Герой назавжди залишиться 22-річним. 30 грудня 2022 року він загинув в боях поблизу смт Красна Гора у Донецькій області.
Андрій Рижкович прийшов працювати на наше підприємство одразу по закінченню технікуму. У вуглепідготовчому цеху коксохімічного виробництва він працював машиністом вагоноперекидача. Щирий, відкритий, націлений розвиватися у професійному плані, таким його згадують колеги.
«До нас прийшов хлопець з широко відкритими очима та бажанням працювати і вдосконалюватися. Не помітити його було просто неможливо. Ми разом з ним будували плани, адже мали надію, що він крокуватиме кар’єрними сходами, бо такого працелюбного, розумного та відповідального працівника ще треба пошукати. Андрій був добрим та веселим, швидко знайшов спільну мову з колегами. На жаль, війна відібрала його у нас. Та в цеху завжди пам’ятатимуть Героя!», – говорить начальник цеху вуглепідготовки КХВ Андрій Крамаренко.
Щиро співчуваємо батькам, друзям та колегам захисника!
Закохані люди наче огорнуті чарами, у них особлива аура, а їхні очі – кольору щастя. Саме таке враження справляє подружжя Альона та Олег Пантюхи, які двадцять чотири роки тому познайомилися на нашому підприємстві.
З початку їхньої шлюбної історії 20 років вони не розлучалися жодного разу. На жаль, війна внесла свої корективи і подружжя зараз разом служить в ЗСУ, але в різних підрозділах, тому окремо. Втім жодна відстань, жодні обставини не здатні розірвати зв’язок між люблячими серцями, вважають в цій родині. І дійсно, на війні теж є місце коханню.
Починаючи з перших днів війни Альона та Олег почали волонтерити. Після роботи на заводі Альона розвозила на блокпости харчі, необхідні тероборонівцям речі. Під час однієї зі своїх перших поїздок жінку вразило, що довелося вистояти довжелезну чергу, адже тих, хто бажав допомогти, була сила-силенна. Таку ж чергу вона побачила і біля військкоматів – криворіжці поспішали записатися до Тероборони. Ось тоді, за словами Альони, вона по-іншому подивилася на мешканців нашого міста. Потім була величезна робота з організації притулку для переселенців на Карачунах. А вже з травня Альона Пантюх – у лавах ЗСУ. На той час її чоловік Олег вже був серед захисників. Чоловік спочатку як волонтер, разом з машиною швидкої допомоги, яку він привіз із-за кордону з усім обладнанням, теж приєднався до Тероборони. І тоді вони вперше опинилися так надовго і так далеко один від одного.
«Це для мене, напевне, найтяжче випробування, – говорить Альона. – Але пережите все мені допомагає наше кохання. Я знаю, що я кохана, що я потрібна, що я жадана. Олег за першої ж можливості дає мені це знати. Ми завжди говоримо один одному про те, що кохаємо. Це не просто слова, це дії, вчинки. Пам’ятаю, як я була у частині, там на закритій території стояла моя автівка. Сідаю їхати додому, а біля керма – величезний пакунок і оберемок квітів. Розгортаю, а там обручка та подарунки для мене. Як з’ясувалося згодом, мій чоловік попросив колег-військових, передав їм ключі від машини і вони поклали в авто подарунок від нього для мене. Це було так неочікувано! Отака вісточка від коханого. Кохаєте – дійте!»
Альона щодня знаходиться серед захисників і бачить, як вони змінюються, коли їм телефонують рідні. Змінюється погляд, рухи, посмішка – одразу видно, що отримали звістку від коханих та близьких. Суворим, мужнім та сильним чоловікам теж потрібно знати, що на них чекають, що їх люблять.
«Нас зараз випробовують відстань та час. Але справжньому коханню вони не завадять, – продовжує Альона. – Аби зберегти родину, раджу спілкуватися, думати про кохану людину і не соромитися проявляти свої почуття. Востаннє мій коханий приїздив тиждень тому, в нас було пів доби, але ми вибралися на природу, побули разом і це було щастям. Хочу сказати своєму коханому чоловікові, що люблю його і підтримую, що ціную нашу родину, яка побудована на довірі та коханні, на тому, що ми одне ціле. Коханий, ти – джерело моєї радості, центр світу і половинка мого серця. Хай береже тебе моя любов!».
Родина Суворових цьогоріч відзначатиме своє 18-річчя. Марина і Олександр – працівники нашого підприємства. Вона – машиніст електровоза гасильного вагону у коксовому цеху № 1, а він – слюсар-ремонтник в конвертерному цеху. На заводі вони познайомилися під час підготовки до свята 70-річчя тоді ще «Криворіжсталі». Вони були впевнені, що їх не розлучити. Та війна вирішила випробувати родину на міцність.
