Автор: Головко Вікторія

Категорії
Наші люди

З палаючого танку – на роботу та у спорт

Газівник коксових печей коксового цеху № 1 КХВ Сергій Паєцик захищав Кривий Ріг, звільняв Херсонщину, стримував ворога на передовій. Зараз у нього звичайні щоденні турботи –  робота на рідному підприємстві, родина та спорт.

Сергій Паєцик з гордістю показує свої спортивні нагороди та із захопленням розповідає про корисні тренування, завзяті змагання, цікавих людей, з якими познайомився завдяки участі у команді «Нескорені. Кривий Ріг». Зараз ветеранський спорт займає особливе місце у житті Сергія та його родини, він наповнює його духовно та дозволяє відновлюватися фізично після важкого поранення на фронті.

25 лютого 2022 року Сергій Паєцик вже був у складі ЗСУ і став на захисті Кривого Рогу. Спочатку він очолював стрілецький взвод, який обороняв місто з боку Інгульця, за 40 кілометрів від міста. Згодом Сергій став командиром танкового взводу. Річ у тім, що здобуваючи металургійну та юридичну освіти у вишах Дніпра, Сергій отримав ще й військову підготовку та спеціалізацію танкіста. Тому йому одразу довірили командувати бійцями-захисниками.

«З перших днів війни окупанти намагалися усіляко прорватися до нашого міста, тут їм наче медом було помазано. Вони наступали як невеличкими групами, так і сунули колонами на різній важкій техніці та рясно обстрілювали наші позиції. Ми мали свій опорний пункт, шматок дороги, який захищали, і завдання не пропустити окупантів до міста, – згадує ті дні Сергій Паєцик. – Серед захисників були звичайні люди мирних професій, які війну тільки в кіно бачили. А тут реальні окопи, смертельні обстріли, небезпека та маса адреналіну. Саме моральний підйом, згуртованість у діях, розуміння, що ніхто не захистить нас крім нас самих, і допомогли нам тоді вистояти. А згодом були Апостолове, Зеленодольск, звідки ми, вже на танках розпочали звільнення Херсонської області».

В одному з боїв танк, в якому знаходився Сергій Паєцик, був підбитий, а бійці отримали поранення. Сергія контузило, у нього були опіки. Розпочався тривалий процес лікування та реабілітації. Як говорить Сергій, він пройшовся багатьма лікарнями і дякує нашим медикам, які буквально рятують життя та здоров’я нашим захисникам.

Сергій демобілізувався та повернувся на роботу до коксового цеху № 1. Він прагнув бути в колективі та зайняти голову та руки роботою, щоб відволіктися від думок про війну, переживань про свій взвод, з хлопцями якого, до речі, часто зідзвонюється. Зараз бійці тримають оборону на різних напрямках фронту, починаючи від Харківського, Донецького тощо.

«Перехід до цивільного життя – це непроста річ для тих, хто воював, – продовжує Сергій Паєцик. – Спочатку мені незвично було прокидатися у ліжку, а не у бліндажі, дуже заважали сирени повітряної тривоги. На фронті ми більше звикли до вибухів, свисту куль, снарядів, дзижчання дронів. Тут теж «шахеди» над головою торохтять, але я знаю, що наші хлопці їх пильнують. Та все ж я гостро реагую на різкі звуки. До речі, така ж реакція і у наших тварин. Моя собака, наприклад, дуже боїться, коли бахкає, тим більш, коли «прилітає». Ми всі, на жаль, стали заручниками цієї війни».

Під час лікування та реабілітації Сергій почав активно займатися спортом. Він став частиною команди «Нескорені. Кривий Ріг». Оздоровче плавання, настільний теніс, волейбол, важка атлетика, дартс, петанк та інші ігрові види спорту одразу захопили увагу Сергія. Це дало йому можливість зміцнитися фізично, набути сили духу та спілкуватися у колі таких, як і він – ветеранів російсько-української війни, і не тільки. Річ у тім, що криворізька особливість ветеранського спорту – це сімейна участь у змаганнях. Сергій шуткує, що його дружина стала навіть активнішою спортсменкою, ніж він. Вона завзято вболіває за чоловіка на змаганнях, і сама із задоволенням бере участь у них.

