Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Похилий вік? Дзуськи!

15 червня в Україні відзначають День захисту людей похилого віку, щоб привернути увагу суспільства до проблеми зловживань та упередженого ставлення до людей цієї вікової категорії.

Всесвітня організація охорони здоров’я визначає людиною похилого віку особу старшу 60 років. Але чи всі люди 60 плюс почуваються «похилими»? Чи всі вважають, що єдиний вибір для цього віку – лавка біля під’їзду? Здається, що ні. Працівники та ветерани «АрселорМіттал Кривий Ріг» не згодні вважати себе похилими, а навпаки – почуваються непохитними, міцними, активними. Вік – це досвід, відмінні професійні навички, мудрість та надзвичайна жага до життя. Це, звичайно, не скасовує необхідності ставитися до літніх людей з повагою, як і до всіх людей в принципі. Але якщо вже і йде мова про вік – то було б непогано назвати цей день Днем літніх людей. От почитайте, що вони самі говорять.

Сергій Білий, модельник фасонно-чавуноливарного цеху ЛМЗ:

–  Не один десяток років працюю з деревом і дуже люблю цей природний матеріал.  Тому і про себе можу сказати: тілом міцний, наче дуб, а за характером гнучкий та м’який, наче липа.  Сам дивуюся, що за певними віковими категоріями вважаюся людиною похилого віку. Але ні, називайте мене справжнім чоловіком! Зараз я саме в цій категорії і змінювати її не збираюся.

Щодня прокидаюсь о 4-й годині ранку та отримую від природи заряд бадьорості. А далі – поспішаю до рідного цеху. Я модельник, цілий день на ногах, але втомлююся лише від  «нічогонероблення».  Секрет моєї молодості у 60 плюс – в роботі, родині, улюбленій дачі та книжках. В мене зараз золотий час, коли діти виросли, сил достатньо, досвіду багато, а бажань ще більше.

Не уявляю, що я не буду працювати, що буду сидіти та щось там буркотіти собі під ніс, постійно жаліючись на здоров’я. Вік не в паспорті, а в голові. А там в мене ще юність гуляє. Сил вистачить ще не на одну пригоду! Та й мої знайомі-однолітки теж такі. Тому, мабуть, до іншої категорії нам всім треба. До тих, хто має сили та бажання жити «на всі сто»!

Наталія Кришталь, ветеран коксохімічного виробництва:

– Для мене похилий вік – щось абстрактне, що не залежить від віку фізичного. Я частенько від імені ради ветеранів телефоную людям – вітаю зі святами, розпитую про здоров’я, чим допомогти. Набираєш номер  іноді і думаєш, чи візьме слухавку людина, адже 90 років, як не крути. А звідти бадьорим голосом тобі рапортують, як на городі поралися, як правнуків зустрічали минулого тижня. А другий раз набереш: людині ледь за шістдесят, а звідти лише нарікання на життя, сусідів, родичів… А голос, якби ви чули – нещастячко.

У нашій раді ветеранів ми жартома вирішили, що похилий вік дорівнює 90-річчю, а декого він і в сто оминає. Тому самі живемо активно і якомога більше ветеранів підприємства намагаємося залучити. Наприклад, у мене справжнє щасливе життя почалося в п’ятдесят. Я зустріла чоловіка своєї мрії. І от вже багато років живемо ми з Сергієм душа в душу. Він також наш ветеран, залізничник. Постійно кудись йдемо, щось робимо разом, спілкуємося, радіємо всьому навкруги. Дивують люди, які днями сидять на лавках і бідкаються. Лише тих шкода, кого на ті лавки посадили хвороби. Тому хочу сказати молоді: дбайте про своє здоров’я вже зараз і прокачуйте у собі оптимізм, і тоді про похилий вік можна забути!

