П’ять кубометрів – саме такий об’єм має ківш гірничого екскаватора, який вперше виготовили машинобудівники Ливарно-механічного заводу для гірників нашого підприємства. Якщо ремонт цієї частини гірничої машини для фахівців ЛМЗ – вже звичайна справа, то виготовлення ковша з нуля стало своєрідною пробою пера для ремонтників.
«Очі бояться, а руки роблять» – вирішили на заводі та взялися за нове замовлення. До його виготовлення долучилися одразу декілька цехів. У ФСЛЦ виконали відливку задньої та передньої стінок ковша, його днища та зубів. На ковальській дільниці РМЦ-1 зробили поковки та виготовили засув днища для ковша. Далі до справи приєднався РМЦ-3, завдяки фахівцям якого ківш набув вже остаточного «випускного» виду.
«Ми отримали відливки-заготовки від наших колег і взялися їх обробляти на фрезерних, розточувальних, токарних верстатах, – розповідає начальник РМЦ-3 Андрій Караман. – Завдяки нашим верстатникам Василю Питлику, Сергію Невпрязі та Євгену Ровінському – цей етап ми пройшли швидко та успішно. Ми добре розуміємо, що ківш – головний елемент у роботі екскаваторів, він же зазнає найбільшого навантаження. Тому для виготовлення задньої стінки ковша застосовується нелегована сталь, а от передня через максимальне зношення має виготовлятися з міцнішої сталі, у нашому випадку – це була легована сталь з особливими властивостями – марганцева сталь. Ківш складається із плити днища, задньої та передньої стінок із зубцями. Усі його частини з’єднані зварними швами. Наші зварники Валерій Шеметіло та Сергій Хмара знову довели, що вони профі, і свою частину роботи виконали на відмінно. Їм допомагав газорізальник Андрій Рошка. А от вже збиранням ковша в єдине ціле керував бригадир слюсарів-ремонтників Юрій Шибилист. Цей досвід є дуже корисним для нас, адже тепер ми впевнені, що здатні не просто ремонтувати, а й створювати ковші з нуля. Сподіваюсь, що наша «проба пера» виявилася вдалою, отже чекаємо на нові замовлення від наших колег – гірників та металургів».
28 грудня виповнюється 55 років передноворічному імениннику– ремонтно-механічному цеху N 2 Ливарно-механічного заводу.
У далекому 1968 році для тоді ще «Криворіжсталі» цех став справжнім подарунком під ялинку. Адже активний розвиток заводу вимагав постійного збільшення обсягів виробництва запчастин та швидкого та якісного виконання ремонтів агрегатів та устаткування металургійного і гірничо-збагачувального виробництв. РМЦ-2 одразу взяв високу планку, заявивши про себе, як про ремонтний комплекс з високим рівнем технологій та механізації виробництва.
«Коли говорять про наш цех, то майже кожного разу звучить слово «унікальний», – говорить начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Я вважаю, що це справедливо. По-перше, нас відрізняє від інших цехів кількість устаткування. Тільки підлогового обладнання у нас 200 одиниць, яке розташоване на 26 тисячах квадратних метрів виробничої будівлі цеху. Фактично у нас присутня уся механічна обробка, яка є у сучасному машинобудуванні, всі її види. І саме у нас працює унікальне обладнання, як, наприклад, фрезерний верстат з ЧПУ VESTA, обладнання для термообробки токами високої частоти, пласко-шліфувальний верстат SG80300SD, вертикальний фрезерний оброблювальний центр SELICA SMV-1200 A, токарно-фрезерувальний центр SAMSUNG. Та й ширшого спектра ремонтних професій, ніж представлені у нас, напевне, й не відшукаєш на заводі. У нас працюють зуборізальники, шліфувальники , фрезерувальники, токарі, термісти, розмітники, кранівники, слюсарі-ремонтники. Цей перелік можна ще продовжувати та продовжувати. І, що найцінніше, усі наші 275 працівників – професіонали».