«Мені хочеться, щоб до нас приєднувалося більше людей, щоб ті бійці, які повернулися до цивільного життя, не сиділи на самоті у чотирьох стінах, не прокручували у голові важкі події минулого, не впадали у відчай через поранення, а йшли до інших, таких, як і вони. Спорт об’єднує, лікує, надає сил жити і дає змогу це робити на повну», – сказав Сергій Паєцик.

Категорії
Разом з Україною

Тепла співпраця

Модернізація системи теплопостачання лікарні селища Широке, яка була здійснена завдяки інвестиціям «АрселорМіттал Кривий Ріг» у роки, що передували повномасштабній війні, продовжує допомагати обігрівати пацієнтів медзакладу селища та всієї Широківської громади.

На початку повномасштабної війни російські загарбники дуже близько підійшли до Широкого. З прагненням скорішої окупації селища та продовження свого шляху на Кривий Ріг, окупанти почали нещадно бомбардувати мирних мешканців з реактивних систем залпового вогню. Снаряди влучали по будинках людей, господарських подвір’ях та інфраструктурі селища.

«Прилетіло і за 400 метрів від нашої лікарні. Вирва була велика, але, на щастя, все минулося, люди не постраждали, лікарня вистояла, вціліла і нова котельня, яку було введено в дію завдяки співпраці з ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Наше селище межує з гірничим департаментом підприємства, чимало наших людей працюють на ньому, тож у нас склалася давня, тісна та дуже плідна співпраця з великим промисловим підприємством. У 2020 році ми урочисто підписали Угоду про соціальне партнерство. Завдяки цьому на Широківщині було здійснено багато корисних проєктів для людей. Виконувалися ремонти шкіл та медзакладів», – розповідає Олександр Кокул, голова Широківської селищної ради.  

Введення в дію нової сучасної котельні для тоді ще центральної районної лікарні смт Широке (зараз вона є філією Новопільської лікарні), відбулося у 2021 році. На її будівництво компанія «АрселорМіттал» спрямувала майже 6 млн грн.

Якщо раніше стара газова котельня на двох котлах потребувала 1,5 мільйона державних коштів на рік, то нова котельня працює з використанням альтернативних видів опалення. Тут використовуються твердопаливні котли з автоматичною подачею пелетів із залишків сільськогосподарського виробництва – соломи, відходів соняшника та кукурудзи.

Фахівці можуть оперативно керувати роботою котельні в залежності від сезону та температури повітря.  

Нова котельня опалює усі медичні корпуси первинної та вторинної медико-санітарної допомоги. Загалом лікарня обслуговує понад 20 тисяч населення чотирьох громад Криворізького району.

Завдяки підтримці підприємства зміни опалення відбулися і у Новокурській школі загально-середньої освіти. Дороговартісне газове опалення було переведено на систему стельового опалення – встановлено 233 інфрачервоні панелі. На відміну від радіаторів, які нагрівають навколишнє повітря, спрямовуючи його вгору та створюючи конвективний рух, стельова система створює рівномірну зону комфорту, не викликаючи руху повітря.

У 2018 році від Благодійного фонду «АрселорМіттал Кривий Ріг» Широківська громада отримала і 30 комплектів комп’ютерної техніки. Зараз вони активно використовуються у навчальних та медичних закладах громади, у відділі культури та соціальній службі Широкого, для більш якісного надання людям соціальних послуг.

«Незважаючи на воєнні випробування, які протягом останніх років переживає усе наше суспільство, соціальні проєкти, які були здійснені разом із вашим підприємством, продовжують працювати та допомагати людям. Ми віримо, що війна скоро скінчиться, і в усіх нас буде багато нових мирних та цікавих проєктів з відбудови та розвитку громад, виробництва, економіки, суспільства. Тож, сподіваємося на нові спільні цікаві проєкти та плідну співпрацю з компанією «АрселорМіттал», – зауважив Олександр Кокул.

Категорії
Новини

Міцний зв’язок з льоткою досягнуто

Це 90 відсотків успіху роздувки доменної печі, запевняють доменники. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» до роботи знову стала доменна піч № 6.

