Позначка: захисники України

Категорії
Новини

Дякуємо вам за життя та майбутнє

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» привітали ветеранів-захисників, які працюють на нашому підприємстві. Для демобілізованих військовослужбовців, їхніх родин та волонтерів був організований концерт, який став музичною подякою воїнам, завдяки яким ми можемо жити, працювати та планувати майбутнє вже у мирній Україні.

Першого жовтня ми відзначили День захисників і захисниць України. Під час повномасштабної кривавої війни, це свято набуло особливого сенсу, адже українці  зараз захищають свободу, незалежність, можливість вільно жити та працювати на рідній землі. Це свято усіх нас, адже у кожного українця є рідні, друзі, колеги, які боронять українську землю від ворога.

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» понад 650 демобілізованих наших захисників. Чимало з них стали на захист Батьківщини з перших днів війни. Багато хто був поранений, але знайшов в собі сили аби знову працювати, вже в тилу пришвидшуючи нашу перемогу.

Серед демобілізованих і Олександр Соколовський, який зараз працює прибиральником гарячого металу ПП «Стіл Сервіс». На фронт він пішов спочатку повномасштабної війни, з 3 березня 2022 року. Боронив Херсонський напрямок, а потім Донеччину.

«Війна – це страшно, навіть згадувати той час не хочеться, – говорить Олександр. – Вибухи, вогонь, але найстрашніше було втрачати своїх друзів-побратимів. Важко було дивитися на дітей, яких евакуювали з окупації. Їхні очі забути неможливо! Я був декілька разів поранений. З 2023 року я вже у цивільному житті, але багато хлопців продовжують тримати оборону. Їх боротьба безцінна, і це треба знати та пам’ятати кожному з нас! Я хочу побажати усім нам скорішого миру, і щоб усі були живими, а наші діти жили під мирним небом». 

«Душею я завжди у строю, завжди зі своїми товаришами, – говорить Олег Лубенець. – На підприємстві я працював електриком у фасонно-сталеливарному цеху, на початку війни стояв на захисті у Бахмуті. Разом зі мною оборону тримали хлопці із Запоріжжя, Херсону, Дніпра.  Війна – це кривава справа, нас й фосфорними бомбами посипали, й з авіації чим тільки не «поливали», гатили градами. Ми вистояли, але багато побратимів полягло. Війна також відбирає здоров’я. Мені зараз доводиться багато лікуватися, але головне, щоб все це було недаремно».

Як згадує Михайло Джуманов, на захист країни він рвався ще на початку війни. Але за станом здоров’я тоді це йому не вдалося. Призвали його вже у 2023 році, його справою було розмінування. Але вибухи та стреси далися взнаки. Михайло дуже жалкує, що не встиг повною мірою помститися ворогу за смерті наших людей, за знищені міста та села. Він вважає, що вигнати окупантів з нашої землі ми можемо тільки разом – і захистом на фронті, і працею в тилу.

Для ветеранів особливе творче привітання приготували музиканти гурту «Акцент». Як зазначив керівник гурту Ігор Вовкозуб: «Ми святкуємо найголовніше свято нашої держави. Це день сили, гідності, нескореності та великої любові кожного з нас до рідної країни. Наша велика подяка воїнам, які проявили мужність, стійкість, силу духу, героїзм, завдяки яким ми можемо зараз працювати та пришвидшувати такий бажаний, довгоочікуваний мир».

Під час концерту лунали українські народні, естрадні пісні, світові хіти, композиції на теми нашого героїчного минулого та сучасності, що передають український характер, наш дух та любов до свободи. Лунали й пісні про кохання.

Не обійшлося і без приємних сюрпризів. Оплесками під час концерту урочисто привітали нашого колегу, ветерана-захисника Олексія Кравченка з одруженням. Багато хто на підприємстві знає Олексія, як внутрішнього тренера та амбасадора нашого підприємства.

Життя продовжується, і ми щиро вдячні нашим захисникам за це.

Більше фото тут:

https://fex.net/ru/s/y3axobl

Категорії
Наші люди

Мій рідний, я чекаю на тебе

Станом на травень 2025 за різними даними на окупованих територіях та у зоні бойових дій безвісти зникли понад 70 тисяч військових та цивільних. Серед них і наш колега машиніст крана блюмінга «АрселорМіттал Кривий Ріг» Павло Світанько, який захищав Україну на харківському напрямку.  