3D-око розмітниці та металеві викройки
Бригадирка розмітників Людмила Жарікова працює в цеху вже 37 років. Вона прийшла до РМЦ-2 юним дівчиськом з палкими очима, про все хотіла дізнатися, все вивчити та спробувати зробити кращим. Роки додали досвіду, але ще й досі поряд з нею відчувається якась особлива тепла енергія, яка охоплює все і всіх навколо.
«Розмітник – це той самий кравець, але по металу. Від нашої майстерності залежить, наскільки точно і легко потім працюватиметься із заготовкою верстатникам, які її оброблятимуть, – говорить бригадир розмітників Людмила Жарікова. – І розуміючи це, я не залишаю собі права на помилку. Я дуже люблю свою роботу, адже вона настільки різноманітна і цікава, що про нудьгу не йде мови взагалі. Щоразу кожне замовлення – це новий виклик. Я вважаю, аби стати профі у моїй справі треба мати природний хист і… 3D-око. У заготовці ти маєш побачити майбутню деталь ще до того, як візьмешся її розмічати. І це так цікаво!»
Бригадир розмітників Людмила Жарікова
Попри складні часи цех працює, встояв. Працівники цеху є серед захисників країни. На жаль, двоє хлопців РМЦ-2 загинули в боях. Віталій Яковлєв та Євген Ткаченко. Веселі, відкриті, вони назавжди залишаться частиною колективу.
За 55 років фахівці РМЦ № 2 освоїли та розробили власні унікальні методи та технології відновлення деталей: наплавлення різними матеріалами, плазмово-порошкове облицювання, термозміцнення. Наразі основна продукція цеху – станини клітей та ножиці для прокатних станів, роликові конвеєри, шестерні і ходові колеса, ножі гарячого різання, запасні частини для агломераційних та доменного цехів, конусні броні, станіни, ексцентріки і інші комплектуючи дробілок ГД. Можливості цеху вражали як на початку його створення, так і зараз. На його обладнанні можна обробляти деталі діаметром до 5 м, вагою до 100 тонн та довжиною до 16 метрів. Але жодне навіть найсучасніше обладнання нічого не варте без вмілих рук та світлих голів, говорять в цеху.
Унікальність на кожному кроці
Говорять, що перше враження від побаченого завжди важливе. Відчуття простору, розмаху майже 20 років тому охопило токаря Євгена Жмура, коли він переступив поріг цеху. «Моїми першими словами тоді були «Ого, вау!» Це місце поєднало в собі мої захоплення усім, що рухається, обертається, розбирається та збирається, – розповідає токар Євген Жмур. – Зараз я працюю на трьох розточних верстатах. І кожен з них – зі своїм характером. Довелося вчитися їх приборкувати. Але зараз ми разом з ними здатні творити справжні дива. Ось, наприклад, я обробляю стрілу кар’єрного екскаватора довжиною у 14 метрів. В якому ще цеху це можливо? У нас міцний колектив, якому на ювілей я хочу побажати подальшого розвитку, необмежних перспектив та руху вперед. У нас же в цеху все рухається у єдиному напрямку – назустріч Перемозі».
Токар Євген Жмур
Страх висоти лікується на крані
21 рік тому Уляну Мирончук до РМЦ-2 за руку привів майстер училища, де вона вчилася на машиніста крана. «Беріть, гарна дівчинка», – сказав він тоді. От тільки у цієї дівчинки був страх висоти, адже вчитися на кранівницю вона пішла лише за суворим наказом бабусі, яка колись працювала на заводі і вважала, що лише завод може дати стабільність та впевненість у собі.
Машиністка крана Уляна Мирончук
«Я тоді страшенно злякалася, – розповідає машиністка крана Уляна Мирончук. – Цех великий, обладнання багато, чимало людей працює знизу, а розміри деталей та заготовок, які ти маєш перевозити краном, взагалі мені здалися гігантськими. Зібрала тоді свою волю в кулак і почала працювати. Зараз працюю на кранах вантажопідйомністю від 5 до 50 тонн. Ми розвантажуємо машини, які привозять деталі та вузли до цеху, встановлюємо їх на верстати, а часто ці деталі потрібно розвернути, перевернути, швидко перемістити в інше місце. І головне – це потрібно зробити безпечно для усіх працівників, які знаходяться в цеху. Напруга ще та, відповідальність шалена. Але я вдячна цеху за усе. Він вилікував мене від страху висоти та допоміг зустріти кохання мого життя – мого чоловіка Юрія, він працює в цеху зубошліфувальником».
