Категорії
Новини

Палац, де народжуються зірки

25 грудня 70 років тому відкрився Палац культури металургів і одразу став центром культурного життя міста, магнітом для талантів та для людей, які хотіли весело й змістовно провести дозвілля після трудової зміни.

Відкриття Палацу культури металургів припало саме на передноворічні дні, коли у кожній родині була у розпалі підготовка до свят. Як писалося у газеті «Металург» за 1954 рік, Палац культури збудували за 4 млн тоді ще рублів. У Палаці було створено театральну залу на 410 місць, кінолекційний зал на 240 місць, 16 кімнат для гуртків художньої самодіяльності, кімнати відпочинку, фотолабораторія та бібліотека. Палац був обладнаний чудовою звуковою та світловою апаратурою.

Телевізори у ті часи ще були екзотикою, тож новий осередок культурного життя на Соцмісті став чудовим подарунком для тисяч родин нашого підприємства, і не тільки. Сюди одразу «потягнулися» охочі займатися вокалом, танцями, хоровим співом, ті, хто бажав навчитися грати на різноманітних музичних інструментах, стати актором  художньо-драматичного гуртка тощо.

Першим директором ПК став А. Леонардов (збереглися тільки ініціали). Згодом Палац очолювали В. Губинський, В. Литвиненко, який потім став директором Криворізького цирку.

У 1963 році художнім керівником в ПК прийшла Любов Чорна. За два роки вона очолила Палац культури і керувала його роботою аж до 1998 року.

«З Житомира до Кривого Рогу я приїхала лише на п’ять діб до своєї сестри у гості, а коли прийшла до Палацу культури металургів, то залишилася тут працювати на довгі 35 років, – згадує Любов Чорна. – Роботи у нас було багато, і всі працювали з великим натхненням. Нехай це і пафосно прозвучить, але ПК для нас – це храм душі та творчості металургів. Нашу роботу підтримували керівники усіх цехів підприємства. А ми завжди придумували щось нове: концерти, спектаклі, конкурси, циркові вистави, КВК. Була у нас і любительська кіностудія. Цікаво, що протягом 15 років ми запрошували до Кривого Рогу тоді ще чехословацький Луна-парк, який катав та веселив криворожан протягом всього літа. Вік учасників та відвідувачів Палацу культури металургів був від 5 до 85 років. У вільну годину після змін люди поспішали до Палацу, щоб творчо реалізуватися, енергетично підживитися, тут кожен почувався, наче у родині. Я кажу не тільки про відвідувачів, а й про колектив працівників ПК. Це люди, які жили, творили, радували та пишалися своєю справою».

Біля Палацу культури колись існувала ще й літня естрада. Влітку там майже кожної неділі відбувалися концерти силами самодіяльних артистів, серед яких вже були й свої зірки. Як згадують ветерани нашого підприємства, ця естрада збирала глядачів з усього міста, порожніх місць біля неї ніколи не було.

Протягом років великі зали збирали творчі колективи «Юність», «Веселка», «Елегант», «Ельф», «Чарівниці», «Класик» тощо. Чимало колективів отримали звання народних та стали лауреатами Всеукраїнських та міжнародних конкурсів.

Серед керівників колективів були: Людмила Фатєєва, Луїза Подгородецька, Ірина Мартиненко, Леонід Тамбовцев, Валерій Коваленко, Катерина Старицька та інші. Свою сольну кар’єру у Палаці культури металургів розпочинали машиністи тепловозів ЗЦ-2 Олександр Скоцеляс, Олександр Малега, робітник цеху капремонтів Володимир Фоменко. В ансамблі народного танцю успішно виступали Петро Марук’ян, Лариса та Тетяна Дедюри, Валерій Лисенко та інші творчі особистості.

