Костянтин Гринько понад 10 років працював апаратником одержання сирого бензолу в цеху уловлювання коксохімічного виробництва.
Герой мав вже досвід боротьби з ворогами – у 2014 році брав участь в АТО, тому був призваний 26 лютого 2022 року в перших рядах захисників. Захист країни, родини, міста завжди був для нього пріоритетом.
«Спокійний, врівноважений, досвідчений, відповідальний, – згадує героя заступник начальника цеху вловлювання з експлуатації КХВ Юрій Гаєвський. – Він виконував складну роботу, яка важлива була не лише для цеху, а й для заводу загалом. Костянтин один з 21 призваних у ЗСУ працівників нашого цеху. І кожен з них для нас надзвичайно цінний! Такі, як Костянтин, завжди у перших рядах, завжди роблять свою справу якісно. Та, на жаль, ми втрачаємо найкращих, наш «золотий фонд». Ми завжди пам’ятатимемо цього хлопця, бо не маємо права забути і простити ці втрати ворогові».
Костянтин Гринько загинув 4 січня в боях поблизу селища Кліщівка, Бахмутського району, Донецької області.
У захисника залишилася дружина та двоє дітей.
Висловлюємо щирі співчуття рідним та друзям героя.
Більше двохсот наборів солодощів від «АрселорМіттал Кривий Ріг» отримали маленькі криворіжці, які належать до пільгових категорій.
Новорічні сюрпризи – солодкі подарунки від нашого підприємства отримали вихованці Центру для дітей з вадами слуху та тяжкими порушеннями мовлення «Сузір’я», ГО «Фонду Об’єднаних сердець» та КМО «Сонячні діти Криворіжжя».
«Новорічних та різдвяних свят з нетерпінням чекають всі діти. Діти та молодь з синдромом Дауна – не виключення, – розповідає голова КМО «Сонячні діти Криворіжжя» Наталія Мельничук. – Велике промислове підприємство і цього надскладного для України і кожного з нас року продовжило святкову традицію, яка склалася за роки нашого партнерства. І на ці свята ми отримали солодкі подарунки, як і діти працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг». Від нашої малечі, батьківського колективу щиро дякую за таку увагу, підтримку та участь у житті організації».
А от щоби потрапити до рук вихованців Центру для дітей з вадами слуху та тяжкими порушеннями мовлення «Сузір’я», деяким подарункам довелося помандрувати поштою до інших міст України.
«В нашому центрі навчається 165 дітей, – говорить директор Центру для дітей з вадами слуху та тяжкими порушеннями мовлення «Сузір’я» Анатолій Коломоєць. – За воєнних умов навчання дистанційне, а деякі діти вимушені були виїхати з батьками до інших міст нашої країни. Але ми потурбувалися, щоб усі солодкі привітання від «АрселорМіттал Кривий Ріг» потрапили до наших маленьких адресатів. Тому на прохання батьків деякі подарунки висилали поштою до тимчасового місця перебування наших діточок. Приємно, що наші багаторічні «шефи» і у складні часи ставляться до наших дітей з турботою та особливою любов’ю».
Яскраві солодкі сюрпризи надійшли і до ГО «Фонд Об’єднаних сердець», яке опікується дітьми з аутизмом та ментальними порушеннями. Їхні світлі посмішки та захоплені погляди стали найкращим подарунком для «чарівників» з великого промислового підприємства. «Зимових свят діти чекають завжди з нетерпінням, як дива. Адже саме у святкові дні вони отримують омріяні подарунки та солодощі. А створити свято дітлахам можуть небайдужі дорослі, ті, хто пам’ятає себе у дитинстві та розуміє дитячі потреби та бажання. Дякуємо нашим друзям з «АрселорМіттал Кривий Ріг» за чудові солодкі подарунки, – продовжує голова ГО «Фонд Об’єднаних сердець» Наталя Пастушенко. – Бажаємо всім миру та добра! Нехай 2023 рік буде для всіх нас плідним та успішним, щедрим на нові здобутки та добрі справи!»
Знайти на передовій в Донецькій області стабільний інтернет, аби побачити відеоролик нагородження своєї коханої і привітати її з цим майже неможливо. Але таке справжнє передноворічне диво сталося з Юлією Зінченко, сепараторником рудозбагачувальної фабрики № 2 та її чоловіком-захисником.
Юлю відзначили як одну з найкращих працівниць підприємства до Дня компанії. Нагорода стала для дівчини приємною несподіванкою. Та насолодитися нею сповна заважала відсутність коханого. Він зараз в ЗСУ, боронить спокій родини та країни. Але, як то кажуть, кохання творить дива. Він зміг, він побачив, він привітав!
