Йому вже ніколи не виповниться 45 років, які він мав відзначати цього року. Але Павло назавжди залишиться в пам’яті всіх, хто його знав.
Фасонносталеливарний цех ливарно-механічного заводу став першим та єдиним місцем роботи захисника. Він не один десяток років працював обрубувачем у ФСЛЦ. Найкращий у професії, надійний друг, турботливий батько і досвідчений колега – так його згадують колеги.
«Людина-вогник, який завжди, навіть попри важку зміну, всіх зустрічав усмішкою, – згадує заступник начальника цех з виробництва ФСЛЦ Дмитро Демков. – Він і допоможе, і порадить, і підтримає. Павло любив свою роботу, був асом на ділянці, яка була фактично відпускною точкою цеху. Продукція, яка виходила з його рук, була завжди найвищої якості. Він міг не піти на фронт, але зробив це за особистим переконанням. «Я своїх дівчаток (дружину та доньок), свою країну ображати не дам!» – говорив Паша. Тому вже 1 березня став до лав армії. Ще й досі серце відмовляється вірити, що його більше з нами немає. Це жахлива втрата. Але ми збережемо пам’ять про нього, і заради цього виборюватимемо перемогу на всіх фронтах».
Павло Муравйов загинув в бою біля міста Вугледар. Серце старшого солдата, бойового медика зупинилося 10 лютого 2023 року.
Щиро співчуваємо дружині, донькам та друзям захисника.
В ремонтно-механічному цеху № 2 ливарно-механічного заводу верстатів чимало, і всі вони активно використовуються, адже роботи у ремонтників вистачає навіть за умов зниження темпів виробництва. Простій верстату – це недозволена розкіш, говорять в ЛМЗ. Але за об’єктивних причин верстат для фрезерної обробки FZ-2500В РМЦ-2 два роки працював не на повну потужність. Повернути його до повноцінного робочого життя допомогла винахідливість.
FZ-2500 виробництва Німеччини у цеху з 1982 року. Попри поважний вік його «боєздатність» все ще на висоті. В цеху жартують, що нас не буде, а цей велетень ще працюватиме. Але час та безперервна експлуатація позначилися і на ньому – відмовив вертикальний супорт верстата, який власне і потрібен для обробки корпусів редукторів – це головне завдання для цього верстату. Адже унікальність та родзинка FZ-2500 – це можливість обробляти роз’єми на корпусах редукторів.
«Цей верстат підвищує продуктивність усього цеху, адже дає змогу розвантажити інші верстати, які виконують більш специфічні операції. На цьому «німці» ми фрезеруємо роз’єми корпусів редукторів конвертерного цеху, рудозбагачувальних та дробильних фабрик, кліщі для кліщових кранів блюмінга, деталі для прокатних цехів, одновалкові дробарки АЦ-2, – розповідає старший майстер основної виробничої дільниці РМЦ-2 Сергій Мордовець. – Але через зношеність деталей верстат довго не працював на повну потужність. Це наче мати гарного фахівця, а його потенціал використовувати лише на половину. Ускладнювалось усе тим, що деталі для нього німецького виробництва та й за терміном походження верстата вже не випускаються, а робити їх на замовлення економічно не вигідно».
Це не давало спокою слюсарю Сергію Дробашевському. В його голові крутилася думка, а що ж можна зробити і чи можна використати для ремонту верстата вітчизняні деталі? Це ніби трансплантація органів у людини – чи приживуться, чи запрацюють? Майстерність та винахідливість слюсаря підказали вихід.
«Я працюю черговим слюсарем, а от кожну вільну хвилинку намагався використати, щоб врятувати верстат, – говорить Сергій. – Довелося трошки почаклувати над FZ-2500. Переробив гідроплиту, гідропанель, замінив німецький гідронасос на вітчизняний, виробництва Дружківки, золотники встановили харківські. Для зручності та безпеки все начиння верстата, яке розташовувалося зверху, ми спустили донизу, виготовили маслостанцію. Тепер зручно і ремонтувати, і обслуговувати насос. Найскладніше було все ув’язати та примусити запрацювати у комплексі. Але в нас це вийшло, і функціонал верстата розширився!»
