Позначка: ЛМЗ

Категорії
Новини

Чому один за всіх – краще, ніж всі за одного

Фахівці Ливарно-механічного заводу модернізували горизонтально-розточний верстат з ЧПУ в ремонтно-механічному цеху № 1.

Цей верстат у цеху називають «центровим» та головним. Він один здатен замінити одразу декілька верстатів: токарний, свердлувальний та фрезерувальний. Це саме той випадок, коли один за всіх – краще, ніж усі за одного. Цей верстат дозволяє прискорити процес та покращити якість обробки деталей, різних за формою та складністю, і при цьому сприяє зниженню собівартості цих процесів. Цікаво, що одразу верстат не був обладнаний ЧПУ і мав ручне керування. Системою числового програмного управлінням його обладнали у 2005 році. Але з роками і ця система вимагала заміни та оновлення.

«Цей верстат надзвичайно важливий для нас, адже саме на ньому ми виконуємо обробку сталеливарних ковшів і таких деталей, як, наприклад, великі конуси засипних апаратів доменних печей, зірки для аглоцехів, пластинчаті гаки на розливальні крани конвертерного цеху, – розповідає начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний. – Уявіть собі, що всю механічну обробку раніше потрібно було виконувати на різних верстатах крок за кроком, залучати кілька верстатників. Тоді горизонтально-розточний верстат з ЧПУ став для нас справжнім помічником, «стрибком» вперед. Але за майже 20 років роботи система ЧПУ застаріла і фізично зносилася: висохли старі плати, мікрочипи, мікросхеми. Із 24 годин на добу верстат працював шість, а вісімнадцять перебував у ремонті. Тому ми й вирішили осучаснити нашого «центрового». За два тижні ми замінили його мозок – систему ЧПУ – на новішу та сучаснішу».

Вже не один рік працює на цьому горизонтально-розточному верстаті верстатник Іван Тарнопольський. Саме він чи не найкраще за усіх зміг оцінити зміни у роботі свого потужного «партнера».

«Серед деталей, які ми обробляємо на цьому верстаті, – гаки на розливальні крани конвертерного цеху. І найскладніше у їх обробці – це обробка вигину гака, – говорить Іван. – Без цього верстата обробка проводилася б вручну слюсарями-ремонтниками протягом 15 змін! А зараз за допомогою верстата це можна зробити за дві зміни. Звісно ж, і якість та точність годі й порівнювати. На табло верстата я бачу зображення поверхні, що обробляється згідно з завданою програмою у реальному часі. Якщо в мене є зауваження, то я можу все скорегувати ще на проміжному етапі. А раніше я б отримував деталь з браком на виході і все довелося б переробляти наново. Та й сама обробка – це наче порівнювати тесання сокирою по дереву чи роботу стеком скульптора по глині. До пам’яті верстата можна вносити чималу кількість програм, щоб потім просто обирати потрібну і працювати, як кажуть, по-накатаному. Впевнений, що з модернізованим верстатом нам будь-які замовлення до снаги!»

Категорії
Наші люди

Не кожному культуристу молот до снаги

Цей вислів відображає сутність ковальської професії, на секретах якої добре знається коваль на молотах та пресах ремонтно-механічного цеху № 1 Дмитро Юрченко, нагороджений відзнакою «Честь та гордість «ЛМЗ».

Ковалів ще з давніх-давен наділяли певними магічними рисами, адже щоб підкорити твердий метал, змусити його зігнутися, розтягтися, набути необхідної форми треба дійсно бути трошки чарівником. Оця казковість колись й стала вирішальною при виборі майбутньої професії для коваля Дмитра Юрченка.

