Позначка: історія

Категорії
Новини

Охорона праці: від ризику до захисту

А ви знаєте, що в охорони праці теж є своя історія, і її корені сягають сивої давнини? Протягом століть люди постійно стикалися з ризиками там, де вони працюють, та завжди шукали способи, як вберегтися від небезпек.

Тисячолітня справа

Тільки уявіть – посеред безмежної пустелі тисячі людей працюють над зведенням єгипетських пірамід. За допомогою мідних та бронзових кирок, примітивних підіймальних пристроїв вони укладають величезні кам’яні блоки. Справа важка, ризикована, тож люди гуртуються, і слідкують за тим, щоб на них раптово не впало каміння, щоб працівникам на висоті не стало зле, а робочий інструмент залишався справним. А ще робітники працюють змінами, щоб мати змогу відпочивати.

Про такі перші заходи з охорони праці у другій книзі «Історії» описував філософ Геродот, який побував на будівництві пірамід близько 450 років до нашої ери. Він писав, що вже тоді люди ретельно дбали про свою безпеку.

У Давньому Римі архітектор Марк Полліон звертав увагу на пожежну безпеку при використанні горючих матеріалів для термальних ван. А ось перший документ про безпеку праці був створений ще за 2 тисячі років до нашої ери у Давньому Вавилоні. Це були клинописні глиняні таблички. У цих «книгах» фіксувалися правила для захисту робітників. Одним з найвідоміших письмових правил став Кодекс Хаммурапі, створений близько 1700 років до нашої ери. З 282 законів 40 стосувалися охорони праці.

Вплив умов праці на здоров’я людини вивчали Гіппократ, Гален, Арістотель. Під час епохи Відродження та Освіти з наукової думки до безпеки на виробництві підходили Парацельс, італійський лікар Бернардино Раммацині та багато інших вчених та дослідників.

Втім, вперше вимоги з охорони праці на законодавчому рівні були прийняті у ХІХ столітті. З появою парових машин, нових інструментів, технологій з’явились і нові ризики для людей. Тому для попередження травматизму почали створюватися нові закони та нормативні акти з охорони праці. А медики активно розробляли методи профілактики та лікування професійних захворювань.

У ХХ столітті відомий психолог Абрахам Маслоу довів, що безпека є однією з базових людських потреб, вона посідає другу сходинку після фізіологічних потреб. Психолог вважав, що безпека дає впевненість у сьогоденні та у майбутньому.

А як було на Криворіжжі?

Наприкінці 1880-х років у нашому місті вже вирувала «рудна лихоманка». На видобуток «чорного золота» до Кривого Рогу з усієї країни з’їжджалося безліч людей. Втім, умови роботи працівників рудників були важкими та не дуже безпечними.

Робочий день працівника починався на світанку, а закінчувався з настанням  сутінків. Влітку роботи припинялися лише при зливних дощах, а взимку – при морозах у мінус 20 градусів і нижче.

Найважче було грабарям, які вивільняли пласти руди від землі та глини за допомогою лопати, кайла та залізного лома. Знятий грунт їм треба було вручну відвозити за межи кар’єру, зазвичай це 150-200 метрів, та складати у відвали. Буріння шурфів для підривних робіт теж здійснювалося вручну. Особливо небезпечним було буріння на стінках кар’єру. Робітники обв’язували себе мотузкою, закріплювали її вгорі та спускалися на спеціальний майданчик. Дуже часто мотузки обривалися і люди падали з висоти. Звичайно, за таких умов травматизм був дуже високий.

Ситуація з охороною праці стала поліпшуватися з початком механізації видобувних процесів. У криворізьких кар’єрах почали працювати невеликі електростанції, діяли парові підіймачі та навіть парові екскаватори.

У квітні 1900 року Херсонський губернатор наказав гірничому інспекторові надіслати свої висновки щодо скорочення робочого дня для гірників, зайнятих у роботах зі шкідливими умовами праці. З липня того року стала обов’язковою участь гірничого інспектора в експертизі нещасних випадків на виробництві. Вони ретельно розслідувалися, створювалися заходи із запобігання, щоб подібне потім не повторювалося. 

Увага почала приділятися й здоров’ю працівників. Наприкінці ХІХ століття на Криворіжжі була лише одна земська лікарня. Пізніше власники кар’єрів та шахт відкрили на своїх підприємства низку лікарень та приймальних покоїв. У 1911 році в них працювали понад 30 лікарів.