«У Палаці культури металургів я працюю вже понад 30 років, – згадує Ірина Власенко, керівниця студії сучасної хореографії «Екстрим». – За цей час тут розкрився талант багатьох дітей. Випускники студії є переможцями багатьох конкурсів, багато хто зараз працює у професійних творчих колективах по всьому світу, зокрема в Італії, Франції, Іспанії, Китаї тощо. З перших днів роботи тут я відчула, що тут панує єдиний дух творчості, працює колективний мозок, якщо можна так сказати. Ми разом народжували ідеї та втілювали їх у життя. Пам’ятаю великий «двіж», коли Палацом культури керувала Ірина Футрук. Вона миттю підхоплювала наші творчі задуми та допомагала їх реалізувати, забезпечуючи нас  костюмами та декораціями. Запам’ятався мені і той період, коли ми проводили величезні свята на стадіоні. Артистами тоді виступали й працівники підприємства. Вони дуже старалися, працювати з нашими людьми було одне задоволення. Взагалі, приємних спогадів за численні роки праці тут у мене дуже багато. Я бажаю колективу Палацу культури подальшого розвитку, щоб творчість йшла до людей. Я хочу, щоб тут й надалі народжувалися та розвивалися таланти, і це надихало творчих людей на нові великі справи».

Керівник творчих колективів Юрій Шевченко прийшов працювати до Палацу культури у 2005 році. Він мав організувати тут вокальну студію «Сузір’я талантів». «Я одразу потрапив на фінальний концерт фестивалю талантів – у різних жанрах виступали працівники підприємства. У мене, пам’ятаю, були дуже сильні враження від номерів. Згодом, вже працюючи тут, я зрозумів, що така висока творча планка притаманна усім творчим колективам та особистостям Палацу. Згодом я ще й керував тут хором ветеранів, ансамблями «Вербиченька», «Лілея». Я й зараз продовжую тут працювати», – згадує Юрій Шевченко.   

Наразі Палац культури металургів переживає своє друге народження. Після ковіду та початку повномасштабного вторгнення ворога в нашу країну тут відновили роботу. Протягом 11 місяців поточного року Палац відвідало вже понад 15 тисяч осіб.

«Зараз ми найактивніше співпрацюємо з адміністрацією з персоналу та службою корпоративних комунікацій ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Для працівників підприємства та їх родин разом вже провели 65 заходів, – розповідає Наталія Ренькас, начальниця творчого центру управління з соціального забезпечення ПП «Стіл Сервіс». – Це і майстер-класи, різноманітні свята, концерти, лекції, зустрічі з цікавими людьми, низка проєктів для молоді та людей золотого віку. Серед них і найулюбленіші багатьма літні «Бадьорі ранки», унікальний творчий проєкт для ветеранів та митців «Сонце сходить на заході», «Ярмарок професій», проєкти для наших ветеранів тощо. Зараз у розпалі різдвяно-новорічні заходи для дітей. Ми постаралися, щоб тут панувала святкова, затишна атмосфера і оформили Палац так, щоб у родинах після відвідування наших заходів та оригінальних фотозон залишилися гарний настрій та ефектні фотознімки. Також у Палаці культури створюється  багато інших творчих продуктів. Я вітаю усіх працівників, ветеранів творчого цеху, творчі колективи та відвідувачів нашого Палацу металургів, які протягом цих 70 років займались творчістю, організовували чудові заходи, тим, хто від душі аплодував самодіяльним артистам. Нехай вогонь творчості ніколи не згасає у наших душах, а Палац подарує ще багато цікавих проєктів».

Фото з архівів Палацу культури металургів та Музею історії нашого підприємства

Категорії
Новини

ДЦ № 1: започатковувати – стало традицією

З його народження почався відлік історії нашого підприємства, тут завжди впроваджували в життя передові технології та нові методи роботи, тут «зростали» висококваліфіковані фахівці. І навіть за часів війни доменний цех № 1 одним з перших відновив виробництво. Нещодавно цех відзначив своє 90-річчя.

