Позначка: ментальне здоров я

Категорії
Новини

Як не отруїтися у соцмережах

Сьогодні поговоримо про хейт, якого з початку повномасштабної війни у соцмережах побільшало в рази. Чому люди займаються ним, про причини цього явища та можливості уникати віртуального цькування розповідає психологиня підприємства Олена Шевчук.

Переглядаючи соціальні мережі або тематичні сайти ми часто заглядаємо у  коментарі, адже цікаво, що люди думають стосовно тієї чи іншої події. Але все частіше трапляється так, що відгуків «по темі» ми бачимо в коментарях дуже мало. Замість корисних порад чи думок  людей щодо наданої інформації, на автора або героя новин «виливається» потік звинувачень, гнівних висловлювань, які досить часто зовсім не стосуються опублікованого. Інколи люди опубліковують безпідставні, необґрунтовані образи. До того ж побачити, хто їх пише буває дуже складно, адже автори таких коментарів приховують дані про себе.

«Знайома ситуація? За статистикою, майже кожен другий користувач соцмереж ставав жертвою агресивних коментарів, які ми називаємо хейтом. З англійської хейт перекладається, як ненависть. Расизм, сексизм, ейджизм – це його різновиди. Хейт може бути спрямований як на людину, її діяльність, зовнішність, так і на подію або іншу інформацію, – говорить Олена Шевчук. – За часи повномасштабної війни ми стали більш емоційними, подекуди роздратованими. Це дуже помітно по соцмережах – деякі люди виливають свої емоції у гнівних коментарях під постами, звинувачують когось у чомусь. Хейтер вважає, що у віртуальному просторі він залишиться анонімним і за свої слова  не буде нести відповідальності. Деякі коментатори створюють акаунти без реального фото та імені, сподіваючись, що їх не ідентифікують. Дійсно, звичайним людям це справді важко зробити. Але це під силу відповідним службам, коли люди звертаються до правосуддя з вимогою про захист честі та гідності».

Варто також знати, що образливі коментарі хейтера можуть спонукати інших реагувати також агресивно. Таким чином ми самі створюємо замкнене коло негативу, яке може посилити нашу емоційну напругу, і навіть вплинути на фізичний стан, адже відомо, що більшість хвороб виникають через нерви. Тому психологиня радить уникати хейтерів, не вступати з ними у віртуальні конфлікти, щоб зберігати свій психологічний стан.

Чому люди стають хейтерами?

Психологи вбачають декілька причин такого явища. Деякі люди за допомогою хейту виплескують свої негативні емоції.

Інші легко критикують, засуджують та пишуть гидоти через брак емпатії (здатності співпереживати). Часто до хейтерів, піддавшись «стадному» інстинкту, підключаються й інші дописувачі, які ще більше розгойдують негативну ситуацію, розвиваючи хейтерський напад.  

Також злісні коментарі можуть ставати розвагою і засобом боротьби з нудьгою.

Деякі люди здійснюють віртуальні напади через агресію або заздрість до успіхів та можливостей інших людей.

До хейтерства також приводять особисті проблеми, наприклад, низька самооцінка, стрес і пережитий травматичний досвід. Тому хейтери використовують інтернет як платформу для вираження власних переживань і незадоволення життям.

Та й взагалі, є люди, які не можуть жити без скандалів і сварок. Це провокатори або енергетичні вампіри. Їхня мета – створити конфлікт, зачепити за живе, вивести людину з рівноваги, тому вони б’ють по слабких місцях і переходять на особистості.

І ще один вид хейтерства – професійний, коли віртуальні отруйники виконують чиєсь замовлення на психологічне знищення особистості або створення та розвитку негативної суспільної думки щодо різних подій. Це вже про інформаційні війни.