У 1911 році у Кривбасі на 39 діючих рудниках було видобуто понад 288, 2 млн пудів руди. У роботі вже застосовувалися 10 паровозів, 78 парових підіймачів, 32 електричних та стільки ж кінних, 194 парових коли та 115 парових підіймачів. Поступово промисловість на Криворіжжі набувала сучасних обертів, а охорона праці ставала все актуальнішою. Попри важкі умови праці, які все ж залишалися реальністю, вивчалися умови роботи працівників, вплив шкідливих факторів на робочих місцях, проводились спеціальні інструктажі тощо. Сфера охорони праці розвивалася маючи за мету –  забезпечення безпечних умов роботи та зменшення ризиків на виробництві. І криворіжці на цьому не зупиняються. Принаймні для нашого підприємства безпечна праця – це пріоритетне питання, адже немає нічого ціннішого за людське життя та здоров’я.

Матеріал створено на основі відкритих джерел та за матеріалами Криворізького історико-краєзнавчого музею.

Фото з відкритих джерел.

Категорії
Новини

Смачна кар’єра

Професійний розвиток притаманний не лише людям, а і закладам. Прикладом тому є «Киянка», яка пройшла справжній кар’єрний шлях від їдальні для домнобудівників, до ресторану з ім’ям для працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг» та мешканців міста.

На майдані Домнобудівників

«Красиво, просторо та затишно у нещодавно відкритій заводській їдальні № 39, розрахованій на 530 посадкових місць. Тут встановлено секційно-модельоване обладнання, у залі – кондиціоноване повітря. На першому поверсі розташовані буфет та дієтична зала».

Так на початку 1970-х років писав «Металург» про нову їдальню, яку ми сьогодні добре знаємо, як ресторан «Киянка».

Фото їдальні № 39, опубліковане в газеті “Металург” у 1970-х роках

Їдальня № 39 була побудована у 1972 році для будівельників комплексу доменної печі № 9 – у ті часи найбільшої в країні. Домну-гігант зводили тисячі людей різних спеціальностей, які приїздили до Кривого Рогу з усіх куточків країни. Підприємству треба було десь розміщувати фахівців, часто із родинами. Для них у 1970-х роках були зведені чотири сучасних гуртожитки з кімнатами-квартирами, в яких були усі зручності для життя. Кожний гуртожиток давав житло майже тисячі людей. А щоб працівники завжди були ситими, поряд  побудували велику їдальню № 39. Увесь цей комплекс і дав назву новому мікрорайону у місті – майдан Домнобудівників.

Близнюки-годувальники

Вони працювали, як єдиний організм, але ніколи не були розташовані поруч. Мова про їдальню № 37, яка знаходиться безпосередньо на території ДП № 9. Їдальні №№ 39 та 37 були збудовані за одним проєктом, та мали однакову мету – нагодувати домнобудівників. Єдиною їхньою відмінністю було те, що 39 їдальня годувала людей на території міста, а 37-ма – на тоді ще будівельному майданчику ДП № 9.

39 їдальня була справжнім харчовим комбінатом. На першому поверсі, де зараз розташована зелена зала, було приміщення на 100 посадкових місць. А там, де зараз червона та біла зали – за один раз могли поїсти 430 осіб. У їдальні були 4 видачі, розроблено декілька видів комплексних обідів, щоб люди могли швидко вибрати потрібне, поїсти та «летіти» на роботу.

Репортаж з їдальні № 37, з архіву газети “Металург”

Їдальня працювала у дві зміни, тут люди мали змогу поснідати, пообідати та повечеряти. До речі, сніданок кухарям треба було приготувати дуже рано, адже люди після нього вже мали бути на роботі о сьомій ранку. Штат 39 їдальні складався з майже 50 осіб, а у 37-й їдальні – майже з 200.