Коли «народжувались» домни

4 серпня 1934 року о 12:00 була видана перша плавка чавуну із доменної печі № 1. Її корисний об’єм становив 930 кубометрів. На початку минулого століття піч такого обсягу вважалася промисловим гігантом, а її технічне забезпечення – найсучаснішим. Перша домна одразу стала відкритим майданчиком для впровадження нових ідей та проєктів.

Монтаж газопроводу ДЦ, 1933 рік

З того часу започатковувати нове та бути серед найперших у багатьох справах у першому доменному цеху вже стало традицією. 8 травня 1935 року була задута друга доменна піч об’ємом 390 кубометрів. Третя домна почала працювати 9 березня 1939 року. Об’єм цієї печі становив вже рекордні 1300 кубометрів з добовим виробництвом чавуну 1500 тонн. Це давало право нашому підприємству вважатися одним із найбільших металургійних підприємств у країні.  

Але розвитку доменного цеху завадила Друга світова війна. Більшість працівників цеху стали на захист країни, а інші виробляли чавун у евакуації.

Панорама заводу, 1934 рік

Після звільнення Кривбасу доменникам та будівельникам довелося відновлювати інфраструктуру цеху. Це були роки важкої праці, адже поновлювати виробництво з руїн вдвічі складніше. Перший післявоєнний чавун був виплавлений на першій доменній печі 1 квітня 1949 року. У 1951-му почала працювати ДП № 3. ЇЇ не просто відновили, а й модернізували, після чого її корисний обсяг збільшився до 1386 кубометрів.

Починаючи з 1958 року у доменному цеху № 1 ввели в роботу нові доменні печі №№ 4, 5, 6, 7, 8.

Робота у воєнні часи

За всю історію першого доменного цеху тут відбулося багато визначних та по- справжньому іміджевих для всього підприємства подій. Наприклад, з початком повномасштабного вторгнення росіян в Україну в цеху сталася подія, яка привернула світову увагу – видача першого в історії ДЦ № 1 воєнного чавуну у доменній печі № 6. Це стало знаковою подією не тільки для цеху, а й для підприємства та країни в цілому.

Згадаємо, як на початку повномасштабного вторгнення ворога робота підприємства була призупинена. Тоді ніхто не розумів, яка ситуація складеться, адже ворог дуже близько підійшов до Кривого Рогу. Але увійти у місто йому не дали захисники та величезна техніка нашого підприємства, яка стала своєрідним щитом для Кривого Рогу. Життя міста почало відновлюватися, а у першому доменному взялися активно готуватися до перезапуску цеху.

«Завантажувати піч ми почали 8 квітня 2022 року. 9 квітня вона успішно була задута об 11:30, а 10 квітня о 7 ранку 46-го дня війни в Україні доменна піч № 6 першого доменного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» видала перший за свою вже сучасну історію воєнний чавун, говорить Владислав Поліщук, начальник доменного цеху № 1. – Працювали над запуском не лише ми, а й фахівці інших підрозділів підприємства. Працівники гірничого департаменту, агломератники підготували сировину, коксохіміки – кокс, транспортники забезпечили перевезення, технічне управління – розрахунки для задувки, а енергетики «оживили» доменний агрегат. Згодом відновили і роботу доменної печі № 8.

Але не все так просто, адже людям доводиться працювати за надскладних умов загрози обстрілів, обмеження енергоресурсів та блекаутів. Та ми тримаємося, виконуємо всі виробничі завдання завдяки професіоналізму наших працівників та їхній відданості своїй справі. Маємо змогу працювати і завдяки нашим захисникам, серед яких 176 фахівців з ДЦ № 1. Зараз у цеху працюють дві доменні печі №№ 6, 8 та дільниця розливальних машин з виготовлення злитків товарного чавуну. ДП № 8 нещодавно вийшла із капітального ремонту, головним акцентом якого стала заміна засипного апарату».

