22 роки Андрій працював контролером чорних металів дільниці вхідного контролю управління технічного та вхідного контролю департаменту з якості (з 2016 року – ПП «Стіл Сервіс»).
З 2014 року Бреславець виконував свій громадянський обов’язок в зоні АТО. Маючи бойовий досвід, він з 24 лютого 2022 року вступив до лав Збройних сил України і відважно захищав нашу землю. Брав участь у важких боях під Маріуполем, а пізніше – на Донецькому напрямку.
Мужнє серце героя перестало битися 29 червня. Захисник загинув у боях на Луганщині.
Колеги розповідають, що Андрій був принциповою та порядною людиною. Дуже відповідально ставився до службових обов’язків, завжди до кінця відстоював свою точку зору. «Ще до оголошення війни він, не вагаючись, добровільно пішов у військкомат та в перший же день повномасштабного вторгнення став на захист України. Ми вдячні Андрію і сотням тисяч відважних українських воїнів за наші мирні дні та ночі», – сказала Олена Дубко, начальник УТВК «Стіл Сервісу».
Андрію був 41 рік, у нього залишилися рідні – матір, бабуся та сестра.
Колектив підприємства, колеги та друзі висловлюють щирі співчуття родині захисника. Пам’ять про героя назавжди залишиться в наших серцях. Слава і світла пам’ять захисникові.
21 рік Анатолій працював газівником в ремонтно-механічному цеху № 1 Ливарно-механічного заводу.
25 лютого його мобілізували до лав ЗСУ. 27 червня мужнє серце героя перестало битися, він загинув в боях на Харківщині.
За словами колег, Анатолій був доброзичливою, відкритою та щирою людиною. Вимогливий та відповідальний, він завжди допомагав іншим як порадою, так і ділом. Був прикладом справжнього чоловіка як для своїх дітей, так і друзів, колег.
Євгеній Гречаний, начальник РМЦ-1 розповів, що коли Анатолій був в цеху, то газове обладнання ковальської дільниці знаходилось під пильним оком професіонала і працювало надійно. «Не в характері Корольова було залишитися осторонь, коли країна потребує допомоги. Тому, не вагаючись, він став на захист України. Ми втрачаємо найкращих, але вони завжди житимуть в нашій пам’яті!», – сказав Гречаний.
У Анатолія залишилася дружина та двоє дітей.
Колектив підприємства, колеги та друзі висловлюють щирі співчуття родині захисника. Вічна слава і світла пам’ять нашому Герою!
20. 2014. 17. 100. 24. Для електрика дільниці насосного відділення та сепарації рудозбагачувальної фабрики № 2 Юрія Лелика ці цифри мають особливе значення.
Рудозбагачувальна фабрика № 2 зараз на першій лінії виробничого фронту, адже гірничий департамент в сучасних умовах – це один з основних підрозділів підприємства, які заробляють. Зараз чимало працівників РЗФ-2 мобілізовані до ЗСУ. Тим, хто залишився, теж нелегко. Витримувати таке навантаження вдається, у першу чергу, завдяки тому, що колектив РЗФ-2 складається з перевірених та досвідчених працівників, говорить начальник фабрикиАнатолій Свєтлов. Саме так можна сказати і про Юрія Лелика.
Юрій Лелик
Для Лелика властиво не просто мріяти, а розробити чіткий план і впевнено йти до своєї мети. З дитинства він мріяв стати військовим. Є в його біографії 20 років військової служби. Армія навчила Юрія, за його ж словами, спілкуванню з людьми та стратегічному мисленню. На жаль, про війну та бойові дії Лелику відомо з власного досвіду. 2014 рік для нього, як і для всієї України – це початок війни, в якій він теж брав участь. Але під час зустрічі чоловік одразу сказав, що говоритиме лише про улюблену роботу, а не про війну, бо це надто особисте та наболіле для нього. Зараз Юрій теж хотів стати в стрій та захищати країну зі зброєю в руках, але за об’єктивних причин він зараз в тилу, хоча і тут теж сьогодні гаряче.
«Я працюю на підприємстві вже 17 років, що доводить, що ця робота мені до душі. Моє головне завдання – безперебійну роботу електрообладнання насосного відділення та сепарації РЗФ-2. Всі двигуни, які рухають насоси, сепаратори, дешламатори на секціях 9-13 фабрики, то мої підлеглі. Це близько 100 одиниць стратегічного обладнання. Ми виготовляємо концентрат, який йде на експорт, а це податки, зарплати, відповідно підтримка країни та внесок у її захист», – розповідає електрик.