Олександр з перших днів добровільно пішов захищати країну. «Я відмовляла чоловіка, як могла, адже, як і усі, переживаю за нього. Тепер кожна хвилина мого життя сповнена очікуванням, – говорить Марина. – Але Саша в мене за натурою лідер, справжній захисник, який сказав одразу, наче відрубав: «Якщо всі будуть ховатися, то що з нами буде? Я так не можу і не буду». Власне за це його я й покохала. Бачила, що він надійний, міцний, впевнений, а ще добрий та відкритий. З ним я завжди відчуваю себе найкращою у світі. І його кохання дає мені сили жити зараз».
На день народження Марини Олександр передав великий букет троянд, навіть на війні знайшов таку можливість, а донька допомогла йому в цьому. Він завжди такий, за словами Марини. Аби її порадувати щось вигадає, приготує смачненьке. А як він зрадів, коли в сім’ї народилася донька Софія!
Зараз найціннішими за все для Марини є дзвінки коханого. Вона намагається більше розповісти йому про домашні справи. І ці розповіді наче повертають захисника додому, бодай на декілька хвилин, коли у телефоні лунає розповідь дружини. Правий був Бальзак, коли сказав, що «в одній годині кохання – ціле життя».
«Коли Олександру вдалося вирватися у коротку відпустку, то спочатку мені здалося, що він змінився, наче віддалився. Але вже наступного дня я зрозуміла: ні, то мій Сашко! Я відчуваю і знаю, що і йому потрібна підтримка та відчуття того, що вдома на нього чекають, що його не забули, люблять і пишаються ним. Тому не зайвим буде казати захисникові про це, раджу це усім дружинам та дівчатам. Енергію кохання потрібно підтримувати. І це навіть не якісь матеріальні речі, хоча з власного досвіду скажу, що і від домашнього смачненького хлопці в окопі не відмовляться. Але справжні дива роблять наші смайлики та прості слова: «люблю», «чекаю», «повертайся», «ти найкращий», – продовжує Марина Суворова.
Війна та неспокій, загрози життю випробують на міцність українські родини. Аби не втратити почуття, підтримати другу половинку, психологи радять використовувати такі прояви кохання, як лагідне кодове слово, яке розуміє тільки кохана людина, за змогою збільшити кількість дзвінків, частіше просто запитувати: «як ти?», «у вас там тихо?», «одягайся тепліше», «йди в укриття». Ці прості речі реально працюють, підтверджено досвідом родини Суворових. Попри всі складнощі їхні почуття лише зміцнилися за цей непростий рік.
«Ми з Сашком дуже любимо театр та подорожі. І я, і він мріємо, як вирушимо до Криму всією родиною, – говорить Марина. – Для цього потрібна наша Перемога. Я вірю, що якщо на захисті такі хлопці, як мій чоловік, то це безперечно буде так, питання лише часу. А поки ми – кожен на своїй ділянці фронту. Він на передовій, я на роботі в рідному цеху. І нас єднає наше кохання. Сашко, мій захисник, кохаю тебе, як і в перший день нашої зустрічі! Здається, що якби всі так кохали, як ми, то ніякої війни і не було. Тож хочу усім побажати напередодні Дня всіх закоханих зустріти своє кохання. Нехай ваші почуття будуть загартовані, як сталь, міцні, як броня, і щирі, як наша віра в Перемогу України!»
планує поїхати на матч разом з сином машиніст насосних установок Тимур Нєчаєв – один із найкращих працівників нагороджених до Дня компанії.
Затятий футбольний вболівальник, в колишньому інгулецький футболіст, знає, як комбайном збирати духмяне золотаве колосся. Зараз він вправно керує насосними агрегатами на рудозбагачувальній фабриці. Тимур працевлаштувався на РЗФ-1 дванадцять років тому. Спочатку він навіть не уявляв, якими насосами-велетнями буде керувати, а про їхню роль у справі збагачення взагалі й гадки не мав.