Зараз чоловік Уляни Юрій в ЗСУ. Коли захисник буває у відпустці, то одразу приходить до колег. Сумує за роботою. Вже другий рік поспіль родина зустрічає Новий Рік без свого героя.
«30 грудня старшій доньці виповниться 18 років, 3 січня молодшій – 9. Юрій, на жаль, не святкуватиме разом з нами. Але в останню відпустку він встиг нарядити разом з доньками новорічну ялинку. І вона нагадуватиме нам, що наші дні та ночі захищає наша рідна людина. Сподіваюсь, що це останні свята, коли ми не разом з усією родиною, я вірю, що ми обов’язково переможемо. А цеху і своїм колегам, і усім українським родинам бажаю миру та злагоди, нових здобутків та Перемоги! Щасливого усім Нового року!»
16 грудня святкуватиме своє 90-річчя один із найдосвідченіших у ремонтній справі підрозділів – ремонтно-механічний цех № 1 Ливарно-механічного заводу.
Дата народження цього цеху передує даті, коли забилося серце «Криворіжсталі». Своє 90-річчя завод визначатиме у серпні 2024 року. А ось РМЦ-1 цей почесний ювілей святкує першим. І не випадково, адже будівництво будь-якого промислового підприємства та робота численного устаткування в усі часи не можливі без запчастин та вузлів, які виготовляються у ремонтних цехах.
Перші кроки
Ремонтно-механічний цех №1 ввели в експлуатацію 16 грудня 1933 року. На той час обладнання розташовувалося на відкритих майданчиках цеху, а його стіни та дах ще продовжували будувати. Зведення даху будівлі цеху було закінчено лише у 1936 році.
«Цікаво і складно було збирати історію цеху, але це того вартувало. З чотирьох різних версій народилася єдина. Для нас це важливо: адже як людина без родоводу, так і цех. Історія походження РМЦ-1 унікальна. Недаремно ж, у нас є дільниця унікальних верстатів, – усміхнувся начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний. – Завод будувався у голодні тридцяті роки. Тому сюди стікалися робітники з усіх сіл, не всі навіть вміли читати. Уявіть, як складно людям було працювати на американському та німецькому обладнані, адже починали з нього. Але впоралися, освоїли. Ми й зараз – цех з міцним характером. На мою долю як керівника цеху прийшлося два складних випробувальних етапи. Першим став 2014 рік, початок війни з російським агресором. Тоді саме завершувався капремонт доменної печі № 8. А необхідні запчастини виготовлялися на підприємствах, які опинилися на окупованій території Донецької та Луганської областей. Тоді адміністрація заводу вирішила освоїти виготовлення запчастин у цехах механо-ремонтного комплексу, до якого на той момент входив наш цех».
Начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний
Захист, який народжується в цеху
Колись розвиток цеху перервала Друга світова війна. Цього разу – війна з російським агресором. Друга потужна хвиля випробувань накрила цех у лютому 2022 року. Сьогодні з 313 працівників цеху 47 служать у лавах ЗСУ, два герої, на жаль, загинули, ще один захисник вважається зниклим безвісти.
«22 лютого у всіх нас був шок. Але працівники цеху досить швидко оговталися, зібралися і працювали практично без зупинки, – розповідає начальник цеху. – Було непросто. Люди підходили до мене і запитували: «А що далі? А як нам діяти?». Заготовлених відповідей у мене не було. Ходив цехом, розмовляв з кожним особисто. В результаті у мене майже ніхто не виїхав у евакуацію, залишилися працювати. Ми допомагали місту у складні часи. Наприклад, коли зруйнували Карачунівську дамбу, то працівники нашого цеху долучилися до виготовлення шандорів дамби. Тоді рахунок йшов на хвилини, адже збігав не лише час, а й вода, яка топила місто. Тоді довелося приймати нестандартні рішення, виготовляти нетипові для нас деталі та запчастини. Але про це детальніше розповідатимемо вже після Перемоги. Втім вже сьогодні дякую кожному з працівників цеху. Хочеться сказати: ви всі унікальні, всі професіонали!»
