Пріоритетна, основна, головна, центрова, «елітна» – різні епітети можна застосувати до шахти «Артем-1» і всі вони мають право на застосування. 29 квітня шахта святкувала своє 60-річчя.
Шахта «Артем-1» введена в експлуатацію у квітні 1963 року з проектною потужністю 2,2 млн тонн. Збудована вона комбінатом «Кривбасрудбуд». Розташована шахта у південній частині Саксаганської рудної смуги. Шахта входила до складу рудоуправління ім. Кірова. У січні 1964 року введена в експлуатацію друга її черга. Вміст залізної руди у шахтних породах становить 53,5%.
Від самого початку на шахті «Артем-1» працювало найбільше людей, ніж в її колежанок – Північної та Кіровки. Єдина з трьох, вона мала дільницю шахтного транспорту. І працевлаштуватися сюди було престижно. Свого часу існувало неписане правило, що коли приходили молоді фахівці, то найкращих з них обирали для шахти імені Артема (так вона тоді називалась), а згодом вже на інші.
«Я у 1993 році прийшов на практику в цю шахту. А в 1994 році вже влаштувався сюди на постійну роботу, – розповідає начальник дільниці № 10 ШУ ГД Олег Василиненко. – Це було великою вдачею – працевлаштуватися на шахту ім. Артема, адже сюди брали не кожного, а я мріяв стати шахтарем. Пам’ятаю свій перший спуск у шахту, я тоді двічі впав у канавку, в той день на поверхню я піднявся найбруднішим. Але це мені лише додало азарту. От так всі ці 30 років на шахті й працюю. Ніколи їй не зраджував. І колектив тут завжди був гарний, а без колег у шахті – нікуди. Тут дуже цінується надійне плече поряд. Та й слабкі у шахті не «виживають». Дуже хочу, щоб шахта й надалі жила, розвивалася, адже потенціал у неї є, принаймні щодо покладів руди».
До сьогоднішнього дня без Артемівської шахти у шахтоуправлінні ніяк не обійтися. Ствол та копер шахти активно використовуються.
«Ця шахта – це наша найголовніша артерія. Зараз – це наш основний ствол, яким здійснюються спуск та підйом персоналу, матеріалів, видача природно багатих руд, порожніх порід, відкачка шахтної води, –- продовжує директор шахтоуправління гірничого департаменту Антон Чирва. – Та й кабельні та повітряні магістралі прокладені саме тут, адже цей ствол уходить до горизонту 1135 метру, який містить понад 20 млн тонн природно багатих руд. А це щонайменше на два десятки років роботи. Якщо додати й запаси двох інших горизонтів, які теж вже розвідані, то це вже на десятки років, отже перспективи є. Та й 60 років для шахти, це як для людини – 60. І досвід є, і міць, і впевненість, і бажання жити далі. У нас все попереду! Я хочу побажати «ювілярці» та усім нашим працівникам безпечної роботи, дрібної та сухої породи та поповнення колективу молодими колегами!»
Євгеній служив стрільцем-помічником кулеметника стрілецького батальйону. На захист України він став вже на третій день з початку повномасштабного російського вторгнення в нашу країну. Він мужньо давав відсіч ворогам на полі бою. Загинув Євгеній на території Серебрянського лісництва Луганської області.
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Євгеній Столяров працював другим горновим доменної печі № 9. Колеги згадують, що він був дуже відповідальною людиною, відкритою до нових знань.
«Євгеній любив вчитися, завжди цікавився чимось новим, постійно працював над своїм розвитком, був надзвичайно перспективним, – говорить Олександр Паливода, старший майстер основної виробничої дільниці (печі). – Високий, спортивний, він захоплювався футболом, свого часу брав участь у футбольних змаганнях у команді підприємства. Напередодні війни Євгеній пройшов навчання з підвищення професійної кваліфікації. Але усім планам завадила саме війна. У перші ж дні він без вагань став на захист України. Увесь колектив нашого цеху був приголомшений загибеллю Євгенія. У нього залишилися дружина та син. Це непоправна втрата для усіх нас».
Колектив підприємства висловлює щирі співчуття рідним, близьким, друзям та колегам Євгенія Столярова.
