Позначка: ювілеї

Категорії
Новини

Дует іменинників у тріо-родині агломератників

У березні свої дні народження святкують агломераційні цехи №№ 1, 2, які зараз входять до складу агломераційної фабрики «АрселорМіттал Кривий Ріг».  

День народження кожного члена родини – це особливе  свято у сім’ї. Цей принцип стосується і промислових підрозділів нашого підприємства. Кожен цех має власну історію, свій особистий шлях розвитку, і зараз є важливою складовою єдиної та міцної промислової родини. 

Це можна сказати і про історію агломераційної фабрики департаменту з виробництва чавуну та сталі нашого підприємства. Цікаво, що від свого заснування у 1960-х роках цей підрозділ так і називався – агломераційна фабрика, і складався з двох цехів.

З грудня 1960-го у складі аглофабрики запрацював агломераційний цех № 3, який забезпечував виробництво якісною шихтою. До речі, не зважайте на порядковий номер цього підрозділу, він є найстаршим з тріо аглоцехів, цього року він відзначатиме своє 65-річчя.

9 березня 1961 року у складі аглофабрики став до роботи агломераційний цех № 1, агломерат якого одразу стали називати годувальником доменних печей.

А з 24 березня 1962 року до потужної агломераційної родини приєднався агломераційний цех № 2. Він забезпечував агломератом високої якості дев’яту доменну піч.

Хоча усі цехи займалися однією справою – виготовленням агломерату для доменного виробництва, з часом кожен із них став самостійним підрозділом.

Під час повномасштабної війни, у 2024 році цехи знову об’єдналися та отримали свою історичну назву – агломераційна фабрика.

Охолоджували та запалювали

9 березня 1961 року зміна Віталія Шаповалова запустила в роботу першу агломераційну машину, на якій спікся перший, на той час ще Новокриворізькій, агломерат. Першим керівником аглоцеху був Данило Володарський.

Газети тоді писали: «Наша фабрика призначена для спікання концентрату з домішками коксу, вапняку та руди в готову для металургійних заводів сировину – агломерат. Фабрика буде щорічно випускати по 3 216 млн тонн».

Цех розташувався на виробничому майданчику площею 3201,24 кв. м. Висота корпусу спікання, який є найстарішою будівлею цеху, складала 10,8 метра.

У цеху було сучасне за мірками минулих часів обладнання. Але був і нюанс, з моменту відкриття цеху і майже до 1975 року машиністи змішувальних барабанів змішували шихту у діжках діаметром 1,8 метра та довжиною у 2,2 метра. Діжки висіли на трьох гумово-тросових ременях, які змінювали щотижня.

Попри усі складнощі, колектив цеху дуже відповідально ставився до роботи та виробляв агломерат високої якості. Цех вважався одним з кращих у країні. Він отримав низку державних нагород, сюди за досвідом приїжджали агломератники з усієї країни.

За рік, у березні 1962-го, був заснований агломераційний цех № 2. Його очолив Віталій Астаф’єв. Цех був створений для потреб доменної печі № 9.

Спочатку агломерат там не охолоджувався, у копри його вантажили гарячим.

В період 1973-1976 років у цеху було проведено серйозну реконструкцію – встановлено лінійні охолоджувачі, щоб транспортувати до доменної печі вже охолоджений агломерат. А також було збільшено площі спікання агломашин. Завдяки цьому аглоцех № 2 вперше у країні став випускати охолоджений відсортований  агломерат високої якості з вмістом дріб’язку до 10 відсотків.

З того часу цех став основним майданчиком для модернізації. Тут ремонтувалися потоки агломерату, повернення шихти, кранові естакади тощо. Для збільшення ефективності виробництва у цеху було запроваджено низку технічних новинок, серед яких, наприклад, встановлення запалювальних горнів з торцевим положенням горілок.

«В агломераційному виробництві я працюю з січня 1994 року – розповідає  агломератник Микола Кістерець. – Починав з бригадира шихти, «пройшовся» усіма дільницями виробництва, став агломератником. За 31 рік роботи я був учасником усіх змін, які тут відбувалися. Мені і моїм колегам довелося багато навчатися. І ми продовжуємо опановувати нове. Усім відомо, що більшість часу ми проводимо на роботі. Мені це не складно, адже колектив у нас чудовий. Я поздоровляю наші цехи з днем народження і бажаю своїм колегам подальшого розвитку, бо вірю, що зовсім скоро ми будемо працювати на повну потужність і перед нами будуть стояти нехай і складні, але цікаві завдання».