Роздути ДП № 6 вдалося за рекордні чотири доби. Зазвичай цей процес триває до десяти днів. Зараз піч працює стабільно та виходить на планове виробництво – 3 400 тонн чавуну на добу.

А от підготовка до пуску ДП № 6 в роботу була тривалою, до моменту роздувки доменники ДЦ № 1 готувалися дуже ретельно.

«Ми очистили агрегат від залишків шихти, пилу, особливу увагу приділили генеральному прибиранню у районі льотки, щоб вільно відкривався випуск готових продуктів плавки. Також підготували до роботи дренажі – це канали, якими проходять чавун та шлак. Треба було заздалегідь потурбуватися, щоб нічого не ускладнювало відпрацювання продуктів плавки. Під час підготовки домни до запуску ми перевірили технічний стан усіх її механізмів та допоміжних дільниць, ретельно почистили газопровід, ливарний двір тощо. Нам потрібно було впевнитись, що після розконсервації доменної печі з її технічним здоров’ям усе гаразд», – зазначив старший майстер основної виробничої дільниці доменних печей ДЦ № 1 Григорій Сазонов.

«Роздувка доменної печі – процес складний, багатоетапний, але він вже до автоматизму відпрацьований нашими доменниками, – зазначає Антон Кістерець, заступник начальника ДЦ № 1 з технології. – Завантаження горну шихтою, забезпечення газопроникності для швидкого запалення пального на усіх повітряних фурмах печі, вільний дренаж для чавуну та шлаку, можливість швидкого відкривання чавунної льотки, її міцний зв’язок з піччю та інші виробничі операції. Над ними працювали доменники усіх наших чотирьох бригад. Серед них змінний майстер Григорій Лімонов, старші горнові Володимир Терзул, Дмитро Селевко, Андрій Тимчур, Дмитро Клименко, Сергій Чорний, Євгеній Кочерга, Дмитро Гончаренко, майстри печі Сергій Шаповал, Олександр Демиденко, змінний майстер Валерий Сорухан. Свою професійну майстерність проявили газівники Роман Тлуховський, Євген Попов, Євген Погуляй, Сергій Квач та багато інших фахівців, яким хочеться подякувати за професіоналізм. Завдяки великим зусиллям усіх наших спеціалістів, піч не стала показувати характер, вона одразу запрацювала чітко та ефективно». 

Нагадаємо, що за часи повномасштабної війни доменна піч № 6 увійшла в історію підприємства та міста, адже саме на ній у квітні 2022 року був вироблений перший  чавун з часу повномасштабного вторгнення. У 2023 році на ДП № 6 був виконаний розширений ремонт другої категорії з ремонтом повітронагрівача № 2. Це дозволило під час експлуатації домни підтримувати необхідний тепловий режим з максимальною економією коксу. Також відремонтували електрообладнання та системи автоматизації домни, її аспіраційні установки, які вловлюють шкідливі викиди.

У четвертому кварталі 2024 року для виживання в умовах війни, через високі тарифи на електроенергію для промислових підприємств в Україні та несприятливу ситуацію на ринках збуту ДП № 6, була законсервована. Підприємство працювало однією доменною піччю № 8. Зараз ДП № 6 відновила роботу і працює стабільно.

Категорії
Наші люди

«Увага! На колію запрошується потяг»

«Вміє бачити крізь стіни, а не екстрасенс. Натискає на кнопки, а не баяніст. Здійснює складні операції, а не медик. Контролює процеси, але не контролер». Здогадалися, про кого ця загадка? Натякнемо, усі ці надзвичайні якості є у маневрового диспетчера залізничної станції. Неочікувано? Нумо розбиратися у цьому.

Керує процесами

Щоб детальніше дізнатися про професію маневрового диспетчера ми вирушили до  станції Східна-Сортувальна, яка примикає до території «Укрзалізниці» і є своєрідними воротами підприємства. Сюди заходять состави з сировиною та усім необхідним для виробництва, звідси починається шлях нашої продукції до споживачів.

