Категорії
Наші люди

Начальник цеху став солдатом і боронить Україну

Наш герой на ім’я Микола –  один з 1800 працівників АрселорМіттал Кривий Ріг, які стали на захист України.  Ще донедавна він працював начальником одного з цехів ливарно-механічного заводу. Але без вагань став простим солдатом Збройних сил України.

7 березня 2022 року для родини Миколи та Дарини стало особливим днем, бо саме тоді чоловіка мобілізували до лав ЗСУ. Дружина й не знала, що раніше коханий намагався вступити до лав Тероборони, але тоді його не взяли, сказали, що він більше потрібний на економічному фронті – на заводі. А 7 березня несподівано для Дарини її спокійний люблячий чоловік, невиправний оптиміст, батько маленького Сашка вирушив на службу.

Для зовсім невійськової людини (бо за плечима у Миколи навіть армійської служби не було) зброя в руках та будівництво укріплених позицій здавалося спочатку чимось неймовірним. «Як не дивно, але у солдатській справі мені в пригоді став саме заводський досвід, – розповів Микола. – Як начальник цеху я навчився раціонально підходити до всього, оцінювати сили та можливості, розподіляти навантаження та стратегічно планувати і свою роботу, і роботу колективу. Сьогодні це моя секретна зброя вже у військовій справі, хоча і служу простим солдатом. Впевнений, що саме грамотне планування та вміння працювати у команді перетворили наші ЗСУ на міцну сталеву непереможну силу».

Дарина згадує, що чоловік прийшов, усміхнувся і… повідомив, що тепер захищатиме Україну зі зброєю у руках. Це взагалі в його характері – прийняти непросте рішення самотужки і зробити так, щоб близькі менше хвилювалися. «Вже більше, як два місяці, кожен наш день починається з повідомлень від Миколи «Доброго ранку, мої кохані», а завершується «В мене все добре, спокійної вам ночі». Хвилююся, якщо щось змінюється у цьому ритуалі. Хоча Микола такий, що може й сюрприз мені організувати», – усміхається Дарина.

Одним з таких приємних сюрпризів стала поява Миколи на порозі рідної оселі 20 квітня, в день третьої річниці їхнього весілля. А вже наступного дня він знову повернувся до служби. Дарина говорить, що саме від мобілізації чоловіка розпочалося і її волонтерське «чергування». Вона знайшла та об’єднала в чаті родини криворіжців, які служать разом з її чоловіком. Тоді почали збирати все, що потрібно військовим, що може бодай якось полегшити нелегку службу.

Микола і Дарина впевнені у Перемозі. «Для цього ми тут – у ЗСУ. А колег в цехах дуже прошу – не зупиняйтеся, працюйте і за нас. Бо за країну всі відповідаємо. Ми її захищаємо зі зброєю, а ви – біля верстатів. І виробнича місія не менш важлива. З свого цеху спитаю ще більш суворо, адже знаю, нащо ви здатні, колеги. Не підведіть!» – говорить солдат і металург Микола.

Категорії
Наші люди

З дверевих – за кермо коксової машини

Сьогодні 57 працівників коксового цеху № 1 захищають країну від ворога. Їхню роботу підхопили колеги. Наприклад, дверевий Руслан Качур сів за кермо коксовиштовхувача.

Руслан працює в коксовому цеху № 1 чотири роки. Амбітному хлопцю хотілося будувати кар’єру, тому одразу вирішив не зупинятися на посаді дверевого. І ось зараз, коли виникла така необхідність, Руслан із готовністю замінив мобілізованого машиніста коксових машин.

В перший день війни Руслан їхав електричкою на робочу зміну. Там і почув про початок бойових дій. По закінченню зміни хлопець звернувся до військкомату, але його залишили на трудовому фронті.

Руслан розповідає, що всі в цеху хочуть, аби хлопці на передовій були впевнені: на їхніх робочих місцях все в нормі. І після Перемоги зустрічатимуть їх не лише колеги, а й відновлене та вдосконалене обладнання. Зараз всі в КЦ-1 без зайвих умовлянь, працюють і за себе, і за кожного захисника з цеху. Ось таке робоче волонтерство практикують в цеху.

«Коксові батареї №№ 3, 4, 5, 6 все ще на гарячій консервації. Це додаткова можливість для коксохіміків виконати ревізію пічного господарства, – розповідає заступник начальника КЦ-1 Олексій Маренич. – Наразі ми чистимо дренажні канави, проводимо техогляд коксових машин, фактично вручну перебираємо кожну деталь, вичищаємо найважчі для доступу куточки. Кожні робочі руки у нас на особливому рахунку. Руслан Качур – один з тих, хто встигає не лише впоратися зі своїми обов’язками, а ще й навчатися новому. Він має і бажання, і здібності».

