Позначка: подорожі

Категорії
Новини

Звідки беруться помідори?

А також інша сільськогосподарська продукція. Про це та ще багато іншого цікавого на теренах Софіївщини дізнавалися молоді металурги, гірники та коксохіміки «АрселорМіттал Кривий Ріг» – учасники проєктів «Амбасадори» та «3Dільниця».

Передісторія

«До нашого музею приходить багато учнівської молоді, яка цікавиться розвитком комбінату, його людьми, подіями, – розповідає Микола Чухрай, завідувач музею історії нашого підприємства. – Та біля стенда із сільськогосподарськими плугами та іншим домашнім крамом, яким колись користувалися криворіжці у господарстві, чимало хто спантеличується – що це, навіщо воно було потрібно? У розмові стає зрозумілим, що молоді люди, які народилися та виросли у місті, мало знають про сільське господарство. На питання звідки беруться помідори або картопля, відповідь – із супермаркету. Для того, щоб молоді металурги, гірники, коксохіміки, а також ті, хто збирається ними стати, були більше обізнані й у цьому, мали змогу більше дізнатися про наш металургійно-сільськогосподарський край, й виникла ідея пізнавальних подорожей до аграрників. Яким, своєю чергою, ми розповідатимемо про промисловий Кривий Ріг та можливості роботи на нашому підприємстві».

Зернові полюбляють бренди    

Пілотними екскурсантами стали учасники проєктів «Амбасадори» та «3Dільниця». А екскурсійний супровід маршрутом здійснював фахівець музею історії підприємства Сергій Карасюк.

А першою туристичною локацією було Софіївське фермерське господарство «Добробут», яке очолює досвідчений аграрник Анатолій Куліш. Він єпочесним професором Дніпровського державного університету, має державні нагороди.Анатолій розповів проісторію заснування фермерського господарства, про етапи його розвитку. А також про ґрунтообробні агрегати та іншу техніку, яка допомагає у вирощуванні сільськогосподарських культур: пшениці, ячменю, соняшнику, цукрових буряків.

«Анатолій Куліш провів нас ангарами де чекала на роботу нова сучасна  сільськогосподарська техніка відомих світових брендів таких,  як John Deere, New Holland, Masseu Ferguson, – розповідає Сергій Карасюк. – А в мінімузеї, що на території господарства, молодь нашого підприємства побачила механізовані знаряддя ХIХ століття: плуги, борони, культиватори, сівалку тощо. «Щоб це все задіяти треба було десь взяти пару волів або коней», – жартували учасники».

Екскурсанти побачили і приклад ощадливого використання води. У фермера дощова вода збирається у спеціальні ємності й використовується для потреб господарства.

А от щодо питної води, то вона в господарстві із власного джерела. Глибина свердловини сягає 45 метрів. Також тут встановлена система очищення та фільтрації води.

І, нарешті, про помідори. Вони у господарстві вирощуються у спеціальних теплицях. Їхніми сусідами по грядках є огірки, а також квіти. Учасники екскурсії мали змогу продегустувати овочі та самим пересвідчитися, наскільки вони смачні та запашні.

На млині та в лісі

Наступним об’єктом екскурсії був млин. Про його роботу молоді розповів Григорій Слюсар, який у минулому працював залізничником. Господар показав як шляхом розмелювання зерна пшениці на спеціальному обладнанні виробляють борошно. Цей процес непростий та багатоетапний: очищення, зволоження, помел, сортування, просіювання тощо. Молодь потримала в руках висівки та навчилася відрізняти борошно вищого, I та II гатунків.

«Екскурсія була дуже цікавою та пізнавальною, адже ми більше дізналися про те, як вирощується хліб, якими стадіями він проходить: від обробки землі, посіву, вирощування, розмелювання тощо. Це як і у металургії – багатоетапність від видобутку руди до виробництва сталі. Тепер зрозуміла справжня ціна буханця хліба, який продається у супермаркеті, – ділиться враженнями Валерій Федорченко, учасник проєктів «Амбасадори» та «3Dільниця». – Багато нового та цікавого ми дізналися й про сільськогосподарську техніку. А у теплиці було не тільки цікаво, а й смачно. Ми ласували помідорами та огірками, вони, до речі, були дуже смачними».

Подорож продовжилася у Хортичанському лісі на турбазі біля ставку. Працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг» привітав голова Софіївської  громади Петро Сегедій. А лісничий Софіївського лісництва ДП «Ліси України» Володимир Сметанюк  визначив місце для вогнища, забезпечив дровами та розповів про тварин, які тут мешкають. Директор Софіївського краєзнавчого музею Артур Мірзоєв подарував учасникам екскурсії книжки та буклети про Софіївщину, розповів історію краю. Тим часом завідувач нашого музею Микола Чухрай в екстремальних умовах (під дощем), приготував у великому казанку смачну кашу на усіх.

