Позначка: історія

Категорії
Новини

Головний проспект Металургів

Продовжуємо розповідати про вулиці міста, історія яких пов’язана із будівництвом та розвитком нашого підприємства. Цього разу мова піде про проспект Металургів – одну з головних вулиць Соцміста.

Транспортна, культурна, спортивна, торгівельна, адміністративна артерія. Саме таким ми зараз бачимо проспект Металургів. Він завжди багатолюдний та насичений жвавим рухом.

Проспект бере початок від прохідної «АрселорМіттал Кривий Ріг» на третій дільниці та «прямує» на північ – до 95-го кварталу. Мальовничі ставки, стадіон «Металург», Палац культури металургів, парк імені Богдана Хмельницького, квітковий годинник, головна адміністративна будівля міста тощо – і все це протягом близько однієї години прогулянкової ходи проспектом. Дорога з видом на градирні підприємства та літерами «Криворіжсталь» увічнена на багатьох фотокартках і стала своєрідною візитівкою Кривого Рогу.

А чи багато ми знаємо про історію проспекту Металургів? Пропонуємо разом заглибитися в його минуле. А допоможуть нам в цьому спогади керівника ветеранської організації нашого підприємства Володимира Зайця та фотокартки зі сторінки «Криворізька старовина» у Фейсбуці.

Від балки до ставків

Формування проспекту Металургів почалося у середині 1930-х років. Але тоді його не те що проспектом, а й вулицею назвати було складно. Навколо – степ, укритий кураєм і «прорізаний» ґрунтовою дорогою, зі стихійно розташованими робітничими селищами. У землянках та бараках мешкали будівельники заводу та Соцміста. За інформацією міської газети «Червоний гірник» за 23 листопада 1932 року у районі Соцміста (в тому числі в районі майбутнього проспекту) проживали близько 2 тисяч людей.

Бараки та землянки розташовувалися і у балці Червоній (на місті ставків), неподалік пісочного кар’єру та міської бійні. Про побутові умови в них годі й казати: земляні поли, стіни з неструганих дошок, вологість, холод. Щоправда на той час такі умови були притаманні багатьом стихійним селищам. Часто їх називали «шанхаями», а у Кривому Розі були ще і «собачівка», «випханка», «колима».

У 1934 році, коли запрацювала перша доменна піч на металургійному заводі, за спогадами місцевих, стався «великий потоп». Вода була потрібна для охолоджування металургійних агрегатів. На балці Червоній було насипано декілька гребель, щоб водичка збиралася і її можливо було використовувати. Людей, які там жили, переселили до новозбудованих бараків на Соцмісті та Першій дільниці.

«Стрімкий розвиток проспекту Металургів, як і в цілому Соцміста, прийшовся на 1960-1970 роки. Це були часи мого дитинства, юності, навчання та початку робітничого життя, – згадує Володимир Заяць. – Три ставки з видом на наше підприємство вже тоді мали сучасний вигляд. Але тоді вони нагадували якийсь курорт. Там були облаштовані пляжі з навісами, водними гірками, вишкою для стрибків, човновою станцією, торгівельними павільйонами з морозивом, соками, водою, солодким сітром.

А відпочивальників було так багато, що, як кажуть, яблуку не було де впасти. Особливо людно тут було на вихідних. Я теж там купався, плавав на острівець, що на ставку навпроти сучасного Терміналу, ловив рибу. До речі, її розводили у третьому ставку, біля якого зараз знаходиться оптовий ринок. А вечорами ми любили гуляти біля кафе «Поплавок»  на другому ставку. Грошей для відвідування кафе тоді у нас було не дуже багато, а от послухати музику біля нього та відчути атмосферу свята можна було і поряд».

