Національний спортивний комплекс «Олімпійський» — універсальна спортивна споруда у Києві, головна арена України. Він вміщує 70 050 глядачів, що робить його 17-м за кількістю місць стадіоном Європи.
Найзнаменитіший в Україні стадіон побудований на початку ХХ століття. Він кілька разів змінював назви та навіть профіль діяльності. Але пізніше став функціонувати за своїм основним призначенням.
«Олімпійський» кілька разів реконструювали, остання реконструкція відбувалась у 2008-2011 роках для підготовки до футбольного чемпіонату Євро-2012. Реконструкція стадіону НСК «Олімпійський» до Євро-2012 передбачала створення сучасної арени на базі старої споруди. Проєкт оновленого стадіону розробило німецьке архітектурне бюро GMP vonGerkan, Marg und Partner. У реконструкцію вклали близько 4,6 млрд грн.
У ході реконструкції збережений насип нижнього ярусу і другого залізобетонного ярусу трибун. Новий стадіон об’єднав 80-річну спортивну історію України, європейський досвід і передові технології. У процесі реконструкції використана продукція ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Для цього проєкту «АрселорМіттал Кривий Ріг» виготовив та доставив 200 тонн арматурного прокату діаметром 36 мм за ДСТУ-3760: 2006 класом міцності А400С, який раніше не вироблявся підприємством. Арматурний прокат № 36 відповідає високим стандартам міцності зі збереженням необхідного рівня пластичності матеріалу, завдяки чому він використовувся для зведення основних опорних конструкцій ложі для VIP-персон.
Сталевий опорний каркас з окремим залізобетонним фундаментом утримує вантово-мембранну конструкцію покриття над трибунами, яка закриває їх від дощу, а також створює додаткову перевагу для трав’яного газону.
Офіційно стадіон відкрився в жовтні 2011 р. і отримав найвищий статус від УЄФА. Перший матч відбувся в листопаді 2011 р., коли збірна України з футболу зіграла зі збірною Німеччини з рахунком 3:3 на вщент заповненому стадіоні.
Продовжуємо розповідати про вулиці міста, історія яких пов’язана із будівництвом та розвитком нашого підприємства. Цього разу мова піде про проспект Металургів – одну з головних вулиць Соцміста.
Транспортна, культурна, спортивна, торгівельна, адміністративна артерія. Саме таким ми зараз бачимо проспект Металургів. Він завжди багатолюдний та насичений жвавим рухом.
Проспект бере початок від прохідної «АрселорМіттал Кривий Ріг» на третій дільниці та «прямує» на північ – до 95-го кварталу. Мальовничі ставки, стадіон «Металург», Палац культури металургів, парк імені Богдана Хмельницького, квітковий годинник, головна адміністративна будівля міста тощо – і все це протягом близько однієї години прогулянкової ходи проспектом. Дорога з видом на градирні підприємства та літерами «Криворіжсталь» увічнена на багатьох фотокартках і стала своєрідною візитівкою Кривого Рогу.
А чи багато ми знаємо про історію проспекту Металургів? Пропонуємо разом заглибитися в його минуле. А допоможуть нам в цьому спогади керівника ветеранської організації нашого підприємства Володимира Зайця та фотокартки зі сторінки «Криворізька старовина» у Фейсбуці.
Від балки до ставків
Формування проспекту Металургів почалося у середині 1930-х років. Але тоді його не те що проспектом, а й вулицею назвати було складно. Навколо – степ, укритий кураєм і «прорізаний» ґрунтовою дорогою, зі стихійно розташованими робітничими селищами. У землянках та бараках мешкали будівельники заводу та Соцміста. За інформацією міської газети «Червоний гірник» за 23 листопада 1932 року у районі Соцміста (в тому числі в районі майбутнього проспекту) проживали близько 2 тисяч людей.
Бараки та землянки розташовувалися і у балці Червоній (на місті ставків), неподалік пісочного кар’єру та міської бійні. Про побутові умови в них годі й казати: земляні поли, стіни з неструганих дошок, вологість, холод. Щоправда на той час такі умови були притаманні багатьом стихійним селищам. Часто їх називали «шанхаями», а у Кривому Розі були ще і «собачівка», «випханка», «колима».