Дорогою до Кривого Рогу хлопці та дівчата жваво обговорювали почуте та побачене. Усім поїздка припала до душі, тож першим питанням, коли автобус підприємства заїхав до міста було: «А коли і куди поїдемо знову?».

Категорії
Новини

З теплом – про кригу та пінгвінів

У музеї історії нашого підприємства відбулася зустріч відомого полярника та мандрівника Миколи Маковія з учнями криворізького ліцею «ІТ СТЕП СКУЛ Кривий Ріг».

«А чому ми зустрічаємося тут, у музеї підприємства?», – запитав один із школярів.

«Тому що мій шлях у полярники розпочався саме тут, на колишній «Криворіжсталі», де я працював машиністом тепловозу у залізничному цеху № 2, – відповів Микола Маковій. – Я був звичайним хлопцем, який рано залишився без батьків та зростав у інтернаті. Тоді я навіть уявити собі не міг, що у майбутньому після одного відрядження до «крижаної» Антарктиди у якості техніка-механіка транспортного загону санно-гусеничних машин я присвячу цій справі 34 роки свого життя».

Микола Маковій

Микола Маковій об’їхав майже увесь світ, був учасником 15 експедицій до Антарктиди, чотири рази пересікав Південний полюс, де температура сягає мінус 86 градусів за Цельсієм. А згодом ще й побував на Північному полюсі, стояв у центральній точці Землі, звідки розходяться меридіани, а потім ще й двічі підкорив Гімалаї.

«На Південному та Північному полюсах, у Гімалаях я піднімав прапор «АрселорМіттал», який тепер зберігається у музеї історії підприємства, – додає Микола Іванович. – Також тут знаходяться мої полярні експонати, численні сувеніри, фотокартки, нагороди і навіть чучело пінгвіна. Це не просто речі – це супутники в роботі, спогади про важкі моменти, небезпеки, іноді й загрози для життя і водночас – про радісні моменти, яких у крижаній Антарктиді у нас було багато».

Про одну із нагород – орден «За заслуги» – нагадує фотографія у музеї. Микола Іванович розповів дітям, що цей орден він отримав за порятунок українського судна, яким полярники йшли до Антарктиди. При наближенні до станції «Академік Вернадський» судно наштовхнулося на дуже великий підводний айсберг. Від потужного удару корабель отримав пробоїну, як потім з’ясувалося, у два з половиною метри. Судно швидко набирало воду, почало кренитися, ще б трохи і затонуло б. Діяти треба було негайно. Микола Маковій швидко збагнув, що тут допоможуть водолази, які йшли до Антарктиди для випробування сучасних водолазних костюмів. Працювати довелося в екстрених умовах. У цих костюмах водолази закривали пробоїну допоміжними засобами, а зверху накладали величезний спеціальний пластир. Корабель був врятований, ще й залишився на ходу. Коли він вже повернувся до українського порту, виявилося, що на борту було 10 тонн антарктичної води.

Від початку повномасштабної війни зустрічі із молоддю Микола Маковій став проводити частіше. Він вважає, що таким чином не просто надає підростаючому поколінню нової, цікавої, корисної інформації, а й відволікає їхню увагу від війни, проводить психологічну терапію. Цю справу він добре знає, адже неодноразово брав участь у психологічній підготовці полярників.  А позитивний психологічний стан дуже важливий, якщо тривалий час знаходитись в обмеженому просторі. Якщо ж емоції зашкалюють, полярники прямують до… Імператорів або Аделів – це такі пінгвіни, з ними діляться про наболіле, а ті уважно слухають, курличуть, торкаються крилом.   

А ще полярники не просто виконують свою науково-технічну місію, вони ще й є дипломатами. В Антарктиді науково-дослідницьку роботу ведуть 27 держав, а  станцій 47 (деякі країни мають по декілька станцій). Миколі Маковію пощастило побувати на 19-ти з них. До речі, українська станція «Академік Вернадський» входить до десяти кращих станцій за сучасним оснащенням та умовами перебування антарктичних експедицій.

«Туристи дуже полюбляють приїжджати до нас, – усміхається Микола Маковій. – За три літніх антарктичних місяці – грудень, січень лютий – на станцію приїжджають близько двох з половиною тисячі туристів! Ми їх приймаємо з українською гостинністю та зеленим борщем».

«Мені було дуже цікаво, – ділиться враженнями п’ятнадцятирічний Назар Гришин. – Я збагнув, щоб досягти успіху у тій або іншій справі, треба щось робити, крок за кроком досягати поставленої мети. А для цього треба добре вчитися та оволодівати різними мовами. Звісно, що у кожного свій життєвий шлях, але досягати успіху можна на кожному з них. Я б хотів побувати на нашій українській антарктичній станції та на інших станціях, які там діють».