Правила нетоксичного спілкування в соцмережах

Як підкреслює психологиня, варто пам’ятати, що соцмережі – це не паралельний світ, а продовження реальності. І будь-які ваші слова інші можуть використати проти вас. Тому перш ніж нападати на інших, потрібно подумати про наслідки, адже йдеться і про вашу репутацію.

Відрізняйте хейт від критики, бо це абсолютно різні речі. Критика є конструктивною, а мета хейту – приниження та цькування.

Якщо ви приходите на іншу сторінку, то ви є гостем там і маєте підпорядковуватися правилам поведінки власника цієї сторінки.

Висловлюйте лише конструктивну інформацію, не переходьте на особистості, уникайте зливання ваших емоцій.

«Вчиться визнавати власну неправоту, – продовжує Олена Шевчук. – Буває, що людина перебуває у важкому емоційному стані, можливо, вона пережила травматичну подію або втратила когось і через це не змогла стриматися. На моєму досвіді було таке, що людині зробили зауваження щодо її поведінки. Хочу зауважити, що її не почали ображати у відповідь, а нагадали про правила спільної комунікації. І ця людина попросила вибачення. Вона хотіла і надалі залишатися у спільноті та прийняла її правила. Важливо пам’ятати, що доброзичливих та адекватних людей у соцмережах більше, ніж хейтерів. Просто останніх ми помічаємо частіше, адже вони голосніші».

Фото з відкритих джерел.

Категорії
Новини

Цілитель душ

Так у перекладі з давньогрецької переводиться лікар, який займається діагностикою, лікуванням та профілактикою психічних захворювань. У медичному центрі ПП «Стіл Сервіс» цю роботу здійснює лікар-психіатр Єлізавета Пономаренко.

Без блекаутів у голові

Пам’ятаєте фразу з відомого кінофільму: «Голова – предмет темний і дослідженню не підлягає»? Сучасна психіатрія спростовує це. Ця наука допомагає людині виявити психічні захворювання на ранніх стадіях і, якщо треба, провести медикаментозне лікування.

На жаль, війна значно вплинула на психічний стан більшості з нас. За даними міністерства охорони здоров’я України близько 60 відсотків українців потребують такої допомоги.

«Можна? Я до вас на консультацію». Подібну фразу Єлізавета Пономаренко за рік чує понад 10 тисяч разів, адже вона оглядає майже 75 відсотків працівників наших підприємств, які працюють у небезпечних умовах. Серед них фахівці коксохімічного виробництва, електрики, газорятівники, ті, хто працює на висоті, має справу з агрегатами під високим тиском, водії автотранспортних засобів, машиністи потягів тощо. Для представників таких професій огляд лікаря-психіатра під час щорічного профогляду є обов’язковим. Це є особливою вимогою з охорони праці.

«Прийом у мене – це не просто формальна обов’язкова процедура. Це уважна бесіда з кожною людиною плюс лабораторні дослідження аналізів. Коли тільки працівник заходить в кабінет, я вже звертаю увагу на його зовнішній вигляд, поведінку, адекватність. Звісно, перше враження оманливе, більш детально ти розумієш психічний стан людини вже при спілкуванні. Але досвід допомагає мені одразу помічати, чи є проблема. В цілому ж прийом у психіатра допомагає встановленню придатності працівника до роботи, виявленню на ранніх стадіях психічних патологій, запобігає розвитку важких психічних захворювань.

Хочу довести кожному, що будь-яка людина може у нас розраховувати на вчасну допомогу, до того ж без якихось ярликів або так званих чорних міток, як дехто може вважати, спираючись на стереотипи минулих часів», – говорить  Єлізавета Пономаренко.