Гуртожиток у Будинку комуни

Після ставків перші великі забудови проспекту Металургів відкриває чотириповерховий будинок, де впродовж багатьох років розташовувалася районна стоматологія. Мало хто знає, що це був один із корпусів Будинку комуни, збудованого у Кривому Розі ще у 1936 році. В СРСР такі будинки почали будувати на початку 1930-х для, так би мовити, людей нового радянського типу. Ці люди мали думати лише про роботу і взагалі не займатися домашніми справами, за них це робили спеціально навчені люди. У Будинках комуни люди «нового зразку» користувалися їдальнею, кімнатами для відпочинку, у них були загальні спальні, для розваг – бібліотеки, настільні ігри тощо. Одяг їм теж прали та прасували. Ідея людини, вільної від побуту, активно пропагувалася до середини 1930-х років. Але не прижилася. Люди все ж прагнули свого господарства і своїх родин. А от самі будівлі від цих Комун – залишилися.

«Довгий час у цьому будинку була стоматологія, ми ходили туди лікувати зуби. А от у 1960-970-х роках там був чоловічий гуртожиток заводу «Криворіжсталь», – говорить Володимир Заяць. – А ще там була велика їдальня, де поїсти могли усі охочі. У меню були борщ або суп, картопля, макарони, каші, якісь салати, котлети. Одного часу я туди зачастив, а потім перестав ходити. Не знаю, з чого кухарі там готували, але після їхніх страв мені ставало погано, тому і припинив там їсти. Хоча харчуватися у їдальні за копійки було дуже зручно».

Продовження історії проспекту Металургів – у наших наступних публікаціях.

Категорії
Новини

Вулиця Криворіжсталі – місце на карті – центр життя

Продовжуємо розповідати про вулицю Криворіжсталі, яка межує з нашим підприємством, названа на його честь та на яку виходять п’ять прохідних «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Сучасна вулиця Криворіжсталі протягнулася майже на три кілометри. Для зручності часто її просто позначають «районами»: Перша та Третя дільниці, 15 школа, Червона. Про їхнє життя згадують та розповідають ветерани нашого підприємства і мешканці вулиці.

«Все вирує, ще й трамваї ходять»

Із захопленням згадує про перші позитивні враження від Кривого Рогу ветеран нашого підприємства Раїса Рудчик. До Кривбасу вона приїхала у 1969 році із селища Петриківка Черкаської області. Її у гості запросила родичка, запропонувавши подивитися Кривий Ріг – залізне серце країни. Тоді Раїса навіть гадки не мала, що незабаром працюватиме у самому центрі цього «серця» – на Криворізькому металургійному заводі, що її життя буде міцно пов’язане із вулицею Криворіжсталі, а мешкатиме вона поряд з нею – у районі зупинки 15 школа.

Раїса Рудчик

«Ця вулиця одразу стала рідною для мене, а щоденною дорогою на роботу – міст на Першій дільниці. Ним я ходила на роботу 37 років, – говорить Раїса Рудчик. – Вперше по мосту я пройшлася у 18 років, коли влаштувалася сортувальником-здавальником металу на перший блюмінг».

Раїса Олексіївна згадує, колись вулиця мала дещо іншу інфраструктуру. Наприклад, на Першій дільниці знаходилися великий продовольчий та овочевий магазини, кулінарія, де після зміни люди купляли додому котлети, вареники та інші смаколики. Дитячі іграшки, парфумерію, косметику та електротовари можна було купити у магазині на 15 школі, а ближче до Червоної – придбати взуття. Там був і магазин меблів.

«А який красивий одяг шили в ательє на Першій дільниці, яке знаходилося в одному із котеджів, поряд із мостом на завод. Там я собі замовила велюрове плаття «бутилочного» кольору, а зачіску робила у перукарні поряд, – говорить Раїса Рудчик. – Своїх дітей я водила до дитячого садочку на Першій дільниці. Цей будинок стоїть і зараз, щоправда, садочка там вже давно немає. А у ресторані Ластівчине гніздо ми з колективом цеху відзначали свята та дні народження. Зараз цей будинок став торговельним центром. Приміщення готелю, який був поряд з рестораном, зараз, на жаль, занедбане. У Палаці культури будівельників (на сьогодні Народний дім) я проходила курси крою та шиття, а донька вчилася там танцювати. Взагалі для мене вулиця Криворіжсталі була і залишається одною із центральних та улюблених вулиць міста».