Машиністка конвеєра Наталя Тищенко, агломератник Віктор Єрапудов, машиністка змішувальних барабанів Валентина Лисенко, агломератник Микола Кістерець

«Суттєві зміни почалися в аглоцехах у зв’язку з приходом в Україну компанії «АрселорМіттал», – розповідає Олег Щербук, начальник агломераційної фабрики департаменту з виробництва чавуну та сталі «АрселорМіттал Кривий Ріг». – У 2015 році в рамках інвестиційної програми підприємства стартував перший етап реконструкції агломераційного цеху № 2. Її мета – зменшення промислового впливу на екологію та підвищення технічної надійності обладнання, а також зміцнення виробничих будівель та споруд. За цей час були побудовані електрофільтри аспіраційних машин та від зони спікання усіх шести агломераційних машин. Обсяг робіт – величезний. Реконструкція цеху завершилася у 2022 році. Саме напередодні початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну».

Робота у воєнний час

Ранок 24 лютого 2022 року в усіх агломераційних цехах розпочався зі звуків вибухів та питання «Що ж буде далі?» Ворог дуже швидко наблизився до Кривого Рогу і зупинився неподалік від місця розташування наших агломераційних цехів. Працівники розповідають, що з верхніх поверхів промислових споруд було добре видно спалахи від вибухів. Про звуки, які долітали сюди, вже годі й казати.

Роботу в аглоцехах, як і на всьому нашому підприємстві, було призупинено. Люди і досі пам’ятають тишу, яка зовсім не притаманна виробництву.

Втім, зупинка тривала недовго. Вже з березня 2022 року поступово виробництво почало відновлюватися, а люди навчилися працювати в умовах війни, долати енергетичні виклики, а також виробляти агломерат за умови обмеженої кількості персоналу.

«Коли тут все зупинилося було дуже незвично, бо тут завжди все крутилося, їздило, гуло, одним словом, жило виробничим життям. Коли почалася війна нас перевели на простій з виплатою 2/3 зарплати. Це тривало недовго, усі ми дуже скучили за роботою, хотілося колег побачити. Тому, коли повідомили, що знову починаємо робити, усі дуже зраділи цьому, – розповідає машиніст конвеєра Наталя Тищенко. – Я контролюю роботу обладнання, процес дозування, обслуговую конвеєри, живильники тощо. Роботи багато, вона складна, потребує знань, чималої уваги, але вона мені до душі. У цій професії я вже 31 рік. Мене навчали працювати Валентина Бичкова, якої вже, на жаль, з нами немає, а також Олександр Петляховський. Починала з першого аглоцеху, де працювала у галереї № 52. Згодом я перевелася до другого аглоцеху. А зараз ми взагалі вже одна фабрика. Щоправда, і до об’єднання ми працювали, як єдиний дружний колектив».

«Евакуація, звільнення, мобілізація – все це суттєво вплинуло на нашу роботу, але ми продовжуємо працювати, тримати, як кажуть, економіку, волонтерити тощо, – продовжує Олег Щербук. – Зараз 94 працівники аглофабрики захищають Україну. На жаль, семеро наших колег вже ніколи не повернуться до нас. Три людини вважаються безвісти зниклими. Як і усі зараз, ми працюємо в умовах постійних загроз ракетних обстрілів, тож безпека для колективу, як і охорона праці – завжди на першому місці. В цеху працюють 3-4 агломераційні машини, які забезпечують потреби доменного виробництва. Здійснювати усі технологічні процеси нам допомагають підрядні організації.

Попри війну та зупинку  впровадження великих проєктів, у рамках програми «Top 4 killers», мета якої запобігання травматизму, у 2023 році ми капітально відремонтували галерею № 18, якою транспортується концентрат, необхідний для виробництва агломерату. Ця галерея почала експлуатуватися ще на початку 1960-х років, тож, щоб запобігти її руйнуванню та падінню людей з висоти, її вирішили капітально відремонтувати. Торік за програмою досягнення третього рівня корпоративних стандартів ми відремонтували галерею № 19. Зараз продовжуємо працювати над відновленням опорних колон корпусу спікання, в якому працюють агломашини. Проєкт складний та поетапний, спрямований на безпеку людей та продовження терміну експлуатації промислових будівель. Історія аглофабрики продовжується, і це радує.

Я вітаю колективи підрозділів-іменинників нашої аглофабрики, а також дякую працівникам підрядних організацій, які працюють поруч з нами. В усіх нас спільна мета – стабільне виробництво продукції та безпека праці людей.  Сподіваємося, що наступні дні народження цехів аглофабрики ми будемо відзначати вже під мирним небом».

Категорії
Новини

Палац, де народжуються зірки

25 грудня 70 років тому відкрився Палац культури металургів і одразу став центром культурного життя міста, магнітом для талантів та для людей, які хотіли весело й змістовно провести дозвілля після трудової зміни.

