Позначка: захоплення

Українські жінки завжди дивували світ своєю майстерністю. Вишивка, плетіння, малювання, поробки з різноманітних матеріалів – все це підкоряється нашим пані. Фантазія та  прагнення зробити світ навколо яскравішим, добрішим, привабливішим допомагає українкам творити справжні дива. І такі чарівниці працюють і на нашому підприємстві. Наприклад, електромонтерка з ремонту та обслуговування електрообладнання цеху мереж та підстанцій «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ліза Линок захоплюється діамантовою мозаїкою. Вона створює картини, для яких замість фарб використовуються різноколірні кристали.

На столі акуратно розкладені контейнери з камінчиками по кольорах, віск та канва з вже нанесеним малюнком, напоготові аплікатор або пінцет, за допомогою яких викладаються кристали. Майстриня акуратно, камінчик за камінчиком, викладає ними малюнок, особливу увагу приділяє  кольорам, щоб картина набула яскравих  барв та потім неначе «ожила». Кожен кристал, хай то камінчики або звичайний пластик, має багато граней. Завдяки цьому картина переливається та виблискує. У готовому вигляді це створює приголомшений візуальний ефект.  

«Історія діамантової мозаїки розпочалася з 2000-х років, а я захопилася нею два роки тому, – розповідає Ліза Линок. – Сталося це завдяки моїй молодшій сестрі Надії. Вона побачила в інтернеті багато мозаїчних картин і попросила купити їй набір з усім необхідним. Зараз такі набори, разом з малюнком, можна придбати як у звичайних магазинах, так і через інтернет. Це дуже зручно. Ми з матусею придбали два таких набори з картинами розміром з лист зошита. Тоді одну картину зробила я, а другу наша мама. Мені це так сподобалося, що захотілося ще зробити картини, адже сам процес викладання камінчиків, ця дивовижна атмосфера під час роботи, і готовий результат, варті того, щоб продовжувати та надалі розвиватися у цьому напрямку творчості. Тому я дякую сестрі за цю ідею. До речі, у родині нас п’ять дівчат. Крім мене, а я старша, зростають Марта, Аліса, Віра, вже відома нам Надя. І кожна з нас цікавиться якимось видом творчості».

Ліза вважає, що бажання створювати прекрасне своїми руками – це в неї та у сестер від батьків. Їхня бабуся вміє шити, мама свого часу теж шила, вона вміє вишивати, зокрема й блискітками. Тож Ліза вже змалечку заохочувалася до рукоділля. Вона теж вміє вишивати хрестиком, бісером, робить прикраси з нього. До речі, техніка діамантової вишивки дуже схожа на вишивання, от тільки замість ниток використовуються камінці. Не зважаючи на те, що малюнок картин вже готовий, і до нього прикладаються набори камінчиків, у кожної майстрині картини не будуть однаковими. Це залежить від техніки викладання «діамантів», кольорів, які майстриня закладає у свою роботу.

«Навіть борщ у кожної господині виходить свій, а тут картини. Вся справа у підході, у душі, яка закладається у роботу, у баченні вже готового результату. Я знаю, що деякі майстрині викладають камінчики чергуючи колір за кольором. Я вже наловчилася їх викладати так, що можу одразу застосовувати декілька кольорів», – підкреслює Ліза Линок.

Маленькі картини Ліза робила дуже швидко. Наприклад, картини 30 на 40 см народжувалися за три дні. А от коли їй подарували велику заготівку, 40 на 50 см, там вже їй довелося попрацювати. Але це тільки в радість, ділиться емоціями Ліза, бо цей процес заспокоює, приводить до ладу думки та зосереджує.

«Це саме те, що нам зараз потрібно, – продовжує Ліза. – Буває, прийдеш з роботи, тебе наздоганяє сирена, летять неприємні новини, ти думаєш, як там твій вітчим, який раніше працював на нашому підприємстві, а зараз захищає Україну. Але ти знаєш, що на тебе чекає твоє улюблене захоплення, завдяки якому можна хоч трохи відволіктися та  прийти до тями. Коли працюю з камінчиками, вмикаю якийсь цікавий серіал або музику. Цей акомпанемент дуже допомагає у роботі, створює особливий, піднесений, а у моєму випадку ще й діамантовий настрій (усміхається). Але не думайте, що процес створення цих картин простий. Навіть якщо у наборі все продумане, не факт, що у вас все гарно вийде. У мене теж було декілька невдалих робіт. На одну картину потрібних камінчиків не вистачило, а інша вийшла якась не дуже чітка, не така яскрава, як би мені хотілося. Тут головне не опускати руки, а йти далі. Невдачі нам на те й даються, щоб підштовхнути нас до більш активних дій. А якщо справа тобі подобається, то ти увесь час хочеш розвиватися у ній. Я вже це добре знаю на власному досвіді. Бувало переглядаєш інтернет, бачиш якийсь цікавий малюнок, і вже хочеш зробити нову картину. Процес затягує, він підштовхує до постійного саморозвитку. Мені це дуже подобається. З нового, наприклад, я оформлюю обручі для своїх сестричок. Купляю в магазині різні штучні квіти, різноманітне оздоблення і прикрашаю ними обручі. Виходить гарно. Хочу ще навчитися робити квіти з м’якої проволоки, з намистин. Планів у мене, як бачите, багато. Я знаю, що на нашому підприємстві працює чимало творчих, цікавих людей. Я бажаю кожному постійного розвитку, а також нових відкриттів, які й роблять наш світ яскравішім, цікавішим, приємнішим».