«У вільний час я вирушаю на блокпости, щоб поповнювати хлопцям харчові та майнові запаси, – розповідає Руслан. – До свого «бойового підрозділу» й тещу підключив. ЇЇ консервація іде «на ура». А з колегами-коксохіміками одностайно вирішили: місячний запас води, який підприємство видає для КЦ-1, привезли на блокпост. Хлопцям це потрібніше, їм за водою ніколи бігати. Допомагаємо і з пошиттям плитоносок для захисників. Нехай знають, що в них у рідному місті теж є захисники та помічники!»

Категорії
Наші люди Новини

«Коли прийшли росіяни, почалися біди у селищі»

Наш колега з «АрселорМіттал Берислав» вирвався із окупації.

На кухні санаторію-профілакторію «Джерело» він робить собі ранковий чай. «Тихо тут, спокійно. Але ця тиша чомусь вбиває. Усі думки – про дім, роботу, рідне селище», – говорить Микола Кіріяка.

До «Джерела» він приїхав 27 квітня разом із великою родиною. Їм пощастило вибратися із окупованого Архангельського, де знаходиться підприємство з видобутку вапняку «АрселорМіттал Берислав». Саме там, на станції Блакитній він працював змінним майстром і робітником, відвантажував продукцію бериславського заводу для криворізького підприємства.

«Коли прийшли росіяни, почалися біди у селищі, – згадує Микола Миколович. – За два дні вони зруйнували та потрощили майже всю інфраструктуру. Просто на вулицях, біля місцевого училища вони копали траншеї для своєї техніки. Позламували та пограбували магазини. Щось взяли собі, а решту висипали на подвір’ї біля церкви. Закликали нас йти туди і брати речі. Навіщо це було, не знаю. Можливо, картинка для їхніх ЗМІ була потрібна. Але наші люди навіть не глянули в той бік. Ворогів ми ігнорували».

Микола Кіріяка розповів, що спокійного життя росіянам не давали наші ЗСУ. Під час одної з атак їх так «вжарили», що вони накивали п’ятами в іншу частину селища. Завдяки цьому утворився коридор, яким можна було виводити людей до річки Інгулець та переправляти їх на інший берег.

«Людей перевозили надувними човнами цілодобово, без перерви. Тим, хто це робив, я б героя дав, чесно. Односельці допомагали малим діточкам, стареньким, інвалідам. Велике спасибі Леоніду Смоляренку, директору «АрселорМіттал Берислав». Він дбав про кожного робітника підприємства, про кожного мешканця селища, допомагав, організовував евакуацію. Він зробив дуже багато для людей!

На територію самого підприємства було важко дивитися. Окупанти зруйнували промислові споруди, потрощили техніку, а кар’єр зробили своїм опорним пунктом, все підтягували туди нові сили», – згадує Микола.

Через річку переправилася і родина Миколи Кіріяки. А він залишився в Архангельському, щоб дбати про тих, хто залишився.

Тим часом, як розповідає Микола Миколович, до селища зайшла свіжа порція окупантів. Вони були злішими і поводилися, як господарі. Ходили по домівках, погрожували людям, наставляли на них зброю, грабували. Особливо їх цікавило, хто був у теробороні. Та наші своїх не здавали. На щастя, масових розстрілів у нас не було. Окупанти вбили лише одного чоловіка, який перелякався та почав тікати. Ще двох жінок вбило вибухами.

Згодом люди почали відчувати нестачу їжі. Звичайно, у кожного в селі були запаси, але вороги все повигрібали. Архангельці ділилися один з одним всім, що залишилося. Микола каже, що від цього односельці стали ще ріднішими та згуртованішими. «Потайки від ворога люди продовжували переправлялися через річку. Село майже обезлюдніло, і я вирішив, що вже й мені час їхати, –  продовжує Кіріяка. – Переплив на інший бік річки, до Кочубеєвки їхав трактором, у його причепі було майже 100 чоловік. А далі – вже автобусом «АрселорМіттал Кривий Ріг». Нас привезли до «Джерела», влаштували, нагодували, забезпечили необхідним. Трохи прийду до тями та буду влаштовуватися на роботу. Я вірю, що Архангельське скоро звільнять і ми зможемо повернутися додому. Роботи там буде безліч, бо ворог наробив чималої шкоди. Але нічого, головне, що ми живі і працьовиті. Впораємося з усім!»

Категорії
Наші люди

Мехатронік підтвердив свою майстерність

У вуглепідготовчому цеху КХВ дозування вугілля та подача його конвеєрами до вугільних башт коксових батарей керується автоматично. З кожного силосу вугілля може надходити до будь-якої з трьох вугільних башт коксового цеху. Але з початком війни з’явилася потреба, щоб вугілля надходило до однієї башти з двох черг одночасно.