18 квітня в лікарні ім. Мечникова від отриманих бойових поранень помер наш колега – начальник зміни цеху металоконструкцій ЛМЗ Ігор Скрипнік.
Ігор починав працювати в цеху котельником, виконував обв’язки змінного майстра, згодом став майстром складально-зварювальної дільниці.
«Він був вимогливим як до себе, так і до колег. Як керівник міг так організувати роботу, що найскладніше завдання виконувалося швидко та якісно. Професіонал у роботі, цікава та світла людина. Ігор завжди був лідером, прикладом для нас усіх. З вересня 2022 року герой зі зброєю в руках на передовій захищав незалежність нашої країни. Він і на фронті був серед перших. Важкі поранення Ігор отримав під час евакуації важко поранених побратимів. На жаль, серце захисника зупинилося у лікарні. Але Ігор назавжди залишиться непереможним героєм для нас!», – говорить заступник начальника ЦМК з виробництва Роман Удод.
Без люблячого чоловіка та батька залишилися дружина та син.
Для переселенців лунала музика, пісні і навіть були танці – волонтери проєкту «Разом» організували для них концерт.
«У проєкті «Разом» ми прагнемо додати людям більше весняного настрою та зарядити їх позитивом. А що може бути кращим, ніж музика та ще й у мажорі! Для вимушених переселенців участь у культурних заходах – це значний плюс їхньої адаптації в нових умовах життя. Після пережитого стресу люди потребують позитивних емоцій, щоб хоч трохи відволіктися від думок про війну. Тож ми приїхали до нових криворіжців з артистами-волонтерами Палацу культури металургів, які підготували для переселенців концерт, – сказала Аліна Жура,координатор проєкту,спеціаліст відділу з розвитку молодіжних проєктів та взаємодії з навчальними закладами департаменту із соціального розвитку .
У весняному концерті взяли участь Ольга Галайко, Сергій Левченко, Юлія Біцун, Віктор Васильєв та інші музиканти-волонтери. Вони порадували глядачів українськими піснями, джазовими композиціями, музикою з улюблених фільмів. Атмосфера на концерті була чудовою – люди підспівували пісні та танцювали.
Алла Шульга, яка приїхала до нашого міста із селища Дудчани Херсонської області, поділилася враженнями: «Цей концерт став справжнім відпочинком для душі, мені було дуже приємно послухати улюблені пісні, аж на душі краще стало. Шостого травня виповниться півроку, як наша родина живе у Кривому Розі. Ми були в окупації та на собі відчули все те, що називається «руським миром». На нас і бомби кидали, і зброю наставляли, погрожували. А ще вони запровадили для мешканців селища своєрідні мітки – усі, хто виходив на вулицю, мали пов’язувати собі на руку білу стрічку. Що цікаво, білою стрічкою вони і себе мітили – зав’язували собі на нозі. Добре, що їх вигнали. Але повертатися додому нам поки не можна, ще небезпечно».
Активно підспівувала під час концерту і пані Надія з Берислава. Вона каже, що і раніше знала про «АрселорМіттал Кривий Ріг», ще до війни мала змогу спілкуватися з нашими працівниками. Тепер, коли стала мешканкою міста, змогла на власні очі побачити прохідні підприємства, його градирні, копри шахт.
Надія розповіла про життя в окупованому Бериславі. Згадує, було дуже важко чути образи, приниження, відчувати на собі агресію росіян, коли заради розваги або залякування вони стріляли по подвір’ях, грабували.
Як зазначила Надія, витримати все це їй дозволила віра в Україну та ЗСУ. А ще – допомагали наші українські пісні. Вони заспокоювали і водночас надихали на краще.
«У більшості українських пісень говориться про перемогу добра над злом, світла над темрявою. У житті так воно і є. Наша «ніч» війни скоро скінчиться і настане світлий ранок – наша Перемога. Про неї теж складуть нові пісні, я вже сьогодні це добре знаю», – сказала пані Надія.
Залишки військової техніки побачили водії з вікна автомобіля за Кривим Рогом
Водії великих та довгих автомобілів-тягачів автотранспортного управління «АрселорМітталКривий Ріг» від перших днів війни брали участь у створенні оборонних укріплень навколо нашого міста, в Дніпропетровській та Херсонській областях, перевозили важку техніку для цієї роботи, а також привозили до міста незвичні «експонати» – підбиту ворожу зброю, яку під Кривим Рогом назавжди демілітаризували українські захисники.