Відкриття Палацу культури металургів припало саме на передноворічні дні, коли у кожній родині була у розпалі підготовка до свят. Як писалося у газеті «Металург» за 1954 рік, Палац культури збудували за 4 млн тоді ще рублів. У Палаці було створено театральну залу на 410 місць, кінолекційний зал на 240 місць, 16 кімнат для гуртків художньої самодіяльності, кімнати відпочинку, фотолабораторія та бібліотека. Палац був обладнаний чудовою звуковою та світловою апаратурою.

Телевізори у ті часи ще були екзотикою, тож новий осередок культурного життя на Соцмісті став чудовим подарунком для тисяч родин нашого підприємства, і не тільки. Сюди одразу «потягнулися» охочі займатися вокалом, танцями, хоровим співом, ті, хто бажав навчитися грати на різноманітних музичних інструментах, стати актором  художньо-драматичного гуртка тощо.

Першим директором ПК став А. Леонардов (збереглися тільки ініціали). Згодом Палац очолювали В. Губинський, В. Литвиненко, який потім став директором Криворізького цирку.

У 1963 році художнім керівником в ПК прийшла Любов Чорна. За два роки вона очолила Палац культури і керувала його роботою аж до 1998 року.

«З Житомира до Кривого Рогу я приїхала лише на п’ять діб до своєї сестри у гості, а коли прийшла до Палацу культури металургів, то залишилася тут працювати на довгі 35 років, – згадує Любов Чорна. – Роботи у нас було багато, і всі працювали з великим натхненням. Нехай це і пафосно прозвучить, але ПК для нас – це храм душі та творчості металургів. Нашу роботу підтримували керівники усіх цехів підприємства. А ми завжди придумували щось нове: концерти, спектаклі, конкурси, циркові вистави, КВК. Була у нас і любительська кіностудія. Цікаво, що протягом 15 років ми запрошували до Кривого Рогу тоді ще чехословацький Луна-парк, який катав та веселив криворожан протягом всього літа. Вік учасників та відвідувачів Палацу культури металургів був від 5 до 85 років. У вільну годину після змін люди поспішали до Палацу, щоб творчо реалізуватися, енергетично підживитися, тут кожен почувався, наче у родині. Я кажу не тільки про відвідувачів, а й про колектив працівників ПК. Це люди, які жили, творили, радували та пишалися своєю справою».

Біля Палацу культури колись існувала ще й літня естрада. Влітку там майже кожної неділі відбувалися концерти силами самодіяльних артистів, серед яких вже були й свої зірки. Як згадують ветерани нашого підприємства, ця естрада збирала глядачів з усього міста, порожніх місць біля неї ніколи не було.

Протягом років великі зали збирали творчі колективи «Юність», «Веселка», «Елегант», «Ельф», «Чарівниці», «Класик» тощо. Чимало колективів отримали звання народних та стали лауреатами Всеукраїнських та міжнародних конкурсів.

Серед керівників колективів були: Людмила Фатєєва, Луїза Подгородецька, Ірина Мартиненко, Леонід Тамбовцев, Валерій Коваленко, Катерина Старицька та інші. Свою сольну кар’єру у Палаці культури металургів розпочинали машиністи тепловозів ЗЦ-2 Олександр Скоцеляс, Олександр Малега, робітник цеху капремонтів Володимир Фоменко. В ансамблі народного танцю успішно виступали Петро Марук’ян, Лариса та Тетяна Дедюри, Валерій Лисенко та інші творчі особистості.

«У Палаці культури металургів я працюю вже понад 30 років, – згадує Ірина Власенко, керівниця студії сучасної хореографії «Екстрим». – За цей час тут розкрився талант багатьох дітей. Випускники студії є переможцями багатьох конкурсів, багато хто зараз працює у професійних творчих колективах по всьому світу, зокрема в Італії, Франції, Іспанії, Китаї тощо. З перших днів роботи тут я відчула, що тут панує єдиний дух творчості, працює колективний мозок, якщо можна так сказати. Ми разом народжували ідеї та втілювали їх у життя. Пам’ятаю великий «двіж», коли Палацом культури керувала Ірина Футрук. Вона миттю підхоплювала наші творчі задуми та допомагала їх реалізувати, забезпечуючи нас  костюмами та декораціями. Запам’ятався мені і той період, коли ми проводили величезні свята на стадіоні. Артистами тоді виступали й працівники підприємства. Вони дуже старалися, працювати з нашими людьми було одне задоволення. Взагалі, приємних спогадів за численні роки праці тут у мене дуже багато. Я бажаю колективу Палацу культури подальшого розвитку, щоб творчість йшла до людей. Я хочу, щоб тут й надалі народжувалися та розвивалися таланти, і це надихало творчих людей на нові великі справи».