«Я сам з Інгульця Широківського району, там починав працювати слюсарем-ремонтником, керував комбайном, займався, напевне, найбільш мирною справою – збирав хліб, чим і зараз пишаюся, – розповідає Тимур Нєчаєв. – Але доля привела мене не тільки до Кривого Рогу, а й на найбільше підприємство. Тепер тут працюємо – я і моя дружина. Коли вперше прийшов на фабрику, то зрозумів, що доведеться мені, мабуть, навчитися плавати (усміхається). Це тому, що у разі аварійного зламу моїх підшефних насосів секціям доведеться «сьорбнути» водички, затопити може чимало обладнання, а саме цього я допустити не можу. Тому ретельно слідкую за цим устаткуванням. Зараз навіть за звуком можу зрозуміти, який «стан здоров’я» у насоса. Наразі я опікуюся 11-ма насосами на п’яти секціях, адже чимало моїх колег зараз у ЗСУ, тож ми підхопили їхню частину трудового фронту. Хай хлопці будуть впевнені, що ми їх не підведемо. Їм там важко, але вони тримаються, тож і ми тут впораємося».
Брат Тимура теж зараз воює на передовій. Але наш герой теж долучився до захисту. Від самого початку допомагав Теробороні будувати блокпости, пиляв дрова, щоб хлопцям забезпечити тепло, привозив їжу. Потрібно буде, говорить машиніст, то й за кермо танка сяде. Війна – то справа кожного, вона завдає ран, руйнує мрії, але і робить нас сильнішими.
«На початку вторгнення моя родина виїздила за кордон, але вже за два місяці повернулися. Наполіг на цьому син Валерій, – продовжує Тимур Нєчаєв. – Я колись грав за місцеву команду у футбол, в дитинстві мріяв стати футболістом. Зараз от воджу сина на тренування з футболу. Є в нас з Валерієм одна на двох мрія. Ми затяті вболівальники «Арсеналу», мріяли поїхати на матч на домашній стадіон команди, але поїздку довелося відкласти. Зараз не до футболу. Та від мрії ми не відмовилися, просто відклали її до нашої Перемоги. Сподіваюся, що чекати нам на це залишилося недовго».
«Книга Асклепія» – так назвав свій роман, виданий незадовго до повномасштабного вторгнення, працівник нашого підприємства Євген Пантело.
Це вже третя книга нашого талановитого колеги, яка побачила світ. До цього були збірка поезії «Філософія життя» та фантастичний роман «Багряні тіні». Начальник зміни ТЕЦ, поет і письменник Євген Пантело почав роботу над ще одним романом, але поки що її довелося відкласти.
«Наразі книга не на часі, – каже Євген. – Є важливіші справи. Потрохи волонтерю, допомагаю захисникам. Беру участь у заходах, які організовує для переселенців туристичний клуб «Командор». Щасливий бути корисним. Нещодавно показував дітям-переселенцям свою колекцію комах. Бачили б ви щире захоплення цих обпалених війною дітлахів! Та й дорослих також. Їм дуже потрібна наша підтримка, як матеріальна, так і моральна».
Частину тиражу «Книги Асклепія» Євген виставив на продаж. Кілька книжок вже продав, а гроші перерахував знайомим з ВСУ, які використали їх на нагальні потреби своїх підрозділів. Про що ж цей захоплюючий роман? «Про кохання, про боротьбу добра та зла, – говорить автор. – Сюжет починається в африканській пустелі. Під палючим сонцем крізь піски прямує мандрівник. Він знесилений, потерпає від спраги. Від вірної смерті його рятує місцеве плем’я. Деякий час врятований живе з аборигенами, занурюється в їхню культуру, отримує сакральні знання. А далі він опиняється у Кривому Розі, у передмісті якого мешкає».
Основні події розгортаються саме в нашому місті. З описів можна легко впізнати Соцмісто, Довгинцеве, Центрально-Міський район. «Саме у парку Мершавцева, у районі човникової станції головний герой прогулюється з коханою на човні, – продовжує Євген. – Я намагався якомога яскравіше описати красу рідного Кривого Рогу, його парки, сквери, мальовничі береги річок. Всупереч стереотипам, наше місто надзвичайно зелене та затишне. Хочу, щоб кожен, хто читатиме роман, захотів приїхати до нас і переконатися в цьому. Криворіжці – гостинні люди. І тисячі переселенців, які знайшли тут свій прихисток від війни – яскравий тому доказ».
Але «екшну» у романі не менше, ніж лірики та краєвидів. Перед нами розгортається ланцюг драматичних, фантастичних подій, які відбуваються з головним героєм та його друзями. Сутички, погоні, розслідування, загадкові смерті… «Не хочу спойлерити, розкривати сюжет, – посміхається автор. – Бо буде ж нецікаво читати. Скажу лишень, що переможець в класичній сутичці добра та зла стане відомим лише тим, хто дочитає до останніх абзаців. Так я задумав і сподіваюся, що у мене вийшло зберегти інтригу до кінця».