«Моя мати працювала на заводі інженером з охорони праці, батько на шахті гірничим майстром. Мама частенько брала мене з собою на роботу (тоді це було дозволено), і я бачив, як ллється розпечений метал. Це видовище одразу мене дуже вразило, – розповідає коваль на молотах та пресах РМЦ-1 Дмитро Юрченко. – Але спочатку я пішов навчатися на слюсаря. Та від долі не втечеш. Через пів року в училищі відкрилася нова спеціальність «Машиніст на молотах та маніпуляторах». Оце вже було моє! Я перейшов вчитися нової професії. Вже понад 30 років я працюю на заводі і пишаюся тим, що працюю саме ковалем. Всередині мене, напевне, якийсь магніт, адже мене так і тягне до заліза. А якщо серйозно, то моя професія важка. Вона вимагає не стільки навіть фізичної сили, скільки творчого «ока», раціонального мислення та спеціальної техніки виконання. Тож не кожному культуристу молот до снаги. Один з перших моїх вчителів коваль Едуард Симонов починав мене навчати з простого, наприклад, як підняти заготовку. Не бери «на пупа» казав він, сила тут не допоможе, треба технікою брати. А скільки ще нюансів у нашій справі! Не силою, а розумом – ось головний наш принцип».

Коли Дмитро прийшов до цеху, то починав з однотонного молоту. Зараз він керує семитонником. Тоннаж зростав разом з досвідом, жартує коваль. На семитонному велетні можна кувати складні великі деталі, як, наприклад, вал-шестерні, конвеєрні та канатні кранові барабани. Асортимент необмежений, говорить Дмитро. От тільки треба все враховувати до дрібниць: марку сталі, її хімічний склад, температуру, за якої вона з «впертого» міцного металу перетворюється на податливий матеріал.

«На коваля-майстра потрібно вчитися роками, вміти читати креслення, знатися на хімії, фізиці, вправно вправлятися з потужним промисловим молотом. Та найголовніше, як на мене, любити свою професію, – говорить Дмитро Юрченко. – Людину можна навчити якимось технічним навичкам, а от без тяжіння до ковальської професії у нас ніяк. Інакше ти перетворюєшся на автоматичний конвеєр. Я вважаю, що коваль – це творча професія. Ми можемо викувати усе. От якби ще можна було на моєму семитоннику Перемогу викувати!»

На початку активної фази вторгнення Дмитро перебував з родиною в Італії. Він міг би не повертатися в Україну, та прийняв інше рішення.

«Зараз моя родина за кордоном. Я дуже сумую за дітьми та онуками, – розповідає Дмитро Юрченко. – Але мій дім тут. На роботу я завжди поспішаю із задоволенням. Рідний цех, колеги – це дуже важливо для мене. Зараз мої колеги-підручні Василь Отверченко та Роман Операйло служать у лавах ЗСУ. Переживаю за хлопців, адже без них нам непросто. Промисловий коваль біля молота ніколи не працює один. В моїй команді машиніст молота та кілька підручних. Один працює біля печі, дістає заготовки та підвозить на бойок до молота, інший слідкує за геометричними розмірами, вимірює все циркулем. Коваль керує усім процесом. Але ми всі рухаємося у єдиному ритмі. За такого принципу ми впораємося з будь-яким замовленням. Зараз нам усім українцям теж треба бути разом, як єдина родина, і тоді нас точно нікому не перемогти».

Категорії
Разом з Україною

Конкурс “Різдвяна казка”:Казка про Добрий та Злий вогні”

«Металург» продовжує публікували казки-переможниці. Цю казку написала родина Герасимюків – мама Тетяна працює фахівцем служби з комерційних питань та договірної роботи Ливарно-механічного заводу, тато Артем теж працює з металургійним обладнанням, хоч і не нашому підприємстві, а 3-річний Микитка ходить до садочка і дуже любить новорічні свята. Їхну командну роботу оцінило журі, тож родина посіла 2-ге місце у конкурсі.

Світ від вікна у цьому будинку розганяв темряву і кликав до себе. Одразу було помітно, що там тепло та затишно. На віконці плямиста цариця (а саме такою вважала себе домашня кицька Василина) виблискувала оченятами і всім своїм виглядом підтверджувала – так, тут оселилися тепло та затишок.

Родина заходилася вбирати лісову красуню у казкове вбрання.

«Матуся, а я читав, що вогонь ще з давніх-давен зігріває людей. То він добрий? А чому говорять, що вогонь може бути небезпечним? Чому тоді вогонь руйнує та вбиває? А який він насправді?»

«А насправді є два брати Вогні. І колись вони разом жили з людьми. Але згодом їхні шляхи розійшлися».

Андрійко ближче підсунувся до мами, в його очах затанцювали маленькі вогники – маленькі бісики, як їх ще називала мама.