Завербували… і сподобалось

«Зупинка Перша дільниця. Навколо лавки для очікування трамвая, поряд у старовинному кіоску з колонами продають смачне морозиво. Навкруги багато дерев, кущів, квітів. На зупинці стоять величезні стенди з афішами про кінофільми, інформацією про гуртки в ПК, розкладом танцювальних вечорів. Саме на цих танцях я і познайомилася зі своїм чоловіком, він працював водієм, возив землю та матеріали для будівництва заводу», – розповідає ветеран нашого підприємства Євгенія Бондаренко.

Євгенія Бондаренко

До Кривого Рогу Євгенія приїхала у 1958 році із Рівненської області. Потрапила сюди за вербуванням, коли набирали людей для будівництва доменної печі № 4. На завод Євгенія Бондаренко влаштувалася старшим стрілочником у залізничний цех № 1. Понад 20 років пропрацювала на станції Прокатній.

Колишній Палац культури будівельників

«Все наше життя оберталося навколо вулиці Криворіжсталі та прилеглих до неї районів, – говорить Євгенія Тихонівна. – Перша дільниця – це дорога на роботу і гарний відпочинок після неї у ПК. І мешкала я там поряд – у гуртожитку № 5, зараз цього будинку вже немає. До Соцміста та у «Город» ми їздили трамваєм. Тоді ходили ще старі вагони. У салонах були дерев’яні лавки, а квитки треба було пробивати компостерами. На Червону ми ходили по свіжий хліб та за булочками. Я пам’ятаю, що посеред залізничної площі була велика кругла клумба. Її, розвертаючись, обминали автобуси. До старого заводоуправління ми ходили через Третю дільницю і, зазвичай, просто через колії, бувало й попід вагонами пролазили. Зараз так я б не вчинила».

Квартиру Євгенія Бондаренко отримала теж біля вулиці Криворіжсталі у двоповерхових котеджах (мешкає там і зараз). Вікна її квартири виходять на 15 школу, тому вона добре пам’ятає, як та змінювалася – зносили стару одноповерхову будівлю та будували вже сучасні корпуси.

Згадує Євгенія Тихонівна і про «банні» дні. Хоча лазня і не знаходилася на вулиці Криворіжсталі, але наводити чистоту туди ходили багато її мешканців. Будівля цієї лазні стоїть і зараз, щоправда, занедбана.

«Вербування на завод стало для мене доленосним, місто одразу мені сподобалося, а життя наповнилося подіями. У мене гарна родина. Зараз радують донька, двійко онуків та 17-річний правнук. Життя вдалося», – усміхаючись, каже Євгенія Бондаренко.

Знає «душу» кожного криворіжсталівця

Щоранку Райосю Кузіну можна бачити на транспортній зупинці на Червоній – вона поспішає на роботу до «тисячки». Хтось скаже, що ж тут такого. А унікальність у тому, що Райосі Олексіївні 94 роки. З 1968 року вона мешкає на Червоній і працює лікарем-рентгенологом. Переважна частина її робочого життя пройшла у лікарні на Третій дільниці.

Райося Кузіна

«Родом я із Дагестану, мої батьки переїхали туди, тікаючи від голоду. До Кривого Рогу я приїхала у гості до сестри. Місто мені так сподобалося, що я вирішила залишитися тут жити, – розповідає Райося Кузіна. – У 1957 році я закінчила Дагестанський медичний інститут. В ті часи на Третій дільниці почала працювати друга міськлікарня, тому влаштувалася туди. Це був великий комплекс на 700 місць, де приймали лікарі майже за всіма напрямками. У цій лікарні обслуговувалися як працівники металургійного, коксохімічного виробництв, так і мешканці сучасної вулиці Криворіжсталі та прилеглих до неї районів. Ми робили флюорограми 53 тисячам людей, приймали їх у дві зміни! Діяв пересувний флюорограф для цехів заводу. Так що можна сказати, що я бачила «душі» майже кожного криворіжсталівця, мешканця цього району».