У 1934 році, коли запрацювала перша доменна піч на металургійному заводі, за спогадами місцевих, стався «великий потоп». Вода була потрібна для охолоджування металургійних агрегатів. На балці Червоній було насипано декілька гребель, щоб водичка збиралася і її можливо було використовувати. Людей, які там жили, переселили до новозбудованих бараків на Соцмісті та Першій дільниці.
«Стрімкий розвиток проспекту Металургів, як і в цілому Соцміста, прийшовся на 1960-1970 роки. Це були часи мого дитинства, юності, навчання та початку робітничого життя, – згадує Володимир Заяць. – Три ставки з видом на наше підприємство вже тоді мали сучасний вигляд. Але тоді вони нагадували якийсь курорт. Там були облаштовані пляжі з навісами, водними гірками, вишкою для стрибків, човновою станцією, торгівельними павільйонами з морозивом, соками, водою, солодким сітром.
А відпочивальників було так багато, що, як кажуть, яблуку не було де впасти. Особливо людно тут було на вихідних. Я теж там купався, плавав на острівець, що на ставку навпроти сучасного Терміналу, ловив рибу. До речі, її розводили у третьому ставку, біля якого зараз знаходиться оптовий ринок. А вечорами ми любили гуляти біля кафе «Поплавок» на другому ставку. Грошей для відвідування кафе тоді у нас було не дуже багато, а от послухати музику біля нього та відчути атмосферу свята можна було і поряд».
Гуртожиток у Будинку комуни
Після ставків перші великі забудови проспекту Металургів відкриває чотириповерховий будинок, де впродовж багатьох років розташовувалася районна стоматологія. Мало хто знає, що це був один із корпусів Будинку комуни, збудованого у Кривому Розі ще у 1936 році. В СРСР такі будинки почали будувати на початку 1930-х для, так би мовити, людей нового радянського типу. Ці люди мали думати лише про роботу і взагалі не займатися домашніми справами, за них це робили спеціально навчені люди. У Будинках комуни люди «нового зразку» користувалися їдальнею, кімнатами для відпочинку, у них були загальні спальні, для розваг – бібліотеки, настільні ігри тощо. Одяг їм теж прали та прасували. Ідея людини, вільної від побуту, активно пропагувалася до середини 1930-х років. Але не прижилася. Люди все ж прагнули свого господарства і своїх родин. А от самі будівлі від цих Комун – залишилися.
«Довгий час у цьому будинку була стоматологія, ми ходили туди лікувати зуби. А от у 1960-970-х роках там був чоловічий гуртожиток заводу «Криворіжсталь», – говорить Володимир Заяць. – А ще там була велика їдальня, де поїсти могли усі охочі. У меню були борщ або суп, картопля, макарони, каші, якісь салати, котлети. Одного часу я туди зачастив, а потім перестав ходити. Не знаю, з чого кухарі там готували, але після їхніх страв мені ставало погано, тому і припинив там їсти. Хоча харчуватися у їдальні за копійки було дуже зручно».
Продовження історії проспекту Металургів – у наших наступних публікаціях.
Продовжуємо розповідати про вулицю Криворіжсталі, яка межує з нашим підприємством, названа на його честь та на яку виходять п’ять прохідних «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Сучасна вулиця Криворіжсталі протягнулася майже на три кілометри. Для зручності часто її просто позначають «районами»: Перша та Третя дільниці, 15 школа, Червона. Про їхнє життя згадують та розповідають ветерани нашого підприємства і мешканці вулиці.
«Все вирує, ще й трамваї ходять»
Із захопленням згадує про перші позитивні враження від Кривого Рогу ветеран нашого підприємства Раїса Рудчик. До Кривбасу вона приїхала у 1969 році із селища Петриківка Черкаської області. Її у гості запросила родичка, запропонувавши подивитися Кривий Ріг – залізне серце країни. Тоді Раїса навіть гадки не мала, що незабаром працюватиме у самому центрі цього «серця» – на Криворізькому металургійному заводі, що її життя буде міцно пов’язане із вулицею Криворіжсталі, а мешкатиме вона поряд з нею – у районі зупинки 15 школа.