Сергій Сапьолка, до пенсії працював  прохідником кріпильником, бурильником в шахтоуправлінні ГД:

– Зі своїх 62 років 17 я пропрацював на нашому підприємстві. Про вік згадую, лише коли заглядаю у свій паспорт. Адже в душі мені не більше 30. А те, що за віковими категоріями  мене «записали» до людей похилого віку, взагалі не можу сприймати. Я, як Карлсон казав, «чоловік у розквіті сил». Щоб тіло відповідало стану душі, ранок починаю з розминки, потім холодний душ, сніданок і вперед – допомагати людям. Зараз це моя робота, адже я голова цехового комітету шахтоуправління гірничого департаменту, а отже зустрічаюся з людьми, говоримо, вирішуємо, як і чим допомогти. Мене тішить, що я у своєму досвідченому віці часто допомагаю значно молодшим не лише словом, а й фізично. Наприклад, якщо треба розвантажити цінний вантаж з волонтеркою, я й з цим допоможу. А у вихідні сідаю на велосипед і гайда 25 км до батьківської хати у Калинівці, а там город і будиночок.

Вважаю, що «похилий вік» – це про знесилених, виснажених і немічних. Хіба я такий? Коли запропонували взяти участь у фотосесії працівників для святкового календаря, що мав вийти до 8 Березня, то погодився. Певно, ще й зовні нічого виглядаю? Тож 60 плюс – це лише розквіт та жага жити та діяти. Тому змінюйте ці категорії, я на лавку в доміно грати точно ще не скоро зберуся!

Володимир Польовий, ветеран залізничного цеху № 1:

– Зовсім себе не вважаю людиною похилого віку, а навпаки – почуваюся юним, навіть, зеленим. Полюбляю риболовлю, особливо на Каховському водосховищі. Відчуваю силу та енергію, хоча й довелося чверть віку дуже важко працювати. Наша бригада розвантажувала вагони з усім, що потрібне для роботи доменних печей. Кокс, окатиші тощо. Інколи на дільницю в допомогу посилали працівників з інших цехів, то навіть шахтарі тікали. Але, як бачите, я досі бадьорий і ще не хилюся. На дачу (а це кілька кілометрів від дому) їжджу на велосипеді, а звідти ще й урожай везу: полуничку, черешні… та все, адже землі 12 соток, тому на все вистачає. А сьогодні ще й мед звідти повезу, ох, і смачний він у нашого голови кооперативу.

Як почалася війна, на третій день пішов записуватися до Тероборони. А там бажаючих – сила-силенна! З таким народом нашу Україну нікому не здолати! Мені й кажуть: «Чуєш, дядьку, почекай, ти ж бачиш, скільки охочих, твоя черга ще не прийшла». Приїхав я додому і перерахував місячну пенсію на оборону країни. Як зберегти життєву енергію, спитаєте ви. По-перше, якомога більше рухатися. По-друге, не замикатися у собі, більше спілкуватися, знайомитися з новими людьми, і тоді похилий вік не наздожене.

«Металург» бажає усім літнім та міцним – здоров’я та непохитної віри у свої можливості!

Категорії
Наші люди Новини

Миколаївський аграрій став криворізьким залізничником

Євген Копосов

Мешканець миколаївських степів Євгеній Копосов потихеньку звикає до залізничних гудків, стукоту колес та промислової музики цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Рятуючись від війни, Євгеній нещодавно разом з родиною переїхав до Кривбасу та влаштувався на роботу до залізничного цеху № 2 нашого підприємства.

Зараз Копосов проходить стажування, вчиться на помічника машиніста тепловозу. За півроку планує опанувати ще й професію складача вагонів. Як він сам жартує, його життя – це постійне навчання. А раніше на рідній Миколаївщині він працював на заводі, де виробляли якорі для суден, був охоронцем, підприємцем, трактористом та комбайнером у своєму рідному селі Сергіївка Баштанського району.

«Щовесни я сідав на трактор, сіяв та обробляв поля. Ми вирощували пшеницю, ріпак, ячмінь. В середині літа пересідав на комбайн і збирав урожай. Потім знову пересідав – вже до автомобіля і привозив до села різні товари, харчі. Роботи не боюся», – говорить Копосов.

Війна застала Євгенія саме під час чергової поїздки, коли з Миколаєва привіз до села рибу. Від сусіда дізнався про початок воєнних дій і спочатку не повірив у це. Та коли подивився новини, побачив у районі черги біля автозаправок та банкоматів, почув розмови стурбованих цією звісткою людей, то зрозумів, що в Україну прийшла біда. Вже наступного дня Євгеній організував у селі самооборону.