«Це напевно один з найважчих років у моєму житті. Лічені дні залишилися до новорічних свят, які ми всі раніше так любили. Цього року я навіть ялинку ставити не хотіла. Донька в нас вже доросла – 15 років, коханий на фронті. Не до ялинки. Але чоловік навпаки сказав: «Став ялинку, нехай тішить вас, а я буду радіти за вас». А ось найкращий новорічний подарунок я вже отримала – дзвінок-привітання з передової. Уявляєте? Чоловік побачив, як мене нагороджують, і привітав, сказав, що пишається мною. Ось найкраща відзнака за мої 18 років праці на підприємстві», – усміхається Юля.
Юлія працює сепараторницею на 13-й секції РЗФ-2. Але в містику цього числа не вірить. 13? То ж щаслива цифра. А як інакше, адже саме на цій секції почали виготовляти концентрат-«чемпіон» – з вмістом заліза 68%. Але, здається, щось магічне в цьому таки є, адже як пояснити, що вдалося саме тут зібрати найкращі кадри, які й видають «олімпійський» концентрат?
«За якість концентрату відповідають всі «фабриканти». У нашому випадку ланцюг чарівників складається з машиніста млина, машиніста насосних установок та сепараторника. У мене в «підпорядкуванні» сім сепараторів та чотири дешламатори, – говорить наша героїня. – Вони мої помічники, а головні чарівники – це мої колеги. Для мене фабрика – то родинна справа. Тут працювали мої батьки: машиністом насосних установок – батько Василь Шкляренко, а мама, Олена Миколаївна, на фільтрації. Тому я про фабрику знала майже все. В дитинстві мріяла спочатку стати інспектором по роботі з неповнолітніми, але доля мене привела таки на фабрику. Ніколи не шкодувала про це. Тепер ось «виховую» сепаратори та дешламатори. І вони слухаються мене! Он які результати видаємо».
Зазвичай у передноворічні дні в розмовах часто звучать слова про підсумки року, досягнення, перемоги. Головна Перемога в нас ще попереду, вважає Юлія, адже ми – непереможна нація. Але і в цьому році були моменти щасливих зустрічей, радісних повернень і теплих обіймів. «Майже всі мої друзі та колеги повернулися до рідної України. І це щастя. Зараз донька у свої 15 років – моя найголовніша підтримка тут, і це щастя. Моя праця потрібна, її помічають та відзначають, і це щастя, – продовжує Юлія. – І як би я не казала, але «під ялинку» бажання таки загадаю: Перемоги, повернення коханого та подорожі за кордон усією родиною. Та не втечі від вибухів, а подорожі-відпочинку. Але, перш за все, ми вирушимо мандрувати нашою Україною – чарівною країною прекрасних людей. Хай новорічне диво прийде до кожної родини, зігріє хлопців у окопах, малечу біля домашніх ялинок, тих, хто біля верстата і за компом, хто у полі і в цеху. Хай у наступному році у всіх буде дім і всі повернуться до нього живими та будуть щасливими!»
Нагорода до Дня компанії стала приємною несподіванкою для водія навантажувача рудоуправління гірничого департаменту Віталія Музиченка, і саме її він вважає однією з небагатьох приємних подій цього складного року.
Віталій на підприємстві працює понад 20 років. І коли на підприємство прийшов перший потужний навантажувач «Катерпілер», то саме Музиченко став одним з перших його «напарників». Водій завжди був небайдужним до колісних велетнів. А цей «кіт» (так з англійської перекладається CAT – скорочена назву «Катерпілера»), що красується на боці навантажувача, підкорив серце Віталія раз і назавжди.
«У 6 років я сів за кермо мотоцикла, звісно ж, під наглядом батька, а у 8 вже гасав на тракторі степами біля Кам’янки, звідки я родом, – розповідає водій навантажувача (бригадир) РУ ГД Віталій Музиченко. – Та мене завжди тягнуло до великих машин. Перша зустріч з ними відбулася саме на нашому підприємстві. Починав я працювати слюсарем у цеху водопостачання, та метою було керувати велетнями у кар’єрі. Я цього домігся. А ще зрозумів, що в кар’єрі не лише машини велетенські, а й відповідальність не менша за них. Моя робота – це відвантаження гірничої маси у самоскиди. Мій «котик» має лапу – десятикубовий ківш. Вантажити треба акуратно, чітко та безпечно, щоб ніхто ані під колеса, ані під породу не потрапив. На щастя, нам з моїм годувальником-навантажувачем все це вдається».