«Перший брат – Добрий вогонь – спочатку оселився в печері з людьми. Люди приносили йому їжу – дрова, а він допомагав їм приготувати страви та зігрітися. Одного вечора Добрий вогонь помітив, як від його сили плавиться метал. «О, так з нього ж можна щось робити, щоб моїм людям було зручно добувати їжу, а якщо подумати, поміркувати, так можна й будинки будувати», – подумав він…

«А де тепер Добрий вогонь? От ми ж живемо у будинку, а я його лише під час спалаху сірника бачив. Ну, ще коли ми з татком у похід ходили, то багаття розпалювали, щоб картоплю засмажити».

«Добрий вогонь зараз працює разом з татом та його друзями. Ось дядя Микола в кар’єрі видобуває руду, з неї тьотя Олена та її колеги виготовляють концентрат. А потім з нього татко разом з друзями плавлять сталь. Ось там Добрий вогонь і працює. Недаремно ж біля печей так гаряче. А сталь – це добре, це живе, це те, що є у наших будинках, у мостах, у суднах, у твоєму улюбленому потязі, яким ти зазвичай мандруєш до Карпат. Сталь та Добрий вогонь – давні друзі».

У будинку було так приємно та затишно, що просто не вірилося, що десь ще є інший брат – Злий вогонь. Та звуки сирен нагадали, що він причаївся поряд.

Злий вогонь пішов до злих людей. Він спочатку разом із загарбниками спалював житло людям. А потім почав допомагати їм створювати зброю. І зараз це він є у тих снарядах та кулях, які летять на нашу землю.

«Мамо, але ми ж його переможемо? Наш Добрий вогонь сильніший?» (маленькі рученята хлопчика стиснулися у кулачки).

«Ну, звісно ж! Бо серед наших захисників не лише твій хрещений Саша, а й тисячі наших хоробрих героїв. І Добрий вогонь теж. Він зараз оберігає хлопців та дівчат в окопах та бліндажах. Він робить їхню зброю потужною і непереможною. Це саме Добрий вогонь палає в серцях наших героїв».

«І у наших, матуся, і у наших серцях!»

«Звісно, синку. І тому ми переможемо».

Матуся пішла на кухню. Спалахнув сірник, і добрий вогонь розпочав свою роботу – треба ж підігріти їжу для своїх героїв. Незабаром відчиняться двері і додому повернеться з роботи тато. Він, до речі, сказав, що буде з гостями – з фронту повернувся Сашко, а з ним і наш друг Вогонь. Тепло Доброго вогню поступово наповнювало будинок. Вогонь обіцяв що буде не сам, а з подругою – Перемогою. Таким гостям в цьому будинку завжди раді.

Категорії
Новини

В боях за незалежність країни загинув Леонід Кабаков

Герой працював формувальником ручного формування у фасонно-сталеливарному цеху Ливарно-механічного заводу.

Леонід приєднався до колективу ФСЛЦ незадовго до початку повномасштабного вторгнення. З перших днів його роботи у цеху було помітно, що він  вміє і хоче працювати за професією формувальника. Колеги говорять, що Леонід був доброю, щирою, відкритою людиною.

«Помітити Леоніда Кабакова у поганому настрої було практично неможливо, – згадує начальник формувальної дільниці ФСЛЦ Дмитро Вавренюк. – Завжди з усмішкою, завжди енергійний, він заряджав усіх на позитив. Леонід допомагав і підтримував колег. «Все у нас буде добре, з усім впораємося» – це була його коронна фраза. У листопаді 2022 року Леоніда Кабакова мобілізували до лав ЗСУ. Потім ми дізналися, що він зник безвісти. Ми до останнього сподівалися, що він залишився живим. Та, на жаль, отримали звістку, що герой загинув поблизу Берхівки у Донецькій області. Для колективу цеху це непоправна втрата».

У загиблого героя залишилася родина. Без батька зростатиме донька.

Співчуваємо, сумуємо, пам’ятаємо!

Категорії
Новини

Секрети тюнінгу актової зали

Після 15 років простою «на паузі» знову відчинила свої двері актова зала ремонтно-механічного цеху № 2. З ініціативою оновити залу виступили працівники цеху, вони ж власноруч і виконали її ремонт. Тепер тут відзначатимуть урочисті події, проходитимуть масштабні навчання і заходи із загального інформування працівників РМЦ-2.