Візитка

Психіатрією Єлізавета Миколаївна займається понад 40 років. Вона закінчила Донецький медичний інститут, свій робочий шлях починала з інтернатури по психоневрології. Цей напрямок роботи поєднував психотерапію та наркологію. Це визначило подальшу діяльність Єлізавети Пономаренко, згодом вона працювала лікарем-наркологом у структурі МВС, у Криворізькому наркологічному диспансері, де допомагала людям позбавлятися від алкогольної та наркотичної залежностей. Увесь час вона вела активну профілактичну роботу з цього напрямку та продовжувала опановувати нововведення у психіатрії. У медичному центрі нашого підприємства Єлізавета Миколаївна проводить попередні, періодичні та позачергові психіатричні огляди, зокрема на предмет вживання психоактивних речовин – наркотиків та алкоголю.

Психолог, психотерапевт і психіатр – у чому різниця?

«Дуже часто ці поняття плутають, але різниця є, – продовжує Єлізавета Пономаренко. – Психологи – це не лікарі, вони не ставлять діагнози і не призначають медикаменти Словами та вмінням вислухати психологи допомагають людям, у яких виникли певні емоційні труднощі через життєві та побутові ситуації.

Психотерапевти – це вже лікарі, які знаходять причини психологічних розладів на підставі спеціальних методик, допомагають людині позбуватися глибинних психологічних проблем. До речі, психотерапевти мають право призначати певні групи препаратів.

Психіатри, такі, як я – це медики зі спеціальною підготовкою у галузі психіатрії. Вони займаються повноцінною медичною діагностикою та лікуванням психічних розладів різного ступеня тяжкості, відстежують реакцію пацієнта на ліки та коригують терапію. Хочу зазначити, що саме психіатр має справу з серйозними психічними розладами, серед яких, наприклад, думки про суїцид, різкі зміни у настрої або поведінці, галюцинації або ілюзії, бажання ізолюватися від суспільства тощо».

Ну, за здоров’я!

Окреме питання – це профілактика алкоголізму та наркоманії. Як правило, люди дуже применшують кількість вживання алкоголю. Але у розмові лікарю стає зрозумілим, чи є схильність у пацієнта до алкоголізму, в тому числі побутовому. Як розповіла Єлізавета Миколаївна, найчастіше буває так, ввечері у п’ятницю або у суботу людина розслабилася із чаркою після важкого тижня. У неділю – ні-ні, адже знає, що у понеділок на роботі її перевірять на алкоголь. І так може тривати роками, за які у людини виробляється алкоголічна залежність, виникають різні хвороби, в тому числі і психічні. Лікаря і досі дивує, коли людина, по факту,  п’є отруту, але бажає собі та іншим здоров’я.

Коли над проблемами працювати, вони вирішуються

«Що, мені треба йти до психіатра? Я ж не хворий?» Раніше часто можна було чути подібні вигуки. Зараз ставлення до психіатра змінилося. Все більше людей самостійно, а не за направленням, звертаються до психіатра. Як розповідає   Єлізавета Миколаївна, деяких навіть не виженеш з кабінету – приходять, розповідають про себе, діляться особистим. І це радує, адже люди довіряють лікарю. Інші приходять, щоб розв’язати психічні проблеми, які виникли через війну.

«Як правило, люди, які пройшли важкі бої, хто був у полоні або вийшли з окупації, поводять себе дуже тихо, вони замкнені. Я розумію, їм потрібна допомога, час, щоб пережити усе це, – розповідає Єлізавета Пономаренко. – Посттравматичний синдром – це дуже складна річ. Психічні травми можуть проявлятися як зараз, так і через багато років. Був у мене пацієнт, який брав участь ще у Афганській війні. Він розповів, що певну відстань може долати тільки на якихось колесах, адже як тільки він ступає на землю ногами, йому здається, що позаду нього вибухають міни.

І навпаки, іноді я сама в захваті від наших воїнів-захисників. Одного разу приходить до мене молодий чоловік на протезі. Після демобілізації він знову працевлаштовувався на підприємство. Чоловік тримався впевнено, був привітним, позитивним, він буквально випромінював жагу до життя. І подібних прикладів вистачає. Люди, які багато пережили, вдячні долі за життя.