Раїса Рудчик
«Ця вулиця одразу стала рідною для мене, а щоденною дорогою на роботу – міст на Першій дільниці. Ним я ходила на роботу 37 років, – говорить Раїса Рудчик. – Вперше по мосту я пройшлася у 18 років, коли влаштувалася сортувальником-здавальником металу на перший блюмінг».
Раїса Олексіївна згадує, колись вулиця мала дещо іншу інфраструктуру. Наприклад, на Першій дільниці знаходилися великий продовольчий та овочевий магазини, кулінарія, де після зміни люди купляли додому котлети, вареники та інші смаколики. Дитячі іграшки, парфумерію, косметику та електротовари можна було купити у магазині на 15 школі, а ближче до Червоної – придбати взуття. Там був і магазин меблів.
«А який красивий одяг шили в ательє на Першій дільниці, яке знаходилося в одному із котеджів, поряд із мостом на завод. Там я собі замовила велюрове плаття «бутилочного» кольору, а зачіску робила у перукарні поряд, – говорить Раїса Рудчик. – Своїх дітей я водила до дитячого садочку на Першій дільниці. Цей будинок стоїть і зараз, щоправда, садочка там вже давно немає. А у ресторані Ластівчине гніздо ми з колективом цеху відзначали свята та дні народження. Зараз цей будинок став торговельним центром. Приміщення готелю, який був поряд з рестораном, зараз, на жаль, занедбане. У Палаці культури будівельників (на сьогодні Народний дім) я проходила курси крою та шиття, а донька вчилася там танцювати. Взагалі для мене вулиця Криворіжсталі була і залишається одною із центральних та улюблених вулиць міста».
Завербували… і сподобалось
«Зупинка Перша дільниця. Навколо лавки для очікування трамвая, поряд у старовинному кіоску з колонами продають смачне морозиво. Навкруги багато дерев, кущів, квітів. На зупинці стоять величезні стенди з афішами про кінофільми, інформацією про гуртки в ПК, розкладом танцювальних вечорів. Саме на цих танцях я і познайомилася зі своїм чоловіком, він працював водієм, возив землю та матеріали для будівництва заводу», – розповідає ветеран нашого підприємства Євгенія Бондаренко.
Євгенія Бондаренко
До Кривого Рогу Євгенія приїхала у 1958 році із Рівненської області. Потрапила сюди за вербуванням, коли набирали людей для будівництва доменної печі № 4. На завод Євгенія Бондаренко влаштувалася старшим стрілочником у залізничний цех № 1. Понад 20 років пропрацювала на станції Прокатній.
Колишній Палац культури будівельників
«Все наше життя оберталося навколо вулиці Криворіжсталі та прилеглих до неї районів, – говорить Євгенія Тихонівна. – Перша дільниця – це дорога на роботу і гарний відпочинок після неї у ПК. І мешкала я там поряд – у гуртожитку № 5, зараз цього будинку вже немає. До Соцміста та у «Город» ми їздили трамваєм. Тоді ходили ще старі вагони. У салонах були дерев’яні лавки, а квитки треба було пробивати компостерами. На Червону ми ходили по свіжий хліб та за булочками. Я пам’ятаю, що посеред залізничної площі була велика кругла клумба. Її, розвертаючись, обминали автобуси. До старого заводоуправління ми ходили через Третю дільницю і, зазвичай, просто через колії, бувало й попід вагонами пролазили. Зараз так я б не вчинила».
Квартиру Євгенія Бондаренко отримала теж біля вулиці Криворіжсталі у двоповерхових котеджах (мешкає там і зараз). Вікна її квартири виходять на 15 школу, тому вона добре пам’ятає, як та змінювалася – зносили стару одноповерхову будівлю та будували вже сучасні корпуси.
Згадує Євгенія Тихонівна і про «банні» дні. Хоча лазня і не знаходилася на вулиці Криворіжсталі, але наводити чистоту туди ходили багато її мешканців. Будівля цієї лазні стоїть і зараз, щоправда, занедбана.