Керівник творчих колективів Юрій Шевченко прийшов працювати до Палацу культури у 2005 році. Він мав організувати тут вокальну студію «Сузір’я талантів». «Я одразу потрапив на фінальний концерт фестивалю талантів – у різних жанрах виступали працівники підприємства. У мене, пам’ятаю, були дуже сильні враження від номерів. Згодом, вже працюючи тут, я зрозумів, що така висока творча планка притаманна усім творчим колективам та особистостям Палацу. Згодом я ще й керував тут хором ветеранів, ансамблями «Вербиченька», «Лілея». Я й зараз продовжую тут працювати», – згадує Юрій Шевченко.   

Наразі Палац культури металургів переживає своє друге народження. Після ковіду та початку повномасштабного вторгнення ворога в нашу країну тут відновили роботу. Протягом 11 місяців поточного року Палац відвідало вже понад 15 тисяч осіб.

«Зараз ми найактивніше співпрацюємо з адміністрацією з персоналу та службою корпоративних комунікацій ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Для працівників підприємства та їх родин разом вже провели 65 заходів, – розповідає Наталія Ренькас, начальниця творчого центру управління з соціального забезпечення ПП «Стіл Сервіс». – Це і майстер-класи, різноманітні свята, концерти, лекції, зустрічі з цікавими людьми, низка проєктів для молоді та людей золотого віку. Серед них і найулюбленіші багатьма літні «Бадьорі ранки», унікальний творчий проєкт для ветеранів та митців «Сонце сходить на заході», «Ярмарок професій», проєкти для наших ветеранів тощо. Зараз у розпалі різдвяно-новорічні заходи для дітей. Ми постаралися, щоб тут панувала святкова, затишна атмосфера і оформили Палац так, щоб у родинах після відвідування наших заходів та оригінальних фотозон залишилися гарний настрій та ефектні фотознімки. Також у Палаці культури створюється  багато інших творчих продуктів. Я вітаю усіх працівників, ветеранів творчого цеху, творчі колективи та відвідувачів нашого Палацу металургів, які протягом цих 70 років займались творчістю, організовували чудові заходи, тим, хто від душі аплодував самодіяльним артистам. Нехай вогонь творчості ніколи не згасає у наших душах, а Палац подарує ще багато цікавих проєктів».

Фото з архівів Палацу культури металургів та Музею історії нашого підприємства

Категорії
Новини

«Хімчистка» для газу

20 грудня цеху сіркоочищення коксохімічного виробництва виповнюється 60 років.

У музеї історії нашого підприємства зберігається унікальний експонат – стаття у газеті «Металург» за грудень 1964 року, в якій розповідається про готовність цеху сіркоочищення до відкриття. Про надзвичайну важливість цього підрозділу КХВ свідчить те, що відкриття цеху дуже очікувалося, спеціально для нього відбирався колектив, люди навчалися працювати на спеціальному новому обладнанні, фахівці відряджалися на подібні виробництва країни за набуттям цінного досвіду.

Задачі у цеху сіркоочищення були надважливими – очищувати коксовий газ від сірководню, тим самим виконувати важливу екологічну функцію. А також виробляти сірчану кислоту, яка після оброблення перетворюється на сульфат амонію – цінне мінеральне добриво.

З того часу минуло вже 60 років. Цех сіркоочищення зазнавав багато змін. Він декілька разів був модернізований і зараз, фактично, є вже новим цехом. Тут використовується нове обладнання, новітні підходи до виробництва, та й зовні промисловий майданчик кардинально відрізняється від старого виробництва. Але основні задачі цеху сіркоочищення залишилися незмінними.

Над очищенням коксового газу та виробництвом сірчаної кислоти працюють працівники відділень уловлювання сірководню з коксового газу, регенерації та відділення вологого каталізу. Основними процесами у цеху керують апаратники очищення газу,  виробництва контактної сірчаної кислоти,  абсорбції,  приготування хімічних розчинів.

«Я свого часу засвоїв усі ці професії, щоб впевненіше почуватися на робочому місці та мати змогу підміняти колег, адже наш цех не може зупинятися, він виконує важливу екологічну та виробничу функцію, – говорить Деніс Красніков, заступник начальника цеху сіркоочищення. – 17 років тому в цеху я починав з машиніста насосних установок. На цій посаді працював 10 років. Паралельно з роботою навчався та набував інших професійних навичок. У 2017 році став апаратником очищення газу. Війна зараз випробовує нас на міцність та професіоналізм. Нелегко, але ми тримаємося. Колектив у нас чудовий, ми завжди були одне за одного, а зараз ми стали ще міцнішими. Наш цех особливий за багатьма параметрами, тому ведення технологічного процесу, екологічна складова, дотримання охорони праці – це наші основні «три кити», на яких ми тримаємося, бо, як відомо, люди йдуть до заліза, а повертаються до родини».