Колеги та керівництво цінують Віталія за професійну роботу, вміння виконати найскладніше завдання та за ставлення до техніки. Він знає CAT до гвинтика, дбає про нього, адже тепер працює на машині, на якій працював колега, який зараз на передовій.
«Для мене це особлива відповідальність – працювати на цій машині. Наші хлопці там бережуть нас, тож ми маємо тут стояти за них, – продовжує Віталій. – Ми – міцної породи. Нас не зламати. Цей рік вороги позбавили мене, мою родину та тисячі інших родин мирного життя, спокійних вечорів, поїздок на улюблену рибалку та інших приємних моментів звичайного життя. Але позбавити віри у Перемогу та надії на майбутнє ніхто не зможе. Якщо нам підкорюється міцна гірська порода, то вже все інше ми точно подолаємо».
Відповіді на ці питання ми отримали від однієї з найкращих працівниць гірничого департаменту – сепараторниці рудозбагачувальної фабрики № 2 Наталі Секрети, яка стала «Людиною року-2022».
Палкий погляд, м’яка усмішка та тендітність Наталі захоплюють майже з перших хвилин. Але за всім цим стоїть міцний характер та залізна витримка, які дозволяють жінці працювати у нелегких умовах сьогодення. І працювати так, щоб отримувати продукцію найвищої якості.
Найкращими помічниками для Наталі є її колеги, а ще досвід та «підлеглі» – сепаратори. Ці потужні великі агрегати, наче діти, говорить сепараторниця, за кожним з них потрібен догляд та постійна увага. Не зайвим буде погладити, сказати добре слово, а обладнання на це озивається такою віддачою, що дає змогу отримати концентрат «золотої проби» – з масовою часткою заліза 68%. Щоб отримати його, часто потрібно буквально «промацати сепарацію», тобто аби побачити, впевнитися у якості промпродукта на третій стадії сепарації, пробуєш його руками. М’який, еластичний, масний, дрібнозернистий, ніжний, схожий на густі вершки – все це про продукт з вмістом заліза у 68%. Безумовно, головним підтвердженням якості стануть лабораторні висновки, але, якщо чесно, «ручний» результат ще ніколи не підводив, усміхається Наталя.
«Можливо, хтось вважає, що сепараторник – це нудна та одноманітна робота: стій та кнопочки натискай на сепараторі. Але ні, адже ти маєш стільки всього знати! – говорить Наталя. – Не лише про те, як влаштовані ці агрегати, а й володіти усім виробничим ланцюгом – від автостели до подрібнення. Сепарація не може існувати без води, але її може бути забагато, і тоді сепаратор може «захлинутися». Вода допомагає відділяти корисний продукт від хвостів. А от про те, що ти можеш отримати наприкінці, може сигналізувати навіть колір у дешламаторах (пристрій, призначений для видалення шламу з пульпи шляхом відмивання, декантації, класифікації та згущення пульпи). Помаранчевий є не лише нашим корпоративним кольором, а ще й сигналом, що продукт вийде якісний, а ось зелень сигналізує, що над ним доведеться ще добряче попрацювати. Та все це приходить з досвідом».
А досвіду у Наталі Секрети вистачає. Вона працює на підприємстві понад 20 років.
«На фабрику я прийшла за порадою батька, який працював на підприємстві монтажником-висотником. Замолоду думала, що ця робота в мене на пару-трійку років, а закохалася в неї на все життя. Вперше це відчула, коли пішла в декрет зі старшим сином, а ще одне підтвердження отримала цього року, коли ми відправилися у вимушений простій. Тоді мої сепаратори почали мені навіть снитися. За ці роки в мене було багато різних змін, але нічна з 23 на 24 лютого запам’яталася назавжди. Тоді вже на шляху додому мені зустрівся чоловік із якимось напруженим і наче закам’янілим обличчям, який приголомшив короткою фразою: «Нас бомблять!», – згадує Наталя Секрета.
Попри всі жахіття війни думки покинути рідне місто у Наталі не виникало. Вона говорить, що її рідна домівка та українські захисники є для неї найкращим оберегом. Цей рік видався складним, став тим періодом, який проявив людей наче лакмусовий папірець.
«Я стала менш негативно реагувати на все, ображатися, почала більше цінувати кожну хвилину свого життя та спілкування з родиною. І як би там не сталося, а на Новий рік ми поставимо вдома ялинку, адже цього так хоче мій п’ятирічний син Давид. Він сказав, що на свято саме так і має бути, а зимовий добрий чарівник обов’язково прийде не лише до діточок, а й до кожного нашого захисника і принесе їм всім подарунки. Я щиро на це сподіваюся. І вірю, що найголовнішим словом наступного року для всіх нас стане Перемога. Тоді зберемося усі-усі десь на природі – рідні, друзі, колеги – і гучно та весело все відсвяткуємо. З нетерпінням чекаю на це!».