«Моя робота на підприємстві розпочалася з їдальні № 37, куди я влаштувалася посудомийницею, але жодного дня нею не працювала, адже мене поставили видавати продукцію, я одразу почала навчатися на практиці, – згадує Тетяна Панфілова, менеджерка ресторану «Киянка». – Продовжила працювати вже у 39 їдальні. Відповідала за видачу, за те, щоб завжди був свіжий хліб, випічка, щоб усе було чисто – на столах білі серветки, а на умивальниках мило. Найвідповідальніше було обслуговувати представників міністерства капітального будівництва країни, які керували будівництвом «дев’ятки» та також у нас харчувалися. До речі, їли такі ж блюда, як і інші люди у залах. А вибрати було з чого – чотири перших страви, декілька видів гарнірів, м’ясо, салати, закуски. Меню у нас було і є відмінним! Та тоді мені треба було не лише дбати про білосніжний фартух, зачіску та усмішку, а й сервірувати стіл, знати, як правильно подавати їжу. Насправді це ціле мистецтво. Спочатку моєю вчителькою була Тетяна Білоус, на той час керівниці громадського харчування міста. Вона вчила мене куди класти ножі, виделки, як оформлювати блюда. Дуже скоро я стала адміністратором залу. Потім науку «годувати» я опановувала у Криворізькому технікумі громадського харчування». 

У різноколірних залах

Комплексне підприємство «Киянка».Згодом таку назву 39 їдальня отримала через те, що постачала продукцію у буфети одного з сусідніх гуртожитків, тоді ще Дзержинського райвиконкому та відділу міліції. Статус кафе для працівників підприємства їдальня набула у 1993 році. За нею вже остаточно закріпилася назва «Киянка» та розпочалися кардинальні ремонти. Саме тоді тут були оформлені зелений та червоний зали, де проводилися ювілеї цехів, відзначалися районні та міські свята. У ці роки «Киянка» набувала свого стилю, за яким її добре знають у Кривому Розі, і не тільки.

«У серпні 1996 року я стала керівницею «Киянки», – продовжує Тетяна Панфілова. – Білої зали тоді у нас ще не було, приміщення «гуляло». Пам’ятаю, як перед одним із заходів, ми замотували у гардину колони, щоб якось придати цьому приміщенню кращого вигляду. А коли тут зробили ремонт, ми усі милувалися красою білосніжної зали. Сучасного оздоблення також набули і технічні приміщення та кухня. До речі, у нас збереглися котли, у яких їжу готували ще для відвідувачів їдальні. Взагалі у нас за багато років праці виникла традиція завжди бути готовими до прийому гостей та зустрічати їх на найвищому рівні».

А серед відвідувачів «Киянки» цей заклад назавжди асоціюється з відмінною якістю обслуговування, смачною їжею, про яку навіть легенди ходять, красивим сервуванням, комфортом, надзвичайно урочистою обстановкою для проведення заходів різного формату. За роки своєї роботи «Киянка» отримала свою позитивну репутацію та зробила ім’я.

Тут ваш відпочинок або діловий захід пройде на найвищому рівні! У «Киянці» створений чудовий майданчик для ділових зустрічей, конференцій, форумів, де люди можуть не тільки чомусь навчитися, а й поспілкуватися у неформальній обстановці. А кава зі смаколиками для гостей завжди напоготові!   

Сьогодні «Киянка» стає ще більш доступною для криворіжців та гостей міста.

За бажанням є можливість орендувати приміщення для проведення різноманітних заходів.

Зробити це можна звернувшись за номером телефону: +38 067 989 60 84, Наталія.

Надання послуг рестораном «Киянка» з організації та проведення заходів (без кухні):

  • Зелений зал – площа 178,8 м2 на 50-70 посадкових місць.

1 година – 740 грн.

  • Білий зал – 258,5 м2 на 120-140 посадкових місць.

1 година – 900 грн.

  • Червоний зал – 387 м2 на 150-170 посадкових місць. У цьому залі є сцена, тож є змога проводити виступи, лекції, доповіді тощо для 200-400 осіб.

1 година – 1000 грн.

Категорії
Новини

Рудний двигун міста

Активний промисловий видобуток руди розпочався 145 років тому. Це сприяло стрімкому  розвитку та розбудові Кривого Рогу. Про це далі у статі з циклу про історію руди у нашому місті.

На багаті землі

Наприкінці ХІХ століття Кривбас вийшов на перше місце в країні за видобутком руди. Тільки у 1888 році її було видобуто 190,6 тисячі тонн. Провідні економісти тоді стверджували, що скоро Криворіжжя стане найвпливовішим фактором у промисловій імперії. На криворізькій руді вже успішно працювали майже два десятки металургійних заводів півдня. А у 1898 році було поставлено питання про експорт криворізької руди.

Постійне збільшування видобутку руди підвищувало й попит на працівників. І дефіциту у робочих руках не було. Люди масово прибували до Кривого Рогу звідусюди у пошуку заробітку та кращого життя. А це означало, що новим криворіжцям потрібно було десь жити, навчатися, лікуватися, розважатися, купувати продукти, необхідні товари для життя. Місто почало активно розвиватися.