«У цеху сіркоочищення я працюю понад 20 років, тому можу порівняти, яким цех був раніше, і яким є зараз, – розповідає Андрій Мужиков, апаратник виробництва контактної сірчаної кислоти. – Багато чого змінилося на краще –з’явилося нове обладнання, сучасні технології. Я саме й веду технологічний режим у процесі виготовлення сірчаної кислоти. Професії я навчався у нашій Криворізькій Металургійній академії, а майстерності набував вже безпосередньо на виробництві. Я вдячний цеху за можливість реалізувати себе. З нагоди 60-річчя цеху хочу побажати колегам й надалі бути потрібними, мати гідну зарплату, щоб люди поважали свою справу, пишалися нею, щоб фахівці йшли до нас працювати і, звичайно, скорішої нашої перемоги».

В усі часи цех розвивався, удосконалювався, працював стабільно та впевнено долав виклики часу. Але з початком повномасштабного вторгнення ворога в Україну тут почався новий відлік історії. Разом з іншими підрозділами підприємства у цеху сіркоочищення навчилися працювати, не дивлячись на постійні воєнні загрози та блекаути. І, що надзвичайно важливо, зберегли колектив.

«Перші блекаути ще раз довели, що у нас працюють надзвичайно кваліфіковані фахівці, які змогли подолати енергетичний стрес та зберегти дороге та унікальне обладнання, – розповідає Олександр Матяш, начальник цеху сіркоочищення коксохімічного виробництва. – Щоб і надалі гідно справлятися з  раптовими відключеннями електроенергії і утримувати виробництво на потрібному рівні ми систематично  проводимо спеціальні тренування-навчання, на яких відпрацьовуємо усі дії технологічного персоналу щодо правильної зупинки обладнання та його грамотного запуску після стабілізації подачі електроенергії. Це важливо і для обладнання, і для безпеки працівників цеху.

60-річний ювілей нашого підрозділу – це саме про людей та їхній внесок у нашу історію. Я хочу подякувати усім працівникам за плідну роботу. Та особливо хочеться відзначити апаратника очищення газу Сергія Гуцулюка, апаратників виробництва контактної сірчаної кислоти Андрія Мужикова, Миколу Знавця, змінних майстрів основної виробничої дільниці Вячеслава Чичкана та Володимира Фініва. Хочу подякувати і моїм заступникам Денису Краснікову та Віталію Ханкіну за постійну допомогу і підтримку у всіх питаннях. Ми вдячні нашим 12 працівникам, які зараз у лавах ЗСУ.  Ми чекаємо їхнього повернення на роботу у цех після війни. До речі, як і інші підрозділи підприємства, ми стикнулися з нестачею персоналу, але частково змогли розв’язати це питання, шляхом залучення до роботи людей фахівців з підрядної організації. Звичайно, люди пройшли спеціальне навчання, стажування. Ми обов’язково приділяємо особливу увагу  охороні праці. Адже у нашому цеху усі мають працювати безпечно. 60-річчя цеху ми зустрічаємо під час війни. Тому першим побажанням, звичайно буде прагнення скорішої нашої перемоги, миру та повернення наших працівників з фронтів живими та неушкодженими. Я бажаю кожній людині у нашому колективі  добра, злагоди, щоб ми нарешті працювали у мирних умовах, не під сиренами, щоб найголовнішим для нас стало виконання виробничих завдань завдяки майстерності та досвіду наших працівників в умовах зростання виробництва».

Категорії
Новини

«Вітаю тебе, мій рідний комбінат»

Вони віддали не один рік життя Новокриворізькому гірничо-збагачувальному комбінату, зараз гірничому департаменту. Це завдяки їм він став одним з найміцніших, найпотужніших підрозділів великого підприємства, який гідно витримує усі випробування та виклики. З нагоди 65-річного ювілею ГД для ветеранів комбінату була організована екскурсія підприємством – вони побували у кар’єрі № 2-біс, на рудозбагачувальній фабриці № 2 та у музеї підприємства.

Ранок п’ятого листопада – 65-го року народження гірничого департаменту – розпочався для ветеранів, як у роки їхньої праці на ГД. Ветерани поспішали до прохідних рідного комбінату. Привітання, рукостискання, обійми, щирі усмішки – емоції від зустрічі зашкалювали, адже з деякими колегами вони не бачилися багато років.

Ветерани з увагою роздивлялися стенди з архівними фотографіями, які нагадували про події минулих часів та людей, які брали активну участь у становленні гірничого департаменту.