«Спочатку відгукнулося лише 12 чоловіків. Усім здавалося, що війна десь там, далеко, – продовжує Євгеній Копосов. – Та коли до села привезли перших двохсотих, наших друзів-сусідів, то цього ж дня охороняти село прийшло вже 64 чоловіки. Мисливці взяли з собою зброю, звичайні селяни – ножі, сокири, одним словом те, що було. Організували світломаскування, попередили мешканців села, щоб ті після шостої вечора не виходили на вулицю. Патрулюючи вночі, ми орієнтувалися на гавкіт собак. Одразу йшли туди і дивилися, в чому причина. Потім люди нам казали, що завдяки охороні вони могли вночі спокійно спати. Але цей спокій тривав недовго – в поля біля села почало прилітати».

Ввечері 24 березня тероборонівці під час чергування побачили на дорозі багато військових і здалеку не могли зрозуміти, чи то наші, чи окупанти. Військові теж звернули увагу на людей з рушницями, і також не підходили. Євгеній запропонував почекати до ранку і влаштувати перевірку відомим словом «паляниця». З першими променями сонця до них прийшли розвідники. Виявилося, що це були наші хлопці з Волині. Роззнайомилися, поділилися один з одним харчами, теплими речами, цигарками. Військові порадили мешканцям їхати з села, адже бої точилися вже за 30 кілометрів.

«Із жінкою ми вирішили не поспішати покидати рідну домівку, бо це дуже важко, – розповідає Євгеній. – Але за декілька днів почалася евакуація. Я й сам на своєму автомобілі перевозив односельців до Кривого Рогу. Під час другого рейсу над нашим селом «гради» літали у прямому сенсі над головами людей. У райцентрі вороги поцілили у школу та у кладовище. Як доїхав додому, не пам’ятаю. Забрав дружину і двох наших діточок. Спочатку поїхали до Кривбасу, а потім до Буковелі. Та всиділи там лише два тижні, дуже захотілося бути ближче до дому. Тим більш, що у нас є житло у Кривбасі. Ми берегли його для дітей. Тепер Кривий Ріг став нам домівкою».

Євгенію пощастило з роботою. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» працюють його родичі, які і порадили йому в пошуках роботи звернутися на підприємство. Тут йому запропонували стати помічником машиніста тепловозу. Влаштувався швидко. Євгеній каже, що професія цікава, він вчиться із задоволенням. Можливо, й надалі залишиться тут, хоча земля, зізнається, тягне додому. «Головне, щоб війна скоріше скінчилася. А все інше буде в порядку», – каже Копосов.

Категорії
Наші люди

На волонтерському фронті вік не важливий

Активісти ради ветеранів підприємства Людмила Комарова, Людмила Рашавець, Тетяна Непомнеща, Володимир Заяць, Ганна Солонченко, Тетяна Ждановська

Ветерани нашого підприємства долучились до волонтерських справ. Вони щиро вірять, що кожен на своєму місці може наблизити перемогу, незалежно від віку. Така діяльність мотивує і надихає.

«Лукіч, давай закладемося, війни не буде»

23 лютого відбулось звичайне засідання ради ветеранів. На ньому вирішувались буденні справи: комусь треба допомога у вирішенні юридичних питань, у когось комунальні проблеми, іншим потрібні лікування, матеріальна допомога.

Між собою активісти організації обговорювали й вірогідність початку війни. Усі відчували, що загроза є, але ніхто не вірив, що росія наважиться напасти на Україну. «Лукіч, давай закладемося, війни не буде», запропонували голові ветеранської організації Володимиру Зайцю. Пожартували, посміялися, але умови суперечки обговорювати не стали. Вранці 24 лютого, коли в українські міста та й до Кривого Рогу прилетіли перші ворожі ракети і прийшла звістка про війну, уже стало не до жартів.

«Краще б я програв цю суперечку, або взагалі для неї не було приводу, – говорить Володимир Заяць. – Спочатку я не знав, що з нами буде, що робити. Та коли прийшов до ради ветеранів, роботи туло так багато, що не було часу для роздумів. Почали приходити дуже багато людей. Їх приймали наші активісти Ганна Солонченко, Тетяна Ждановська, Людмила Рашавець, Тетяна Непомнеща, бухгалтер ради Людмила Комарова та інші. Люди несли гуманітарку, пропонували свої квартири переселенцям. Багатьох ми спрямовували до Народного дому, де централізовано ведеться робота з внутрішньо переміщеними особами. Рада ветеранів «АрселорМіттал Кривий Ріг» відгукнулася на заклик міста збирати скляні банки для виробництва тушонки для бійців, переселенців та й взагалі для створення стратегічного запасу їжі у місті. І все це на додачу до звичайних поточних справ.