До команди «реаніматорів» верстату, крім слюсаря-винахідника Сергія Дробашевського, увійшли й електрик цеху Антон Чернов, працівники бюро з ремонту електронного устаткування під керівництвом Володимира Горобця. Гарна команда – гарний результат.
«Три місяці ми витратили на повернення у стрій нашого велетня. До речі, подібного такого великого фрезерувального верстата більше немає на заводі, – продовжує старший механік цеху РМЦ-2 Ігор Бєлік. – Він постійно залучений у ремонті, у нього немає вихідних та перерв. І він нам дуже допомагає. Це наче підсобний працівник на кухні. Він начистить овочів – і борщ звариться швидше. Так і FZ-2500: виконає першу обробку – і на це не витрачатимуть часу інші верстати. Зараз ми все наше обладнання намагаємося використовувати максимально ефективно. Не можемо дозволити працювати у пів сили. У нас свій фронт, своя передова, свої солдати і всі вони мають бути в строю. Це наближує нашу загальну перемогу».
Герой назавжди залишиться 22-річним. 30 грудня 2022 року він загинув в боях поблизу смт Красна Гора у Донецькій області.
Андрій Рижкович прийшов працювати на наше підприємство одразу по закінченню технікуму. У вуглепідготовчому цеху коксохімічного виробництва він працював машиністом вагоноперекидача. Щирий, відкритий, націлений розвиватися у професійному плані, таким його згадують колеги.
«До нас прийшов хлопець з широко відкритими очима та бажанням працювати і вдосконалюватися. Не помітити його було просто неможливо. Ми разом з ним будували плани, адже мали надію, що він крокуватиме кар’єрними сходами, бо такого працелюбного, розумного та відповідального працівника ще треба пошукати. Андрій був добрим та веселим, швидко знайшов спільну мову з колегами. На жаль, війна відібрала його у нас. Та в цеху завжди пам’ятатимуть Героя!», – говорить начальник цеху вуглепідготовки КХВ Андрій Крамаренко.
Щиро співчуваємо батькам, друзям та колегам захисника!
Закохані люди наче огорнуті чарами, у них особлива аура, а їхні очі – кольору щастя. Саме таке враження справляє подружжя Альона та Олег Пантюхи, які двадцять чотири роки тому познайомилися на нашому підприємстві.
З початку їхньої шлюбної історії 20 років вони не розлучалися жодного разу. На жаль, війна внесла свої корективи і подружжя зараз разом служить в ЗСУ, але в різних підрозділах, тому окремо. Втім жодна відстань, жодні обставини не здатні розірвати зв’язок між люблячими серцями, вважають в цій родині. І дійсно, на війні теж є місце коханню.
Починаючи з перших днів війни Альона та Олег почали волонтерити. Після роботи на заводі Альона розвозила на блокпости харчі, необхідні тероборонівцям речі. Під час однієї зі своїх перших поїздок жінку вразило, що довелося вистояти довжелезну чергу, адже тих, хто бажав допомогти, була сила-силенна. Таку ж чергу вона побачила і біля військкоматів – криворіжці поспішали записатися до Тероборони. Ось тоді, за словами Альони, вона по-іншому подивилася на мешканців нашого міста. Потім була величезна робота з організації притулку для переселенців на Карачунах. А вже з травня Альона Пантюх – у лавах ЗСУ. На той час її чоловік Олег вже був серед захисників. Чоловік спочатку як волонтер, разом з машиною швидкої допомоги, яку він привіз із-за кордону з усім обладнанням, теж приєднався до Тероборони. І тоді вони вперше опинилися так надовго і так далеко один від одного.