«Послухати про пінгвінів та інших тварин Антарктиди було для мене найцікавішим – говорить тринадцятирічна Анна Молозіна. – Захоплюючими були розповіді про походи при мінус 86 градусів та про те, як Микола Маковій став полярником. Я б теж хотіла відвідати Антарктиду, тільки в якості туристки. А ще вразило те, що людина з робітничою професією, з металургійного заводу досягла таких висот, багато чого побачила у житті. Я зрозуміла, якщо є мета, то треба робити усе можливе, щоб її досягти».

Категорії
Наші люди

Вантажі «під рентгеном» та інвестиції у нові враження

З цього зокрема складається життя Елен Ковальової. На  роботі вона є одним з елементів ланцюжка виробничого процесу з відправлення поїздів  з продукцією підприємства у «подорожі» до споживачів. А під час відпусток та вихідних любить сісти у пасажирський потяг та вирушити у чергову подорож Україною чи світом. Цього року за відмінну роботу Елен відзначили грамотою «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Клацання комп’ютерної мишки, дзвінки телефонів, а за вікном – стукіт коліс та гудки залізничних составів. Під такий акомпанемент щодня разом з колегами працює Елен Ковальова – старша прийомоздавальниця вантажу та багажу вантажної служби УЗТ нашого підприємства.

«Вести облік та обробку перевізних документів в інформаційних системамх підприємства – це основне моє завдання, – розповідає Елен Ковальова. – Мені треба ретельно перевірити весь пакет перевізних документів та вказану в них інформацію про вантаж, про одержувача , умови поставки та ін. А потім (усміхається) усі букви та цифри, наче під рентгеном, перевірити ще раз, аби не дати шансу жодній неточності. У цій роботі я взаємодію зі спеціалістами інших служб підприємства, через якихтакож проходить оформлення супровідних документів на товарну продукцію підприємства, що відправляється залізничним транспортом. Ми все уточнюємо, перевіряємо, звіряємо – ось чому у нас так часто лунають телефонні дзвінки. Коли вся інформація повністю зібрана, перевірена, а документи готові, ми вносимо дані до інформаційної системи SAP».

У цій справі Елен Ковальова вже 20 років. Професію вона опановувала тут, на виробництві. Працювати доводилося не лише в кабінеті, а й проводити різні операції з вагонами на коліях, щодня «намотуючи» по них чимало кілометрів. Її вчителями та наставниками були попередні керівники вантажної служби Марія Черевко та Любов Юденко, прийомоздавальники вантажу та багажу Ганна Фоменко та Світлана Логвін. Вони щоразу говорили Елен, що головне  у їхній роботі – це не лише знання договірних відносин з «Укрзалізницею», розуміння виробництва, специфіка діяльності роботи залізничного транспорту, а й чимала стресостійкість та увага. Адже прийомоздавальнику вантажу та багажу треба мати справу з великою кількістю інформації, враховувати різні ситуації, вміти правильно долати складнощі, а ще – спілкуватися з різними людьми, комунікувати з колегами різних підрозділів підприємства.

«Працювати на підприємство я, як кажуть, пішла за покликом крові, адже мої батьки теж працювали тут, – продовжує Елен. – Мій батько Олександр Олександрович був помічником, а згодом машиністом тепловозу, працював на ДП № 9. Мама Єлизавета Георгіївна була кравчинею, так-так, була така посада у колишньому цеху благоустрою».

Постійний рух в житті та на роботі, бажання завжди дізнаватися про щось нове привели Елен до ком’юніті людей, які цікавляться життям в інших містах та взагалі у світі. Мова йде про подорожі, вони є основним захопленням Елен Ковальової.

«Щороку я намагаюся подорожувати. Кожна поїздка приносить радість, задоволення, чимось вражає, захоплює, збагачує, – говорить Елен Ковальова. – Я була в Одесі, Трускавці, Східниці, Буковелі, Ворохті, Яремче, Ужгороді, Сваляві, Косино, Мукачеві та багатьох інших містах України. Впродовж останніх семи років подорожей відвідала Туреччину, двічі Ізраїль, Швейцарію, Францію, Єгипет, ОАЕ, Іспанію, Грецію, Польщу, Румунію, Сербію, Чорногорію. Усі вони – чудові країни, зі своїм колоритом, цікавинками. Та у кожній поїздці я мимоволі все порівнюю з Україною і розумію, що вона – найкраща. Це мій дім, тут живуть мої рідні, друзі, тут моя робота, колеги, тут все знайоме та зрозуміле. Саме тому я й не поїхала за кордон у перші дні війни, а залишилася зі своєю родиною. Волонтерю, як і всі в нашій країні. Вважаю, що ділитися треба щастям, а добрі справи люблять тишу. Тому ми тихо робимо свою справу, сподіваємося тільки на себе та своїх товаришів, ставимо мету та досягаємо її. А головна наша мета на сьогодні усім відома – це Перемога».