Слова латинської приказки про вітер та весла дуже наявно відображують, що відбувалось на підприємстві під час блекауту.
23 листопада у кабінеті начальника КЦ № 1 зустрілись начальник цеху Анатолій Колупайко, заступник начальника цеху з газового господарства та обігріву Ярослав Дячук та Олексій Маренич, заступник начальника з експлуатації та обговорювали чергові робочі питання. Коли о 14.33 раптом зникло світло, кожен з цих людей діяв дуже швидко і вивірено. Рахунок йшов буквально на хвилини. Вони знали, куди йти, що і як робити, хоча така авральна ситуація за багаторічну практику цих коксохіміків трапилася вперше. В той день ці троє додому не повернуться, залишаться на роботі, як і чимало інших працівників різних служб коксохімічного виробництва. Але батареї будуть врятовані! Як показав час, саме швидкі і впевнені кроки керівництва і колективу допомогли врятувати коксові батареї.
Спочатку спинився машинний зал – серце коксохіму. Зупинилася газодувка – машина в цеху вловлювання, внаслідок чого припиняється евакуація коксового газу з батарей і відповідно передача його через цех вловлювання і назад на обігрів печей.
«Нашим завданням було «перекрити» усіх можливих споживачів газу, щоб зберегти певний тиск газу у газопроводах, – розповідає Ярослав Дячук. – Водночас коксовому газу, який ми виробляємо, не було куди дітися, через відсутність електроенергії його не витягувала машина, на верху батарей повідчинялися свічі, зростала задимленість, з усіх щілин поліз газ. Якби на той час щось спалахнуло, то гасити це все довелося б довго та складно. Найперше, що ми зробили, побігли кантувати батареї (зберегти тиск газу в газопроводах за допомогою кантувальних кранів). Другий важливий момент: коли зникла електроенергія, то перестала подаватися барильєтна вода на охолодження газозбірників і почала різко зростати температура. Підвищення температури призводить до пошкодження газозбірників, їх могло розірвати, за 30 секунд температура зросла до 150 градусів».
Ярослав Дячук, заступник начальника КЦ-1 з газового господарства та обігріву
В той день багато чого було зроблено саме вручну. Наприклад, Олексій Маренич разом з працівниками експлуатації вручну відштовхали до безпечного місця коксову машину, яка обслуговувала верх коксових батарей, а потім пішли допомагати з кантуванням. І кантувати батареї того разу довелося також вручну. Уявіть собі колодязь, коли ви крутите ручку колеса аби набрати воду. А тут – колесо в десятки разів більше, таких механізмів чотири. Кантувальні крани потрібно було постійно перекантовувати на протилежний потік через певний проміжок часу.
Професійна команда і чітко визначений, неодноразово відпрацьований до автоматизму алгоритм тоді допомогли втримати, зберегти коксові батареї.
Рятували найдорожче – пічний фонд
«Ми за компом саме займалися звіркою інвентарного опису електромашин КЦ № 1, – згадує електрик коксового цеху № 1Антон Погрібний. – Я пам’ятаю з точністю до хвилини – 14.33 – це час, коли зникло живлення. Як сиділи, так і схопили каски та побігли на 5-6 батареї. Вийшли, а завод весь «тихий», ми зрозуміли, що напруги немає ніде. Про приліт не думали, втім чітко усвідомлювали, що це схоже на блекаут. Розділилися, я взяв на себе сектор коксування, майстер з електрообладнання коксових машин Ігор Юр’єв – коксові батареї, а заступник начальника КЦ № 1 з електрообладнання Олександр Граур став нашим «центром», куди стікалася вся інформація та який безпосередньо спілкувався зі змінним персоналом ЦРЕО. Ми мали діяти лише у тісному зв’язку з ними».
Антон Погрібний, електрик КЦ-1
Електросерце КБ №№ 5,6 – це трансформаторна підстанція ТП-9. Ми провели вимірювання, напруга на ТП була відсутня, до того ж від начальника зміни ЦРЕО надійшла підтверджена інформація про відсутність напруги по лініях, які забезпечують коксохімвиробництво електроенергією. Була дана команда знеструмити та зняти навантаження з усього обладнання в цеху, а це насоси, тракти коксосортування, башти гасіння тощо. Відключення виконали і почали готуватися до прийняття напруги, яке теж було потрібно зробити максимально безпечно та технологічно вивірено.