«Вербування на завод стало для мене доленосним, місто одразу мені сподобалося, а життя наповнилося подіями. У мене гарна родина. Зараз радують донька, двійко онуків та 17-річний правнук. Життя вдалося», – усміхаючись, каже Євгенія Бондаренко.
Знає «душу» кожного криворіжсталівця
Щоранку Райосю Кузіну можна бачити на транспортній зупинці на Червоній – вона поспішає на роботу до «тисячки». Хтось скаже, що ж тут такого. А унікальність у тому, що Райосі Олексіївні 94 роки. З 1968 року вона мешкає на Червоній і працює лікарем-рентгенологом. Переважна частина її робочого життя пройшла у лікарні на Третій дільниці.
Райося Кузіна
«Родом я із Дагестану, мої батьки переїхали туди, тікаючи від голоду. До Кривого Рогу я приїхала у гості до сестри. Місто мені так сподобалося, що я вирішила залишитися тут жити, – розповідає Райося Кузіна. – У 1957 році я закінчила Дагестанський медичний інститут. В ті часи на Третій дільниці почала працювати друга міськлікарня, тому влаштувалася туди. Це був великий комплекс на 700 місць, де приймали лікарі майже за всіма напрямками. У цій лікарні обслуговувалися як працівники металургійного, коксохімічного виробництв, так і мешканці сучасної вулиці Криворіжсталі та прилеглих до неї районів. Ми робили флюорограми 53 тисячам людей, приймали їх у дві зміни! Діяв пересувний флюорограф для цехів заводу. Так що можна сказати, що я бачила «душі» майже кожного криворіжсталівця, мешканця цього району».
Лікарня на 3 дільниці, фото середини минулого століття
У ті часи лікарня була зразковою. Щоб працювати там, лікарям необхідно було пройти серйозний конкурс, у результаті якого колектив лікарні складався із медиків, які приїхали до Кривбасу із різних куточків країни. Щоб їм було де жити, на Червоній, поряд із залізничною площею, побудували будинок. Цікавий історичний факт – до другої світової війни на цьому місті знаходилася поліклініка для будівельників, працівників нашого заводу та їхніх сімей. Поліклініка була двоповерховою, мала 10 медичних кабінетів з необхідним обладнанням. Але найбільше, що на той час вражало і медпрацівників, і відвідувачів, – це м’які дивани, вкриті білими чохлами, які знаходилися у фоє другого поверху. Для тих часів це було дуже великою розкішшю. На жаль, цю поліклініку розбомбили ще на початку війни.
Лікарня у наші дні
«Червона та Третя дільниця стали центрами мого життя, – продовжує Райося Олексіївна. – А сусідство із підприємством сприяло тому, що мій син Тимур Кузін теж працював на ньому. Його знають за працею у профспілковому комітеті. Я теж бувала на підприємстві, але не на всій його території. Як і більшість мешканців цього району, я уявляю завод по його «верхівкам»: трубам, градирням, дахам цехів. І я рада, що і зараз можу допомагати людям, які працюють на підприємстві та живуть у місті поряд зі мною».
У назвах сучасних вулиць минуле Кривого Рогу. З табличок, фасадів будинків зчитується пам’ять про особистостей та події, які відіграли значну роль у долі міста та навіть країни.
У Кривому Розі чимало вулиць, які розповідають про наше металургійне підприємство та людей, які його створювали, розбудовували та розвивали. До 90-річчя підприємства у газеті «Металург» ми розпочинаємо серію матеріалів про історію таких вулиць, їх інфраструктуру, про знакових особистостей колишньої «Криворіжсталі», про вулиці, проспекти та провулки, які мають назви професій, а інколи і промислових галузей.
Вулиця Криворіжсталі – життя навколо прохідних
Історія її виникнення безпосередньо пов’язана зі створенням нашого підприємства, адже будинки та інфраструктура вулиці будувалися одночасно з металургійним заводом, і відображали епоху, потреби людей, які розбудовували завод, працювали на ньому та розвивали його.
Початок будівництва вулиці прийшовся на 1931 рік, коли посеред степу розгорнулося будівництво майбутнього металургійного заводу. З його перших днів постало гостре питання про створення житла для будівельників.
