Сталевар фасонно-чавуноливарного цеху ЛМЗ Максим Шелест вже 23 роки працює в цеху. Але знайомство з цим гарячим місцем сталося набагато раніше, адже ФЧЛЦ – це практично родинне гніздо сім’ї сталевара.
Коли Максим отримав нагороду «Честь та гордість ЛМЗ», то одразу зазначив, що це не лише його особисте визнання, а й всієї його родини. В цеху 33 роки пропрацював обрубником його батько – Віктор Михайлович Філякін, а мати – Тетяна Володимирівна Шелест – понад 30 років працювала стропальницею та комірником. Тож Максим ще дитиною бував у цеху (тоді таке було можливим), знав, чим живе цех, які люди працюють у ньому. І хоча вивчився хлопець на шахтаря, та доля його все ж привела до рідного цеху. Починав він зі слюсаря-ремонтника, потім став підручним сталевара, а згодом – керманичом печі.
«Ми розливаємо чавун та кольорове лиття для виготовлення запчастин, які необхідні для ремонту та нормального функціонування складного промислового обладнання основних та допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», – каже сталевар. – Ось зараз виливаємо молольні кулі для гірничого департаменту. Біля печі гаряче, спека ще та, адже в середині печі до 1400-1500 градусів! Тому коли надворі навіть +30 – ми охолоджуємося. Сталевар у нашому цеху – це кухар чавунного «борщу», адже, як і у повареній книзі, ти повинен дотримуватися кількості та якості усіх складових рецепту. Тому сталевар має добре знатися на математиці, хімії, знати склад різних марок чавуну та сталі. Я вважаю свою професію творчою, адже кожна виливка має свій особистий рецепт. Нова продукція – новий виклик. Мені до вподоби таке різноманіття, бо так мозок не старіє та постійно розвивається».
Максим – загартована людина, і це не лише через важку професію та нелегку щоденну працю. Є у ньому щось таке міцне і надійне, що одразу відчувається, коли ти поряд. Можливо, тому в людях сталевар найбільше цінує витримку, здатність завжди прийти на допомогу та чуйність. Навіть з початком повномасштабного вторгнення Максим з родиною ухвалили рішення залишатися у Кривому Розі та працювати тут, на своєму фронті. Спочатку разом з колегами з цеху майстрували лавки для бомбосховищ заводу, будували, копали, носили, возили, донатили. А по вихідним він їздив (та продовжує це робити зараз) до Миколаївської області до рідних та їхніх сусідів, аби допомогти, привезти продукти та дефіцитні ліки.
«Мене дуже радує, що сьогодні все більше лунає української мови навіть у цехах нашого заводу, – розповідає Максим Шелест. – Ми, може, й говоримо суржиком, але українським суржиком, поступово таки освоюємо рідну мову. Це – наша зброя, наша самоідентифікація. Мені хочеться, щоб вже дуже скоро українською заговорив наш Крим. Я люблю цей куточок України. Одразу після Перемоги планую похід на Ай-Петрі, адже Говерлу підкорив позаминулого року, тепер на черзі Кримські гори. Вірю в нашу Перемогу і чекаю на повернення наших героїчних хлопців, тому що спеку біля гарячої печі легше витримувати у добрій компанії».