З містечка – на місто

«Там, де серед зелених дерев можна було деінде побачити солом’яний дах селянської хати, тепер, неначе за змахом палички чарівника, поряд з промисловими спорудженнями «виросли» великі будинки. За декілька років невелике містечко Кривий Ріг за благоустроєм та торгівельним обсягом перетворилося на справжнє повітне місто». Так зазначалося у путівнику початку ХХ століття.

І це було правдою. У ті часи у Кривому Розі вже налічувалося 79 рудників, 4 чавуноливарні заводи, фабрика фарб, механічний та пивоварний заводи, лісові пристані та склади, олійниці, млини. У місті працювали відділення комерційного банку, нотаріальна контора, 3 фотосалони, 2 аптеки, 8 аптечних магазинів.

Медична допомога надавалася людям у 11 лікарнях, діяли 25 приймальних покоїв на 80 ліжок, у місті було створено посаду дільничних лікарів. 

На 25 тисяч карбованців, які надали рудопромисловці, велося будівництво великої лікарні. Лікарні були організовані й у Веселих Тернах, Лозуватці, Широкому, Шестерні, Златоустівці, Миколаївці.

Своя медична допомога надавалася людям і на рудниках.

На території Криворіжжя розкинулася ціла мережа торгівельних закладів, їх на початку минулого століття налічувалося понад 256. Найбільш жваво торгівля велася на вулицях Поштовій, Базарній, Миколаївській та Верхньобазарній. Там можна було купити все, що завгодно: одяг, взуття, тканини, різноманітні продукти, городину, грамофони, велосипеди, металеві вироби, ліс, а також вино, горілку та пиво. У місті, а також на Веселих Тернах проводилися великі ярмарки.

Кривий Ріг зростав

І все більше забудовувався. Формувалися нові вулиці, провулки, райони, проспекти з крамницями. Будувалося житло як для звичайних працівників, так і для інженерно-технічних спеціалістів. Наприклад, для робітників руднику Колачевського було зведено 6 гуртожитків. Харчувалися вони у великій їдальні на 1000 місць. Вихідними та по святкових днях їдальня використовувалася, як імпровізований театр, де виступали заїжджі артисти.

Гірничі майстри руднику жили у 12 сімейних двоквартирних будинках. Інженери мешкали у триповерховому будинку. В усіх будинках були вода, газ, світло від власної електростанції. Поряд працювали лікарня, бібліотека та лазня. Для дітей робітників руднику було збудовано школу, де вони навчалися безплатно.

До речі, на початку минулого століття для освіти усіх криворізьких дітей працювали 17 початкових шкіл, однокласна земська школа на 200 учнів. У

Довгинцевому діяли залізнична школа-церква, комерційне та сільськогосподарське училища.

Будувалися і релігійні установи. У ті часи на Криворіжжі були збудовані 8 православних храмів. Головною церквою, до речі, першою на Криворіжжі, була Миколаївська. Спочатку вона була дерев’яною, а з 1863 року – кам’яною.

Також у Кривому Розі діяли православні та єврейські молитовні доми, синагога та також приватні єврейські школи.

Втім, навіть за таких умов, життя та робота працівників рудників було доволі непростим. Яким? Про це читайте у наших наступних публікаціях.

Матеріал створений за сприяння Криворізького історико-краєзнавчого музею.

Фото з фондів музею та з відкритих джерел. 

Категорії
Наші люди

У центрі духовної перлини

Завдяки зусиллям українських військових, які визволяють окуповані території, до Львова повернулося крісло Митрополита Андрея Шептицького. Цю унікальну історичну реліквію на власні очі бачила наша колега Наталія Ван Доеверен під час поїздки до Собору Святого Юра.  