«Ми вирішили не чекати, що хтось прийде і зробить щось замість нас, – розповідає начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – За косметичний ремонт зали взялися самі. У вільний від роботи час слюсарі-ремонтники ремонтно-збиральної дільниці пофарбували стіни та відкоси, поклали лінолеум. Наші колежанки прибрали та прикрасили залу, бо саме тут ми вирішили урочисто нагородити працівників до 55-річчя цеху. В інших приміщеннях, наприклад, у класі технавчання, одночасно може зібратися до 20 осіб. Але часто потрібно зібратися більшим колективом для розв’язання робочих питань – усією зміною, а це понад 100 працівників. У прийми, як кажуть, не находишся, тим більше, що ми й самі маємо велику залу. Чому б нею не користуватися? Тепер актова зала набула зовсім іншого вигляду. Але і на цьому ми не зупиняємося. Хотілося б ще оновити меблі та повісити нові жалюзі на вікна, щоб остаточно завершити «тюнінг». За фінансової можливості ми зробимо і це. Досвід показує, що все можливо, треба мати лише бажання, не чекати, а взятися і зробити це власноруч».

Оновилися й інші приміщення цеху. Наприклад, на замовлення РМЦ-2 працівники «Стіл Сервісу» відремонтували кімнати майстрів підготовки виробництва та розподільників робіт.

Категорії
Наші люди

Про щастя на кінчику пензля

П’ять років тому фрезерувальниця ремонтно-механічного цеху № 2 Ливарно-механічного заводу Тетяна Алхімова взялася за пензель. Це була випадкова зустріч з мистецтвом живопису. А зараз вона не уявляє своє життя без цієї справи.

Як не дивно, її робота фрезерувальника біля верстата дуже схожа з роботою з полотном та фарбою. Побач незриме, відсікай зайве, дійди до суті й отримаєш справжній скарб – цими принципами керується Тетяна і в роботі, і під час заняття своїм хобі.

«Я любила малювати ще в дитинстві, напевно, як усі діти, – розповідає Тетяна Алхімова, – але ніколи не вчилася живопису професійно. Але я завжди із задоволенням відвідувала виставки, могла годинами роздивлятися картини. Напевне, живопис просто вичікував певного часу, аби захопити мене. Приблизно п’ять-шість років тому мені на очі потрапив допис у соцмережі про те, як одна з дівчат відвідала майстер-клас з живопису. Я теж вирішила спробувати. З майстер-класу я вже вийшла іншою людиною. Досі зберігаю мою першу картину – тюльпани. Нарешті я відчула себе щасливою людиною».

Сьогодні у творчому доробку Тетяни багато картин у різних техніках. Вона любить експериментувати, але найбільше їй до душі акварельний живопис. Її роботам притаманні прозорість та насиченість світлими та яскравими  фарбами. Картини Тетяни, як говорять її колеги, роблять людей щасливими. «Мистецтво змиває пил повсякденності з душі», – казав Пабло Пікассо. І це найголовніше для мисткині – щоб її роботи дарували людям радість та світлі почуття.

«Для мене найбільша подяка за мої картини – це коли людина живиться з моїх робіт позитивом, коли говорить, що це саме її картина, для і про неї, – говорить Тетяна Алхімова. – Наприклад, на початку війни я намалювала янгола для дівчини-волонтера з Ужгорода. Ми й зараз спілкуємося, і дівчина захоплюється цією картиною. Я взагалі кожну свою роботу комусь присвячую. Ось подивлюся, познайомлюся, і в мене народжується, якою буде картина саме для цієї людини. Щоразу намагаюся малювати краще й краще, а для цього потрібно багато навчатися. Тому стараюся не пропускати жодного майстер-класу. Я наполеглива і в роботі, і у навчанні живопису».

Можливо, через це з початком війни Тетяна перші пів року взагалі не малювала. Вона говорить, що може писати лише тоді, коли відчуває позитивні емоції. З часом жінка знову взялася за пензля. І знову в її роботах заграли яскраві фарби.

Наразі Тетяна мріє взяти участь у великій виставці митців-художників. І щоб серед її робіт обов’язково була картина, присвячена перемозі України. Її вона намалює виключно світлими фарбами.