Чіткі та лаконічні відповіді Лелика все ж видають військового. Тож ми все одно повертаємося до цієї теми. Юрій з родиною мешкає на Макулані, і в їхньому будинку добре було чути перші вибухи у місті 24 лютого. Тоді він був на зміні, зателефонував рідним і нагадав, як діяти, щоб убезпечити себе. А потім продовжив працювати. Такою була його перша воєнна зміна на заводі – з турботою не лише про своїх близьких, а й про фабрику, якій віддав стільки років праці.
«Ми не герої, вони зараз в ЗСУ, ми прості роботяги, але наша роль теж важлива. Всі війни закінчуються. Запанує мир. Для цього кожен має щось робити вже зараз, хоча б працювати, викладаючись на всі 100 відсотків. Надійний тил, то вже чималий відсоток перемоги», – говорить Юрій Лелик.
Увага! Можливо в цій статті заховалося «золоте слово». Більше про акцію – тут.
Кожна людина* в Україні зараз найбільше чекає одного – перемоги. І щоб повернулися додому з війни живими і здоровими всі захисники. Чекає на повернення своїх працівників з передової і «АрселорМіттал Кривий Ріг». Один з них, прохідник шахтоуправління гірничого департаменту Максим, восьмого березня цього року приєднався до лав ЗСУ, аби його країна, місто та родина мали майбутнє.
Дружина Ліля збирала речі коханому мовчки. Плакала вже потім, наодинці, бо не хотіла засмучувати чоловіка, який вирушав на передову. Тоді він лише сказав кілька слів сину: «Ти тепер найстарший чоловік в родині, пам’ятай!».
«Ми звичайна українська сім’я, – розповідає Ліля. – Нічого героїчного не робили, просто діяли так, як нам підказувало серце. Ще з 2014 року почали допомагати волонтерам. А з кінця лютого цього року це взагалі для нас стало головною справою. Чоловік із сином збирали пляшки, коли була потреба в них для виготовлення відомого вже всім «коктейлю». Потім рубали та возили дрова на блокпости Тероборони, вантажили мішки з піском. Я допомагала чоловіку у всьому, а син в цей час доглядав за нашою півторарічною донечкою Алісою. Волонтерство не покинули й коли чоловіка мобілізували».
Спокійний, сильний, врівноважений та надійний, так говорять колеги-шахтарі про Максима. Професія прохідника пов’язана з ризиком, але і з міцною підтримкою один одного. В шахті одному не «вижити». Так само і в армії, говорить захисник. У єдності головна сила нашого народу.
Максим ніколи не казав і не каже рідним, де він, лише завжди заспокоює родину: «У мене все добре». А ще розповідає про те, як українці допомагають військовим. Коли його частина стояла біля одного з сіл, люди брали прати речі наших військових, запрошували помитися, аби захисники мали змогу зробити це більш-менш комфортно. А хлопці натомість ділилися їжею, допомагали фізично, чим могли.
Наприкінці червня у Максима день народження, тож його родина сподівається на особливий подарунок – а раптом батька відпустять хоч на день побачитися з сім’єю, яка вже три місяці чекає на* повернення захисника. В родині вже й святкове звернення до захисника приготували: «У важкі часи світ рятують найкращі люди. Саме таким є ти – найкращий чоловік, батько, син, а зараз захисник України. Перемога невпинно наближається. Завдяки неймовірним зусиллям наших військових ми зберігаємо спокій та віру в щасливе майбутнє. Ми пишаємося тобою, Максиме, і дуже чекаємо на твоє повернення!».
* – це слово є ключем до відповіді в розіграші до Дня Конституції України
Інженер з підготовки виробництва РМЦ № 2 Ірина Саєнко
У важкі часи завжди добре знати, що є люди, завдяки яким зменшується кількість проблем. Наприклад, в ремонтно-механічному цеху № 2 немає проблем із наплавними та зварними матеріалами для роботи ремонтників, засобами індивідуального захисту, вивезенням виробничих та побутових відходів та позитивним настроєм. І все це тому, що тут працює інженер з підготовки виробництва Ірина Саєнко.
Настрій на робочих майданчиках зараз і справді кращий. За словами Ірини, паніка та розпач, які відчували більшість з її колег в останні дні лютого, потроху відступили. І хоча РМЦ № 2 не зупинявся, як деякі цехи «АрселорМіттал Кривий Ріг», але 24 лютого для всіх українців стало певною точкою відліку та змін, зокрема й у робочому житті.