А поза роботою Володимир Заяць ще долучився до інших криворізьких волонтерів. Йому доручили, як він жартує, найвідповідальнішу роботу – збирати пляшки для коктейлів Молотова. «Ні-ні, йдеться не про смітники. Я звертався до мешканців будинків нашого району, просив зносити пляшки, у кого вони є, на перші поверхи. Потім відносив пляшки до певного місця сбору», – додає Заяць.

На лавках біля під’їздів жінки більше не сидять

Бо немає часу! Щодня ветерани разом з іншими мешканцями міста поспішають до волонтерських центрів працювати.

Волонтери ОСББ Катерина Асєєва, Анатолій Шуленко, Анна Терехова, Валентина Погребняк, Тетяна Непомнеща, Валентина Майстренко

«Посидимо вже за мирних часів, тоді й потеревенимо про все», – передає слова жінок мікрорайону «Спаська» ветеран нашого підприємства Тетяна Непомнеща. З початку війни разом із сусідами вона збирала мішки для піску, допомагала одягати та годувати бійців Тероборони, ділилася медикаментами, носила речі для облаштування укріплень.

– Ви пам’ятаєте лютий і ці гори «волонтерки», яку люди поприносили до різних центрів? Усі разом, кожен на своєму фронті ми стримали перші сильні удари ворога, – говорить Тетяна Непомнеща. – Зараз забезпеченням наших захисників переважно опікуються держава і місто. Але у волонтерів роботи не меншає. Наші чоловіки допомагають розвантажувати гуманітарну допомогу, що надходить з Європи. А ми, жінки, плетемо захисні сітки. До травня робили зимовий варіант, з більш темних тканин. Зараз підбираємо трохи яскравіший матеріал, щоб підходив під «зеленку» та польові квіти. Це лише здається, що плести сітку просто, але у мене не одразу все виходило. Вчилася правильно нарізати клаптики, щоб зручно було їх прив’язувати. Зараз працюю швидко, от тільки з манікюром біда (сміється).

Разом з Тетяною Непомнещою працюють й інші ветерани підприємства. Серед них Ольга Терехова, яка раніше працювала на метвиробництві, колишні коксохіміки Таміла Шевченко та Олена Дорожко.

Допомагають жінки і тим, хто приїжджає до нашого міста, рятуючись від окупації та бойових дій. Зараз багато людей із Шестерні, Заградівки, Зеленодольська, Великої та Малої Костромок тощо. Тетяна каже, що люди потребують не тільки їжі, одягу та речей першої необхідності, а й психологічної допомоги. Та до психолога не всі ходять. Часто лікувальною пігулкою стає душевна розмова  між звичайними людьми. «Зараз такий час, що осторонь нікому стояти не можна. Ми маємо допомагати один одному, бо ми одна родина у своїй країні» – додає Непомнеща.

Категорії
Наші люди

«Мій блокпост – цех шламового господарства»

Машиніст насосних установок Ольга Ямкова

В цеху шламового господарства впевнені, що якщо цех зупиниться – це означатиме зупинку практично всього гірничого департаменту. А гірничий департамент зараз на передовій, і його працівники працюють у складній обстановці під звуки сирен, які годинами тривають щодня. Концентрат є основною продукцією ГД, і зараз він «годує» підприємство.

Начальник цеху шламового господарства Олександр Бондарчук говорить, що технологічний процес виробництва концентрату неможливий без подачі води на фабрики та відкачки відходів, які перекачують за допомогою насосів пульпонасосних станцій. Це складний процес, триває цілодобово, і довіряють його лише найбільш досвідченим працівникам. Одна з таких працівниць – машиніст насосних установок Ольга Ямкова.

20 років тому в свій перший день на підприємстві Ользі здалося, що вона не впорається з найскладнішим для неї завданням – вивчити гору інструкцій та найменувань величезних агрегатів, які вразили її розмірами та потужністю. Сьогодні вона вміло керує 9 насосами, які перекачують пульпу, відкачують зайву воду та виконують інші допоміжні функції.