Для багатьох подорожі – це відпочинок, знайомство, пізнання нового. Та є подорожі, які по справжньому зігрівають серце, адже ведуть до рідного дому, до добре знайомих людей. Саме у такій подорожі нещодавно побувала і наша колега Наталія Ван Доеверен, директорка  департаменту з охорони здоров’я, гігієни праці та благополуччя ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Львів – моє рідне місто. Там я виросла, вивчилась, робила перші кроки та розвивалася професіонально, – розповідає Наталія. Перебуваючи у Львові я завжди намагаюся побувати на Святоюрській горі у Соборі Святого Юра, який належить Галицькій митрополії Української греко-католицької церкви. Це історичне для України місце, духовна перлина Львова, архітектурний шедевр, який з першого погляду вражає своєю гармонією форм. Цього разу я поспішала туди з особливою місією, адже планувала зустрітися з Львівським митрополитом УГКЦ  Високопреосвященним Владикою Ігорем Возняком, з яким ми давно знайомі. Я несла подарунки від «АрселорМіттал Кривий Ріг» та хотіла розповісти про свою роботу та справу, яку ми разом з командою реалізовуємо на Криворіжжі. До речі, мій візит припав саме у день 24-річчя його посвячення у Єпископську хіротонію».  

Собор Святого Юра разом з Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Перший дерев’яний храм на цьому місці був зведений ще у XIII столітті князями Галицько-Волинської держави. Кам’яний Собор у стилі пізнього бароко був збудований у XVIII столітті. У різні епохи собор переживав зміни влади, заборони, гоніння на УГКЦ, але ніколи не втрачав важливого духовного значення для українців. Крім того, він став місцем, де з’єднуються віра, мистецтво та історія.

Саме тут вперше лунали проповіді українською мовою, саме під цим склепінням виступав хор у 400 голосів, яким керував син того самого Моцарта, який, до речі, понад 10 років жив у Львові. У 1655 році тут стояв табір Богдана Хмельницького, а протягом багатьох століть жили та працювали відомі медики, художники, представники творчої інтелігенції. У цій резиденції, коли відвідував Україну, зупинявся Іван Павло ІІ, перший Папа Римський-слов’янин. У наші часи Собор Святого Юра є ще й відомим туристичним центром Львова.

А зустрічає відвідувачів Собору пам’ятник Митрополиту Андрею Шептицькому. Ця постать була не лише релігійним лідером, а й реформатором, активним громадським діячем, що допомагав людям. Варто згадати, що саме Андрей Шептицький надавав жертовну поміч євреям у найтрагічніший час Голокосту. Ризикуючи власним життям, він урятував близько півтори сотні євреїв, здебільшого дітей. 

Реліквія повернулася додому

Але і це духовне місце зазнало пограбування митрополитом РПЦ. Наприкінці 80-х років минулого століття з Собору були вивезені цінні речі, серед яких крісло Шептицького.

Крісло вже вважалося втраченою реліквією. Але, завдяки нашим військовим – бійцям Третього Інтернаціонального легіону ЗСУ, крісло було знайдене та повернуте до храму. Під час визволення Харківщини та Сумщини військові знайшли це крісло у реставратора. Вони одразу зрозуміли, що це цінна історична річ. Додому, до Собору святого Юра це крісло повернув капелан Юрій, який від початку повномасштабної війни став на захист України. Митрополит і Архієпископ Львівський Ігор підтвердив автентичність знахідки і її зв’язок з Митрополитом Андреєм Шептицьким.

«Мені дуже пощастило на власні очі побачити цю реліквію, – продовжує Наталія Ван Доеверен. – Крісло потребує значної реставрації, відновлення втрачених елементів, але й зараз воно вражає майстерністю виконання, ти відчуваєш, що перед тобою історична реліквія. Для мене це теж є значною подією, адже свого часу я працювала медичною директоркою єдиного в Україні Католицького Шпиталю імені А. Шептицького. Праведний Андрей  вважав, що освіта та медицина є дуже важливими для людей, і багато робив для розвитку цих галузей. Вже відреставроване крісло планується передати до музею Андрея Шептицького. Я передала сувеніри від «АрселорМіттал Кривий Ріг» його Високопреосвященству Владиці  Ігорю, розповіла йому про свою теперішню працю та виклики, а також про продукцію підприємства – криворізьку сталь, яка є у хмарочосі Бурдж Халіфа, у Вежах полум’я в Баку, об’єкті «Укриття» в Чорнобилі, у київському стадіоні «Олімпійський», та у багатьох інших об’єктах, де є такі потрібні сьогодні міцність та надійність».

Фото надані Наталією Ван Доеверен, та з відкритих джерел.