А взагалі я б кожному порадила придивитися до себе. Ракетні атаки, руйнування, смерті рідних, близьких, знайомих і не знайомих людей змінили кожного з нас. Навіть з’явився новий термін – «синдром війни». Він проявляється у панічних атаках, страхах, підсвідомому чеканні нового «прильоту», безсонні, нервування тощо. Проаналізуйте свій психічний стан. Можливо і вам потрібна допомога? Тож, розпочніть її вчасно».

Фото з відкритих джерел та з архіву Єлізавети Пономаренко

Категорії
Новини

Чи маємо ми право на «вітаміни щастя»?

Третій рік поспіль триває війна, а люди ходять у кіно та на концерти, відпочивають у кафе, відзначають дні народження, весілля та інші свята. Як ставитися до цього, коли навколо стільки горя? Чи маємо ми зараз право на радість? Ці питання викликають доволі активні дискусії, які загострюються перед святами. Чи можемо ми дозволити собі радіти під час війни розповідає психологиня підприємства Олена Шевчук.

Про чорне, біле та відтінки

Початок війни став для усіх нас шоком, всі негативні емоції одночасно були зібрані докупи і настрій у багатьох суттєво погіршився. Ще яскравіше це відчувається після поганих новин про смерть людей, руйнування міст та селищ тощо. Та довго так тривати не може (якщо це вже не хвороба), психологічний стан людини поступово стабілізується та вирівнюється.

«Коливання настрою ми добре спостерігали на початку повномасштабної війни. Одразу всі були шоковані подіями, бачили все у чорному кольорі. Але шок привів нас не до відчаю, а до злості, яка додала нам сили для боротьби. Потім ми навчилися жити в умовах війни – переживати горе та радість, займатися щоденними справами, допомагати нашим військовим. Ми почали відчувати усі барви життя, адже людський організм не може довго знаходитися у пригніченому стані. Тоді у людини починаються проблеми, як з психічним, так і з фізичним здоров’ям, вона втрачає увагу, здатність приймати рішення, знаходиться у постійному стресі, який руйнує її зсередини. На це, до речі, і розрахована ворожа ІПСО, яка спрямована на те, щоб ми якомога частіше сумували, були пригніченими, наляканими, щоб ці емоції відбивали у нас бажання та здатність боротися і перемагати. Тоді нами легше керувати та змушувати підкорятися чужій волі. Наша задача – не дати ворогу жодного такого шансу, – говорить Олена Шевчук.

Емоційна зброя

Психологиня наголошує, що радіти, відзначати свята, зустрічатися із рідними та близькими, вирушати в походи або на концерти під час війни не тільки можна, але й потрібно. Позитивні емоції надають нам нових сил для життя, роботи, для боротьби з ворогом. Ми маємо працювати і відпочивати, допомагати захисникам, берегти дітей і дарувати їм свою любов. Але прояви радощів мають бути збалансованими та доречними. Святкувати зараз треба не гучно, адже поряд можуть знаходитися люди, які в цей час переживають особисту кризу, втрату, трагедію.   

«Важливо розуміти, що радість – це енергія. Вона пов’язана з роботою нейрогормонів, які надають нам відчуття безпеки, спокою, розслаблення. Ця енергія нам дуже потрібна для відновлення, це наші «вітаміни щастя», які сприяють психологічному здоров’ю, – підкреслює Олена Шевчук. – Війна обов’язково закінчиться. Вона багато чого змінила у суспільстві та індивідуально у кожному з нас. Та життя продовжується, і всім нам  потрібно вкладати чимало сил і працювати над тим, щоб воно й надалі було гідним, вільним, позитивним. Тож, дозвольте собі бути щасливим!».

Фото з відкритих джерел.

Категорії
Новини

Тримаємо рівновагу, коли «бахкає»

Як опанувати себе під час обстрілів або після них, подолати паніку та зберегти емоційну рівновагу розповідає психологиня підприємства Олена Шевчук.