Лікарня на 3 дільниці, фото середини минулого століття

У ті часи лікарня була зразковою. Щоб працювати там, лікарям необхідно було пройти серйозний конкурс, у результаті якого колектив лікарні складався із медиків, які приїхали до Кривбасу із різних куточків країни. Щоб їм було де жити, на Червоній, поряд із залізничною площею, побудували будинок. Цікавий історичний факт – до другої світової війни на цьому місті знаходилася поліклініка для будівельників, працівників нашого заводу та їхніх сімей. Поліклініка була двоповерховою, мала 10 медичних кабінетів з необхідним обладнанням. Але найбільше, що на той час вражало і медпрацівників, і відвідувачів, – це м’які дивани, вкриті білими чохлами, які знаходилися у фоє другого поверху. Для тих часів це було дуже великою розкішшю. На жаль, цю поліклініку розбомбили ще на початку війни.

Лікарня у наші дні

«Червона та Третя дільниця стали центрами мого життя, – продовжує Райося Олексіївна. – А сусідство із підприємством сприяло тому, що мій син Тимур Кузін теж працював на ньому. Його знають за працею у профспілковому комітеті. Я теж бувала на підприємстві, але не на всій його території. Як і більшість мешканців цього району, я уявляю завод по його «верхівкам»: трубам, градирням, дахам цехів. І я рада, що і зараз можу допомагати людям, які працюють на підприємстві та живуть у місті поряд зі мною».

Категорії
Новини

Наше підприємство – у назвах вулиць міста

У назвах сучасних вулиць минуле Кривого Рогу. З табличок, фасадів будинків зчитується пам’ять про особистостей та події, які відіграли значну роль у долі міста та навіть країни.

У Кривому Розі чимало вулиць, які розповідають про наше металургійне підприємство та людей, які його створювали, розбудовували та розвивали. До 90-річчя підприємства у газеті «Металург» ми розпочинаємо серію матеріалів про історію таких вулиць, їх інфраструктуру, про знакових особистостей колишньої «Криворіжсталі», про вулиці, проспекти та провулки, які мають назви професій, а інколи і промислових галузей.

Вулиця Криворіжсталі – життя навколо прохідних

Історія її виникнення безпосередньо пов’язана зі створенням нашого підприємства, адже будинки та інфраструктура вулиці будувалися одночасно з металургійним заводом, і відображали епоху, потреби людей, які розбудовували завод, працювали на ньому та розвивали його.

Початок будівництва вулиці прийшовся на 1931 рік, коли посеред степу розгорнулося будівництво майбутнього металургійного заводу. З його перших днів постало гостре питання про створення житла для будівельників.

Проєктом будівництва навіть було прораховано, скільки до нас приїде людей: робітників та службовців – 19110, холостих – 2340, персоналу, що обслуговує – 1072 людини. В цілому житло треба було будувати для 22522 осіб.

Але насправді на будівництво метзаводу з різних куточків країни приїжджало набагато більше людей. Розселення їх було великою проблемою, тож паралельно із будівництвом міста-саду, яке ми знаємо як Соцмісто, житло будувалося і поряд із заводом. Бараки-гуртожитки, службові приміщення, їдальні, навіть дитячі садочки почали з’являтися у районах станції Червона та Першої дільниці – це і були перші будівлі майбутньої вулиці Криворіжсталі.

Бараки-гуртожитки – такими були тимчасові робітничі містечка з очерету

Про бараки та перше житло

У музеї історії нашого підприємства зберігаються данні щодо перших будівель вулиці. Наприклад, у районі Першої дільниці був клуб, побудований у 1932 році. Розрахований він був на 100-150 місць. Там виступали самодіяльні колективи, показували фільми, діяла бібліотека з художньою та технічною літературою, читальний зал.

Самодіяльний колектив, фото 1933 року

А біля станції Червона у двох бараках розташовувалася база курсів. Там у дві зміни навчалися на основні будівельні спеціальності: електромонтера, слюсаря-ремонтника, помічника машиніста, машиніста паровоза тощо.

Цікаво, що перші будівлі були зроблені з очерету Дніпровських плавнів, адже звичайних будівельних матеріалів на житло та інфраструктуру для великої кількості людей елементарно не вистачало. Рішення підказали самі робітники, згадавши, що колись запорізькі козаки будували курені з очерету та обмазували їх глиною.