«Це для мене, напевне, найтяжче випробування, – говорить Альона. – Але пережите все мені допомагає наше кохання. Я знаю, що я кохана, що я потрібна, що я жадана. Олег за першої ж можливості дає мені це знати. Ми завжди говоримо один одному про те, що кохаємо. Це не просто слова, це дії, вчинки. Пам’ятаю, як я була у частині, там на закритій території стояла моя автівка. Сідаю їхати додому, а біля керма – величезний пакунок і оберемок квітів. Розгортаю, а там обручка та подарунки для мене. Як з’ясувалося згодом, мій чоловік попросив колег-військових, передав їм ключі від машини і вони поклали в авто подарунок від нього для мене. Це було так неочікувано! Отака вісточка від коханого. Кохаєте – дійте!»
Альона щодня знаходиться серед захисників і бачить, як вони змінюються, коли їм телефонують рідні. Змінюється погляд, рухи, посмішка – одразу видно, що отримали звістку від коханих та близьких. Суворим, мужнім та сильним чоловікам теж потрібно знати, що на них чекають, що їх люблять.
«Нас зараз випробовують відстань та час. Але справжньому коханню вони не завадять, – продовжує Альона. – Аби зберегти родину, раджу спілкуватися, думати про кохану людину і не соромитися проявляти свої почуття. Востаннє мій коханий приїздив тиждень тому, в нас було пів доби, але ми вибралися на природу, побули разом і це було щастям. Хочу сказати своєму коханому чоловікові, що люблю його і підтримую, що ціную нашу родину, яка побудована на довірі та коханні, на тому, що ми одне ціле. Коханий, ти – джерело моєї радості, центр світу і половинка мого серця. Хай береже тебе моя любов!».
Родина Суворових цьогоріч відзначатиме своє 18-річчя. Марина і Олександр – працівники нашого підприємства. Вона – машиніст електровоза гасильного вагону у коксовому цеху № 1, а він – слюсар-ремонтник в конвертерному цеху. На заводі вони познайомилися під час підготовки до свята 70-річчя тоді ще «Криворіжсталі». Вони були впевнені, що їх не розлучити. Та війна вирішила випробувати родину на міцність.
Олександр з перших днів добровільно пішов захищати країну. «Я відмовляла чоловіка, як могла, адже, як і усі, переживаю за нього. Тепер кожна хвилина мого життя сповнена очікуванням, – говорить Марина. – Але Саша в мене за натурою лідер, справжній захисник, який сказав одразу, наче відрубав: «Якщо всі будуть ховатися, то що з нами буде? Я так не можу і не буду». Власне за це його я й покохала. Бачила, що він надійний, міцний, впевнений, а ще добрий та відкритий. З ним я завжди відчуваю себе найкращою у світі. І його кохання дає мені сили жити зараз».
На день народження Марини Олександр передав великий букет троянд, навіть на війні знайшов таку можливість, а донька допомогла йому в цьому. Він завжди такий, за словами Марини. Аби її порадувати щось вигадає, приготує смачненьке. А як він зрадів, коли в сім’ї народилася донька Софія!
Зараз найціннішими за все для Марини є дзвінки коханого. Вона намагається більше розповісти йому про домашні справи. І ці розповіді наче повертають захисника додому, бодай на декілька хвилин, коли у телефоні лунає розповідь дружини. Правий був Бальзак, коли сказав, що «в одній годині кохання – ціле життя».
«Коли Олександру вдалося вирватися у коротку відпустку, то спочатку мені здалося, що він змінився, наче віддалився. Але вже наступного дня я зрозуміла: ні, то мій Сашко! Я відчуваю і знаю, що і йому потрібна підтримка та відчуття того, що вдома на нього чекають, що його не забули, люблять і пишаються ним. Тому не зайвим буде казати захисникові про це, раджу це усім дружинам та дівчатам. Енергію кохання потрібно підтримувати. І це навіть не якісь матеріальні речі, хоча з власного досвіду скажу, що і від домашнього смачненького хлопці в окопі не відмовляться. Але справжні дива роблять наші смайлики та прості слова: «люблю», «чекаю», «повертайся», «ти найкращий», – продовжує Марина Суворова.