Категорії
Наші люди

Жіночність та сталевий характер

З перших днів будівництва нашого підприємства жінки на рівні з чоловіками дбали про його розвиток. Вони турбувалися про побут людей, умови на виробничих майданчиках, дбали про харчування, навчання, лікування, дозвілля першобудівників та їхніх родин. Сьогодні головними героїнями історичної рубрики «Металурга» будуть жінки. Відклавши на потім зачіски та манікюр, засукавши рукави вони своїми справами довели – у бажанні допомагати іншим жінки проявляють справжній сталевий характер.

Початок 1930-х років. Посеред степу та купки приватних будинків розпочалося велике будівництво Криворізького металургійного заводу.

Кількість тих, хто його зводитиме була прописана у Проєкті будівництва. Наприклад, робочих та службовців сюди мало приїхати 19110 осіб, неодружених – 2340, тільки обслуговуючого персоналу очікувалося 1072 людини. Загалом  житло треба було будувати для 22522 людей. Та насправді потреба у працівниках була значно більшою! І люди масово їхали до Кривого Рогу. Тому доволі гострим питанням було, де розміщувати людей, чим їх годувати та як забезпечувати усім необхідним для життя?

За розв’язання цієї проблеми взялися як першобудівники заводу, так  і жінки – дружини інженерно-технічних працівників. До роботи над створенням побутових умов для будівників заводу жінки долучилися, як ентузіастки. В архівах Музею історії нашого підприємства збереглися фамілії жінок-активісток, але, на жаль, лише з ініціалами. Серед них були: В. І Герасімова, М. Є. Третьякова, С. Г Марьяновська, А. А Вікентьєва та Є. Е. Вєснік.

Дієві ініціативи

Серед перших ініціатив жінок була організація дитячого комбінату. Його було зведено у двох котеджах на першій дільниці, де в очеретових бараках-гуртожитках мешкала більшість будівельників заводу.  Один з котеджів було віддано під дитячі ясла, у другому розмістився дитячий садочок. Ці заклади очолила дружина інженера Сєничкіна. Жінки організували дієтичну їдальню для дітей, а потім відкрили і школу-десятирічку.

Життєво важливою ініціативою стала організація власного продовольчого господарства для того, щоб повноцінно годувати будівельників заводу. На полях трьох радгоспів, які межують з містом, вирощувалася пшениця, просо, овес. На фермах тримали корів та свиней, а за 20 кілометрів від Кривбасу жінки організували власну птахоферму на 700 курей. Там же вирощували курчат. Всі продукти постачалися до їдалень заводу.

Подбали жінки і про культурне життя людей. В одному з бараків на першій дільниці був обладнаний клуб на 100-150 місць. Там виступали самодіяльні колективи, та «крутили» кіно. Також у клубі розмістилася бібліотека з художньою та технічною літературою. Тут організовувалися туристичні походи та тематичні вечори.

А біля станції Червона у двох бараках розмістилася курсова база, де у дві зміни людей навчали професій слюсаря-ремонтника, помічника машиніста паровоза, електромонтера тощо.

Дбали жінки і про чистоту у гуртожитках і, до речі, робили це на власному прикладі. Жінки не боялися взятися за віник, швабру, ганчірку, щоб вимити підлогу та витерти пил. А якщо треба було, то й обід могли приготувати на велику кількість людей.

Поступово побут трудящих налагоджувався. А в історію праці металургійного заводу чимало жіночих імен. Серед них Феофана Пляшовенко (Горевая), на честь якої «Комсомолкою» була названа перша доменна піч підприємства. Дар’я Снєткова була єдиною жінкою-машиністкою паровоза «Криворіжсталі» та водила состави біля доменних печей та мартенів. Марія Піхай працювала у прокатному цеху і стала єдиною жінкою, яка стала Героєм Соцпраці.

І це лише деякі жінки, які залишили свій яскравий внесок у розвиток підприємства. Насправді – їх набагато більше. І кожна, безперечно, заслуговує на окрему розповідь та увагу.

Матеріал створений за підтримки Музею історії нашого підприємства.

Категорії
Новини

Як нащадок Полуботка розбудив Кривбас

А з ним й увесь південноукраїнський регіон.

Цьогоріч ми відзначаємо 145-ту річницю з початку промислового видобутку руди на Криворіжжі. Цьому присвячуємо низку наших статей. Сьогодні мова піде про Олександра Миколайовича Поля, видатну постать для нашого міста, який справедливо вважається засновником промислового видобутку залізних руд на Криворіжжі.