Возили бетонні блоки, ковші, їжаки, полувагони
Водій автотранспортних засобів Володимир Шеремет працює «за кермом» вже 43 роки. 38 з яких він керує великими та важкими автомобілями. Його сьогоднішній залізний «напарник-велетень» – сідельний тягач-важковаговик КрАЗ, вантажопідйомністю 42 тонни і довжиною платформи 12 метрів.
Як жартує Володимир, коли він вперше сів за кермо довгоміра, то трохи розгубився. Він подивився у дзеркало заднього виду і не побачив, де закінчується його автомобіль. «Як же ним можна керувати?» – подумав він тоді. Втім порозуміння з довгим автомобілем вони знайшли дуже швидко, а за роки співпраці добре порозумілися не тільки з технічними параметрами, а і з характерами один одного (водії цю фразу зрозуміють).
Володимир Шеремет
«В перший день війни ми з моїм напарником Геннадієм Бассом забрали наш автомобіль з ремонту. До речі, Геннадій зараз у складі ВСУ захищає нашу Україну, – розповідає Володимир Шеремет. – Перші рейси для наближення Перемоги були по місту – ми розвозили протитанкові їжаки, які вироблялися на нашому підприємстві. Чимало рейсів з потрібними важкими матеріалами було по блок-постах. На той момент вони активно зводилися на кордонах Кривого Рогу та його стратегічних напрямках, а підприємство активно допомагало будматеріалами і, звичайно, потрібною технікою.
Першим моїм відрядженням під час війни була поїздка у Херсонську область, за Зеленодольськ. Вночі ми повезли туди величезні чавуновозні ковші – для перекриття дороги, щоб ворог не пройшов. Також з іншими водіями ми везли туди техніку для робіт. Пам’ятаю, що було дуже холодно, та і якось не по собі було, бо ми знали, що ворог може вдарити у будь-яку мить».
Згодом такі ж ковші водії повезли і на Дніпропетровську трасу, по військовим об’єктам. Був навіть момент, коли наші водії обмінялися технікою з військовими. На наших тягачах військові перевозили танки, а водії підприємства працювали на їх автомобілях – возили контейнери та залізничні вагони. Ці вагони були розпиляні на дві половинки і використовувалися, як основа для бліндажів. Їх закопували у землю та укріплювали. Це дозволяло швидко отримувати вже готове укриття.
«Ми народилися та виросли у мирний час, і на початку війни багато хто з нас, і я теж, до кінця не могли повірити, що у нас війна. Та «прильоти» по нашому місту, вбиті люди, танки, гармати поблизу Кривого Рогу красномовно свідчили, що війна вже у нашому домі, – продовжує Володимир Шеремет. – Коли наші захисники добре «всипали» загарбникам та деокупували найближчу до нас частину Херсонщини, ми їздили в Архангельське, возили будматеріали, техніку, а нещодавно і тимчасові будиночки – робочі приміщення для робітників «АрселорМіттал Берислав». Знаєте, це дуже впадає в око – Кривий Ріг і територія за ним – як інші світи. У нас все ціле, чисте, красиве. А там через «руський мир» все чорне, розбите, розтрощене, розкидане і усюди таблички «Увага, заміновано». До речі, кар’єр в Архангельському ще й досі замінований. Там зараз багато саперів працюють, тож зовсім скоро і там стане безпечно і, сподіваємось, люди будуть мирно працювати».
Залишки російських бліндажів біля дороги
Негабарити стали нашим захистом
У водія Віталія Аббасова, як і у його колег, робочий день розписаний по хвилинах, адже великі вантажі – ковші, конуси та інше обладнання чекають в різних цехах нашого підприємства. Деякі деталі негабариту у діаметрі сягають 5-6 метрів. Доставляти їх на місце Віталію допомагає його вірний помічник – 42-тонний КрАЗ-важковик. Разом із кабіною та причепом його довжина сягає більше 18 метрів. На такій платформі Віталій також перевозить екскаватори, бульдозери й іншу техніку.