Кожні вихідні за будь-якої погоди дружина Павла Ірина Світанько разом з іншими родинами полонених та зниклих безвісти бійців виходить на акції нагадування суспільству про наших Героїв. Вона пише в усі інстанції, намагаючись хоч що-небудь дізнатися про Павла. А ще Ірина майже не випускає з рук телефон – раптом пролунає найочікуваніший дзвінок і вона нарешті почує: «Ми розшукали вашого чоловіка. Зустрічайте, він повертається додому!»

У такому напруженні Ірина знаходиться вже рік. Останній раз телефоном вони розмовляли напередодні 25 травня – дня народження їхнього сина Дана. Так сталося, що саме цього дня після сутички з росіянами «в лоб», а потім масованого обстрілу бойової позиції у сірій зоні Павла не знайшли. Серед мертвих побратими його не бачили. Відтоді про долю чоловіка Ірина нічого не знає. Пройшов важкий рік. Без батька Дан зустрів вже своє десятиріччя. Але і він, і Ірина дуже чекають на нього – вони вірять – Павло живий, він може бути у полоні.

«Хоча світ і матеріальний, шосте відчуття є в кожного з нас, – говорить Ірина. – Я відчуваю, що Павло живий, тільки повідомити про це не може. За весь рік він мені наснився один раз, я його бачила у кайданках в колонії, там було багато й інших таких самих людей. Снився Павло і багатьом нашим друзям – дуже худий він повертається додому. Я впевнена, що Павло думає про нас і таким чином повідомляє, що з ним. Скажете, містичні речі? А ви запитайте про це людей, рідні яких були в полоні і часто знаходилися без зв’язку. Я розпитувала їх, з ними теж відбувалося щось подібне. А вже на матеріальному рівні ми, такі ж жінки, як і я, активно стукаємо в усі двері до різних організацій, намагаємося дізнатися, що з нашими чоловіками, синами, братами».  

Ірина та Павло разом 12 років. Вони познайомилися на дні народження подруги, землячки Павла, вони з одного села. А Ірина разом з цією дівчиною винаймала квартиру у Кривому Розі. До речі, коли вони одружилася, то придбали квартиру у будинку поряд з тим місцем, де раніше жили.  

«Вранці 24 лютого нас розбудив дзвінок. Знайома з Карачунів майже кричала в трубку, що на нас полетіли ракети, у місті лунають вибухи. «Яка війна? Навіщо? Нам же треба на роботу, а Дану до школи!» Це були мої перші думки на ранок дня початку повномасштабної війни. Вже потім прийшло повне усвідомлення всього жаху, в якому ми опинилися, – розповідає Ірина. – Чоловік одразу сказав, що навіть за наявності білого квитка (у нього проблеми зі здоров’ям) він готовий захищати країну. Повістку він отримував декілька разів, і кожного разу його повертали додому. Та чоловік не сидів на місці. Після роботи Павло з братом допомагали облаштовувати блокпости навколо міста, активно волонтерили. До речі, мій брат з початку повномасштабної війни захищає нас у лавах ЗСУ на харківському напрямку, часто буває на першій лінії фронту. Ми ж з сином два з половиною місяці від початку війни були за кордоном. Як же ми не хотіли туди їхати! Але чоловік наполягав. Знаєте, коли ти знаходишся далеко від дома, здається, що тут все так страшно. Та коли ми повернулися, зрозуміли, що Кривий Ріг, Україна продовжують жити повноцінним життям, навіть за жорстких обстрілів, руйнувань, смертей військових та цивільних».

У лютому 2024 року Павла Світанька призвали на військову службу. Під час проходження медкомісії він прийняв рішення приєднатися до лав Національній гвардії України. Згодом Павло пройшов навчання та продовжив бойову службу на Харківщині, на нулі. У ніч на 24 травня 2024 року,  вирушаючи на позиції на три дні, він зателефонував Ірині та сказав, щоб вона 25 травня привітала їхнього сина з днем народження, а коли він повернеться з позиції, то сам йому зателефонує. Але дзвінок пролунав не від нього, а від чужих людей. Ірині повідомили, що її чоловік зник безвісти.

«Перших днів я взагалі не пам’ятаю, я сильно плакала, дуже схудла, почалися проблеми зі здоров’ям, – продовжує Ірина. – Та потім – «стоп», прийшло розуміння, що все це неправильно. Зусиллям волі взяла себе до рук, адже маю виховувати нашого сина, тому я просто зобов’язана бути сильною та здоровою. Я розпочала власне розслідування подій дня, коли він зник. Я говорила з командирами, з побратимами, які були з Павлом під обстрілом. Я підняла усіх, хто може щось знати та прояснити ситуацію. Після багатьох розмов з ними, ще раз впевнилася, що мій чоловік живий. Для мене також було важливим реалізувати усе, що ми разом з Павлом планували за мирних часів, наприклад, навчитися керувати автомобілем, пройти інші навчання. І я це зробила.