Дубова Балка відкрила «Нову Америку»

Ще здавна родючі криворізькі землі заохочували людей займатися землеробством, скотарством, рибальством, а багаті родовища залізних руд спонукали до промислового видобутку. Неодноразово тут працювали дослідники – академіки, професори, геологи, гірничі інженери тощо. Всі вони відзначали, що надра Кривбасу багаті на залізну руду, граніт, вапняк, мармур. Але далі наукових статей дослідження не зрушували з місця. Доленосний крок у промисловому видобутку руди зробив поміщик Верхньодніпровського повіту Олександр Миколайович Поль.

Олександр Поль народився у дворянській родині  підпоручика Миколи Івановича Поля та Ганни Павлівни Полетики, яка була праправнучкою сестри гетьмана Павла Полуботка. 20 серпня 1832 року у пари народився син Олександр, майбутній дослідник, археолог, краєзнавець, підприємець, меценат та громадський діяч.

Олександр Поль навчався у Катеринославі та в Полтаві, набував юридичних знань в естонському університеті, вільно говорив на шести іноземних мовах. По завершенню освіти Олександр Поль працював над введенням у нашому регіоні сільської та судової реформ. Але головним його захопленням стали історія, геологія, мінералогія та археологія.

Влітку 1866 року, коли Олександр Поль перебував у Кривому Розі, жителі селища Вечірній Кут показали йому велику печеру у Дубовій Балці, яку вони називали Гайдамацькою конюшнею, через те, що в ній одночасно могли перебувати кілька десятків людей із кіньми. На стінах печери було видно малюнки, виконані червоною фарбою, і предмети вжитку людей кам’яної доби. При вході до печери стояла споруда – то була давня плавильна піч.

Колись через Дубову Балку проходив Чумацький Шлях із західних районів України через Умань до Дніпра. За козацьких часів тут був зимівник, який згодом став селищем Вечірній Кут. Зараз цього селища вже немає. А Дубова Балка була одним з притулків запорозьких козаків.

На одній зі стін печери Олександр Поль помітив вихід на поверхню залізної руди з дуже високим умістом заліза. Він дуже зацікавився цим, і почав досліджувати місцевість. Знав би Олександр Поль тоді, що саме ця його прогулянка Дубовою Балкою та тамтешні знахідки стануть доленосними для нього, розбудять (ще й як!) промислове життя Кривого Рогу, місто, яке за часи Поля стали називати «Новою Америкою», та дадуть поштовх до розвитку всього нашого регіону.

Для розвитку залізного краю

Олександр Поль одразу зацікавився можливістю комерційних розробок залізної руди. На його прохання у 1872 році тут проводив дослідження відомий німецький гірничий інженер Лео Штрипельман, знайшовши поклади руди з вмістом заліза до 70%. Згодом на Криворіжжі працювали й інші фахівці. Розвідку залізної руди Поль проводив своїм коштом і витратив на це величезну на той час суму – понад 20 тисяч карбованців. Плани щодо розробки руди у Дубовій Балці у нього були «наполеонівські», тож у 1873 році Олександр Поль почав зводити там власну садибу, яка збереглася донині.

Олександр Поль розумів, що промисловий видобуток корисних копалин без належної логістики неможливий, тому став ініціатором будівництва Криворізької залізниці, яка з’єднувала Донбас із Кривим Рогом. Але здійснити цей проєкт йому не одразу вдалося. Перший потяг прокотився коліями залізниці тільки 18 травня 1884 року.

А для того, щоб довести вигідність видобутку знайденої ним руди, Олександрові Полю знадобилося цілих 15 років. Для гірничих розробок він викупив 20 тисяч десятин землі у поміщика Шмакова. А згодом, у 1881 році, Поль  із групою французьких підприємців заснував «Акціонерне товариство Криворізьких залізних руд» зі штаб-квартирою у Парижі. 

Це дало можливість відкрити у Дубовій Балці першу у басейні Саксаганську рудню. За рік з неї видобули 555 тисяч пудів руди. Ціна за пуд тоді становила 2 копійки. Вже наступного року 150 робітників рудника видобули 1 мільйон пудів залізної руди. На Криворіжжі розпочалася «залізна лихоманка».

Макет Саксаганського рудника кінця ХІХ ст. – першого на Криворіжжі

Про те, як під час неї у Кривбасі добували чорне золото, читайте у наших наступних статтях, які ми готуємо за матеріалами та у співпраці з Криворізьким історико-краєзнавчим музеєм.

Фото з Криворізького історіко-краєзнавчого музея та з відкритих джерел.