Категорії
Новини

На війні загинув наш колега Андрій Капуста

Захисник близько 20 років працював на нашому підприємстві в ремонтному виробництві. Його останнім місцем роботи став цех з ремонту енергетичного устаткування РВ центрального департаменту з утримання і ремонтів, звідси його 15 червня призвали до лав ЗСУ.

Андрій Капуста загинув 2 грудня в боях поблизу села Верхньокам’янське  Донецької області.

Як досвідченому слюсарю-ремонтнику йому довіряли найскладніші завдання. Він опікувався вентиляційним обладнанням металургійних цехів. Здавалося, що немає проблеми в роботі, яку він не вирішить, завдання з яким він не впорається.

«Оптиміст, активний, досвідчений, добрий. Про цю людину можна сказати лише хороше, –  говорить майстер з ремонту устаткування ЦРЕУ ЦДУР Владислав Борисенко. –  Мені з ним працювалося легко, бо я на сто відсотків був впевнений в його професіоналізмі та відповідальності. Таких спеців можна перерахувати на пальцях. Ми втрачаємо найкращих».

Без батька залишився син захисника, втратили сина літні батьки.

Керівництво підприємства, колеги та друзі висловлюють щирі співчуття родині.

Герой назавжди житиме в наших серцях!

Категорії
Наші люди

«Найвища нагорода – знати, що твоя робота потрібна»

Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів гірничотранспортного цеху Віктор Семенов, один із лідерів гірничого департаменту у номінації «Людина року ГД», віртуозно вміє «перевзути» багатотонний БелАЗ та з майстерністю хірурга з’єднати всі «судини»: патрубки, шланги, кабелі і запустити серце машини – двигун.

Та асом ремонтної справи не народжуються і не стають однієї миті, говорить Віктор Миколайович. Крутить гайки він вже понад 30 років. На підприємство, а саме в гірничотранспортний цех, прийшов після училища. Саме працюючи в цьому цеху йому вдалося поєднати одразу декілька своїх мрій та цілей.

«В дитинстві я хотів стати водієм, – говорить Віктор Семенов, – але через поганий зір ця професія мені тоді «не світила». Однак хотілося хоча б просто бути біля машин та ще й непогано заробляти. Звідти й мій вибір професії слюсаря транспортних засобів та як наслідок – робота на нашому підприємстві. Озирнувшись назад можу впевнено сказати, що не помилився. Роки роботи додали досвіду. З першого ж дня для мене найкращою нагородою було відчуття та розуміння того, що моя робота потрібна».

Свою роботу Віктор цінує за стабільність, за те, що поряд колеги, які працюють однією командою, як одне ціле. Бригадир Геннадій Вербицький та слюсарі Олександр Литвяк та Володимир Рябенко – члени його робочої родини. Хлопцям доводиться виконувати непрості завдання, наприклад, «перевзувати» багатотонні БелАЗи. Працювати з колесом у понад два з половиною метри у висоту та вагою у чотири з половиною тонни треба вміти. І тут на першому плані є безпека. Все має бути надійно закріплене і перевірене не один раз. «Але найголовніше, ти маєш любити свою роботу», – каже наш герой.

«Я сумую за тим ритмом, в якому працювали до війни. Хочеться знову повернутися до звичайних буднів, скоріше б цей час настав. Війна пройшлася по всіх нас, говорити про це не хочу, бо болить ця рана – в мене без вісті зник на цій клятій війні син Сергій, теж працівник нашого підприємства. Дуже хочеться, щоб він таки повернувся додому. Тоді всім нам буде легше. Живу цією надією. А ще – роботою, бо вона зараз для мене – сенс життя і спасіння. Коли ти відчуваєш, що потрібен, що без тебе ніяк, то проблеми відходять на другий план, і навіть дихається легше. Сьогодні я не гадаю наперед, яким буде майбутнє. Але нехай воно просто буде», – говорить Віктор Семенов.

Категорії
Новини

Вийти за межі – заради рамок для коксохіму

На Ливарно-механічному заводі активно опановують виготовлення ущільнювальних рамок для дверей камер коксування коксових печей.

За технічними стандартами та нормами двері кожної камери коксування мають ремонтуватися раз на рік. І цей ремонт передбачає зокрема заміну ущільнювальних рамок, які запобігають проникненню коксового газу з камери назовні.

Щороку лише комплекс коксових батарей № 3 та 4 потребує 230 таких рамок. У довоєнні часи ці запчастини купувалися у Слов’янського машинобудівного заводу, який масово виготовляв їх для коксохімічних  заводів країни. Наразі це неможливо через війну. Допомогти нашому коксохімічному виробництву взялися на Ливарно-механічному заводі, хоча заради цього ремонтникам довелося практично вийти за межі.