«Головне для підприємства – це його люди, – вітаючи ветеранів, сказав Володимир Теслюк, заступник генерального директора з виробництва (гірничий департамент). – Завдяки людям наше підприємство будувалося, набувало досвіду, формувало традиції, розвивалося. Завдяки людям, тут здійснювалися перші виробничі рекорди, які надихали на подальшу працю та були гордістю для колективу. Наприклад, на цій зустрічі є ветеран, який був учасником видачі першої тонни концентрату на рудозбагачувальній фабриці. Сьогодні справу ветеранів гідно продовжує наше покоління. Ми хочемо, щоб ветерани на власні очі побачили наші здобутки, а також свої цехи, промислові майданчики, де вони раніше працювали. Звичайно, за роки тут багато чого змінилося. Ми розказали ветеранами про сьогоднішній день нашого виробництва, про продукцію, ремонти, нове обладнання, техніку. Своє 65-річчя гірниче виробництво відзначає у складні часи, в України триває війна. Багато працівників ГД зараз на лінії вогню – вони стоять на захисті усіх нас. Ми пишаємося ними, шануємо пам’ять загиблих та своєю працею підтримуємо економіку країни. Ми робимо усе можливе для збереження та зміцнення нашого виробництва».

Керівництво, працівники гірничого департаменту та ветерани вшанували пам’ять загиблих у цій війні захисників-працівників підприємства. До підніжжя пам’ятника «Воїнам-працівникам «АрселорМіттал Кривий Ріг» вічна слава» лягли квіти.

Подорож із минулого у сучасне

Автобус рушив, і ветерани майже прикипіли до вікон – через прохідну вони прямували до кар’єрів ГД. Цей шлях закарбувався у пам’яті багатьох ветеранів, адже ним багато років тому у вахтовках вони їздили сюди на роботу.

«Дивлюся на другий кар’єр, і на радощах від нашої зустрічі аж сльози на очі навертаються. Скільки років я тут працював, скільки цікавих подій тут відбулося, а які чудові люди тут працювали, – ділиться враженнями ветеран ГД Яків Майданник. – Зараз кар’єр великий, його і оком не охопиш. Раніше він був набагато скромніших обсягів, а руда вивозилася не лише великими самоскидами, а й залізничним транспортом. Колись тут були колії, якими я їздив, бо був машиністом тепловозу. У ГД я пропрацював з 1961-го по 1990-й роки».

Уважно роздивляється навкруги і Любов Братченко. За 25 років роботи в ГД вона працювала на різних посадах, була й заступником начальника цеху товарів народного споживання (був і такий колись), інженером-технологом в управлінні капітальних та поточних ремонтів, займалася профспілковими справами. «На території комбінату я не була 10 років. Свого часу я була майже у кожному куточку, у кожному підрозділі гірничого департаменту. Тож мені зараз дуже цікаво побачити зміни, які тут відбулися, – говорить Любов Опанасівна. – Для мене наш департамент, наче родина, кожен працівник –  рідна людина. Хочеться, щоб ГД і далі розвивалося, щоб наші чоловіки повернулися з війни живими та здоровими і продовжили таку важливу справу гірників».

Біля оглядового майданчика гостей зустрічав Олег Кравченко, начальник рудоуправління ГД: «Ветеранам ми показуємо розвиток гірничих робіт у кар’єрі № 2-біс та техніку, яка зараз застосовується у роботі. Це бульдозер, навантажувач Комацу, Катерпіллер-самоскид вантажопідйомністю до 150 тонн. Деякі ветерани вже знайомі з цією технікою, та є й ті, яким вона у новинку. Ветерани ставлять багато запитань, їм все цікаво. Ми також розповідаємо їм про розвиток  кар’єрів, сучасні технології, які ми застосовуємо».

Особливу увагу до техніки виявив Микола Долгорук, він був водієм величезного самоскида Комацу. «На пенсію я пішов у 2005 році, – говорить Микола, – здається, що це було й не так давно, але пройшло вже 20 років. Як же мені приємно знову тут бути, бачити рідну техніку, яка стала ще сучаснішою та зручнішою. Я дуже хочу посидіти за кермом цього велетня та знову відчути його міць. Хочеться подякувати керівництву гірничого департаменту за таку можливість – згадати минуле, побачити сучасне, поговорити про майбутнє – це справжній подарунок на день народження ГД для усіх нас».

Анатолій Лещенко працював у ГД з 1973 по 2006 рік. Тут він пройшов шлях від електрика до заступника головного енергетика рудоуправління гірничого департаменту.

«Який розмах, який масштаб кар’єру, майданчик під велику техніку, оновлені, надійні електричні лінії! Все для мене нове, цікаве. Я переважно працював у третьому кар’єрі. Пам’ятаю, як до нас прийшли перші великовантажні Комацу, інша спецтехніка, як ми її опановували, як за допомогою неї ми розширювали  промислові майданчики. Наша справа продовжується та вдосконалюється, і це дуже тішить».

Ветерани підприємства побували ще й на рудозбагачувальній фабриці № 2, де виробляється концентрат високої якості. Також вони відвідали музей історії нашого підприємства.