Віталій Аббасов
«Звістка про війну застала мене вдома. Спочатку був шок. Але морально я швидко зібрався, бо розумів – зараз у нас всіх буде дуже багато роботи, – згадує Віталій Аббасов. – На той час я працював на “Мерседесі” – іншому автомобілі-важковаговику. З ним і пов’язані перші воєнні рейси із вантажем для захисних споруд.
Ворог сунув на наше місто по двох напрямках з Херсонщини, тож наші зусилля були спрямовані на те, щоб максимально укріпити кордони. Як вже розповів мій колега Володимир Шеремет, за Зеленодольськ ми возили величезні ковші для перекриття доріг. Вони дуже важкі, їх просто так не посунути. Полями їх теж не об’їдеш – ворожій техніці заважали багнюка та міни – це вже наші захисники постаралися.
Особливо мені запам’яталися рейси в наш цивільний аеропорт та на військовий аеродром. Від підприємства туди ми возили різні великі речі, як для захисту і для роботи військових».
Віталій Аббасов був одним із перших, хто побачив наслідки руйнації дамби на Карачунівському водосховищі. Нагадаємо, 14 вересня минулого року туди прилетіли чотири ракети «Кинджал» та три «Іскандери». Вода хлинула Інгульцем і підтопила частину приватного сектора міста. Для зупинки води та ремонту дамби були задіяні сили усього міста, в тому числі і «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Цікавий факт – цю дамбу збудували у 1930-х роках минулого століття для забезпечення водою саме нашого металургійного підприємства. Згодом її почали використовувати й для потреб населення міста, переважно Центрально-Міського та частини Довгинцевського районів.
«Вночі я на тягачі віз туди бульдозер, – розповідає Віталій Аббасов. – Була комендантська година, на вулицях було пусто, лише в напрямку дамби стрічкою «тягнулася» різна техніка міста. Попереду мого тягача їхав поліцейський автомобіль, який і вів мене. Щоб скоріше було, ми їхали прямо по центральних вулицях Кривого Рогу. Те, що я побачив на дамбі, навіть складно описати – це жах, у воді було майже все, і вона продовжувала витікати великими хвилями. Та на емоції часу не було. Ми розвантажилися і почали працювати. Тоді від нашого підприємства наслідки «прильотів» допомагали ліквідувати багато фахівців та техніки, зокрема і наш знаменитий величезний кран Liebherr та самоскиди. Усі фахівці працювали виважено та швидко. Хоча ситуація була критичною, ми були впевнені, що впораємося з цим викликом. Так воно і сталося».
«Вибухи накривали моє селище»
Про це згадує водій ще одного важковаговика-велетня Григорій Кобилко. В перший день війни він не почув «прильотів» по нашому місту, але згодом, коли їздив до свого рідного селища Заградівка, він побачив увесь жах від обстрілів ворога.
Григорій Кобилко
«Росіяни дуже близько підійшли до селища, вони «діставали» його з артилерії, постійно «накривали» домівки людей, – говорить Григорій Кобилко. – У Заградівці мешкають мої рідні. Коли почалися обстріли, вони переїхали до нашого міста, але ж господарство з собою не забереш, тому ми, і я в тому числі, їздили туди щотижня. На щастя, наш будинок залишився цілим, але у багатьох людей садиби розбиті, ворог наробив багато шкоди. Дуже добре, що ми не дали росіянам просунутися ближче до Кривого Рогу, і я пишаюся тим, що доклав і частинку своїх зусиль у цю справу».
Звістка про війну застала Григорія на роботі. Вже наступного дня у нього був перший воєнний рейс – на своєму 14-метровому 47-тонному тягачі він повіз бетонні блоки на кордони міста. Вони були потрібні для будування блок-постів та формування військових укріплень. Потім таких рейсів у водія було дуже багато та і спілкувань з військовими теж, бо вони казали, куди везти матеріали та де їх встановлювати.
Як розповідає Григорій, кожного рейсу завантажена важка техніка нашого підприємства супроводжувалася і нашим автокраном, адже на місці треба було розвантажувати все, що привезли.