Про «дзеркало» чавуну та бажання бути металургом

«Моя основна робота – це підготовка ливарного двору до випуску рідких продуктів плавки з доменної печі, – розповідає Євген Муравйов, горновий доменної печі. – У першому доменному цеху я працюю 19-й рік. Я ще пам’ятаю, як виглядала наша історична перша доменна піч, хоча вона на той час вже не працювала. У порівнянні із сьогоднішніми металургійними агрегатами вона здавалася такою маленькою. Та 90 років тому, я думаю, вона була вершиною технічного прогресу.

Коли я вперше опинився у цеху, то спочатку аж страшно стало – все гримить, рухається, світиться, тож людям, які тут працюють, треба завжди думати про власну безпеку та безпеку своїх колег. Тут це життєво необхідно. Але водночас у доменному цеху дуже цікаво – завжди є завдання, над якими треба подумати, які стимулюють постійно навчатися.

А ще в цеху є своя промислова красота. Хто хоча б раз бачив, той ніколи не забуде неймовірно красивий червоний колір підсвіченої променями сонця поверхні рідкого чавуну у ковші. Цю поверхню ми називаємо «дзеркалом» чавуну. Я хочу поздоровити наш колектив з 90-річчям ДЦ № 1 і побажати плідної, безпечної праці, та ніколи не втрачати здатності бачити прекрасне там, де ти працюєш».

Євген Муравйов

«Перший доменний цех став моїм першим робочим місцем, адже я і працюю, і навчаюся на 4 курсі металургійної академії, – говорить Валерій Аммосов, газівник доменної печі. – Я ще зі школи хотів стати металургом, тож впевнено йду до своєї мети. Кривий Ріг – це переважно місто гірників та металургів, а історичне серце металургії знаходиться тут, у доменному цеху № 1. Доменну піч можна порівняти з людським організмом, який має працювати постійно, якісно, не «хворіти». І нам треба завжди турбуватися про це. Мої задачі – контролювати процес завантаження доменної печі необхідною сировиною, слідкувати за дотриманням потрібного тиску у печі, тобто стежити за її технологічними показниками. Робота складна, але дуже цікава. Я стараюся заглиблюватися в усі робітничі процеси, а колектив цеху мені у всьому допомагає.

Як би не складалося наше життя, які б нові технології не розвивалися, метал завжди потрібний людству. А метал починається із чавуну, у Кривому Розі – з першого доменного цеху, який вже 90 років виробляє чавун».

Валерій Аммосов

«90 років – це вже значний вік, за який багато чого зроблено, досягнуто, – продовжує Владислав Поліщук. – Та будь-які робітничі перемоги – це заслуга людей, справжніх знавців своєї справи. Це наші горнові, їхні помічники, водопровідники, газівники доменної печі, змінні майстри, електроперсонал, механіки та інші представники робочих спеціальностей. Це наші захисники, які зараз боронять Україну, щоб тут, у тилу, усім нам працювалося впевнено та спокійно. Велика шана та пам’ять тим, хто загинув на полі бою. Я вдячний колективу нашого цеху, його ветеранам і хотів би подякувати усім за плідну роботу та відданість своїй справі. Я впевнений, після нашої Перемоги у цій війні наступні роки додадуть до історії цеху нових, ще більш цікавих сторінок».

Категорії
Разом з Україною

22 червня – День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні

Сьогодні ми згадуємо імена мільйонів українців, життя яких обірвалося у Другу світову війну.
 
Ми вшановуємо пам’ять усіх, хто загинув на полі бою, в тилу, був замучений в концентраційних таборах, і, звісно, згадуємо про дітей війни, яким довелося побачити смерть власними очима та пронести цей біль крізь усе своє життя.
 
Ми вдячні мужнім воїнам, які вигнали ворога з нашої землі та здобули перемогу в тій жахливій війні.
 
На жаль, сьогодні ми змушені знову братися за зброю і боронити рідну землю від агресора, захищати територіальну цілісність і незалежність України, нашу свободу, наше майбутнє.
 
Та ми – незламний народ, ми вистоїмо і переможемо знову.
 