Про побутові умови в цих бараках можна дізнатися зі спогадів першобудівника підприємства Федора Пономаренка: «Очеретові бараки на Першій дільниці – це 33 людини у кімнаті та земляна підлога. Односпальні ліжка без сіток у два ряди з наскрізним проходом. Подушки та матраци були із соломи. Шафка – одна на двох, а бак з водою та стіл – на секцію. Та незадоволених не було, усі були дружними».

У нашому музеї зберігається унікальне фото, на якому можна побачити якою була обідня зала їдальні, що була розташована на Першій дільниці – вона була затишною, прикрашеною квітами.

Обідня зала їдальні

З кінця 1930-х років на вулиці (в районі 15-ї школи, відкритої ще у вересні 1928 року) почали будуватися перші двоповерхові цегляні будинки-котеджі. Отримати квартиру там вважалося дуже престижним. Про це будівництво писав «Металург Кривбасу» у номері № 136 за 28 червня 1936 року: «Каменярі бригад Попова, Овсянікова, Артемчука закінчили цегляну кладку двох котеджів на 1-й дільниці… На вкладанні побутового каміння вони виконують у середньому нові норми на 200 відсотків». Деякі з цих котеджів збереглися і до наших днів, вони знаходяться ліворуч, якщо їхати вулицею трамваєм у бік Трампарку.

На Червоній запахло хлібом

28 серпня 1934 року на тільки-но збудованому хлібозаводі на Червоній спекли перший хліб для будівельників та працівників Криворізького металургійного заводу, який, як відомо, урочисто був відкритий 4 серпня 1934 року. Хліб був із борошна грубого помолу, але дуже смакував людям. Також на хлібозаводі почали випускати сухарики та запашні булочки.

На початку війни у серпні 1941 року хлібозавод був зруйнований, але хліб для криворіжців там випікався навіть в окупації – його робили у підвалі заводу. Після визволення Кривого Рогу хлібозавод відбудували і він працював до початку 1990-х років. Зараз завод закритий, але мешканці вулиці Криворіжсталі та проїжджаючі нею і досі можуть бачити будівлі хлібозаводу, на яких позначена дата його народження.

У наступному номері «Металург» ми розкажемо про перший трамвай міста, який вулицею Криворіжсталі вів до прохідної металургійного заводу. Також дізнаємося якою бачили цю вулицю у другій половині минулого сторіччя ветерани нашого підприємства, та люди, доля яких так чи інакше пов’язана із заводом.

Читайте нас! Буде цікаво!

Категорії
Новини

Хочете побачити, як виробляють сталь?

А ще здійснити мандрівку з минулого підприємства до його сьогодення? Дізнатися про промислові цікавинки, діяльність видатних фахівців, неординарних особистостей впродовж дев’яносторічної історії комбінату, потримати в руках деякі експонати та навіть попрацювати з ними? Тоді вирушайте до музею історії нашого підприємства – там тривають екскурсії для родин співробітників «АрселорМіттал Кривий Ріг» та дочірніх підприємств. Також на екскурсію можуть записатися мешканці міста, регіону і взагалі усі охочі.

Історія на 770 квадратних метрах

Саме таку площу займає наш музей, а експонатів він має аж понад 5 тисяч! Цього року музей також відзначатиме свою річницю – 40 років з моменту відкриття, адже він був заснований на честь півсторічного ювілею комбінату.

«У 2024 році ми розпочали серію екскурсій до нашого музею і присвятили її цим двом важливим датам- 90-річчю підприємства та 40-річчю музею, – розповідає фахівець музею Микола Чухрай. – Ми прагнемо якомога більше розповісти людям про підприємство, зацікавити його історією, сучасністю, колективом. А також привернути увагу молоді (і не тільки) до комбінату. Можливо, хтось захоче приєднатися до великої родини «АрселорМіттал Кривий Ріг». До нас приходять багато школярів, студентів, яких цікавить життя підприємства. У багатьох тут працюють батьки, родичі, знайомі, хтось сам проходить тут практику. А дехто взагалі вперше може детально познайомитись з гірничою справою, металургійним виробництвом та приглядається до робітничих професій».

Експозиція музею історії підприємства розташована у трьох залах.

У першому представлена історія виникнення нашого комбінату на базі Криворізького залізорудного басейну. Тут вам розкажуть про будівництво заводу, його перші кроки, воєнні роки, відродження та нове становлення виробництва.