Життя Ольги було спокійним, розміреним, стабільним, і їй це подобалося. Дім-робота, робота-дім. Коханий чоловік, діти, онук. І раптом – 24 лютого 2022 року. Донька з онуком тепер у Польщі, чоловік – на фронті, а вона з сином залишилася у Широкому. Жінка каже, що працювати для неї – це змога робити щось корисне, коли головною винагородою за свій труд є не гроші, а те, що можна відчувати себе потрібною.

«Мій чоловік знову на передовій у ЗСУ, хоча ще в АТО він отримав інвалідність. Просто подзвонив своєму колишньому командиру і буквально напросився в стрій, – говорить машиніст насосних установок Ольга Ямкова. – 24 лютого від вчительки сина прийшло смс «діти в школу сьогодні не йдуть, бомбили наше місто». Війна змусила замислитись: що тепер робити? як жити? І тоді я вирішила, що маю працювати з подвійною силою. Бо на цій війні в мене теж є свій блокпост – це мій цех».

За словами Ольги, кожного разу, коли запускається насос, вона хвилюється, наче вперше. Бо розуміє, що збій в його роботі – це ризик затоплення насосної. А цього допустити не можна ні в якому разі.

«Моя робота зараз – найкращі ліки від відчаю та знесилення, – говорить Ямкова. – Ні, я не забула, що йде війна. Але так швидше минає час, і наша Перемога стає ближчою. Для цього у рідному Широкому разом з односельцями в палаці культури ми плетемо захисні сітки. Я віддаю продукти та консервацію дівчатам, які готують в училищі обіди для хлопців з Тероборони. Корисним можна бути скрізь. Наш цех шламового господарства бере участь у виробництві концентрату, концентрат наше підприємство продає, відповідно платяться зарплати та податки. А це – підтримка економіки країни. Тому впевнена, що Перемога України створюється, зокрема, і в цехах нашого підприємства».

Категорії
Наші люди

Вправний слюсар став водієм – захисником України

24 лютого, коли пролунали вибухи у Кривому Розі, багато працівників підприємства були саме на зміні. Був серед них і слюсар-ремонтник з цеху виробництва виливниць Євген. А вже 2 березня він вирушив боронити країну від ворога.

Того дня вдома на Євгена чекав зібраний рюкзак з усім необхідним. На цьому добре знається дружина Євгена Світлана, яка походить з родини військових. Тому не було ані сліз, ані відмовлянь. «Бери й мене з собою, я буду тобі патрони подавати та смачні обіди всім хлопцям готуватиму», – сказала тоді дружина.

 Але хтось мав залишитися із сином вдома. Та й на підприємстві робочі руки не зайві. Тому на фронт Євген пішов таки сам.

У Кривому Розі залишилися найсильніша підтримка та допомога: друзі, родина, колеги. Коли для військової машини, за кермо якої сів Євген, були потрібні запчастини, то родина і колеги з цеху швидко зібрали кошти, купили все необхідне і надіслали захиснику. Запчастини Світлана передавала разом з колоною, що прямувала до військових. «Тоді я побачила наших військових. Які ж вони всі красені! Світлі, рідні обличчя. Пам’ятаю, що тоді сказала військовому, якому віддала «посилку», щоб повертався обов’язково, бо гарних українських дівчат не варто залишати надовго, і що ми чекатимемо на вас всіх з Перемогою!», – говорить Світлана.

Коли вона розповідає про Євгена, то майже через слово звучить «добрий», «турботливий», чого б і кого б це не стосувалося. Коли народився їхній син, то Женя був йому більше мамою, ніж татом. Нагодувати, перевдягнути, не спати ночами з появою перших синових зубів, – це все про нього.

Так само і в роботі – з колегами та технікою. Він здатен відремонтувати все, що в цеху відмовляється працювати. А машини, то взагалі фішка Євгена. Недаремно у 14 років він угнав дідового Москвича і ганяв на ньому. Сьогодні у ЗСУ він керує автівкою з дуже важливою місією, про яку поки що розповідати не можна.