«Ми ніколи не виготовляли рамки для коксохіму, але наразі нам доводиться приймати чимало подібних викликів. Втім мені здається, що нашим фахівцям будь-яке завдання до снаги, – говорить начальник РМЦ-3 Андрій Караман. – Для цього замовлення нам довелося, можна сказати, вийти за рамки. Якщо в Слов’янську для виробництва рамок було і відповідне обладнання, і матеріали, то нам довелося пристосовуватися з огляду на можливості нашого верстатного парку та матеріалу. Основою для виготовлення рамок є кутник, який надходить до ЛМЗ від прокатників. У процесі виготовлення беруть участь зварники, фрезерувальники, токарі. Залучені верстатна дільниця та дільниця з виготовлення нестандартизованого обладнання».

Наразі вже виготовлено 20 рамок, але процес вдосконалення та доопрацювання у тісній співпраці із замовником ще триває.

«Сама роль цих рамок надзвичайно важлива, вони наче захисники – захищають навколишнє середовище від просочення коксового газу, – розповідає начальник КЦ-1 Анатолій Колупайко. – Дверям камер коксування, і рамкам зокрема, доводиться несолодко. На них діють високі температури. На обрамленні вікон камери, на які спирається рамка ущільнювача, накопичуються коксові нашарування, які треба постійно очищувати. Це доволі жорстко (металом по металу) робить спеціальний механізм, а потім дочищається вручну дверевими. Тож рамки зношуються, деформуються, тому раз на рік їх потрібно міняти».

На наступний рік комплекс коксових батарей №№ 3, 4 потребує 230 рамок. Але найскладніший та найважчий етап – це початок, коли до автоматизму, досконалості відпрацьовується сама технологія виготовлення, щоби потім поставити її на потік. І тут вважлива взаємодія всіх: замовника і виконавця, тобто коксохімвиробництва і ЛМЗ.

«На виготовлення однієї рамки ми витрачаємо дві зміни, – розповідає Богдан Демидов, старший майстер з ремонту обладнання РМЦ-3. – Основну частину часу займає процес мехобробки, зачищення зварних швів та інше. Найважче створювати відповідний радіус загину рамки. Технічно ми не можемо ідеально зігнути, робимо більше зварних стиків. А потім треба ці шви зачищати, щоб рамки щільно прилягали. Ми ще в процесі вдосконалення. Але я впевнений, що доб’ємося найвищої якості, адже звикли на ЛМЗ робити тільки так, а не інакше».

Категорії
Наші люди

«Водна ремонтна справа розкладена в мене по поличках»

На посаді комірника цеху технологічного водопостачання Тетяна Нарольська працює вже майже 15 років. Вона є однією з найкращих працівників гірничого департаменту у номінації «Людина року-2022».

Тетяна дуже активна, можна сказати, непосидюча. Щоб дістатися свого улюбленого місця роботи, жінка щодня з Миролюбівки, де вона мешкає, проходить до ЦТВ 5 км і так само 5 км назад.  Адже жодна поїздка автобусом не замінить тієї подорожі пішки, яка налаштовує на новий робочий день, зазначає жінка. І хоча професія комірника не є основною у гірничому виробництві, проте без неї ніяк не обійтися, запевняють колеги-ремонтники.

Доля подарувала Тетяні Нарольській чимало різних подій, зустрічей, несподіванок. І завжди їй щастило на цікаві місця роботи. За освітою педагог, вчитель географії та біології, вона «вчителювала» недовго. А от творча натура та потяг до краси знайшли вихід на одному з перших місць роботи. Тетяна працювала в керамічній майстерні ЦГЗК, з рук майстрині виходили чудові вази, цікаві горщечки для квітів та багато іншого. Але складні часи перебудови внесли свої корективи, майстерню закрили. Згодом Тетяна почала працювати на тоді ще НКГЗК лаборантом з фізико-механічних випробувань. На жаль, стан здоров’я змусив її змінити і це місце роботи. Тоді довелося опанувати «комірницьку» справу.

«На комірників не вчать у навчальних закладах, а вміти та знати тобі потрібно багато, – розповідає Тетяна Нарольська. – Під моїм піклуванням декілька сотень облікових одиниць. Це і ЗІЗи, і питна вода, і реманент, і різні запчастини. Я розвиваюся разом з цехом. Прийшло нове обладнання і запчастини для нього – і ти маєш розібратися що і до чого. Наприклад, прийдуть до тебе отримувати засувки чи затвори на насоси, а ти не знаєш, що воно таке і як виглядає. Такого дозволити собі я точно не можу! Відповідальна в мене робота. Бо маю оперативно забезпечити усім необхідним ремонтні бригади цеху, щоб хлопці без затримок змогли розпочати ремонт. А щоб потрібне знайти швидко, все має знаходитися на своїх місцях, як у хаті української господині. Зараз я це можу робити навіть із заплющеними очима. Можна сказати, що водна ремонтна справа в мене розкладена по поличках».