Другий зал присвячений пріоритетам компанії «АрселорМіттал», сучасному життю підприємства, соціальній сфері, нашім видатним працівникам.

Третій зал – виробничий, тут розповідають  про усі технологічні процеси – від видобутку руди до виробництва готової продукції. А ще тут можна побачити зразки сировини та види прокату. Родзинкою є макет підприємства, завдяки якому можна оцінити, наскільки комбінат складний та величезний.

Також у музеї вам покажуть відеофільми на виробничу тематику, дадуть можливість власноруч спробувати як працюють деякі механізми-експонати.

«Саме експонати, які можна взяти до рук та спробувати, як вони працюють, і привертають найбільшу увагу відвідувачів, – продовжує Микола Чухрай. – Це і комутатор, з якого, до речі, і зараз можна зателефонувати. На почтових вагах відвідувачі полюбляють важити свої телефони. Дуже популярним є етнографічний куточок, де зібрані повсякденні речі людей початку 19 століття: глиняний посуд, дерев’яні відра, коромисла, чавунні праски, рубелі-качалки, прядки, вишитий одяг тощо. Усі речи можна взяти до рук та оцінити, наскільки вони важкі, зручні. Популярними є й «полярні» експонати, які надав музею Микола Маковій, колишній машиніст тепловозу ЗЦ-2, а зараз заслужений полярник України, почесний громадянин Кривого Рогу та Києва».

Сергій Карасюк, пенсіонер:

«За фахом я педагог-історик, 20 років керував Володимирівською школою у Софіївському районі, вчителював. Хоча зараз на пенсії, але постійно знаходжусь у вирі життя, біля дітей. Мені цікава історія, особливо рідного краю. А родзинкою нашого краю, звісно, є металургійний завод, сьогодні це «АрселорМіттал Кривий Ріг». Я вирушив до музею, щоб більше дізнатися про нього, і залишився приємно враженим. Мені було цікаво все, починаючи від кінного плуга, який є в експозиції, до сучасних технологій, які використовуються на виробництві, зразки продукції, макету підприємства, який дає уявлення про масштаби комбінату. Цікаво було подивитись виставку полярника Миколи Маковія. Не в усіх навіть біологічних музеях є такий експонат, як пінгвін. Дуже хочеться, щоб усе це побачили наші діти з Софіївщини. Сподіваюся, ми приїдемо сюди на екскурсію. Це буде корисно у плані профорієнтації, щоб діти знали – будувати своє майбутнє, свою кар’єру можна тут, вдома, а не шукати кращої долі десь за кордоном».

Категорії
Новини

З аграрної країни – в індустріальну

Цього року нашому підприємству виповниться 90 років. Завдяки історичним документам, архіву газети «Металург» та спогадам ветеранів впродовж цього ювілейного року ми будемо згадувати значущі та цікаві події підприємства у його історії.

90 років вважається гранітним ювілеєм. А граніт, як і сталь – це символ сили, міцності та довголіття. Це саме ті якості, які завжди додавали сил колективу нашого підприємства, сприяли розвитку виробництва та надихали на постійний розвиток.

Сила духу та сталевий характер допомагають нам і зараз, в умовах війни протистояти жорстокому ворогу, визволяти рідну землю, працювати під загрозами ракетних обстрілів та виживати у складних економічних і логістичних умовах. Щодня ми вписуємо в нашу історію нові сторінки.

Початок будівництва заводу

З архівів

Насправді історія нашого підприємства розпочалася задовго до урочистого пуску першої доменної печі, тож їй більше 90 років. Все почалося з намаганням тоді ще радянського керівництва перетворити аграрну країну в індустріальну. Тільки за першу п’ятирічку (1928/29-1932/33 роки) планувалося збудувати 1200 заводів. Пріоритет надавався важкій промисловості, адже країні не вистачало металу.

16 червня 1931 року був підписаний наказ про будівництво металургійного заводу у Кривому Розі. Завод спроєктували на чотири доменні печі першої черги з розрахунком, що у майбутньому їх буде вісім.