«Моя сестра мешкає на мікрорайоні Макулан, вона перша і повідомила, що нас бомблять, – розповідає Саєнко. – Ми з чоловіком все ж поїхали на роботу, але швидко повернулися, бо вдома на нас чекало двійко дітей. Старша донька просила нас виїхати бодай кудись. Така можливість була, адже в однієї з доньок інвалідність, тож нам пропонували виїхати до Ізраїлю, Німеччини, Польщі. А чоловік тоді сказав, що це наша країна, яку ми не залишимо. У кожного своє призначення. І ми потрібні саме тут».
В цеху Ірина почувається справжньою господинею. РМЦ № 2 с початком війни почав працювати ще з більшим навантаженням, адже завод розгорнув ремонтний фронт. Цехи використовували час зупинки, щоб підготуватися до нової активної фази у роботі. Тому Ірина дбала, щоб в наявності були всі витратні матеріали для ремонтників її цеху, щоб кожен працівник мав всі необхідні засоби індивідуального захисту, щоб в цеху вчасно вивозили побутові та промислові відходи. А ще, щоб було чисто, прибрано, адже війна не виправдовує безлад та хаос. Все повинно працювати, рухатися, а колеги не мають сумувати через робочі «негаразди». Як це зробити? В інженерки є свій перевірений засіб: працювати на упередження та завжди бути на зв’язку з кожним працівником цеху.
Колеги розповідають про Ірину, що свій господарський підхід вона розповсюджує геть на усе. Ще наприкінці лютого вона, не вагаючись, взялася за постачання нашим захисникам домашніх вареників. Декілька груп в селі Інгулець, де власне і мешкає Ірина, почали забезпечувати смаколиками не лише наших воїнів, а й переселенців, які приїздили до сіл Лозуватської громади. Кожна «варенична» група щодня виготовляла близько 300 вареників, а таких груп у селі було кілька. А ще захисникам несли смачну продукцію з погребів, одяг для переселенців, перераховували кошти на підтримку ЗСУ. Волонтерство інгульчан триває й зараз.
«У моїх дітей є заповітне бажання – поїхати на море. І це напевне найперше, що наша родина зробить, коли закінчиться війна. Мені дуже хочеться, щоб це сталося скоріше, бо в грудні цього року ми маємо їхати з донькою до Києва, щоб замінити їй імплант, який компенсує втрату слуху. І це важливо для нашої родини. Маю надію, що все в нас вийде. Тому що я вірю в ЗСУ, в наших хлопців та дівчат. Хай скоріше повертаються додому з перемогою, а план зустрічі ми вже приготували», – говорить Ірина Саєнко.
15 червня в Україні відзначають День захисту людей похилого віку, щоб привернути увагу суспільства до проблеми зловживань та упередженого ставлення до людей цієї вікової категорії.
Всесвітня організація охорони здоров’я визначає людиною похилого віку особу старшу 60 років. Але чи всі люди 60 плюс почуваються «похилими»? Чи всі вважають, що єдиний вибір для цього віку – лавка біля під’їзду? Здається, що ні. Працівники та ветерани «АрселорМіттал Кривий Ріг» не згодні вважати себе похилими, а навпаки – почуваються непохитними, міцними, активними. Вік – це досвід, відмінні професійні навички, мудрість та надзвичайна жага до життя. Це, звичайно, не скасовує необхідності ставитися до літніх людей з повагою, як і до всіх людей в принципі. Але якщо вже і йде мова про вік – то було б непогано назвати цей день Днем літніх людей. От почитайте, що вони самі говорять.
Сергій Білий, модельник фасонно-чавуноливарного цеху ЛМЗ:
– Не один десяток років працюю з деревом і дуже люблю цей природний матеріал. Тому і про себе можу сказати: тілом міцний, наче дуб, а за характером гнучкий та м’який, наче липа. Сам дивуюся, що за певними віковими категоріями вважаюся людиною похилого віку. Але ні, називайте мене справжнім чоловіком! Зараз я саме в цій категорії і змінювати її не збираюся.
Щодня прокидаюсь о 4-й годині ранку та отримую від природи заряд бадьорості. А далі – поспішаю до рідного цеху. Я модельник, цілий день на ногах, але втомлююся лише від «нічогонероблення». Секрет моєї молодості у 60 плюс – в роботі, родині, улюбленій дачі та книжках. В мене зараз золотий час, коли діти виросли, сил достатньо, досвіду багато, а бажань ще більше.
Не уявляю, що я не буду працювати, що буду сидіти та щось там буркотіти собі під ніс, постійно жаліючись на здоров’я. Вік не в паспорті, а в голові. А там в мене ще юність гуляє. Сил вистачить ще не на одну пригоду! Та й мої знайомі-однолітки теж такі. Тому, мабуть, до іншої категорії нам всім треба. До тих, хто має сили та бажання жити «на всі сто»!
