаю миру та перемоги. Христос воскресне, воскресне й Україна! – каже Ліванська.

24 лютого енергетик дільниці будівництва ЛЕП Денис Матюшин разом з бригадою був на зміні, яка стала історичною, адже співпала з початком війни.

– Коли чекали на звичайну робочу оперативку у рудоуправлінні, я дізнався, що розпочалася війна з Росією, – розповідає Денис. – Спочатку в це ніхто не міг повірити. Ми прочитали, що бомбили міста України, але й гадки не мали, що це зачепить Кривий Ріг. Наша майстерня так розташована, що добре проглядається мікрорайон Макулан. І коли ми побачили дим над ним, то просто заклякли.

На цей день у кар’єрі був запланований вибух, тож бригада Дениса мала до цього часу розібрати ЛЕП, щоб їх не пошкодило вибухом. «Я зателефонував керівництву і запитав: «Що робити?». Людей примусити працювати за таких умов не мав права, так сказало й керівництво. Але моя бригада прийняла рішення залишитися на роботі», – розповів Матюшин.

Тоді бригада складалася з електрослюсарів Руслана Фурсова, Олега Головчака, Сергія Катченка, Романа Близнюка, Володимира Павлова та бригадира Сергія Бунги. Вибух у виробничих цілях того дня все ж здійснили, він відбувся навіть раніше запланованого. Адже зазвичай це відбувається о 12.00, а в цей день – о 10.30. Після цього бригада вирушила поновлювати електропостачання установки водовідливу, бо якщо цього не зробити, то могло статися затоплення кар’єру. Хлопці у свою першу воєнну зміну продовжили підключення електропостачання екскаваторів та бурових установок.

А 11 березня мобілізували до ЗСУ бригадира Сергія Бунгу. Його бригада продовжила працювати на економічному фронті.

– Звісно ж, у кожного з нас була можливість виїхати у більш безпечне місце, – продовжує Денис Матюшин. – Але ми працюємо у рідному місті. Гірничий департамент працює, кар’єри живуть. І щоб гірнича техніка рухалася, кожної зміни вся наша бригада поспішає на роботу. Залишитися працювати на рідному підприємстві – це наша спільна позиція, а якщо мобілізують, то будемо нести службу на передовій. Наша сила – в єдності. Дякуємо ЗСУ, волонтерам і кожному українцю, хто не лише вірить у перемогу, а й робить все можливе і неможливе для цього.

У сортопрокатному цеху № 1 виконали ремонтні роботи на одному з ключових агрегатів – нагрівальній печі стану ДС 150-1.

1500 градусів Цельсія і вище – саме за таких температур нагріваються сталеві заготовки у нагрівальній печі на першому дротовому стані СПЦ-1. Із заготовок роблять катанку – один з основних видів нашої продукції. За такого термонавантаження навіть найміцніші матеріали зрештою зношуються.

Коли стан на ходу, відремонтувати їх неможливо. Тому зараз, коли виробництво прокату тимчасово зупинене, прокатники скористалися слушним моментом і відремонтували вогнетривку футеровку всередині печі.

– Найпроблемнішим місцем була подина печі, – розповідає в.о. старшого майстра основної виробничої дільниці Сергій Буряк. – Подина у нас крокуюча, тобто складається з рухливих балок, які переміщують заготовки всередині. Балки покриті вогнетривкими матеріалами. Подекуди футерування було пошкоджене. Півтори тисячі градусів і навіть більше ніякі вогнетриви не витримають. Перед війною було багато замовлень, тому про зупинку на декілька діб мови не йшло. Зараз інша справа. Коли піч вичахла, а це триває близько трьох діб, ми визначили проблемні місця подини. Фахівці «Стіл Сервісу» разом з нашими хлопцями – нагрівальниками Олегом Караваном, Леонідом Братченком, вальцювальниками Валентином Скорловим, Олексієм Алєйніковим та іншими – спочатку демонтували проблемну футеровку, а потім зафутерували наново. Якість ремонту перевірили і підтвердили: у цеху залишилось декілька заготовок, за допомогою яких протестували відремонтовану подину. Поки що це холодні випробування, але прокатники сподіваються, що незабаром піч запрацює разом зі станом у звичному гарячому режимі. – У нас правило таке – одразу зробити якісно, – розповідає нагрівальник печі Олег Караван. – Зараз на стані залишилося небагато людей. Колеги пішли захищати країну. Тому працюємо по всьому стану, будь-де, де потрібні робочі руки. Справний під – це важлива умова для якісного та швидкого нагріву заготовок. А якісний нагрів – запорука успішної прокатки. Ми робимо все, щоб наші агрегати були в доброму стані.