Жіноче поповнення цеху з міцним характером
До складу РМЦ-1 сьогодні входить дев’ять виробничих дільниць: підготовки виробництва, інструментальна, універсальних верстатів, ковальська дільниця, мехобробки, унікальних верстатів, кранового обладнання, електрослужби та ремонтно-складальної ділянки. Саме тут ремонтуються деталі та виготовляються вузли та запчастини для доменних печей, прокатних станів та МБЛЗ, копрового і конвертерного цехів, блюмінга. І портфель замовлень постійно розширюється. Цеху складно, адже через мобілізацію та відтік кадрів не вистачає кваліфікованих працівників. Але РМЦ-1 не звик здаватися. Біля верстатів з’являється все більше жіночих облич.
«Я з родини металургів, – розповідає верстатниця широко профілю ОльгаВакуленко. – В мене на заводі працювали дідусь, бабуся та мати, ще й досі працюють батько та тітка. А я спочатку обрала торгівлю. Але, напевне, долю не змінити, і я прийшла до заводського цеху. Звісно, спершу шокували розміри цехів та обладнання, було лячно. Я ж була від цього далекою. Але врятувало те, що тут працюють надзвичайні люди, які завжди підтримають та допоможуть. І ось за місяць я вже виконую певні операції на свердлувальному верстаті. Це ж цех необмежених можливостей! У нас безліч верстатів. Ти можеш постійно освоювати нові, рухатися вперед. Не відчувається, що цеху 90 років, адже запал у нього ще той!»
Верстатниця Юлія Васалатій допомагає Ользі опановувати свердлувальний верстат. Колись в цех її саму привела бабуся, яка працювала на зубофрезерувальних верстатах.
«Я розповідаю своїм дітям, що працюю в цеху, який може все відремонтувати та виготовити: від маленьких болтів до здоровезних деталей та вузлів, – говорить Юлія. – Сумую за тими часами, коли в цеху було багато працівників, цех звучав, наче вулик. Але я вірю в майбутнє цеху. Він для мене –майданчик для розвитку. Ось зараз я вчу Олю працювати на свердлувальному верстаті, а сама опановую верстат з ЧПУ. В нас багато хлопців мобілізовані, тож ми зараз працюємо за них. За роки, що я тут працюю, постійно оновлювався верстатний парк. На жаль, війна цьому стала на заваді. Але вона не заважає нам освоювати новий асортимент замовлень. Багато підприємств зруйновані, і ми маємо їх замінити, аби наш завод не зупинився через брак деталей чи неможливості ремонтів».
Верстатниця Юлія Васалатій
Наталія Жемчугова прийшла до цеху у 17 років. З самого початку вона на цех дивилася зверху в прямому сенсі – працювала машиністом крану. А через 12 років вирішила, що хоче навчатися на заточувальника. Зараз вона на верстаті заточує свердла, різці, фрези, мечики. А потім за допомогою цього інструмента її колеги виточують деталі, ремонтують обладнання.
«В мене стільки позитивного пов’язано з цехом! – розповідає заточувальниця Наталія Жемчугова. – Цех мені просватав чоловіка. Я працювала на крані, а він внизу на верстаті. Олександр і зараз працює фрезерувальником в цеху. Я дуже ціную в людях надійність. І цех у нас надійний. Попри 90-річну історію він сучасний, хоча, звісно, ще багато потрібно оновлювати. Цех стояв 90 років і ще буде стояти, пережив Другу світову і цю переживемо».