– Для мене похилий вік – щось абстрактне, що не залежить від віку фізичного. Я частенько від імені ради ветеранів телефоную людям – вітаю зі святами, розпитую про здоров’я, чим допомогти. Набираєш номер іноді і думаєш, чи візьме слухавку людина, адже 90 років, як не крути. А звідти бадьорим голосом тобі рапортують, як на городі поралися, як правнуків зустрічали минулого тижня. А другий раз набереш: людині ледь за шістдесят, а звідти лише нарікання на життя, сусідів, родичів… А голос, якби ви чули – нещастячко.
У нашій раді ветеранів ми жартома вирішили, що похилий вік дорівнює 90-річчю, а декого він і в сто оминає. Тому самі живемо активно і якомога більше ветеранів підприємства намагаємося залучити. Наприклад, у мене справжнє щасливе життя почалося в п’ятдесят. Я зустріла чоловіка своєї мрії. І от вже багато років живемо ми з Сергієм душа в душу. Він також наш ветеран, залізничник. Постійно кудись йдемо, щось робимо разом, спілкуємося, радіємо всьому навкруги. Дивують люди, які днями сидять на лавках і бідкаються. Лише тих шкода, кого на ті лавки посадили хвороби. Тому хочу сказати молоді: дбайте про своє здоров’я вже зараз і прокачуйте у собі оптимізм, і тоді про похилий вік можна забути!
Сергій Сапьолка, до пенсії працював прохідником кріпильником, бурильником в шахтоуправлінні ГД:
– Зі своїх 62 років 17 я пропрацював на нашому підприємстві. Про вік згадую, лише коли заглядаю у свій паспорт. Адже в душі мені не більше 30. А те, що за віковими категоріями мене «записали» до людей похилого віку, взагалі не можу сприймати. Я, як Карлсон казав, «чоловік у розквіті сил». Щоб тіло відповідало стану душі, ранок починаю з розминки, потім холодний душ, сніданок і вперед – допомагати людям. Зараз це моя робота, адже я голова цехового комітету шахтоуправління гірничого департаменту, а отже зустрічаюся з людьми, говоримо, вирішуємо, як і чим допомогти. Мене тішить, що я у своєму досвідченому віці часто допомагаю значно молодшим не лише словом, а й фізично. Наприклад, якщо треба розвантажити цінний вантаж з волонтеркою, я й з цим допоможу. А у вихідні сідаю на велосипед і гайда 25 км до батьківської хати у Калинівці, а там город і будиночок.
Вважаю, що «похилий вік» – це про знесилених, виснажених і немічних. Хіба я такий? Коли запропонували взяти участь у фотосесії працівників для святкового календаря, що мав вийти до 8 Березня, то погодився. Певно, ще й зовні нічого виглядаю? Тож 60 плюс – це лише розквіт та жага жити та діяти. Тому змінюйте ці категорії, я на лавку в доміно грати точно ще не скоро зберуся!
Володимир Польовий, ветеран залізничного цеху № 1:
– Зовсім себе не вважаю людиною похилого віку, а навпаки – почуваюся юним, навіть, зеленим. Полюбляю риболовлю, особливо на Каховському водосховищі. Відчуваю силу та енергію, хоча й довелося чверть віку дуже важко працювати. Наша бригада розвантажувала вагони з усім, що потрібне для роботи доменних печей. Кокс, окатиші тощо. Інколи на дільницю в допомогу посилали працівників з інших цехів, то навіть шахтарі тікали. Але, як бачите, я досі бадьорий і ще не хилюся. На дачу (а це кілька кілометрів від дому) їжджу на велосипеді, а звідти ще й урожай везу: полуничку, черешні… та все, адже землі 12 соток, тому на все вистачає. А сьогодні ще й мед звідти повезу, ох, і смачний він у нашого голови кооперативу.
Як почалася війна, на третій день пішов записуватися до Тероборони. А там бажаючих – сила-силенна! З таким народом нашу Україну нікому не здолати! Мені й кажуть: «Чуєш, дядьку, почекай, ти ж бачиш, скільки охочих, твоя черга ще не прийшла». Приїхав я додому і перерахував місячну пенсію на оборону країни. Як зберегти життєву енергію, спитаєте ви. По-перше, якомога більше рухатися. По-друге, не замикатися у собі, більше спілкуватися, знайомитися з новими людьми, і тоді похилий вік не наздожене.
«Металург» бажає усім літнім та міцним – здоров’я та непохитної віри у свої можливості!