Честь і слава героям!

Вічна пам’ять загиблим!

Категорії
Новини

«Вони приїхали нас вбивати»

20 червня світ відзначає День біженця. Але кидати рідну домівку важко не лише тим, хто перетинає кордон в пошуку прихистку, а й тим, хто залишається в Україні. Таких українців – мільйони. Через окупацію рідного села не може повернутися додому й Іван Сокирко, мешканець  Малої Олександрівки в Херсонській області. Чоловік був змушений виїхати всією родиною до Кривого Рогу на початку квітня. З дружиною, маленьким сином та матір’ю він знайшов прихисток у родичів. Хочемо поділитися з вами його історією.

Наше місто для Івана не чуже, адже колись він тут навчався у Криворізькому коксохімічному технікумі на електрика. Але після навчання хлопець повернувся до рідної домівки. Сокирко говорить, що тепер мальовниче село на березі Інгульця не впізнати. Дуже важко жити, коли земля та хати постійно здригаються від обстрілів, коли до тебе в дім можуть вдертися чужі люди зі зброєю в руках, які приїхали вбивати.

«Крізь наше село проходить траса на Миколаїв, і вже з початку березня нею почала їхати ворожа техніка. Десятками рухалися танки, БТР, КрАЗи. З села тоді ще ніхто не збирався виїжджати. Усі сподівалися, що наші хлопці швидко впораються з окупантами, і ті тікатимуть цією ж трасою швидше, ніж заїхали. Та не так сталося, як гадалося. Першим до Малої Олександрівки зайшли російські «омонівці». Вони заходили до хат і шукали своїх дезертирів. Місцевих не чіпали. А потім почалися артилерійські «дуелі». На село летіло все підряд. Тоді вже люди почали їхати з села», – розповідає Іван.

До війни Сокирко встиг попрацювати чимало: виготовляв та встановлював вікна, обробляв чималий пай землі, був кур’єром «Нової пошти», працівником інтернет-провайдеру «Каховка. Net». Каже, що трудитися на рідній землі та для рідних людей було в радість для нього. Та «визволителі» позбавили Івана цієї радості.

Найгірше почалося, коли до села зайшли російські військові-буряти, для яких грабувати оселі та відбирати телефони у людей було нормою. Одного разу сусіда, який випасав корів біля річки, заради розваги п’яні військові поставили біля стіни та почали «розстрілювати», на щастя цілили повз. На замінованих ворогами берегах річки постійно підривалися не лише скот, а й люди. 

«Окупанти встановили гармату безпосередньо на скіфській могилі біля села і гатили по наших військових на протилежному боці Інгульця, – продовжує Іван Сокирко. – Прильоти від наших хлопців у відповідь нас не лякали, люди розуміли все. Але бомбити почала й ворожа авіація, артилерія. Летіло майже цілодобово, не рятували навіть підвали. Тому вирішили їхати. Спочатку поїхала дружина з трирічним сином. Їх вивозив мій друг, який працював поліцейським».

Ще на початку березня Іван створив у Вайбері закриту групу, де односельці та мешканці навколишніх сіл могли обмінюватися інформацією про пересування військ окупанта та про ситуацію взагалі. Саме в цю групу почали надходити й перші більш-менш безпечні маршрути евакуації від тих, хто зміг виїхати.

Сокирко не скаржиться, хоча його й змусили залишити будинок, який з такою любов’ю вони облаштовували всією родиною. Відібрали навіть старенькі автівки, на яких він працював. Трудівницю «Оку» окупанти перефарбували у чорний колір, намалювали на ній «бетмена» і гарцювали околицями, доки не спустошили бак. Та не про матеріальне, а про своїх односельців він говорить найбільше.