Про суспільство у вулику, унікальні властивості меду, всесезонні клопоти на пасіці і, навіть про бджолині війни все знає наш колега Сергій Віждов, начальник дільниці з ремонту і обслуговуванню електрообладнання ПП «Стіл Сервіс».

Про порядок у справах

«Бджолиного порядку ще треба повчитися. У кожної бджоли своє місце, призначення, свої задачі у вулику. Вони надзвичайно працьовиті та злагоджені. Бджоли – це єдині комахи, які виробляють цілющу та смачнючу їжу – мед», – розповідає про своє захоплення Сергій Віждов.

За фахом Сергій є техніком-електромеханіком, свого часу він закінчив Криворізький політехнічний технікум. Його часто можна побачити у заводоуправлінні, Палаці культури металургів, поліклініці медцентра, технічній бібліотеці, їдальнях та на інших соцоб’єктах підприємства, адже разом з колегами Сергій опікується тим, щоб у приміщеннях завжди було світло, щоб усі електроприлади працювали без збоїв. Та й про специфіку металургійного та гірничого виробництв Сергій Віждов знає не з чуток, бо колись теж працював там. Як говорить наш герой, життя познайомило його з багатьма спеціальностями та багато чому навчило. А ще подарувало йому можливість присвячувати вільний час улюбленим справам.

Захоплення із зубками

А ще з лапками, хвостиками та цікавими мордочками. Першим захопленням Сергія було вирощування нутрій. Умови для цього були ідеальними, адже мешкає Сергій у власному будинку. Чому нутрії? Колись їх, а також кроликів, розводили батьки Сергія. А повернутися до цієї справи допомогла книжка про звіроводство.

«Якось вона потрапила мені на очі. Прочитав, захопився, вирішив спробувати і, мені сподобалося, – продовжує Сергій Віждов. – Нутрії такі милі, смішні. Даєш їм кавуна, вони ним спочатку у футбол грають, а потім гризуть його, в лапках тримають. Цікаво спостерігати, як нутрії починають плескатися у мисці, гарненько умиватися та чистити шубку.

Догляд за ними теж нескладний – прибрав у вольєрах, погодував, влив свіжої водички у їхню миску-ванну. Та у кожній справі є своє «але». Почали рости ціни на корми, а мене підхопив коловорот інших турбот. Погодьтесь, таке у кожного буває. Отже, нутрії залишилися у минулому. Але ж цікавість до нового у мене лишилася (сміється). Визначитися з новим напрямком захоплення допоміг знайомий. Він ставив у моєму садку вулики. Бджоли опилювали дерева і через це фруктовий урожай у мене був досить значний.

Це дж-ж-ж неспроста

Спочатку Сергій вирішив не купувати бджіл, а спіймати для власної пасіки рій диких бджіл. Це відома практика. Існує декілька технік, як це можна зробити. Готуються хатка для комах, рамки, приманки, визначається місце, де вони можуть бути. Сергій зробив все, як треба, але бджіл не спіймав. Довелося купувати рій. Але і цих бджіл спіткала невдача – родина виявилася слабкою, тож на неї напали інші бджоли. Чужинці вбили матку, а рій просто розлетівся. Виявляється, що випадки агресії бувають і у бджолиному суспільстві.

Наступного разу Сергій придбав вже декілька бджолиних родин, вулики для них. 

Згодом до бджолиної справи долучився і батько Сергія Павло Іванович Віждов, який у минулі роки працював заступником начальника цеха з електрообладнання Блюмінгу № 1. Тепер батько і син опікуються п’ятнадцятьма вуликами.

«Робота на пасіці цікава, але кропітка. Це далеко «не мед», тут треба багато чого знати, розуміти і, звичайно, практикуватися, – усміхаючись, говорить Сергій Віждов. – По буднях бджіл доглядає мій батько, а я біля вуликів кожні вихідні. Я так себе жартома і називаю, бджоляр вихідного дня. Звичайно, пік наших справ – це коли треба качати мед. У позаминулому році ми зібрали більше 100 літрів меду. А от минулого року меду було вдвічі менше. Причини різні: від місця, де мало медоносних квітів, до погодних умов, а ми добре пам’ятаємо, що влітку була аномальна спека.

