Позначка: ми поруч

Державна пожежно-рятувальна частина, в якій працює командир відділення Андрій Макуха, захищає від пожеж та інших надзвичайних ситуацій комплекс нашої доменної печі № 9.

Але коли вороги влучили у дамбу Карачунівського водосховища і Інгулець вийшов з берегів, затопивши житлові райони, то тридцяту частину разом з іншими кинули на порятунок людей, будинків, майна.

«Ми відкачували воду кілька діб, – розповідає Андрій. – Працювали на Гданцівці. Дуже хвилювались, бо скільки б тоді не качали, а води менше не ставало. А коли повінь почала спадати, то на серці полегшало. Місцеві мешканці дякували, і це було дуже приємно. А ще запам’яталось, як розбирали завали і шукали людей у сортопрокатному цеху № 2 після прильотів ракет. Тривожно було. В будь-який момент залишки стелі чи стін могли обвалитися. Ви будете здивовані, але рятувальникам також буває лячно, бо ми живі люди. Але на тренуваннях ми вчимося переборювати страх і впевнено робити свою роботу».

Поки що Андрій з колегами несуть службу за місцем дислокації поблизу дев’ятої домни. Але він запевнив, що будь-якої миті рятувальники готові мчати на допомогу, якщо знадобиться. Така у них робота – рятувати. І для цього наші рятувальники підготовлені, забезпечені засобами та технікою.

Читайте також про інших героїв проєкту «Ми поруч» Геннадія Шульгу, Інессу Залевську, Євгенія Гречаного, Олександра Школяренка, Арама Галустова, Олену Забродську, Владислава Каблукова, Сергія Марченка.

Водій автотранспортних засобів Сергій Марченко разом із величезним підйомним автокраном Liebherr брав участь у порятунку Карачунівської дамби, допомагав з ремонтами не лише у Кривому Розі, а й в інших місцях Дніпропетровщини та Херсонщини.

«Мені подобається мирна робота, наприклад, на будівництві нової МБЛЗ нашого підприємства або встановленні пам’ятника Володимиру Великому у Кривому Розі. Мій кран може піднімати 90 тонн вантажу на майже 70-метрову висоту! Не кожне підприємство має такий, – говорить Сергій Марченко. – Але через війну приємної роботи мало: то ліквідація наслідків ворожих прильотів на Карачунівській дамбі, то розбір завалів мирних об’єктів або ремонт обладнання у Криворізькому районі після влучання дронів та ракет. Нам доводиться не лише багато працювати, а й робити це в екстремальних умовах, подекуди під прицілом ракет».

Саме такі умови роботи були у Сергія минулого року у тільки-но звільненому  Херсоні. За допомогою свого знаменитого крану, буквально на мушці у ворога він встановлював 55-метровий флагшток з прапором України у найвищий точці міста. А в Давидовому Броді, який став ключовою точкою для контрнаступу ЗСУ, вони допомагали відновити проїзд через річку – укладали 14-метрові балки в основу нового мосту.

«Кожна робота не схожа на іншу, – продовжує Сергій Марченко. – От зараз, наприклад, ми з краном зайняті в черговому проєкті міста. Та про нього будемо розповідати вже пізніше».

Читайте також про інших героїв проєкту «Ми поруч» Геннадія Шульгу, Інессу Залевську, Євгенія Гречаного, Олександра Школяренка, Арама Галустова, Олену Забродську, Владислава Каблукова.

Популярна фраза, але для Владислава Каблукова це не просто слова. Зараз він водій автотранспорту в «АрселорМіттал Кривий Ріг», проте ніхто не знає, що буде завтра. Можливо, йому знову доведеться рятувати чиїсь життя.

Кажуть, очі – дзеркало душі. Хоробрі, але водночас добрі очі Владислава точно не брешуть. Цей чоловік рятував людей з Херсонщини у найскладніші для них часи. Під час окупації ворог повністю позбавив місцевих жителів можливості безпечно покинути захоплений периметр. Тому доводилося діставатися інших міст манівцями. Дорога була нелегкою. Спочатку перейти річку вбрід, дійти до трактору, що чекав у полі, на тракторі доїхати до наших військових і лише тоді сісти в автобус, який відвезе до безпечного місця.

«Мені було абсолютно не страшно. Звісно, сім’я трохи хвилювалася за мене. Але ж на допомогу чекали такі самі люди, як і ми. По 40 людей кожен автобус, і таких автобусів було не один і не два. Шлях, який пройшли ці люди, справді був складним. Було важко, були падіння, все було. Але зараз я згадую той час з гордістю за себе і за наших людей».

Владислав працював не один, а разом з колегами. Їх було шестеро – тих, хто допомагав тоді з евакуацією. Одним з них був Віталій Трофім. Тоді він був водієм автобуса, а коли пішов на фронт – став солдатом гранатометного відділення. На жаль, він загинув на фронті.