Щонеділі я ходжу на мітинги на підтримку наших полонений та зниклих безвісти. Туди ж приходять демобілізовані бійці. Ми підтримуємо одне одного і боремося разом за наших найрідніших людей. Ми тримаємо тісний зв’язок з координаційним штабом у Києві. Там формуються та оновлюються списки наших полонених на обміни. Тому я завжди дбаю, щоб ім’я – Павло Світанько – було у цьому списку. Я пишу багато листів у різні організації, в тому числі міжнародні, роблю запити і в офіс президента, в організацію з прав людини. Я знаю, що там активно ведеться робота з пошуку наших героїв. На жаль, російська сторона поки не підтверджує, чи є серед полонених мій чоловік. Зазвичай про полонених, які знаходяться на окупованій частині України, росіяни не дуже часто повідомляють. Та я сподіваюся, що все зміниться, мій чоловік потрапить до списків на обмін і, нарешті, повернеться додому. Нехай це станеться найскоріше! Мій рідний, я чекаю на тебе!»

На кінець травня 2025 року безвісти зниклими вважаються понад 70 працівників наших підприємств.

Категорії
Наші люди

Начальник цеху став солдатом і боронить Україну

Наш герой на ім’я Микола –  один з 1800 працівників АрселорМіттал Кривий Ріг, які стали на захист України.  Ще донедавна він працював начальником одного з цехів ливарно-механічного заводу. Але без вагань став простим солдатом Збройних сил України.

7 березня 2022 року для родини Миколи та Дарини стало особливим днем, бо саме тоді чоловіка мобілізували до лав ЗСУ. Дружина й не знала, що раніше коханий намагався вступити до лав Тероборони, але тоді його не взяли, сказали, що він більше потрібний на економічному фронті – на заводі. А 7 березня несподівано для Дарини її спокійний люблячий чоловік, невиправний оптиміст, батько маленького Сашка вирушив на службу.

Для зовсім невійськової людини (бо за плечима у Миколи навіть армійської служби не було) зброя в руках та будівництво укріплених позицій здавалося спочатку чимось неймовірним. «Як не дивно, але у солдатській справі мені в пригоді став саме заводський досвід, – розповів Микола. – Як начальник цеху я навчився раціонально підходити до всього, оцінювати сили та можливості, розподіляти навантаження та стратегічно планувати і свою роботу, і роботу колективу. Сьогодні це моя секретна зброя вже у військовій справі, хоча і служу простим солдатом. Впевнений, що саме грамотне планування та вміння працювати у команді перетворили наші ЗСУ на міцну сталеву непереможну силу».

Дарина згадує, що чоловік прийшов, усміхнувся і… повідомив, що тепер захищатиме Україну зі зброєю у руках. Це взагалі в його характері – прийняти непросте рішення самотужки і зробити так, щоб близькі менше хвилювалися. «Вже більше, як два місяці, кожен наш день починається з повідомлень від Миколи «Доброго ранку, мої кохані», а завершується «В мене все добре, спокійної вам ночі». Хвилююся, якщо щось змінюється у цьому ритуалі. Хоча Микола такий, що може й сюрприз мені організувати», – усміхається Дарина.

Одним з таких приємних сюрпризів стала поява Миколи на порозі рідної оселі 20 квітня, в день третьої річниці їхнього весілля. А вже наступного дня він знову повернувся до служби. Дарина говорить, що саме від мобілізації чоловіка розпочалося і її волонтерське «чергування». Вона знайшла та об’єднала в чаті родини криворіжців, які служать разом з її чоловіком. Тоді почали збирати все, що потрібно військовим, що може бодай якось полегшити нелегку службу.

Микола і Дарина впевнені у Перемозі. «Для цього ми тут – у ЗСУ. А колег в цехах дуже прошу – не зупиняйтеся, працюйте і за нас. Бо за країну всі відповідаємо. Ми її захищаємо зі зброєю, а ви – біля верстатів. І виробнича місія не менш важлива. З свого цеху спитаю ще більш суворо, адже знаю, нащо ви здатні, колеги. Не підведіть!» – говорить солдат і металург Микола.