Лунає сирена. Чутно вибух. Когось починає трясти, інші впадають у ступор. Хтось одразу хапається за телефон, щоб дізнатися, що з різними та близькими, чи все з ними гаразд. Хоча за майже три роки повномасштабної війни ми й призвичаїлися жити в її складних умовах, але постійне очікування загрози та стреси під час «прильотів» добряче виснажують психіку.

«Як би ми не трималися від початку війни, але ресурс психіки не безмежний. Тож все частіше у багатьох з нас під час «прильоту» пришвидшується серцебиття, тремтять руки, підвищується тиск, пітливість, збільшується частота дихання, з’являється нудота, запаморочення, напруга м’язів, ми відзначаємо знижений контроль над власною поведінкою, а в голові виникає мільйон лячних думок. Чи знайомі вам такі відчуття? Добре, якщо ви знаходитеся дома і у вас є умови та час, щоб заспокоїтися. Але, якщо ви на роботі, та ще й зайняті у безперервному технологічному процесі? Тоді діяти треба негайно, адже ваш стан може привести до непередбачуваних наслідків», – говорить Олена Шевчук.

По-перше, психологиня радить не нехтувати сигналами тривоги. Якщо лунає сирена, краще терміново піти до укриття. Якщо ви вдома і до сховища далеко йти, то краще перечекати небезпеку у коридорі. Щоб вас не накрила паніка, краще у ці хвилини з кимось поспілкуватися. Це легко зробити, якщо поряд є люди. Та якщо ви на одинці, зателефонуйте рідним або друзям, поговоріть про буденні справи, поцікавтеся їхніми планами.

Якщо ви почули вибух і вас нервово «затрусило», діяти треба оперативно. Бажано присісти та зробити вправу на дихання.

Почергове дихання правою та лівою ніздрями допомагає заспокоїтися, прийти до тями, відчути контроль над своїм тілом. Для цього треба закрити ліву ніздрю, а правою зробити повільний вдих. Видихаєте вже лівою ніздрею. І навпаки.

Дихання зі стисненими губами. Наскільки зможете, розслабте м’язи обличчя, шиї та плечей. Закрийте рот, зімкніть губи, але не напружуйте їх. Протягом двох секунд зробіть глибокий вдих носом, а видихаєте таким чином, ніби намагаєтесь задути свічку або збираєтесь посвистіти. Цю вправу краще виконувати протягом п’яти хвилин. Вона допоможе прийти до тями та дозволить організму отримати швидке кисневе підживлення. До речі, ця вправа допомагає справитися із задишкою після бігу або підйому сходами.  

П’ємо воду. Робимо 20 маленьких ковточків, між ними коротко вдихаємо та видихаємо.

М’язова релаксація. Напружуйте та розслабляйте спочатку м’язи ніг, рук, плечей, тобто, поступово «йдіть» до голови. Сенс методу полягає в тому, що м’язи прагнуть розслаблення після сильного напруження, настає релаксація тіла, а з нею і зниження емоційних реакцій. До людини приходить стан спокою.

Ще одна вправа на м’язи. Візьміть в ліву руку та розминайте будь-який предмет: іграшку, м’ячик, сумку тощо. Це також допоможе заспокоїтись.

Якщо людину почало «трусити», то треба скинути зайвий адреналін. Вже свідомо потрусіться ще більше, це дійсно допомагає.

Почало нудити? Пожуйте щось з яскравим смаком: цукерку, жувальну гумку, якусь спецію, наприклад, гвоздику, аніс, кардамон. Якщо зникнув апетит, то треба «завести» шлунок – з’їсти яблуко, банан або інший фрукт.   