Звичайно, у бджолярів є свої хитрощі, як «примусити» бджіл більше збирати нектару. Для цього треба вивозити вулики у якісь віддалені місця, де є квітучі лани, сади. А якщо хочеш отримати так званий чистий мед – гречаний, липовий, соняшниковий тощо, треба квіти цих рослин примішувати до цукрового сиропу та дати поласувати ним бджолам. Тоді вони, вже за смаком-запахом зрозуміють, пилок з яких рослин їм треба збирати.

У кожного бджоляра є своя «мова» спілкування з бджолами. Головне, щоб вони тебе не вкусили. А таке буває, коли ти десь ненароком бджілку придавив, або не на часі до вулика зазирнув. Про алкоголь і не йдеться, вони категорично не люблять людей напідпитку.

В цілому мені дуже спокійно біля цих комашок-трудівниць, а ще цікаво. У них можна багато чого повчитися – як працювати, самоорганізовуватися, бути корисним. А проявляти себе можна у різних справах. Я, наприклад, колись механікою займався, зробив годинник-ходик, піч власними руками виклав. А буде ще щось цікаве – опаную, було б бажання. Я б і іншим побажав уважніше придивитися до себе, адже великий потенціал є у кожного, я у цьому впевнений».

На роботі він зайнятий у генерації електроенергії, а свою власну енергію підживлює творчістю. «Співати я дуже люблю, співаю усюди: вдома, коли готую, на роботі, у справах, а тепер ще й на концертах», –  так про своє захоплення співом розповідає Геннадій Вернигора, машиніст парових турбін ТЕЦ-2.

У кожного своя справа до душі. Хтось рибалить, займається спортом, грає у комп’ютерні ігри, малює, майструє. Геннадій Вернигора любить співати, і робить це за будь-якої нагоди. Це захоплення викликає у нього багато позитивних емоцій, допомагає справлятися з психологічним навантаженням війни, а також покращує  настрій іншим людям, серед яких і наші захисники. 

Ще змалечку Генадій Вернигора підспівував дорослим, коли ті збиралися на свята. А більш серйозно співом він почав займатися з 40 років. «Напевне час прийшов», –підкреслює він. Зараз Генадій є учасником народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Жартівниці», що у Народному домі.

«Все почалося з караоке вдома. Співав багато, із задоволенням. Найбільше мені подобався шансон, тільки не той бандитський, а у кращому сенсі цього слова. Я цікавився історією цього жанру, який виник у Франції ще у Середньовіччі. У ньому багато напрямків, зокрема, вуличний романс, який мені найбільш прийшовся  до душі, – розповідає Геннадій Вернигора. – Мій спів почули творчі люди та запросили співати до народного хору «Калинонька». У мене почалося зовсім інше життя – з репетиціями, виступами, спілкуваннями. Але обставини склалися так, що  довелося взяти перерву у творчості. Повернувся до хорового співу я вже за часи повномасштабної війни, коли став учасником «Жартівниць». За тембром маю низький голос, ближче до басів, тож ми класно звучимо у багатоголоссі, хоча у хорі співаємо, як один». 

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Генадій Вернигора працює з 2018 року. В ТЕЦ-2 він контролює параметри роботи турбогенератора, який виробляє електроенергію для потреб підприємства. Робота відповідальна, потребує спеціальних знань та навичок. Сам же Геннадій підживлюється творчістю та надихається енергією пісень. Він згадує, як ще до повномасштабної війни брав участь у міському заході – так званій «битві хорів». І, коли у глядацькому залі слухав виступи інших колективів, у нього наче мурахи тілом бігали, подекуди він не міг втримати сліз. Хор – це надзвичайна енергетика.

«Словами про це не розповіси, це треба тільки відчувати – слухати хор або самому співати у ньому, – продовжує Геннадій Вернигора. – У «Жартівницях» ми переважно виконуємо українські народні пісні – співучі, актуальні на всі часи та завжди сучасні. Усім відомо, що наші народні пісні надихали на творчість багатьох видатних композиторів світу. Деякі пісні зараз переспівуються на сучасний лад і тим самим вони набувають нового життя. У хорі ми виконуємо і естрадні композиції, є сольні виступи. До речі, у моїх планах підготовка саме сольного виступу, а також співу у дуеті».

Геннадій поділився з нами, що коли  починає співати, то майже одразу заспокоюється. Спів та музика стали його психологічним порятунком від стресів повномасштабної війни. Також це допомагає йому хоча б на деякий час відволікатися і від інших життєвих проблем та турбот. «Крім музики я ще дуже люблю готувати, – усміхаючись каже Геннадій. – Мої фірмові страви – це борщ, плов, картопля з м’ясом. А коли все це ще й на вогнищі приготовлено! М-м-м, красота! Коли готую, звісно, я співаю. Мені здається, що страви тоді смачнішими виходять.

Я б побажав і іншим знайти свою улюблену справу, захоплення, щоб отримувати задоволення від життя, відчувати усі його барви. А ще – робити щось приємне для себе і для свого оточення, адже свій талант, свою майстерність так приємно дарувати іншим».