«З перших днів війни усі ми відчували єдність, знали, що робимо важливу справу із захисту рідної землі, – продовжує Григорій Кобилко. – Це надавало сил та оптимізму. Хоча я одразу був впевнений у нашій перемозі, я знав, що у нас все буде добре. Зараз мій тягач знаходиться на ремонті. Я тимчасово пересів на іншу вантажівку. Керувати нею легше, бо вона не така довга. Та сподіваюся, що зовсім скоро мій тягач знову буде у роботі. Тільки тепер я хочу виконувати на ньому лише мирні рейси, щоб війна та все, що з нею пов’язане, залишилося тільки у спогадах, а краще і взагалі забулося».
Де тривали бої і досі залишаються міниЗалишки російських укріплень
Працівники агломераційного цеху № 3 долучилися до Великодньої волонтерської акції – зібрали та доправили на фронти паски, різноманітну випічку та інші смаколики. А на словах просили передати нашим бійцям, щоб ці солодощі до свята додали їм впевненості в тому, що кожного з них пам’ятають і дуже чекають у родинах.
Агломераційний цех № 3 вже давно співпрацює з різними волонтерськими організаціями. Через них працівники передають на фронти необхідні речі для бійців: побутові, гігієнічні, медичні засоби тощо. Крім того, тут активно допомагають своїм 16-ом працівникам, які зараз служать в ЗСУ.
А чому б не потішити наших захисників Великодніми смаколиками, запропонував начальник АЦ № 3 волонтерам. «Збирайте. Доправимо на фронти», – була відповідь.
«Оголошення про збір ми розмістили у нашій цеховій групі в одному із мобільних месенджерів. Також про це оголосили на змінно-зустрічних зборах, – розповідає Віталій Книга начальник АЦ № 3. – Ми навіть не сподівалися на такий у прямому сенсі шалений відгук. Наші працівники одразу почали зносити все, що тільки можна: чай, каву, печиво, цукерки. Крім того, господині зробили випічку власного виробництва. Особливо в цьому відзначилися працівниці четвертої бригади. Майстрині напекли пасок, рулетів, пиріжків, від аромату яких навіть дух захоплювало. А як оригінально і патріотично прикрасили все! До речі, до цієї акції долучилися і деякі підрядники, які працюють на території нашого цеху. Коли волонтери побачили таку величезну кількість зібраного, то вирішили доправити смаколики одразу у трьох напрямках – туди, де зараз ідуть бої, а також до реабілітаційного центру, де наші захисники відновлюються. Ми особисто відвезли до них ці подарунки. Крім цього, ми в цеху потурбувалися й про те, щоб діти наших працівників теж були із солодкими подарунками: приготували для них сюрприз – шоколадних великодніх зайців».
Дозувальниця четвертої бригади цеху Юлія Борисова – одна з майстринь, хто пік паски. Крім пасок для захисників, вона готувала ще й рогалики.
«Я дуже люблю робити випічку, особливо рулети, пиріжки, – говорить Юлія. – Дома своїх родичів часто цим балую, а з початку війни, коли мій чоловік Михайло теж долучився до захисту нашого міста (чергував на в’їзді до Дніпропетровської області), робила випічку і для бійців, які служили разом з ним. Потім мій чоловік захищав Київщину, воював у Бахмуті, де, на жаль, загинув. Саме тому цей Великодній захід став мені особливим. Я захотіла порадувати смачненьким інших наших хлопців, які зараз боронять Україну».
«Я дуже гарно знала Юліного чоловіка Михайла і досі не можу повірити в те, що його зараз немає. Тому теж долучилася до випікання пасок для захисників, – сказала операторка пульта керування АЦ № 3 Людмила Кошулько. – Дуже люблю працювати з дріжджовим тістом, а цього разу ще сильніше старалася. Щоб пасочки набули патріотичного вигляду, прикрасила їх жовто-блакитною присипкою та надійно запакувала. Я знаю, що цими пасками ласуватимуть наші воїни. Вони зараз ціною свого життя захищають усіх нас. Дуже переживаю за кожного з них, навіть за тих, кого не знаю. У мене велика родина – двійко дітей, четверо онуків і навіть правнук є. Я хочу, щоб усі вони жили у мирі. А нашим захисникам і захисницям бажаю залишатися живими, неушкодженими і повернутися додому з перемогою».