«Зараз усім нам потрібно з особливою турботою ставитися до свого психічного здоров’я, як би ворог не намагався його зруйнувати залякуваннями, фейками, обстрілами. Тримаємося, гуртуємося і залишаємося сильними. Емоційний ресурс нам ще знадобиться, коли після завершення війни ми будемо відновлювати нашу країну та повертатися до мирного життя», – сказала Олена Шевчук. 

Фото з відкритих джерел.

Категорії
Новини

Квадробери: в масках і з хвостами

Вони надягають маски тварин, чіпляють пухнасті хвостики, використовують лапи-рукавички і: нявкають, гавкають, мукають, хрюкають, іржуть, виють та бігають навкарачки в громадських місцях. Це все  про квадроберів – людей, які копіюють звички собак, кішок, мавп, вовків та інших тварин, називаючи себе  прихильниками «неофіційного виду спорту». Що це за новий молодіжний рух та як його сприймати розповідає психологиня підприємства Олена Шевчук.

Дітки без клітки

Термін «Квадробика» розшифровується як «чотири» та «аеробіка». Це нова субкультура серед дітей та підлітків (іноді і дорослих), яка поєднує фізичну активність з імітацією рухів та звуків різних тварин.

Ця течія виникла в Японії. Її засновником вважається спринтер Кенічі Іто. Чоловіка постійно називали мавпою через зовнішню схожість. Коли він був у зоопарку, його зацікавили примати. Він почав ходити на чотирьох кінцівках, а потім і бігати. Невдовзі в нього з’явилися послідовники. Оскільки займатися квадробінгом у соцмережах неможливо, діти та підлітки вийшли на вулиці. Пострибати у громадських місцях для них є можливістю у такий спосіб привернути увагу до себе.

«Захоплення квадробінгом є ознакою підліткового віку, адже це завжди про створення субкультур, – говорить Олена Шевчук. – Згадайте, як у нульових роках на вулицях міст почали з’являтися  готи, одягнені у все чорне та з розпущеним волоссям. Або емо, які надавали перевагу особливому емоційному світосприйняттю, чорно-рожевому кольору, носили яскравий макіяж та зачіски з «рваним» чубчиком. Це був виклик суспільству! Щось подібне відбувається і зараз. Тільки наразі українські діти живуть у хронічному стресі через війну. На них діє величезне емоційне навантаження, яке треба якось зняти. Гра в квадробінг, де є можливість побути кицькою або собачкою, дозволяє відволіктися від буденності, пограти і отримати приємні емоції. А ще підлітки прагнуть бути в тренді і змагаються одне з одним – у кого крутіше маска і тваринні звички. Сенс полягає в тому, щоб максимально точно передати поведінку кішки, собаки, лисиці, їжака, свині або інших тварин. До речі, звірячі рухи потребують неабиякої фізичної підготовки, витривалості, артистизму та спостережливості».

Як ставитися до цього?

Батькам квадроберів психологиня радить придивлятися до дітей. Якщо квадробінг – це лише гра для них або свого роду спорт, якщо копіювання поведінки тварин не заважає повсякденному життю, тоді з вашою дитиною все нормально.

Але постарайтеся з’ясувати, що привело вашу дитину в квадробінг. Найчастіше дітей, які стали соціальними мішенями з різних причин, об’єднуються у групи. Прихильність до певної субкультури може бути сигналом про те, що дитині потрібна ваша допомога. «Сварити дитину за це захоплення ні в якому разі не варто, – продовжує Олена Шевчук. – Навпаки, приділіть дітям більше уваги, адже на початку підліткового віку вони вважають себе вже самостійними, їм потрібна батьківська підтримка. Запитайте дитину чому вона обрала ту або іншу тварину. Якщо це для них лише спорт, батькам важливо показати дітям свою довіру. Ви можете разом вибрати маску, хвостика та найближчу до дому секцію акробатики. Водночас треба не пропустити ту межу, коли гри у тварину стане забагато і це може негативно вплинути на особистість дитини. Якщо з’являються тривожні «дзвіночки»: дитина починає їсти корм тварин, кусається, хоче спати на полу або гуляти на поводку – тоді треба негайно звертатися до психолога! Будьте уважні до стану своєї дитини й допоможіть їй не стати жертвою модного тренду».