Війна та неспокій, загрози життю випробують на міцність українські родини. Аби не втратити почуття, підтримати другу половинку, психологи радять використовувати такі прояви кохання, як лагідне кодове слово, яке розуміє тільки кохана людина, за змогою збільшити кількість дзвінків, частіше просто запитувати: «як ти?», «у вас там тихо?», «одягайся тепліше», «йди в укриття». Ці прості речі реально працюють, підтверджено досвідом родини Суворових. Попри всі складнощі їхні почуття лише зміцнилися за цей непростий рік.
«Ми з Сашком дуже любимо театр та подорожі. І я, і він мріємо, як вирушимо до Криму всією родиною, – говорить Марина. – Для цього потрібна наша Перемога. Я вірю, що якщо на захисті такі хлопці, як мій чоловік, то це безперечно буде так, питання лише часу. А поки ми – кожен на своїй ділянці фронту. Він на передовій, я на роботі в рідному цеху. І нас єднає наше кохання. Сашко, мій захисник, кохаю тебе, як і в перший день нашої зустрічі! Здається, що якби всі так кохали, як ми, то ніякої війни і не було. Тож хочу усім побажати напередодні Дня всіх закоханих зустріти своє кохання. Нехай ваші почуття будуть загартовані, як сталь, міцні, як броня, і щирі, як наша віра в Перемогу України!»
планує поїхати на матч разом з сином машиніст насосних установок Тимур Нєчаєв – один із найкращих працівників нагороджених до Дня компанії.
Затятий футбольний вболівальник, в колишньому інгулецький футболіст, знає, як комбайном збирати духмяне золотаве колосся. Зараз він вправно керує насосними агрегатами на рудозбагачувальній фабриці. Тимур працевлаштувався на РЗФ-1 дванадцять років тому. Спочатку він навіть не уявляв, якими насосами-велетнями буде керувати, а про їхню роль у справі збагачення взагалі й гадки не мав.
«Я сам з Інгульця Широківського району, там починав працювати слюсарем-ремонтником, керував комбайном, займався, напевне, найбільш мирною справою – збирав хліб, чим і зараз пишаюся, – розповідає Тимур Нєчаєв. – Але доля привела мене не тільки до Кривого Рогу, а й на найбільше підприємство. Тепер тут працюємо – я і моя дружина. Коли вперше прийшов на фабрику, то зрозумів, що доведеться мені, мабуть, навчитися плавати (усміхається). Це тому, що у разі аварійного зламу моїх підшефних насосів секціям доведеться «сьорбнути» водички, затопити може чимало обладнання, а саме цього я допустити не можу. Тому ретельно слідкую за цим устаткуванням. Зараз навіть за звуком можу зрозуміти, який «стан здоров’я» у насоса. Наразі я опікуюся 11-ма насосами на п’яти секціях, адже чимало моїх колег зараз у ЗСУ, тож ми підхопили їхню частину трудового фронту. Хай хлопці будуть впевнені, що ми їх не підведемо. Їм там важко, але вони тримаються, тож і ми тут впораємося».
Брат Тимура теж зараз воює на передовій. Але наш герой теж долучився до захисту. Від самого початку допомагав Теробороні будувати блокпости, пиляв дрова, щоб хлопцям забезпечити тепло, привозив їжу. Потрібно буде, говорить машиніст, то й за кермо танка сяде. Війна – то справа кожного, вона завдає ран, руйнує мрії, але і робить нас сильнішими.
«На початку вторгнення моя родина виїздила за кордон, але вже за два місяці повернулися. Наполіг на цьому син Валерій, – продовжує Тимур Нєчаєв. – Я колись грав за місцеву команду у футбол, в дитинстві мріяв стати футболістом. Зараз от воджу сина на тренування з футболу. Є в нас з Валерієм одна на двох мрія. Ми затяті вболівальники «Арсеналу», мріяли поїхати на матч на домашній стадіон команди, але поїздку довелося відкласти. Зараз не до футболу. Та від мрії ми не відмовилися, просто відклали її до нашої Перемоги. Сподіваюся, що чекати нам на це залишилося недовго».