Проєктом будівництва навіть було прораховано, скільки до нас приїде людей: робітників та службовців – 19110, холостих – 2340, персоналу, що обслуговує – 1072 людини. В цілому житло треба було будувати для 22522 осіб.
Але насправді на будівництво метзаводу з різних куточків країни приїжджало набагато більше людей. Розселення їх було великою проблемою, тож паралельно із будівництвом міста-саду, яке ми знаємо як Соцмісто, житло будувалося і поряд із заводом. Бараки-гуртожитки, службові приміщення, їдальні, навіть дитячі садочки почали з’являтися у районах станції Червона та Першої дільниці – це і були перші будівлі майбутньої вулиці Криворіжсталі.
Бараки-гуртожитки – такими були тимчасові робітничі містечка з очерету
Про бараки та перше житло
У музеї історії нашого підприємства зберігаються данні щодо перших будівель вулиці. Наприклад, у районі Першої дільниці був клуб, побудований у 1932 році. Розрахований він був на 100-150 місць. Там виступали самодіяльні колективи, показували фільми, діяла бібліотека з художньою та технічною літературою, читальний зал.
Самодіяльний колектив, фото 1933 року
А біля станції Червона у двох бараках розташовувалася база курсів. Там у дві зміни навчалися на основні будівельні спеціальності: електромонтера, слюсаря-ремонтника, помічника машиніста, машиніста паровоза тощо.
Цікаво, що перші будівлі були зроблені з очерету Дніпровських плавнів, адже звичайних будівельних матеріалів на житло та інфраструктуру для великої кількості людей елементарно не вистачало. Рішення підказали самі робітники, згадавши, що колись запорізькі козаки будували курені з очерету та обмазували їх глиною.
Про побутові умови в цих бараках можна дізнатися зі спогадів першобудівника підприємства Федора Пономаренка: «Очеретові бараки на Першій дільниці – це 33 людини у кімнаті та земляна підлога. Односпальні ліжка без сіток у два ряди з наскрізним проходом. Подушки та матраци були із соломи. Шафка – одна на двох, а бак з водою та стіл – на секцію. Та незадоволених не було, усі були дружними».
У нашому музеї зберігається унікальне фото, на якому можна побачити якою була обідня зала їдальні, що була розташована на Першій дільниці – вона була затишною, прикрашеною квітами.
Обідня зала їдальні
З кінця 1930-х років на вулиці (в районі 15-ї школи, відкритої ще у вересні 1928 року) почали будуватися перші двоповерхові цегляні будинки-котеджі. Отримати квартиру там вважалося дуже престижним. Про це будівництво писав «Металург Кривбасу» у номері № 136 за 28 червня 1936 року: «Каменярі бригад Попова, Овсянікова, Артемчука закінчили цегляну кладку двох котеджів на 1-й дільниці… На вкладанні побутового каміння вони виконують у середньому нові норми на 200 відсотків». Деякі з цих котеджів збереглися і до наших днів, вони знаходяться ліворуч, якщо їхати вулицею трамваєм у бік Трампарку.
На Червоній запахло хлібом
28 серпня 1934 року на тільки-но збудованому хлібозаводі на Червоній спекли перший хліб для будівельників та працівників Криворізького металургійного заводу, який, як відомо, урочисто був відкритий 4 серпня 1934 року. Хліб був із борошна грубого помолу, але дуже смакував людям. Також на хлібозаводі почали випускати сухарики та запашні булочки.
На початку війни у серпні 1941 року хлібозавод був зруйнований, але хліб для криворіжців там випікався навіть в окупації – його робили у підвалі заводу. Після визволення Кривого Рогу хлібозавод відбудували і він працював до початку 1990-х років. Зараз завод закритий, але мешканці вулиці Криворіжсталі та проїжджаючі нею і досі можуть бачити будівлі хлібозаводу, на яких позначена дата його народження.
У наступному номері «Металург» ми розкажемо про перший трамвай міста, який вулицею Криворіжсталі вів до прохідної металургійного заводу. Також дізнаємося якою бачили цю вулицю у другій половині минулого сторіччя ветерани нашого підприємства, та люди, доля яких так чи інакше пов’язана із заводом.