За величезним пультом керування нас зустрічає маневрова диспетчерка ЗЦ № 1 Вікторія Коваль. Перед нею розташоване не панорамне вікно, з гарненьким видом, а велике табло зі схематичним планом станції, де блимають лампочки та раз у раз пробігають світові стрічки-пунктири.

«Якщо по-простому, ми натискаємо на кнопочки, щоб загорялися лампочки, – усміхаючись, – говорить Вікторія Коваль. – А якщо серйозно, то тут ми готуємо маршрути прийому-відправлення поїздів. Перед маневровим диспетчером розташована система управління усіма залізничними коліями, стрілочними переводами та іншими елементами станції. На табло я візуально бачу що відбувається, адже переді мною фактично схема станції. Отже, щоб керувати її роботою, забезпечувати потрібний рух составів, диспетчеру не потрібно знаходитися безпосередньо біля колій, або дивитися у велике вікно. Завдяки технічному оснащенню диспетчер все знає про процеси, які відбуваються, навіть якщо тебе від них відділяє глуха стіна чи певна відстань, і ти їх не бачиш. А з іншими фахівцями залізниці я спілкуюся за допомогою телефонів, радіозв’язку, гучномовного оповіщення. Іноді я шуткую, мовляв, хто любить говорити по телефону – вам сюди, адже за зміну я сотні раз беру до рук слухавку або рацію. Але це не порожні балачки – вся наша інформація робоча: чітка, змістовна, конкретна».

На підтвердження цього нашу розмову увесь час переривають повідомлення по рації та телефонні дзвінки. Ігнорувати їх не в якому разі не можна! Кожному повідомленню Вікторія приділяє  увагу, і впевнено керує багатьма процесами великого залізничного організму.

Катає вагони з гірки

Фішка станції Східна Сортувальна – наявність сортувальної гірки для розформування вагонів. Цим процесом також керує маневровий диспетчер.

«Наприклад, на станцію заходить состав з 50 вагонів. Він привіз вантажі у різних вагонах для різних цехів. Щоб до адресата прийшло потрібне, вагони з вантажем треба розформувати. З нашої гірки вони скочуються-направляються, правильно – це розпускаються, на окрему колію, формуються в состав і вже потім відправляються до місця призначення. Крім мене, диспетчера, до цієї роботи залучені черговий по станції, старший диспетчер маневровий, машиніст та помічник машиніста тепловоза», – розповідає Вікторія Коваль. 

Професійних знань Вікторія набувала спочатку у Криворізькому Політехнічному фаховому коледжі КНУ, а згодом у Харківському державному університеті залізничного транспорту. Встигла вона попрацювати і черговою стрілочного поста. Вікторія згадує свій перший робочий день вже як диспетчера, коли зайшла до диспетчерської, побачила великий пульт управління та розгубилася. Але стажування під наглядом досвідчених наставників допомогло здобути необхідні практичні навички та додало їй впевненості у своїх силах. На нашому підприємстві Вікторія працює вже сім років та зі зміни у зміну поповнює свій досвід.

Має характер

«Професію маневрового диспетчера я обрала свідомо, цьому посприяла моя матуся Наталя, яка теж працює диспетчером на сусідній станції. По роботі ми з нею часто спілкуємося, вона у мене потяги запрошує, – говорить Вікторія. – Взагалі я жодного разу не пошкодувала, що стала залізничницею. Моя робота дуже цікава, тут ніколи не буває сумно, бо ти завжди у вирі руху, подій та серед людей. Наша професія – для активних особистостей з міцним характером, для тих, хто вміє швидко реагувати на нестандартні ситуації та приймати правильні рішення, хто відповідальний, працьовитий, комунікабельний. Впізнали себе? Якщо так, долучайтеся до нашої команди». 

Категорії
Наші люди

Пропоную те, що перевірено на собі

То в капелюсі та плащі Гаррі Поттера, то з іграшковими вантажними машинами. Та де б вона не була і з ким би не спілкувалася – завжди привітна та усміхнена. Під час цьогорічного «Ярмарку професій» серед дружньої команди працівників нашого підприємства, які на локаціях розповідали молоді про перспективи роботи в «АрселорМіттал Кривий Ріг», була й Дар’я Черненко.