Євген зізнався, що хотів у своєму романі ще раз показати, що Кохання має бути щирим і попри всі складнощі та негаразди – дарувати закоханим радість. Що творити Добро треба, не сподіваючись на якийсь зиск. Що головні цінності – це Людське Життя й Час, бо їх не повернеш, а гроші – на другому плані, бо врешті-решт їх можна заробити. Що головне не слова, а справи, і один з героїв роману каже, що Бог не слухає те, що ми кажемо, а дивиться на наші вчинки. Не треба злитися, заздрити, мститися. Треба просто жити, допомагати людям і радіти життю.
Євген Пантело до всього ще й учасник проекту з охорони праці та промислової безпеки під назвою «Бережи себе» (Take Care). Він проводить заняття з нашими працівниками, ділиться знаннями й вміннями, які допомагають безпечно працювати. На волонтерство та тренерство Євген витрачає майже весь вільний час. Тому літературні плани переносяться. Але не скасовуються.
«У 2022 році я планував випустити ще одну книжку, – говорить він. – Туди мали б увійти оповідання, написані на основі подій, що відбулися зі мною у різні періоди, а також фейлетони та афоризми». Але то вже після перемоги. Тоді візьмуся і за третій роман. Додалася ще одна ціль – перекласти два вже виданих романи українською мовою з російської і перевидати їх. А поки що працюємо всі разом на нашу перемогу».
25 січня разом з іншими майже сімсотма Тетянами нашого підприємства токар дільниці з виготовлення деталей та запчастин ремонтного цеху гірничого департаменту Тетяна Мажара відзначає іменини.
Одна з версій походження імені стверджує, що це давньогрецьке ім’я значить «упорядниця» чи «засновниця». Ну, тоді ремонтний цех дуже підходить Тетяні, адже ремонтувати – це ж означає приводити до ладу, впорядковувати. А якщо більш серйозно, то колеги справедливо вважають Тетяну однією з найкращих працівниць, професіоналом у токарській справі.
«Я прийшла до цеху одразу після училища, – розповідає Тетяна Мажара. – Мені дуже подобається моя робота. Здавалося б, механічна обробка металу, що тут такого? Але це ж красиво! Це справжнє диво, коли з непоказної заготовки виходить красива деталь. Приємно, що це справа твоїх рук. А коли йде срібляста стружка – це теж красиво. Тож моя професія дійсно пов’язана з красою. Я виточую шпильки, напівмуфти (усміхається), ну, чим не жіночий арсенал?»
Спілкуєшся з Тетяною і постійно хочеться посміхатися. Її сяйні очі та посмішка заряджають на позитив. Вона постійно чомусь вчиться, щось пізнає, розвивається. Недаремно ж в День її ангела, відзначають ще й День студентів, говорить жінка.
Для Тетяни дуже важлива родина. Тому свій колектив, свою робочу родину вона шанує та любить, а рідна домівка взагалі для неї – це місто сили. Коханий чоловік, двоє діточок і улюбленець родини собака Лорд. Свої рідних Танюша любить побалувати смачненьким. Це для неї найкращий відпочинок – приготувати смаколики. Жінка впевнена, що справжній дім має пахнути смачною випічкою. Є в Тетяни мрія – відвідати Львів та випити справжньої львівської кави. І вона це обов’язково зробить одразу ж після нашої Перемоги. А поки що жінка та її родина чим може допомагають нашим захисникам. Свого часу Тетяна навіть допомагала у виготовленні буржуйок. За будь-якої можливості сім’я передає нашим українським героям їжу, теплі речі. Як і більшість з нас, кожен на своєму місці, наближаючи перемогу. Тому на свою роботу Тетяна завжди поспішає із задоволенням, бо її праця – це теж внесок в економіку та підтримку країни, яка сьогодні бореться за свою Незалежність.
Цікаво, що серед працівниць ремонтного цеху є лише одна Тетяна, а ремонтний цех в житті жінки є єдиним місцем роботи. Тут вона працює вже 22 роки. «Наша Танюша» – з теплотою говорять про неї колеги.
«Це людина-сонечко, позитивчик, щира та відкрита душа, – продовжує начальник РЦ ГДІгор Малий. – Дуже радий, що така людина працює в нашому цеху. В неї завжди порядок біля верстата, вона доглядає за ним, дбає. Тетяна – наша помічниця. Яке б складне та оперативне завдання не потрібно було б зробити, вона завжди впорається на «відмінно». Тож бажаю їй й надалі залишатися перлиною нашого цеху. Хай вона та всі Тетяни нашого підприємства будуть щасливими, в їхніх домівках буде мир та спокій! З Днем ангела, Тані, Тетяни, Танюші!»