Часто під час обідньої перерви чи після роботи Тетяна наводить лад на квітниках цеху, бо квіти є її джерелом натхнення. На подвір’ї її власного будинку також завжди рясно квітнуть квіти. Осінніми акордами завершують сезон цвітіння айстри, а от весну першими зустрічають крокуси. Тетяна дуже любить весняну пору року, коли все розквітає, оживає, коли у повітрі панує особлива свіжість, коли все починає відроджуватися на очах. Наступна весна, вірить Тетяна, буде переможною. Це найзаповітніша мрія жінки, як і багатьох українців. У цій війні у боях під Сєвєродонецьком вже загинув двоюрідний брат жінки, зараз продовжує справу батька і захищає країну його син.

«Я за нього, за всіх наших захисників молюся. Завдяки їм ми тут можемо жити, працювати, мріяти. З нашого цеху чимало колег боронять Україну. А ми маємо берегти наше підприємство, гідно працювати. Я дуже радію, коли цехи оживають. Розумію, що часи складні, але хочеться, щоб всі повернулися на свої робочі місця і ми почали працювати над мирними замовленнями. Вірю, що незабаром все так і буде. Мені здається, що, весна цьому посприяє, наша переможна українська весна», – усміхається Тетяна.

Категорії
Наші люди

Захищаючи Україну загинув Микола Мазурик

Серце героя зупинилося 7 листопада під час запеклого бою біля смт Білогорівка в Луганській області.

Захисник багато років працював на нашому підприємстві. Останнє його місце роботи – шахтоуправління гірничого департаменту. Він був досвідченим прохідником. Про нього колеги кажуть – справжній козак. Для чоловіка дуже важливим було питання незалежності України, тому прохідник з готовністю долучився до лав ЗСУ, коли був мобілізований 13 жовтня, і служив вже як солдат, стрілець окремої аеромобільної бригади.

«Микола був відкритою, позитивною людиною, яка завжди підтримувала інших, – згадує Микола Лимаренко, головний інженер ШУ ГД. – Посмішка, гарний настрій, щедрість та гостинність – це все про нього. Фахівець гірничої справи, він в усьому намагався бути досконалим. Справжній патріот Батьківщини, Микола дуже любив і Кривий Ріг, і своє рідне село, де народився. Наше підприємство, робочий колектив захисник вважав своєю другою родиною. Загибель Миколи Мазурика для нас велика втрата, пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях».

У загиблого воїна залишилася мати, брат, дружина.

Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям героя!

Категорії
Новини

«ЛМЗ – досконалість до найменшої деталі»

Коли на Ливарно-механічному заводі оголосили конкурс на накращий слоган цього підприємства, то на таку значну кількість конкурсантів-учасників не очікував ніхто. Нове кредо ЛМЗ і переможця народному журі довелося визначати з понад 140 претендентів.

Нагадаємо, що, за умовами конкурсу, слоган (гасло) мав складатися з лаконічного словосполучення, яке добре запам’ятовувалося б та показувало, що ТОВ «ЛМЗ» – це  надійний та відповідальний виробник запчастин та виробів для металургійного та гірничого обладнання.

Спочатку зі 141 номінанта відібрали десятку найкращих. І вже з неї переможця визначала фокус-група з представників цехів, керівництва, служб з персоналу, з комерційних питань та договірної роботи, виробничої та інших служб. Об’єктивності додавало те, що «народне журі» не знало, хто автор слоганів.

Творчими особистостями, як з’ясувалося під час конкурсу, заповнений кожен куточок заводу. Вони працюють біля верстатів, роблять креслення, керують цехами, впроваджують нові технології, ремонтують обладнання. Римовані рядки, філософські вислови, ритмічні словосполучення, мелодійні освідчення у коханні улюбленому заводу – це різноманіття лише ускладнювало вибір. Конкурсанти-працівники ЛМЗ різних професій з різних цехів хотіли, щоб про підприємство говорили саме їхніми словами.

«Я працюю в РМЦ-2 вже 22 роки. Мене дуже радує, що підприємство змінюється, розвивається та вдосконалюється буквально на очах, – говорить Катерина Іщенко, фрезерувальниця РМЦ-2. – Я дуже хочу, щоб всі знали, що ми – сучасний завод, який має величезний досвід і перспективи, тому коли вигадувала слоган, знала, що в ньому обов’язково це буде показано: «Від традицій – до інновацій».

Мітрохіна Наталія, токарка РМЦ-1 розповідає, що про конкурс їй розповів чоловік, який теж працює в  цеху. І вона як людина творча одразу вирішила, що братиме участь у ньому. Тим більше, що це як слоган для родини, адже завод «подарував» їй сім’ю вона тут познайомилася зі своїм чоловіком. В результаті народився слоган: «ЛМЗ – ми можемо все і навіть більше!».

«Ми працюємо якісно, тому хотіла, щоб обов’язково це звучало у слогані, – говорить Інна Оліфер, інженерка РМЦ-1, переможниця конкурсу. – А ще, щоб обов’язково звучало слово досконалість, бо саме цим і може пишатися наш ЛМЗ. От так і народився мій слоган-переможець: «ЛМЗ – досконалість до найменшої деталі».