Заточувальниця Наталія Жемчугова
Про ковальське щастя
З ковальської дільниці РМЦ-1 продукція прямує до інших ремонтних цехів, там її обробляють на верстатах, а потім вже збирають у різні вузли. Якщо неправильно викувати, то згодом в деталях трапляються тріщини, обладнання швидко зношується та руйнується, внаслідок чого можуть виникати аварійні ситуації. Але завдяки майстерності ковалів, серед яких і коваль на молотах Олександр Жданов, вся продукція з цієї дільниці виходить зі знаком якості.
«Колись я навчався в автодорожньому технікумі, працював водієм, але мене завжди вабила ковальська справа. Напевне, це почалося з казок, – усміхається Олександр. – Але працювати на промислових молотах, то не схоже на казкову кузню на ковадлі. Зараз я працюю на семитонному молоті. Уявляєте його міць?»
Щоб стати досвідченим ковалем, треба роками вчитися. Треба вміти читати креслення, бачити у тримірному просторі майбутню деталь, знати характер кожного виду сталі – її склад. Коваль – це людина-рентген, адже має на око розрізняти температуру зливків-заготовок, бачити і вираховувати, як після кожного удару змінюються їхні розміри.
«Мій молот, то для мене справжня тренажерна зала, – продовжує Олександр. – Отак попрацюєш і точно матимеш гарну фізичну форму. А якщо серйозно, то ковальська праця важка, але дуже потрібна та відповідальна. У цьому, як на мене, і є ковальське щастя. За 90 років зроблено вже багато. Тепер ось очікуємо нашу Перемогу. Дуже хочеться кувати замовлення, з яких почнеться відновлення країни після війни. Тому усім колегам і цеху бажаю, щоб наступний день народження цеху ми святкували гучно та широко, щоб усі хлопці повернулися з війни додому, і ми почали відбудовувати зруйновані міста та села. Ось у цьому я і бачу перспективу розвитку нашого цеху – не зупинятися!»
На фасаді адміністративно-виробничої будівлі ремонтно-механічного цеху № 1 Ливарно-механічного заводу встановили пам’ятні дошки з іменами загиблих героїв – працівників цеху.
Сьогодні в лавах ЗСУ служать 263 працівники ЛМЗ, які на різних ділянках фронту захищають незалежність нашої країни. На жаль, 16 захисників віддали своє життя, аби тут, у Кривому Розі, їхні колеги могли жити та працювати, будувати майбутнє. Колектив РМЦ № 1 на цій війні втратив двох своїх колег – Анатолія Корольова та Володимира Посесора. На честь загиблих встановлені пам’ятні дошки на ковальській дільниці РМЦ № 1 та на адмінбудівлі цеху.
«Серед працівників РМЦ № 1 завжди було багато мужніх людей, справжніх патріотів своєї країни, – говорить начальник РМЦ № 1 Євгеній Гречаний. – Ще під час Другої світової війни на фронт пішли з цеху 17 токарів, слюсарів-ремонтників, нормувальників, фрезерувальників. Семеро з них загинули в боях чи померли від ран. Ми пам’ятаємо про їхній подвиг. Тому поряд із пам’ятною дошкою на честь загиблого вже у цій війні нашого колеги ми вирішили встановити ще одну пам’ятну дошку з іменами захисників, які загинули у Другій світовій війні. Це було рішення усього цеху. У наших серцях завжди житиме пам’ять про кожного героя і вона не має терміну давності».
Рухатися швидко та тихо у темряві, зведена до мінімуму залежність від їжі, вміння інтуїтивно орієнтуватися на незнайомій місцевості, витримка рівня «спати під звуки військової канонади». Це все вимоги не до бійців спецпідрозділу, а звичайні навички наших захисників, які у мирному житті були офісними працівниками, електриками, лікарями, зварниками, верстатниками… Військовослужбовець ЗСУ Микола Червотока, верстатник ремонтно-механічного цеху № 1 Ливарно-механічного заводу, відчув це на власному досвіді.
Під Зеленопіллям ці 12 км до нуля нескінченні. Все, як у наших дідів під час Другої світової. Такі ж важкі котушки з дротами – кожна 25 кг і в кожній лише 500 метрів дроту. Ти хапаєш їх по 2-3 штуки і біжиш, тягнеш на собі, адже хлопці чекають на зв’язок. Неоціненний зв’язок, який без перебільшення рятує життя.
