У важкі часи завжди добре знати, що є люди, завдяки яким зменшується кількість проблем. Наприклад, в ремонтно-механічному цеху № 2 немає проблем із наплавними та зварними матеріалами для роботи ремонтників, засобами індивідуального захисту, вивезенням виробничих та побутових відходів та позитивним настроєм. І все це тому, що тут працює інженер з підготовки виробництва Ірина Саєнко.
Настрій на робочих майданчиках зараз і справді кращий. За словами Ірини, паніка та розпач, які відчували більшість з її колег в останні дні лютого, потроху відступили. І хоча РМЦ № 2 не зупинявся, як деякі цехи «АрселорМіттал Кривий Ріг», але 24 лютого для всіх українців стало певною точкою відліку та змін, зокрема й у робочому житті.
«Моя сестра мешкає на мікрорайоні Макулан, вона перша і повідомила, що нас бомблять, – розповідає Саєнко. – Ми з чоловіком все ж поїхали на роботу, але швидко повернулися, бо вдома на нас чекало двійко дітей. Старша донька просила нас виїхати бодай кудись. Така можливість була, адже в однієї з доньок інвалідність, тож нам пропонували виїхати до Ізраїлю, Німеччини, Польщі. А чоловік тоді сказав, що це наша країна, яку ми не залишимо. У кожного своє призначення. І ми потрібні саме тут».
В цеху Ірина почувається справжньою господинею. РМЦ № 2 с початком війни почав працювати ще з більшим навантаженням, адже завод розгорнув ремонтний фронт. Цехи використовували час зупинки, щоб підготуватися до нової активної фази у роботі. Тому Ірина дбала, щоб в наявності були всі витратні матеріали для ремонтників її цеху, щоб кожен працівник мав всі необхідні засоби індивідуального захисту, щоб в цеху вчасно вивозили побутові та промислові відходи. А ще, щоб було чисто, прибрано, адже війна не виправдовує безлад та хаос. Все повинно працювати, рухатися, а колеги не мають сумувати через робочі «негаразди». Як це зробити? В інженерки є свій перевірений засіб: працювати на упередження та завжди бути на зв’язку з кожним працівником цеху.
Колеги розповідають про Ірину, що свій господарський підхід вона розповсюджує геть на усе. Ще наприкінці лютого вона, не вагаючись, взялася за постачання нашим захисникам домашніх вареників. Декілька груп в селі Інгулець, де власне і мешкає Ірина, почали забезпечувати смаколиками не лише наших воїнів, а й переселенців, які приїздили до сіл Лозуватської громади. Кожна «варенична» група щодня виготовляла близько 300 вареників, а таких груп у селі було кілька. А ще захисникам несли смачну продукцію з погребів, одяг для переселенців, перераховували кошти на підтримку ЗСУ. Волонтерство інгульчан триває й зараз.
«У моїх дітей є заповітне бажання – поїхати на море. І це напевне найперше, що наша родина зробить, коли закінчиться війна. Мені дуже хочеться, щоб це сталося скоріше, бо в грудні цього року ми маємо їхати з донькою до Києва, щоб замінити їй імплант, який компенсує втрату слуху. І це важливо для нашої родини. Маю надію, що все в нас вийде. Тому що я вірю в ЗСУ, в наших хлопців та дівчат. Хай скоріше повертаються додому з перемогою, а план зустрічі ми вже приготували», – говорить Ірина Саєнко.