Владислав Каблуков і зараз сповнений рішучості у будь-який момент вирушити на допомогу, адже за його словами: «Допомагати чи ні – особистий вибір кожного, але поки ми разом – ми незламні».

Читайте також про інших героїв проєкту «Ми поруч» Геннадія Шульгу, Інессу Залевську, Євгенія Гречаного, Олександра Школяренка, Арама Галустова, Олену Забродську.

Допомагати завжди і всім їй було призначено долею, говорить про своє життя майстер з ремонту устаткування ЦРМУ Олена Забродська. Саме про таких людей є вислів: «коли ви подорослішаєте, ви виявите, що у вас є дві руки – одна для допомоги собі, а інша – для допомоги іншим».

Необхідність допомагати добровольцям-захисникам колегам з цеху вивела Олену зі стану розпачу і страху у перші дні війни. «Нічого ж не було, а потрібно було все, рахунок йшов на години, тому ми родиною взялися шукати та купувати одяг, берці, балаклави. За нашим зверненням з Польщі (завдяки Ксенії Кушнірук) приїхали тактичні рукавички, рюкзаки, спальні мішки. А ми з сином  все це разом з продуктами харчування відвозили  захисникам. Перебували постійно у русі, бо намагалися купити, знайти та доставити все необхідне якнайшвидше. Потім шили плитоноски, збирали аптечки разом з іншими волонтерами. Багато чого було. Я не можу не допомагати. Вірю у принцип, що коли ти допоможеш іншому, то хтось допоможе тобі – твоєму сину, чоловіку, брату. У мене багато знайомих, друзів, які зараз на передовій. Хай і їм, коли знадобиться, хтось допоможе та підтримає».

Розмір допомоги не важливий, каже Олена, адже і 25 гривень – одна не випита чашка кави – зможуть врятувати життя нашим воїнам. А куплений теплий плед чи курточка – зігріти людину, яка втратила все через війну. «Коли почули про те, що сталося з людьми у Херсонській області, віддали свої речі, що змогли. Мої колеги теж підтримували та допомагали коштами на придбання пледів, соків, солодощів, одягу для переселенців. Наприклад, Сергій Ніколенко приніс багато м’яких іграшок, я їх випрала і відвезли малечі, яка приїхала з «гарячих» областей. Не війна активізувала моє бажання допомагати, це в мені закладено від народження. А винагородою для мене є зігріті серця та врятовані життя». І їх, говорять колеги Олени Забродської, на її рахунку вже чимала кількість.

Читайте також про інших героїв проєкту «Ми поруч» Геннадія Шульгу, Інессу Залевську, Євгенія Гречаного, Олександра Школяренка, Арама Галустова.

Вислів «Волонтери носять робочі чоботи, а залишають на землі сліди ангелів» – наче саме про майстра цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами «АрселорМіттал Кривий Ріг» Арама Галустова.

У робочі будні Арам – один з найкращих працівників цеху, тих, хто добре знаються на своїй справі. Завзятість, доброта, сміливість, небайдужість і відповідальність – ці риси характеру допомагають майстру не лише у роботі, а й у надзвичайно важливій справі, якій він присвячує увесь свій вільний час – волонтерству.

З перших днів війни Арам вирішив, що якщо він не у лавах ЗСУ (він багатодітний батько), то максимально має зробити все, аби допомогти нашим захисникам та тим, хто постраждав від агресора. Його подвір’я сьогодні нагадує склад, де збираються речі, які у вправних руках криворізьких майстрів перетворюються на речі для допомоги військовим. Географія його численних волонтерських поїздок складається з майже усіх гарячих точок: Донецький напрямок, Запоріжжя, Миколаївщина, Херсонщина.

Нещодавно майстер-волонтер доставив допомогу, яку зібрали працівники «АрселорМіттал Кривий Ріг» для потерпілих від затоплення у Херсонській області. Арам каже, що вірус волонтерства давно вже «гуляє» підприємством, тому він у цій справі не один, поряд з ним є завжди багато помічників, принаймні у нього в цеху – це майже кожен. Колеги ж запевняють, що завзяття Арама не залишає байдужим нікого, і тому не допомагати йому неможливо.

«Усі страхи, проблеми в дорозі, негативні емоції відходять на другий план, коли бачиш, як радіють наші захисники допомозі та звісткам з рідної домівки, як потрібна ця допомога людям, і питання їхати чи ні взагалі не виникає. Я по-іншому не можу. І не буду!», – говорить Арам Галустов і після зміни знову збирається у наступну волонтерську поїздку.

Читайте також в проєкті «Ми поруч» про Геннадія Шульгу, Інессу Залевську, Євгенія Гречаного, Олександра Школяренка.