«На передовій без зв’язку ти – наче сліпе кошеня, – розповідає верстатник. – Ти не знаєш, хто попереду, хто збоку, куди йде просування, як діяти. Ми починали з дротового зв’язку, це вже потім пішли старлінки. Згадую, як тягли ми ці котушки з побратимом Михайлом 12 кілометрів. Стемніло. Нам не вистачило дроту на 400 метрів. Пам’ятаю, як мене бісила ця пітьма, як вирішив, що все – я увімкну ліхтарик. «Не смій!» – тоді мені заборонив Мишко. Звісно, я міг стати легкою мішенню – світлою плямою у темряві. Але нерви не витримували, я ж не кріт. Не ввімкнув тоді, втримався. Ми розташувалися у посадці просто неба і заснули під дощем. Потім дотягнули-таки цей зв’язок. Таких марш-кидків у мене було чимало. Але тоді я насправді відчув, наскільки важливий зв’язок, як у мирному житті, так і на війні».
Військове життя дисциплінує, привчає до порядку. От, наприклад, сміття не викидається, навіть якщо позиції просто поля, адже скупчення сміття – це сигнал ворожим дронам, що там є позиція. І таких військових «премудростей» вистачає. Там по-іншому все смакує, все відчувається. Війна змінює людей. Не дивно, що дружина верстатника Наталія Червотока говорить, що з передової до неї повернувся інший Микола. Згадує, як зустрів її чоловік після мобілізації на прохідній з великим букетом троянд. Рідний, втомлений і якийсь тихий-тихий.
«Миколу мобілізували 8 березня 2022 року. З середини квітня після навчання у Черкасах він був вже на передовій, – розповідає Наталія. – З самого початку довелося його збирати, як кажуть, усім миром. Я тоді йому передала перший бронік, який зробили самотужки колеги Миколи. Вже потім трошки все налагодилося із забезпеченням. Хоча чоловік ніколи не скаржився, але я розуміла, відчувала, наскільки йому складно, навіть за тоном його голосу. Після повернення Микола став більш трепетно ставитися до сім’ї. І я стала менш бурхливо реагувати на якісь речі. За цей понад рік його служби ми зрозуміли, наскільки для нас важливий зв’язок один з одним. Він не має ціни».
Під час служби в ЗСУ Микола Червотока налагоджував зв’язок під Авдіївкою, Мар’їнкою. Був у біографії зв’язківця і пекельний Бахмут. На очах захисника гинули його колеги. Жахіття того міста, тих боїв не відпускають його і сьогодні. Кожна зустріч там, у цьому зруйнованому донецькому містечку, назавжди закарбувалася у пам’яті.
«Не забуду одну бахмутську зустріч. Ми засіли у підвалі медколеджу. Нескінчені бомбардування, – згадує Микола. – І тут заходять хлопці з 17-ї танкової. А серед них – мій колега по цеху Павло. Обійнялися, зраділи. Павло й досі воює. Він і досі під Бахмутом. Це була кількахвилинна зустріч, яку запам’ятаю надовго. Там так важливо, хто з тобою поряд, важлива роль командира. Мені пощастило, в мене був надійний та грамотний командир. Між нами завжди був зв’язок та розуміння».
На війні Микола відсвяткував два свої дні народження. Від кожного залишився подарунок – два патрони. А ще згадка про те, яким смачним може бути військовий борщ. Адже були дні, коли їжею на добу були лише два батончики. Ось тоді і згадав військову настанову, яку почув під час навчання Черкасах: звикайте хлопці менше їсти. Звикайте хлопці… До багатьох речей довелося звикати. І до повернення у мирне життя теж.
«Після повернення з фронту Миколі ще й досі важко засинати, важко сприймати людську легковажність і гучні святкування, дратують запитання на зразок «а коли закінчиться війна», – говорить дружина. – Нашим захисниками після повернення потрібна допомога спеціалістів. На жаль, з цим проблема. Тому адаптуватися допомагають друзі та родина. Микола після відпустки повернувся до цеху, де ми працюємо разом. Потроху мій захисник входить у колію. Він – наша гордість. Але потрібно не забувати й про тих, хто зараз на полі бою. Кожен з нас може допомогти їм. Хлопці мають відчувати нашу підтримку, зв’язок з нами. Це важливо для нас усіх, адже наша сила у волелюбстві та єдності».