Дар’я працює фахівцем з підбору персоналу та розвитку молодіжних проєктів «АрселорМіттал Кривий Ріг», а також є його амбасадоркою. Тобто, Дар’я – це та людина, яка презентує наш бренд, розповідає про позитивний імідж підприємства та залучає працевлаштуватися на роботу до нас студентів та випускників навчальних закладів.

«Буває заходиш до класу, а на тебе дивляться десятки уважних та не дуже довірливих очей. У поглядах вже зчитується: «Так-так, і про що ж тим нам розповідатимеш, ми ж все це вже давно знаємо?». Спочатку учні або студенти сидять такими собі їжачками, а згодом, коли починаємо спілкуватися, коли молодь чує про реальні можливості підприємства, про те, що і я свого часу ними скористалася, тоді і наїжачені голки стають вже не такими гострими, і очі горять зацікавленістю, і бажання діяти є. Тож моя робота амбасадорки, як і дипломатки – це просувати інформацію про компанію, її цінності та можливості для працівників та розповідати про це на власному досвіді», – розповідає Дар’я Черненко.

Ще нещодавно Дар’я і сама була студенткою, вона навчалася менеджменту у Державному університеті економіки і технологій. Дар’я теж була серед тих слухачів, до яких приходили працівники «АрселорМіттал Кривий Ріг», розповідали про нього та молодіжне ком’юніті підприємства. Дівчина зрозуміла – це шанс, і стала стажеркою за програмою стажування  «GoPro». Роки навчання сплинули непомітно. Дар’я залишилася працювати на підприємстві, а згодом увійшла до команди фахівців, які опікуються нашим унікальним проєктом «Нова Фабрика» та почала рухатися вперед кар’єрними сходинками. Коли вона дізналася, що на підприємстві формується команда амбасадорів, які б просували наш бренд, Дар’я одразу вирішила стати однією з них.

«Звичайно, амбасадоркою, яка з легкістю може спілкуватися з великою аудиторією, знаходить правильні аргументи, я не народилася. Всьому треба вчитися. Так було і у мене, – продовжує Дар’я Черненко. – В Університеті АрселорМіттал я проходила спеціальні «амбасадорські» тренінги, вчилась спілкуватися, презентувати якусь справу або ідею, завойовувати увагу глядачів. Хто скаже, що це просто, нехай спробує. Взагалі, зараз дуже важко завоювати увагу молодих людей. Перша причина – дистанційка, адже, наприклад, студентів, які навчаються онлайн, не дуже радує, коли їх просять вийти на очне навчання та ще й зібратися потім, щоб послухати нас. По-друге, треба зацікавити молодь, та ще й так, щоб хлопці та дівчата відволіклися від телефонів, підняли очі і реально почали слухати. Найголовніше надавати інформацію, яка була б для молоді корисною та цікавою вже сьогодні і зараз». 

Дар’я поділилася рецептами утримання уваги, які застосовують у роботі наші амбасадори. Звичайна лекція – ну-у-у, це нудно. Щоб інформація краще сприймалася треба приводити «живі» приклади, показувати цікаві презентації та об’єднувати це з різноманітними інтерактивами. Молоді дуже заходять бліци щодо професій, вікторини, гра в асоціації або коли треба відповідати на твердження правда це або міф тощо. Настрій одразу у всіх поліпшується, а ще кращим він стає, коли за правильні відповіді молодь починає отримувати призи: цукерки, ручки, брендовані браслети та іншу сувенірну продукція підприємства.

Все це створює необхідну атмосферу для відвертого спілкування. А далі вже триває серйозна розмова про можливості та переваги для молоді на підприємстві. Це й практика, програма оплачуваного стажування «GoPro», участь у молодіжних проєктах, наприклад, проєкт з елементами дуальної освіти  «Нова фабрика». Звичайно, обговорюються перспективи працевлаштування на підприємство, можливості кар’єри та багато іншого. Молоді люди дуже зацікавлюються, коли чують, що зараз, під час навчання, вони вже можуть почати отримувати робочий стаж.