«Без історії, людей, які її створювали, не буває майбутнього. Тому наші перші гості на день народження ГД – це ветерани, – говорить Андрій Левицький, директор технічний гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». – Ми дуже вдячні цим людям за їх працю, за той фундамент надійності, який вони заклали для розвитку нашого виробництва. Сьогодні лунало багато цікавих розповідей про людей ГД, згадувалися цікаві та значущі події минулого. Ми почули історію про те, як запускалася в роботу наша друга рудозбагачувальна фабрика, скільки концентрату вона тоді випускала, як розроблялися кар’єри, яка техніка тут застосовувалася тощо. Важливо, що ветерани завжди охоче ділилися своїм досвідом з молодим поколінням. Ви б бачили, з якою радістю та теплотою молодь у цехах зустрічала своїх вчителів. Хочеться побажати нашим ветеранам здоров’я, довголіття і мирного неба, щоб війна скоріше скінчилася, і наше підприємство набуло нових сил, можливостей та перспектив».

Категорії
Новини

#ГазетіМеталург70

Як прийнято казати зараз у соцмережах, це допис любові. Ну, добре, якщо хочете більш журналістською – стаття любові. Так, саме любові, бо віримо: вона переможе за усяких умов, часів і обставин. Тож сьогодні, 1 серпня 2022 року, у день 70-річчя газети «Металург» ми відкрито заявляємо про любов до своїх читачів, до нашого славетного підприємства, чудового міста і незламної суверенної України.

Отже, 70 років. Треба глибоко вдихнути, щоб осягнути, наскільки це багато! І ще, якщо чесно, не знаю, як вмістити ціле життя газети в одну статтю. Тут цілий роман можна написати. А з прізвищ усіх, хто тут працював, вийде довжелезний список гордості криворізької і української журналістики. Олександра Тарнавська, Іван Авраменко, Леонід і Роман Карнаухи, Тетяна Воронова, Галина Головінська, Ольга Захарченко, Геннадій Омельницький, Володимир Стецюк, Олег Павлов, Анатолій Приходченко, Анатолій Ковальчук… Це лише краплинка в морі, адже цей список можна подовжити до десятків сторінок, а якщо додати усіх рабкорів, технічних працівників – то й до сотень дійде. Ми вдячні всім, хто писав до газети, хто її верстав, хто її друкував у різних друкарнях України, хто її розповсюджував. І, звичайно, всім, хто читав.

Змінював назву завод, змінювався час, навіть країна змінилася, змінювалися люди, що тут працювали і працюють, змінювалось обличчя газети та її зміст – але вона була і є провідником металургів і гірників (та й усіх мешканців міста) у світ новин і цікавих людей.

Так, ми добре розуміємо, що у корпоративного видання є пріоритети та цілі, які відображають діяльність компанії – лідера виробництва сталі у світі. Ми добре розуміємо, що в нас є ім’я! Ім’я з історією, яке добре знають не тільки у рідному місті, а й в Україні. Були часи, коли «Металург» «входив» у дім майже кожного криворіжстальця. 40 тисяч екземплярів за відкритою передплатою, погодьтеся, не жарти як для заводської багатотиражки. Ми цінуємо кожного свого читача, навіть якщо нас критикують, навіть якщо читають тільки заголовки або роздивляються тільки фото. Ця газета завжди була і залишається голосом комбінату – для працівників, для їхніх родин, для мешканців міста – та каналом зворотного зв’язку для менеджменту підприємства.

Редакція газети, 2007 рік. Фото з архіву “Металургу”

Війна внесла корективи в наше звичне життя. Вона почалася 24 лютого в четвер – у день виходу газети, лише кілька годин по тому, як редакція закінчила роботу. Це виявився останній друкований на папері випуск (хоча крапку ми тут ще не поставили). Ситуація була складна і незрозуміла, але ми зосередилися, переорієнтувалися, згуртувалися – і газета продовжила виходити до своїх читачів у вигляді наших цифрових оперативних піксельних випусків вже двічі на тиждень. Згодом ми повернулись до щотижневика трохи в іншому форматі. І найголовніше – за ці безпрецедентні півроку ми запустили наш сайт metalurg.online! Ми довго готувалися до цієї події, але війна стала каталізатором і пришвидшила старт. І все для того, щоб наш читач не залишився в інформаційному вакуумі сам на сам з невідомістю, невизначеністю. Щоб кожного дня розповідати вам про неймовірних людей поруч, про особисті для кожного гарячі точки, офіційну інформацію, важливі новини.