На сьогодні з 313 працівників ремонтно-механічного цеху № 1 ЛМЗ 47 захищають країну у лавах ЗСУ. На жаль, два герої з цеху загинуло, один вважається безвісти зниклим.
Саме такий комплект, жартома кажуть працівники Ливарно-механічного заводу, знадобився, аби освоїти новий вид продукції, яку тепер успішно виготовляють на ЛМЗ. Ця продукція виготовлена на замовлення доменників.
У ремонті ДП-6 активно використовують різноманітні вироби з біметалу, який наплавляють на сучасному наплавочному комплексі в ремонтно-механічному цеху № 3 ЛМЗ. Для цього ремонту знадобилося 17 тонн біметалу.
Наплавочна установка в РМЦ-3
Під час роботи на підвищеному тиску доменну піч, яка має двоконусний завантажувальний пристрій, обладнують системою газопроводів та клапанів, щоб вирівняти тиск перед опусканням конусів. До міжконусного простору газ надходить через зрівняльний клапан великого конуса. Труби, які виготовили в ЛМЗ, з’єднують зрівняльні клапани з міжконусним простором. В процесі роботи вони зазнають негативного впливу високих температур, пилу та абразивних часток.
За таких умов звичайні труби довше року «не ходять». Тому необхідно застосовувати біметал. Біметал – це високоякісний композиційний матеріал, який складається з двох або більше шарів різних металів або їх сплавів. Наплавлення біметалом дозволяє підвищити їхній термін служби, адже зміцнює, захищає від негативних навантажень.
«Ми вже мали досвід, коли наш біметал використовували у футеровці скіпів доменних печей, затворів для коксових та агломераційних цехів, але нове замовлення стало справжнім викликом для нас, – розповідає заступник директора ЛМЗ з виробництва Сергій Жеватченко. – Ми мали виготовити з біметалу труби для ремонту ДП-6. І це виявилося нелегкою задачею, адже ці труби діаметром 426 мм. Такий діаметр складно піддається вальцюванню. А вимоги до продукції у доменників були високими. Ми розробили спеціальну технологію для їх виготовлення, ретельно та покроково, до автоматизму відпрацювали всі етапи виробництва».
В роботі над новою продукцією
«Успіх у цій справі – це результат колективної роботи, – говорить заступник начальника ЦМК Роман Удод. – По-перше, в РМЦ-3 наплавили металеву основу біметалом. А вже у нашому цеху ми виконали правку цих листів. Потім за допомогою установки плазмового різання вирізали заготовки, які і взялися вальцювати. Це був один з найскладніших етапів, адже малий діаметр надзвичайно складно «звернути» у трубу. Існував ризик, що наше обладнання при цьому не витримає чималого навантаження або посиплеться біметалеве наплавлення. Але завдяки технології, яку ми розробили під це замовлення, та майстерності наших фахівців нам це вдалося. За це дякую головному зварнику ЛМЗ Сергію Антошкіну, газорізальникам Руслану Глаголєву та Євгенію Дємідову, котельникам Юрію Патрашкову, Олександру Бочкарьову, Олександру Трофіму та бригаді зварників на чолі з Анатолієм Машкарінцем».
Процес виготовлення триває
Після вальцювання труби було потрібно зварити. І ось на цьому етапі й знадобилися, як жартома кажуть ремонтники, довгі різаки та стрункі зварники, адже зварювати вузьку трубу необхідно було і зсередини, і ззовні. Цей процес довірили зварникам-асам, тим, хто міг зварити майже наосліп.
Доменники гідно оцінили роботу ремонтників. Тепер ці труби стануть частиною потужного агрегату – доменної печі № 6, а ще – новою позицією в портфелі замовлень Ливарно-механічного заводу.