Мехатронік ДАТП Сергій Білозор обслуговує автоматичні системи керування технологічними процесами в цехах КХВ. Його вважають майстерним програмістом, яких на підприємстві треба ще пошукати. Тому саме Сергію доручили перепрограмувати систему автоматизації подачі вугілля. Але до таких задач «із зірочкою» Сергій вже звик.

За словами Сергія, коли він потрапив на коксохімічне виробництво, довелося значно розширити свої знання та навички у програмуванні під конкретні завдання. «Роботи з програмування вистачає. Наприклад, візуалізував автоматизовану систему управління технологічними процесами коксових батарей №№ 1, 2, а вже у військовий час працював над програмою з контролю подачі азоту та природного газу до коксових батарей», – каже Білозор.

Виконання нового завдання, як зізнався сам мехатронік, далося йому нелегко. Переорієнтувати силу силенну конвеєрів, щоб вугілля потекло ними у потрібних напрямках – це не жарт. І ціна помилки надзвичайно висока. Довелося перелопатити інтернет у пошуках потрібної інформації, увімкнути мозок на повну потужність. Та для людини, яка має бажання, немає нічого неможливого.

Зараз перепрограмована система подачі вугілля у вуглепідготовчому цеху працює добре. Процеси візуалізовані, технологи отримують всю потрібну інформацію на свій монітор. Мехатронік в черговий раз підтвердив свій клас.

Категорії
Наші люди Офіційно

Місія збереження коксових батарей виконана

Повна зупинка коксової батареї – це її загибель. У воєнний час через нестачу сировини для коксових батарей постало питання їх збереження. Тому на коксохімі вдалися до гарячої консервації КБ, тобто переведення їх на тихий хід.

Розповідає газівник коксового цеху № 1 КХВ Костянтин Іосіпов: « Коксова піч в роботі – це наче каструля з борщем на плиті. Коли вона повна, то частину температури вбирають інгредієнти борщу. А що буде, коли поставити на піч порожню каструлю? Вона згорить. Так і з нашими КБ. Без вугільного концентрату може відбутися невиправне руйнування вогнетривкої кладки, вертикалів. Але завдяки спільним зусиллям команди коксохіміків ми цього не допустили, зберегли наших годувальниць».

Попри тихий хід заводу, у працівників коксохіму роботи суттєво додалося. Майже десята частина колективу КЦ-1 мобілізувалась до лав ЗСУ або вимушено виїхала. Ті працівники, які залишилися, змушені працювати не лише з більшим навантаженням, а ще й опановувати нові технології.

В.о. начальника КЦ-1 Ярослав Дячук каже, що зазвичай для обігріву печі при роботі використовується коксовий газ, а за умов гарячої консервації його не вистачало, тому запозичили досвід у польських колег і замінили його на суміш природного газу з азотом. «Зараз поступово відновлюється логістика, до нас починає надходити «їжа» для КБ – вугільний концентрат. І ми нарощуємо темпи та потужність роботи коксових батарей», – додає Дячук.

«Під час війни наше завдання – працювати і за себе, і за хлопців на передовій. Потрібно зберегти їхні робочі місця, – продовжує Іосіпов. – Полишити зараз рідне місто, рідне підприємство, де я відпрацював вже 26 років, думки не виникало ані в мене, ані в моєї дружини Світлани, яка працює зі мною в цеху тунельницею. Ми віримо в нашу перемогу. Працюємо для цього на коксохімічному фронті. Я вважаю, перемога України – це лише питання часу. Ресурси та сили для цього в нас є!»

Категорії
Наші люди Новини

Захищаючи Україну загинув наш колега Віталій Власов

На жаль, війна забирає найкращих і не зважає на вік. Майже місяць тому Віталію Власову виповнилося 23 роки. А 23 квітня героя не стало. Захисник загинув біля с. Червоне, Ізюмського району, Харківської області.

У 2019 році Віталій влаштувався електрогазозварником до спеціалізованого ремонтного цеху коксохімічного виробництва. За декілька місяців його призвали на строкову службу до лав ЗСУ. Згодом Віталій залишився служити за контрактом.

За словами колег, юнак, незважаючи на невеликий стаж роботи, встиг показати себе, як гарний працівник та спокійна і врівноважена людина. Старший майстер СРЦ Олег Бурмака розповідає: «Ми чекали його повернення з контрактної служби, мали надії та сподівання на Віталія, як на справжнього фахівця, адже він все розумів з пів слова, швидко вчився. Хлопець відрізнявся працелюбністю і майже військовою дисципліною. Тому його бажання стати на захист рідної країни не було для нас неочікуваним. Це дуже сумна втрата. Ми не залишимо родину нашого колеги, будемо підтримувати та допомагати».

У Віталія Власова залишилися батьки та молодший брат.

Колектив «АрселорМіттал Кривий Ріг» щиро співчуває рідним. Герой назавжди залишиться в нашій пам’яті.