«Відключення тривало певний час. Наші коксові машини на п’ятій та шостій батареях високотехнологічні, – продовжує розповідати Антон, – всі вони працюють від процесорів. Кожна з машин обладнана певним програмним забезпеченням, яке дуже чутливе. А тут злітає програма, уявляєте? Але ми впоралися, відключили, а згодом під’єднали так, що все обладнання зберегли. Все це у темряві та без зв’язку. Ми бігали, наче мурахи. В той день я додому не потрапив. Зміг з 50-го разу десь об одинадцятій ночі додзвонитися до родини, запитати, як вони там, і сказати, що все зі мною гаразд. Про те, що повітряна тривога, і не думав. Важливо було зберегти пічний фонд. І ніякі ми не герої, це ж наш професійний обов’язок. Додому я повернувся наступної доби о сьомій вечора. Батареї були врятовані, і це найголовніше».
Рідних у біді не кидають
Коли зникло світло, газівник коксових печей Віталій Усачов знаходився в операторській КБ №№ 5-6. Перша думка, яка промайнула у нього в голові – щось кудись прилетіло. Говорить, що попри це страху не відчував. За декілька хвилин на порозі з’явився заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук. Швидко визначилися з тим, хто куди має йти та як діяти. Хоча газівником Віталій працює вже 26 років, втім такого авралу за його практики ще не траплялося. Врятувало те, що з введенням військового стану почастішали навчання-тренування на випадок будь-яких надзвичайних ситуацій. Тому практично були готові діяти за будь-яких умов.
Віталій Усачов, газівник КЦ-1
«Я пішов до кантувального приміщення 5-ї та 6-ї батарей. Треба було перекрити газ кантувальним механізмом, але напруги не було, тож працювали вручну. Перекрили подачу газу до опалювальної системи коксових батарей і позначили, коли це зробили. Наступна команда – перекрити стопорні крани. Ми спустилися до тунелю під батареями і там вже 116-ма стопорними кранами продублювали перекриття. Коли живлення батарей немає, то потрібно перекантовувати вручну кожні 40 хвилин. В перервах піднялися наверх батарей і перекрили аміачну воду, аби уникнути гідроудару під час поновлення її подачі. Потім слідкував за тиском у газозбірнику. Одним словом, робив свою роботу, адже коксовий цех для мене – другий дім, а рідних у біді не кидають. Додому пішов, коли все більш-менш стабілізувалося», – говорить Віталій Усачов.
А вдома на Віталія чекали двоє синів, яких він виховує сам. Зв’язатися з ними вийшло з кільканадцятої спроби, встигнув повідомити лише, що він на роботі. Мовляв, тримайтеся хлопці, батько батареї рятує. З порятунку повернувся лише вранці, коли сини міцно спали.
Без паніки! Все під контролем!
З верху коксових батарей в темну пору доби зазвичай краєвид вражаючий. Видно, як живе та дихає завод. Хоч і заощаджуючи електроенергію, але все ж жевріють маячки порятунку – поспішають люди на зміну та зі зміни, рухаються машини. Та 23 листопада все було по-іншому. Темрява застала вогнетривника (бригадира) Олега Дишканта на верху батарей.
«Я готувався до завершення зміни, займався регулюванням системи обігріву, ми міняли газові пальники, – згадує вогнетривник. – Аж ось раптово зупинилася машинна зала. Спустився з колегами до нашої майстерні, а там вже був «мозковий центр» – майстер Олександр Шляхтич та заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук сформували групи, і ми пішли виконувати «бойові» завдання. Половина присутніх вогнетривників – четверо чоловіків – за командою закривали засувки подачі барильєтної води, перекрили ми їх тоді вручну. Коли поновили живлення, то потрошку відкривали. Бо якби раптово зіткнулися б холодна вода та розжарене обладнання газозбірнику, міг статися гідроудар. Друга частина вогнетривників допомагала змінному персоналу з ручним кантуванням на 5-6 батареї. Діяли без паніки, адже попри блекаут все було під контролем».
Олег Дишкант, вогнетривник (бригадир) КЦ-1
В цей самий час донька Олега залишилася вдома одна у темряві та без зв’язку, бо дружина вогнетривника теж була на роботі. Донька лише з смс-повідомлень дізналася, що батько затримується на роботі через бій з темрявою. Змогли, вистояли. Це випробування зробило усіх лише сильнішими.
Насправді в цій битві брали участь набагато більше героїв-коксохіміків, ніж прізвищ у цій статті. Кожен, хто 23 листопада рятував батареї, – справжній герой. Кожен – справжній, сильний, надійний! Увесь колектив підприємства дякує вам і пишається вами!