«Амбасадор має бути готовим завжди відповісти на будь-яке питання молодих людей. Це стосується і так званих незручних питань, на кшталт: «Я знаю, що металургія – це не престижно», «Я чув, що зарплати – не космос», «Мені говорять, що умови праці – не цукеркова фабрика». А ще усім хочеться миттєвого кар’єрного росту, – усміхаючись, говорить Дар’я. – Цей скепсис від навіяних стереотипів та засміченого інформаційного простору. Жартівливо відповідаю, що миттєву кар’єру можна зустріти тільки у книжках та фільмах. Але, згадаємо ту ж «Попелюшку». Свій успіх вона здобула чималою працею. Та як амбасадор, я розповідаю молоді про переваги роботи на підприємстві, про можливості, якими вони можуть скористатися. Але й попереджаю аудиторію, щоб досягти бажаного результату доведеться попрацювати. Ще я наголошую, що все залежить від самих людей – від цілі, характеру, наполегливості. Я й сама така – ставлю собі цілі, досягаю їх, долаю перешкоди на шляху. І цей процес я повторюю знову і знову. Головне не зупинятися і рухатися вперед».  

Категорії
Наші люди

Як набивали та намотували інформацію

Сьогодні ми не уявляємо свого життя без комп’ютерів, та були часи, коли інформацію набивали на перфокарти, зберігали її на магнітних стрічках, намотуючи на великі бобіни. Нам пощастило, адже поруч з нами є ті, хто бачив це на власні очі та робив це власноруч. Цікаву розповідь про історію та розвиток інформаційної служби ми почули від ветеранки нашого підприємства Надії Щербак.

«На роботі було багато турбот, а зараз, на пенсії, їх ще більше, – усміхаючись, говорить Надія Василівна. – Раніше я працювала з великою кількістю інформації, а зараз отримую другу середню освіту – з молодшим онуком засвоюю програму третього класу (знову сміється). Також займаюсь рукоділлям та допомагаю своїй родині у багатьох справах. А ще завжди цікавлюся життям рідного підприємства та людей, з якими я пропрацювала майже 34 роки. За цей час наш відділ змінив чимало назв: інформаційно-обчислювальний центр, відділ автоматизованих систем управління, центр автоматизованих систем підприємства, служба інформаційних технологій, зараз ми його добре знаємо, як SAP. А от щодо зміни назв підрозділу, мені здається, що прийшли до найкращого – центру компетенції SAP, адже це красномовно «говорить» про розвиток нашої служби, та її вдосконалення. У моїй трудовій книжці багато записів, навіть сторінок не вистачило, а фактично так вийшло, що я нікуди не уходила».

Працювала з колодами карт

Працівницею Криворізького металургійного заводу Надія Щербак стала 27 серпня 1976 року. Вона влаштувалася операторкою в інформаційно-обчислювальний центр, де працювали спеціалісти зі збору та обробки технічної та економічної інформації, програмування.

Серед них були постановники, програмісти, електроніки, які підтримували технічне здоров’я перших електронно-обчислювальних машин підприємства. Також були оператори з підготовки, обробки та випуску інформації. Працювала також група фахівців, яка вводила інформацію, так би мовити «наосліп», у цифровому форматі.

Ця цифрова інформація, яка потім зчитувалася програмою і перетворювалася на звичні документи.

До речі, ще до впровадження електронно-обчислювальних машин Мінськ-32, таким чином інформацію вводили  ще у старому приміщенні заводоуправління, де знаходилася машинорахувальна станція з табуляторами.

В інформаційно-обчислювальному центрі стояли величезні шафи тих самих Мінськ-32, в яких крутилися магнітні стрічки з інформацією. Вона передавалася зі стрічки на стрічку, сортувалася та зберігалася. Щоб ввести інформацію її треба було спочатку… набити на перфокарти. Цим спочатку і займалася Надія Щербак. Перфокарти являли собою спеціальні картонні картки з нанесеними на них дірочками (цифровою сіткою). Колись перфокарти були основним носієм інформації для електронно-обчислювальних машин, які були не такими зручними, як сьогоднішні персональні комп’ютери, а величезними. 