«Наші місцеві поліцейські їздили селом навіть тоді, коли дорогою вже йшли окупанти. Хлопці патрулювали вулиці, щоб не було пограбувань, намагалися охороняти мешканців Малої Олександрівки. До тих, хто потребував медичної допомоги, виїздила місцева лікарка. Їй довелося в складних умовах лікувати людей і від серцевих нападів, і від застуди через довге перебування у підвалах, і навіть пологи приймати. І вони теж справжні герої, хоча і не у військовій формі», – розповідає Іван.

В селі ставало все небезпечніше. Тож слідом за дружиною та сином мусив виїздити й Іван разом з матір’ю. Їхали і молилися, бо через кожні 300 метрів на блокпостах окупованих територій Херсонщини Сокирка зупиняли та обшукували.

Що з його домівкою, зараз Іван дізнається хіба що з коротких поодиноких повідомлень від бабусі та дядька, які залишилися у селі.

У Кривому Розі родина Сокирко одразу ж почала шукати роботу, адже сидіти склавши руки вони не звикли.

Іван вдячний криворіжцям за прихисток, але говорить, що понад усе чекає на повернення до рідної Малої Олександрівки, бо там дім і земля, яка чекає на свого господаря.

Категорії
Наші люди

Похилий вік? Дзуськи!

15 червня в Україні відзначають День захисту людей похилого віку, щоб привернути увагу суспільства до проблеми зловживань та упередженого ставлення до людей цієї вікової категорії.

Всесвітня організація охорони здоров’я визначає людиною похилого віку особу старшу 60 років. Але чи всі люди 60 плюс почуваються «похилими»? Чи всі вважають, що єдиний вибір для цього віку – лавка біля під’їзду? Здається, що ні. Працівники та ветерани «АрселорМіттал Кривий Ріг» не згодні вважати себе похилими, а навпаки – почуваються непохитними, міцними, активними. Вік – це досвід, відмінні професійні навички, мудрість та надзвичайна жага до життя. Це, звичайно, не скасовує необхідності ставитися до літніх людей з повагою, як і до всіх людей в принципі. Але якщо вже і йде мова про вік – то було б непогано назвати цей день Днем літніх людей. От почитайте, що вони самі говорять.

Сергій Білий, модельник фасонно-чавуноливарного цеху ЛМЗ:

–  Не один десяток років працюю з деревом і дуже люблю цей природний матеріал.  Тому і про себе можу сказати: тілом міцний, наче дуб, а за характером гнучкий та м’який, наче липа.  Сам дивуюся, що за певними віковими категоріями вважаюся людиною похилого віку. Але ні, називайте мене справжнім чоловіком! Зараз я саме в цій категорії і змінювати її не збираюся.

Щодня прокидаюсь о 4-й годині ранку та отримую від природи заряд бадьорості. А далі – поспішаю до рідного цеху. Я модельник, цілий день на ногах, але втомлююся лише від  «нічогонероблення».  Секрет моєї молодості у 60 плюс – в роботі, родині, улюбленій дачі та книжках. В мене зараз золотий час, коли діти виросли, сил достатньо, досвіду багато, а бажань ще більше.

Не уявляю, що я не буду працювати, що буду сидіти та щось там буркотіти собі під ніс, постійно жаліючись на здоров’я. Вік не в паспорті, а в голові. А там в мене ще юність гуляє. Сил вистачить ще не на одну пригоду! Та й мої знайомі-однолітки теж такі. Тому, мабуть, до іншої категорії нам всім треба. До тих, хто має сили та бажання жити «на всі сто»!

Наталія Кришталь, ветеран коксохімічного виробництва:

– Для мене похилий вік – щось абстрактне, що не залежить від віку фізичного. Я частенько від імені ради ветеранів телефоную людям – вітаю зі святами, розпитую про здоров’я, чим допомогти. Набираєш номер  іноді і думаєш, чи візьме слухавку людина, адже 90 років, як не крути. А звідти бадьорим голосом тобі рапортують, як на городі поралися, як правнуків зустрічали минулого тижня. А другий раз набереш: людині ледь за шістдесят, а звідти лише нарікання на життя, сусідів, родичів… А голос, якби ви чули – нещастячко.