Перед фахівцями ставилася мета спроєктувати підприємство з повним металургійним циклом. Для цього треба було ретельно розробити не тільки доменні цехи, а й сталеплавильні, прокатні, енергетичні підрозділи, а також потужну ремонтну базу, залізничні шляхи, склади, майстерні та інші допоміжні об’єкти.

Побачити «Проєкт Криворізького металургійного заводу» на власні очі зараз може кожен з нас. Одна із п’яти існуючих копій цього історичного документу зберігається у науково-технічній бібліотеці нашого підприємства.

Плюсами будівництва заводу у Кривому Розі була наявність покладів залізної руди та можливість її переробки на місці. Зручне розташування міста дозволяло привозити сюди залізницею потрібну сировину, а звідси транспортувати готову продукцію.

Місцем розташування майбутнього металургійного гіганту обрали ділянку поблизу залізничної станції Червона. Тут був чистий степ, тож місця для заводу було вдосталь, як і для будівництва житлових будинків.

Цікавий факт: одним із тих, хто першим побачив майданчик для будівництва, був Іван Зотович Штаферук, редактор багатотиражної газети «Темпи вирішують». На її основі 1 серпня 1952 року була створена газета «Металург».

Карта комбінату початку 1930-х років, або так звана синька. Це схема Генерального плану Криворізького металургійного заводу. На карті видно, що більшості об’єктів ще не існує, в тому числі і район Соцміста. Натомість добре видно Зелене містечко, де зараз розташований комплекс ДП № 9

Перед будівниками заводу стояло дуже складне завдання – в рекордні терміни збудувати першу доменну піч та ввести її в експлуатацію у 1932 році. Але ці терміни були нереальними. Будівництво тривало важко. Давалася взнаки відсутність техніки, все робилося вручну, не вистачало будівельних матеріалів, дуже відчувалася  непрофесійність працівників, адже земляними, монтажними та іншими роботами займалися люди без певних професій. Через це терміни здачі об’єкту декілька разів переносилися. Щоб пришвидшити пуск домни були навіть впроваджені так звані штурмові суботники, коли кожен мешканець Кривого Рогу мав одну суботу на місяць безкоштовно відпрацювати на будівництві заводу.

Перший бетон у фундамент майбутньої домни був покладений 7 листопада 1931 року. Основні будівельні роботи безпосередньо на доменній печі розпочалися у 1932 році.

4 серпня 1934 року перша домна видала перший чавун. Цей день, як відомо, і є офіційною датою народження нашого підприємства.

Мітинг з нагоди відкриття доменної печі № 1
Перші будинки на Соцмісті

Категорії
Разом з Україною

Різдвяне розслідування, або Декомунізація Діда Мороза

Kим насправді був Дід Мороз, образ якого вигадав, а точніше «позичив» з міфології давньослов’янських племен організатор Голодомору в Україні? Давайте дослідимо, чому ялинка із різдвяної на багато років перетворилася на новорічну.

Вік головного новорічного героя та улюбленця дітей і дорослих України й світу Святого Миколая становить понад 1700 років. А казковому персонажу, якого ми знаємо як Діда Мороза, цього року виповнюється лише 86. Бо у 1937 році (у пік голодомору в Україні) його взяли на заміну забороненому після приходу до влади більшовиків Святому Миколаю. За «методичкою» у Діда Мороза було завдання: стерти з пам’яті українців День святого Миколая та Різдво, щоб вони забули своє національне коріння.

Під забороною ялинки і не тільки

Історичним фактом є те, що, ставши до влади, більшовики майже одразу почали проводити антирелігійну політику та боротися із народними традиціями. Адже люди, за їхніми ствердженням, мали вірити лише у комунізм. Під заборону потрапили День Святого Миколая, Різдво, Новий рік. «Репресована» була і ялинка. Людям погрожували розправою та в’язницею, якщо знаходили у них прикрашене деревце.

У школах дітей та підлітків почали виводити на мітинги із транспарантами, на яких було написано, що їм не потрібна ялинка та Різдво. Під заборону потрапили колядки та щедрівки. Крім того, у більшовиків навіть була спроба замінити їх на свої, революційні.