«Щодня я працювала з великими колодами карт, на які набивала інформацію про відвантаження продукції підприємства та продажі, про кадри комбінату та нашу зарплату, фінансову інформацію тощо. Спочатку я була операторкою підготовки даних. А вже згодом мене перевели працювати на електронно-обчислювальних машинах, що відкрило для мене нові можливості», – розповідає Надія Щербак.

«Біг з перешкодами», або непростий шлях у професію

Дорога до нашого підприємства у Надії була непростою. Цікаво, що в юності про програмування і все, що з ним пов’язано Надія навіть й не замислювалася. Вона планувала вчитися на біохімічному факультеті. Але одразу вступити до навчального закладу їй не вдалося. За першої спроби Надія не пройшла за конкурсом, а на наступний рік у неї… не прийняли документи.

Річ у тім, що батько Надії був військовим і на той час родина мешкала в Азербайджані, але азербайджанцями за національністю вони не були. А там, навіть за радянських часів, не дуже розбиралися хто з приїжджих військових якої національності, більшість місцевих ставилися до чужинців без особливої теплоти. В результаті, Надії, можливо і спеціально, неправильно оформили документи, а приймальна комісія вишу скористалася цим і не прийняла їх.

Тож у 1974 році Надія вступила до Дніпропетровського промислово-економічного технікуму на спеціальність постановника та програміста. Це була нова спеціальність на той час, а ще вона була єдиною, на яку після школи вчили лише два роки. Та поки Надія там вчилася, професія так припала їй до душі, що вона захотіла і надалі розвиватися в ній та вступити до вишу. Та і результати навчання дозволяли це зробити, бо Надія була відмінницею.

Та водночас Надії дуже хотілося набути професійного досвіду – попрацювати, щоб стати фінансово незалежною, самостійною. Тож після закінчення технікуму молода спеціалістка скористалася направленням і поїхала працювати на Донецький металургійний завод. Саме звідти прийшов запит на молодих програмістів. Але, коли Надія з подружкою приїхали туди, у відділі кадрів їм сказали, що вакансій немає, хоча програмісти були потрібні. Таке в житті, на жаль, буває. Дівчатам нічого не залишалося, як повернутися до тоді ще Дніпропетровська. А з працевлаштуванням Надії та її подрузі допомогли у Міністерстві чорної металургії, куди вони звернулися по допомогу. Молодих спеціалісток направили до «Криворіжсталі». Комбінат тоді активно розвивався та застосовував у роботі багато нового, в тому числі й програмування.

Від оператора, до програміста

«Через рік роботи на комбінаті я вступила до Київського інституту народного господарства, – продовжує Надія Щербак. – Тоді моя спеціальність називалася «Організація механізованої обробки економічної інформації». Нас готували на  постановників задач та програмістів. Завданням постановника було ретельне вивчення тієї чи іншої роботи, або процесу, який треба було автоматизувати. Адже відомо, тільки-но люди навчилися рахувати, вони постійно працювали над тим, як зручніше автоматизувати цей процес. Постановник писав технічне завдання, а програміст, спираючись на це, робив відповідну програму.

З 1990-х років ми почали переходити на персональні комп’ютери. Нам треба було вчитися працювати з ними, їздити на спеціальні курси. Також ми вивчали мови програмування. У ті роки я працювала на посаді програміста.

Потім була системним програмістом. Працюючи на цій посаді, я обслуговувала понад 100 комп’ютерів у відділі збуту, фінансовому, планово-економічному управліннях, бухгалтерії, управлінні капітального будівництва, у цеху зв’язку, управлінні по контролю за закупівлею матеріальних ресурсів тощо. 

Та найдовше я пропрацювала програмістом. Мої колеги були висококласними фахівцями: Наталя Радченко, Ольга Литвиненко, Нінель Костіна, Наталія Жукова, Катерина Багатенко, Галина Вірко. Керівницею нашого сектору була Людмила Резцова. Згодом і я стала керівником – була начальником сектору обробки інформації. В цілому я пропрацювала на підприємстві майже 34 роки. Постійно вчилася, йшла вперед, спостерігала за розвитком підприємства, найголовніше, що я продовжую це робити і зараз».