У нашій раді ветеранів ми жартома вирішили, що похилий вік дорівнює 90-річчю, а декого він і в сто оминає. Тому самі живемо активно і якомога більше ветеранів підприємства намагаємося залучити. Наприклад, у мене справжнє щасливе життя почалося в п’ятдесят. Я зустріла чоловіка своєї мрії. І от вже багато років живемо ми з Сергієм душа в душу. Він також наш ветеран, залізничник. Постійно кудись йдемо, щось робимо разом, спілкуємося, радіємо всьому навкруги. Дивують люди, які днями сидять на лавках і бідкаються. Лише тих шкода, кого на ті лавки посадили хвороби. Тому хочу сказати молоді: дбайте про своє здоров’я вже зараз і прокачуйте у собі оптимізм, і тоді про похилий вік можна забути!

Сергій Сапьолка, до пенсії працював  прохідником кріпильником, бурильником в шахтоуправлінні ГД:

– Зі своїх 62 років 17 я пропрацював на нашому підприємстві. Про вік згадую, лише коли заглядаю у свій паспорт. Адже в душі мені не більше 30. А те, що за віковими категоріями  мене «записали» до людей похилого віку, взагалі не можу сприймати. Я, як Карлсон казав, «чоловік у розквіті сил». Щоб тіло відповідало стану душі, ранок починаю з розминки, потім холодний душ, сніданок і вперед – допомагати людям. Зараз це моя робота, адже я голова цехового комітету шахтоуправління гірничого департаменту, а отже зустрічаюся з людьми, говоримо, вирішуємо, як і чим допомогти. Мене тішить, що я у своєму досвідченому віці часто допомагаю значно молодшим не лише словом, а й фізично. Наприклад, якщо треба розвантажити цінний вантаж з волонтеркою, я й з цим допоможу. А у вихідні сідаю на велосипед і гайда 25 км до батьківської хати у Калинівці, а там город і будиночок.

Вважаю, що «похилий вік» – це про знесилених, виснажених і немічних. Хіба я такий? Коли запропонували взяти участь у фотосесії працівників для святкового календаря, що мав вийти до 8 Березня, то погодився. Певно, ще й зовні нічого виглядаю? Тож 60 плюс – це лише розквіт та жага жити та діяти. Тому змінюйте ці категорії, я на лавку в доміно грати точно ще не скоро зберуся!

Володимир Польовий, ветеран залізничного цеху № 1:

– Зовсім себе не вважаю людиною похилого віку, а навпаки – почуваюся юним, навіть, зеленим. Полюбляю риболовлю, особливо на Каховському водосховищі. Відчуваю силу та енергію, хоча й довелося чверть віку дуже важко працювати. Наша бригада розвантажувала вагони з усім, що потрібне для роботи доменних печей. Кокс, окатиші тощо. Інколи на дільницю в допомогу посилали працівників з інших цехів, то навіть шахтарі тікали. Але, як бачите, я досі бадьорий і ще не хилюся. На дачу (а це кілька кілометрів від дому) їжджу на велосипеді, а звідти ще й урожай везу: полуничку, черешні… та все, адже землі 12 соток, тому на все вистачає. А сьогодні ще й мед звідти повезу, ох, і смачний він у нашого голови кооперативу.

Як почалася війна, на третій день пішов записуватися до Тероборони. А там бажаючих – сила-силенна! З таким народом нашу Україну нікому не здолати! Мені й кажуть: «Чуєш, дядьку, почекай, ти ж бачиш, скільки охочих, твоя черга ще не прийшла». Приїхав я додому і перерахував місячну пенсію на оборону країни. Як зберегти життєву енергію, спитаєте ви. По-перше, якомога більше рухатися. По-друге, не замикатися у собі, більше спілкуватися, знайомитися з новими людьми, і тоді похилий вік не наздожене.

«Металург» бажає усім літнім та міцним – здоров’я та непохитної віри у свої можливості!