Але Різдво та усі зимові свята були і залишаються для українців одними з найулюбленіших. Незважаючи на заборони та репресії люди збиралися на родинні вечері, пригощали один одного кутею, прикрашали гілочки ялинок. А ще, попри все, продовжували щедрувати, колядувати та ще й відображати при цьому історію України, бо серед персонажів українських вертепів були і Ярослав Мудрий, і Володимир Великий, король Данило, гетьман Іван Мазепа, січові стрільці тощо.

Вкрадене Різдво

Радянську владу непокора українців дуже дратувала. Але, попри усі репресії та заборони, перемогти силу народних традицій вони не могли.

У 1936 році зимові свята було вирішено відродити, але на радянський лад. Ініціював це рішення Павло Постишев, тодішній другий секретар ЦК УП (б) України та один із головних організаторів Голодомору українців. За три дні до початку цього року у газеті «Правда» він наголосив, що ялинка є чудовою розвагою для дітей та закликав влаштувати радянську ялинку в усіх містах та колгоспах. Ялинку ж він запропонував назвати «новорічною».

Майже на другий день у містах з’явилися ялинкові базари та почалася торгівля ялинковими прикрасами. Увагу багатьох звернула на себе зірка – вона вже не була Віфлеємською восьмикутною, а червоною п’ятикутною.  

Першу «новорічну» ялинку СРСР організували у тому ж таки 1936 році у Харкові, який тоді був столицею України. Туди запросили 1200 школярів-відмінників.  

Дітей змушували приходити на ялинку в костюмах червоноармійців і славити у віршах вождів революції, після чого діти отримували подарунки. Цинізм цього свята був у тому, що саме на Харківщині в ті часи лютував Голодомор, яким керував організатор цієї ялинки.

Новорічною ялинка була багато років, з цим виросло не одне покоління дітей. Та правда бере своє, за часів Незалежності України наша ялинка відродилася та стала нарешті різдвяною.

Радянський Дід Мороз

Вже наступного 1937 року новорічну ялинку організували у Москві. Саме там Павло Постишев презентував дітям та дорослим ще одну свою ініціативу – радянського Діда Мороза, запозичивши його образ з міфології давньослов‘янських племен. Але оскільки у Постишева не було навіть середньої освіти, то він не врахував, що насправді цей Мороз асоціювався в українців зі смертю, адже він виморожував людей, худобу і взагалі шкодив людям. Його зображували як дуже страшного велетенського діда з червоним носом та бородою в бурульках, убраного у сніговий одяг та чоботи з криги. Та й імен у нього було багато: Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник і, звичайно, Мороз. Цим злим персонажем українці лякали своїх дітей, щоб ті були слухняними і не робили шкоди.

Щоб задобрити Мороза, йому приносили жертву, іноді навіть людську. У лісі до дерева прив’язували юну дівчину. Якщо на ранок її знаходили замерзлу та ще й вкриту льодом чи снігом, це означало, що Мороз прийняв жертву і люди переживуть зиму. У 1873 році драматург Островський, вражений цими легендами, написав п’єсу «Снігуронька».

А у 1937 році образ цієї дівчини вирішили використати в СРСР та ще й оголосили її онукою «доброго» Діда Мороза. Поряд з ними постали різноманітні лісові звірятка – замість янголів, маленького Христа та східних царів.

Щодо зовнішнього вигляду Діда Мороза, за основу його постаті був взятий образ реальної людини – Святого Миколая, який народився десь між 270 та 286 роками нашої ери в місті Патарі на півострові Лікія, на території сучасної Туреччини. Саме у Миколая росіяни запозичили (або просто вкрали) добрі вчинки, адже він зцілював, рятував голодних, спраглих, допомагав тим, хто цього потребує, дарував подарунки. За це люди прозвали його Миколаєм Чудотворцем. Зараз, в українських військових реаліях, його б ще назвали волонтером.

Протягом багатьох років радянський проєкт Дід Мороз з успіхом втілювався в життя. Та настав час розвінчання міфів. Зараз ми поглиблено вивчаємо свою справжню історію, шануємо свою культуру та повертаємося до українських традицій, в яких головне – це бути людяними, допомагати іншим та боротися зі злом.

За матеріалами з відкритих джерел.