«Цього року в нас сталося пасхальне диво, – розповідає дружина слюсаря-ремонтника. – Я повернулася після нічної зміни і тільки-но прилягла відпочити, як у двері подзвонили. Хто це? Втомлену мене тоді роздратував цей дзвінок. Але з місця зірвався наш лабрадор Шелбі. Я чула лише радісний гавкіт – а це сигнал, що додому повернувся господар. Шелбі не впустив у кімнату Євгена, доки не облизав його з ніг до голови. А потім собака всю ніч відвойовував у мене місце біля нашого захисника. Той приїзд чоловіка став найціннішим пасхальним подарунком за все моє життя».

Світлана дуже хвилюється за свого чоловіка. Але Євген її заспокоює, запевняє, що його серце – під захисним бронежилетом, який складається не лише зі сталевих пластин, а й з кохання та підтримки рідних та друзів.

«Я не можу інакше, адже це наша Україна, наша земля. Що ми залишимо дітям, якщо не зупинимо ворога? Не хвилюйтеся, живіть, працюйте і пам’ятайте, що я – ваш захист, а ви – мій!», – каже Євген, слюсар-ремонтник «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Категорії
Наші люди

Працівниці ремонтного виробництва волонтерять усією бригадою

Перші і в роботі, і у волонтерських справах

З перших днів відкритого вторгнення Росії в Україну в лютому у Кривому Розі кількість чатів, груп, яких об’єднують волонтерські справи, зросла в кілька разів. Криворіжці на волонтерські справи збираються мікрорайонами, вулицями, будинками. А на підприємстві працівники волонтерять бригадами.

Бригада № 1 дільниці виготовлення вогнетривких та будівельних сумішей ремонтного виробництва перша не лише за номером. Перші на роботі, перші, коли потрібно прийти на допомогу – не змовляючись, з перших днів війни почали допомагати ЗСУ та переселенцям.

Наприклад, машиніст млинів Олена Нечипоренко з бригади № 1 розпочала свою волонтерську діяльність з… погребу. Спочатку домашня консервація вирушила до хлопців у Тероборону. Потім Олена купувала ліки, допомагала переселенцям. «Сьогодні серед тих, хто захищає нас, є хлопці з цеху, також в ЗСУ служать чимало моїх знайомих, – говорить Олена. – Щодня молюся за всіх і роблю те, що можу і повинна робити. Я залишилася в рідному місті, працюю. Ми всі зараз нервуємо, а робота мене заспокоює. Тим більше, коли ти працюєш у бригаді оптимістів. Сидіти склавши руки не може жодна з моїх колежанок. І таких, як ми, багато. Всі допомагають, чим можуть. І наше волонтерство йде з самого серця, бо серце ж українське».

За словами машиніста млинів Ганни Бескровної, все просто – треба брати і робити. Ганна каже: «Зараз так треба жити, щоб кожен твій рух приносив користь. 25 років я працюю на нашому підприємстві, весь цей час сповна викладаюся на роботі. Це нелегко. Але я зараз вдома і під надійним захистом, а хлопці наші – на передовій. Щоб їх зігріти, ми з дівчатами почали в’язати шкарпетки. Потім і підшоломники для наших танкістів опанували. А щоб не тільки тепло, а й смачно було, то й за вареники взялися».

Як і чимало українців, в бригаді перераховували кошти для українських воїнів. Машиніст крану Дарина Савіна здавала кров для порятунку поранених. Вона говорить, що війна, наче лакмусовий папірець, визначила якості людей. На щастя, біля Дарини більше таких людей, з якими можна «у розвідку сходити». Як, наприклад, її колежанки з бригади машиністи млинів Олена Чернявська та Марина Напрєєнкова.

«Я помітила, що стала менше «вибухати» на роботі і вдома. На це немає часу та бажання. Я працюю, мої діти плетуть сітки для військових, а ввечері ми всією родиною нарізаємо стрічки для цих сіток. Незважаючи на сирени, спуски до бомбосховищ, тривожні повідомлення, ми продовжуємо вірити і мріяти. Ось як переможемо, то я як «присяду» на телефон, і годинами про перемогу буду сповіщати усім-усім! Вірю, що це буде скоро, тому завжди рахунок на телефоні поповнюю!» – усміхається Марина Напрєєнкова.

За результатами загальнонаціонального дослідження стану волонтерства в Україні, яке провела компанія Gfk Ukraine на замовлення ООН у 2014 році після анексії Криму, майже чверть українців (23%) на той час вже мали досвід волонтерства.