«Коло довіри»

Ця вправа допоможе налагодити контакт з підлітком.

Виділіть день тижня, час і місце, де можна зібратися всією сім’єю. Зробіть з цього ритуал: виставіть будильник на п’ять хвилин (цього буде достатньо), запаліть свічку, увімкніть тиху музику. Завдання кожного члена сім’ї – поділитися маленькою, можливо, неприємною правдою, за яку він не буде покараний. Дорослі можуть зізнаватися в шкідливих звичках, діти в пустощах і хуліганстві. Головна умова – щоб все, що потрапляє в «коло», не підлягало осуду і покарання. Цей прийом допоможе сформувати острівець безпеки для дитини і показати йому та його батькам, що довіра важливіша за дисципліну.

Фото з відкритих джерел.

Категорії
Новини

Десять з десяти – знизимо напругу

Якщо уявити шкалу стресу, то від початку війни наші діти переживають найвищий її показник – десять з десяти. Деякі діти, на жаль, бачать і чують вибухи, їх наслідки, загиблих на вулиці, переживають втрату рідних, знайомих, своєї домівки, щоденно чують невтішні новини, здригаються від звуків сирен, відчувають дискомфорт від вимушеного спуску в укриття під час занять у школі. Все це виснажує дитячу психіку. Як допомогти дітям пережити цей воєнний досвід радить психологиня підприємства Олена Шевчук.

«На перший погляд здається, що з дитиною все гаразд. Вона поводить себе як завжди, займається своїми щоденними справами. Але, придивіться до своїх дітей, вони навіть у тилу відчувають усі жахи війни, її стреси, а також переживання з цього приводу своїх батьків. До речі, воєнні стреси для них є набагато гострішими ніж для дорослих, адже дитяча психіка ще не сформувалася», – говорить Олена Шевчук.

Не завадить знати, що діти різного віку по-різному відчувають стрес.

Діти до шести років зазвичай не визнають критичність ситуації, але від стресу відчувають страх та безпорадність. Батькам важливо їх заспокоїти, дати зрозуміти, що вони поряд з дітьми. Частіше грайте з дитиною, гуляйте, зробіть разом якусь поробку.   

Діти до десяти років вже добре розуміють реальність і загрози для себе. Батькам треба «по-дорослому» обговорити з дитиною її переживання, обов’язково проговорити як їй треба дбати про свої безпеку, коли дорослих немає поруч – при тривозі шукати найближче сховище, вдома дотримуватися принципу двох стін, не підходити до вікон, коли за ними вибухає тощо.

Діти 11-13 років, перехідного віку, вже мають особисту думку, прогнозують своє майбутнє. Але вони можуть не приймати прийняті у суспільстві «правила гри», заперечувати у будь-яких питаннях, поводитись агресивно. Батькам треба особливу уважно ставитися до дітей у перехідному віці. Тут порада одна – станьте товаришем для своєї дитини, виховуйте її власним прикладом, частіше відверто розмовляйте з нею і про життєві проблеми, і про воєнні небезпеки.

Діти 14-18 років продовжують знаходитися у перехідному періоді, але вже відчувають себе дорослими. Зазвичай вони намагаються знайти своє місце у житті, зазирнути у майбутнє. Прояви на війну у всіх індивідуальні. Дехто дуже радикально сприймає ситуацію. Давайте дітям змогу виплеснути свої емоції, з розумінням поставтесь до особистого погляду підлітка, щиро поговоріть з ним, доручіть йому якусь важливу відповідальну справу».

Олена Шевчук радить батькам насамперед забезпечити своїм дітям базові потреби у сні, їжі, відпочинку, адже добрий фізичний стан – це гарантія безпеки дитини.