Своє 50-річчя “Металург” відзначав з колегами з криворізьких ЗМІ. Фото з архіву газети “Металург”

Ми вдячні кожному, хто хоч раз читав «Металург». Ми вдячні кожному, хто читає «Металург» постійно. Ми навіть вдячні кожному, хто ще прийде до нас в майбутньому. Для нас дуже важливий зворотній зв’язок – не лише коли хвалять, а й коли критикують, радять, радяться, навчають, розповідають, діляться емоціями. Шановний читач, усі ці 70 років – були для тебе! І для нашого підприємства – і в часи розквіту, перемог, і в часи криз, і навіть у воєнні часи, такі як зараз. Щиро віримо, що разом ми здобудемо ще не одну перемогу, звісно, з найголовнішою Перемогою, яку всі чекають!  Тож до зустрічі на сторінках сайту і в нових випусках газети.

Ваш «Металург»

P.S. І до речі, ви ж не забули про можливість виграти чудовий подарунок до дня народження «Металурга»? Саме для вас ми запустили цікаві конкурси. Тож беріть участь (деталі тут) і до зустрічі на сторінках газети.

Анастасія Тарнавська, начальник відділу з навчання персоналу «АрселорМіттал Кривий Ріг», онука Олександри Пилипівни Тарнавської, першої редакторки газети «Металург» у 1952-1980 роках:

– «Честь та совість комбінату». Саме так називали Олександру Пилипівну Тарнавську, мою бабусю, і серед керівництва, і серед працівників. Саме за її чесність та принциповість у публікаціях (до речі, писала Олександра Пилипівна не лише для «Металурга», а для видань по всьому Радянському Союзу). Неодноразово її навіть до КДБ визивали, адже в ті часи все написане піддавалося жорсткій цензурі. Та вона нічого і нікого не боялась, завжди відстоювала кожне слово.

“Металург” у першу десятирічку. У центрі – Олександра Тарнавська, перший редактор газети

Олександра Пилипівна добре знала колектив підприємства, була частим гостем у цехах, спілкувалась з людьми. Вона вміла визначити в колективі неформального лідера (як зараз кажуть – лідера думок) і тоді писала про цю людину статтю. Інші читали – і намагались брати приклад з героя замальовки. Так за допомогою газети Тарнавська багатьом людям дала шлях в майбутнє.

Як згадують мої батьки, в домі завжди було багато людей. Особливо після святкових демонстрацій  – перші особи комбінату завжди приходили, обговорювали плани, вітали зі святами, радилися. Бабуся дуже любила свою сім’ю, але все ж робота для неї мала дуже велике значення. Саме в журналістиці вона вбачала своє призначення, а як редактор «Металургу» могла зробити багато корисних справ. Я дуже рада, що її пам’ятають в нинішній редакції. Відчуваю свою (хоч і невелику) причетність до історії газети, завжди із задоволенням читаю «Металург». Бажаю редакції в день 70-річчя удачі, не втрачати оптимізму і завжди бути на хвилі подій.

Олег Павлов, редактор газети «Металург» в 1984-1994 роках:

– Ювілей – це коли ти ще живий, а тебе вже завалюють квітами. Згадую, один з етапних ювілеїв – сорокаріччя «Металлурга» – ми відзначили у Лазурному. Там була об’єднана команда «Металурга» і його додатку – «Криворожских відомостей». Команда-легенда. Найкраща. Вже тоді серед нас була школярка Тетянка Коротченкова. Вибачте – пані редакторка сьогодні!

Пам’ятаю, як я приходив з 4-го, а частіше – з 5-го поверху адмінкорпусу, в якому розташовувалася і редакція, кидав хлопцям: «Працюємо!» – і сідав у своєму міні кабінеті висмалити пів пачки цигарок – після «очередной выволочки» від керівництва. Ми хотіли бути цікавими і чесними, незважаючи навіть на керівництво, і це було головним в нашому житті.

Редакція на рубежі 1990-х. Фото з архіву “Металургу”

Багато у чому ми були першими. Піднімали теми, до яких наприкінці 80-х – на початку 90-х ніхто у Кривому Розі не торкався: наркоманія, вулична дитяча проституція, так звані «бега», тобто підліткові війни між районами, рейдерство, розстріли в роки війни на шахті №5… Ми започаткували додатки (які дуже дратували різного роду бюрократів), в тому числі і щомісячні літературні випуски, з яких виріс альманах «Саксагань». Ми зареєструвалися як обласна газета і по відкритій підписці набирали до 38 тисяч читачів – славна багатотиражка! Наші кореспонденти вели репортажі з охопленого вогнем війни Придністров’я, з розбудови селищ навколо 30-километрової зони після аварії на ЧАЕС, з виводу військ з Афганістану і руйнування селем кишлаків після землетрусу там же, у Таджикистані. Ми писали для людей! І це надихало! І надихає! Сьогодні я дуже радий привітати нинішню редакцію «Металурга» з 70-річчям і побажати колективу натхнення і удачі!

Редакція, 2006 рік. Фото з архіву “Металургу”
Редакція газети “Металург” у складі корпоративних комунікацій “АрселорМіттал Кривий Ріг”, День металурга і гірника-2021. Фото з архіву редакції