Категорії
Наші люди

«Дизайнера» сталевих деталей надихають квіти

За посадою інженера-конструктора Ливарно-механічного заводу Ірину Буртову з перших хвилин знайомства хочеться назвати саме дизайнером. Адже вона так поетично та захоплено говорить про складні виробничі завдання, про креслення далеко не «художніх» промислових деталей.

Так говорити може лише людина, яка закохана у свою справу. 14 років Ірина працює інженером-конструктором. А з підприємством її пов’язала доля набагато раніше, коли дівчина одразу після школи прийшла на завод і почала працювати верстатником.

«Моя мати працювала на комбінаті в управлінні головного механіка, тому коли постало питання про пошук мого першого робочого міста, варіантів не було – завод. І я ніколи про це не пожалкувала, – говорить Ірина Буртова. – Хоча побачена вперше дев’ята доменна піч (а саме звідти я починала) мене просто приголомшила! Потім працювала технологом, а коли з’явилася можливість перейти на посаду інженера-конструктора, то не вагалася, бо відчувала та розуміла, що це моє. Тим більше, що в дитинстві я мріяла стати дизайнером одягу, а тут стала «дизайнером» деталей».

Микола Нікіфоров, головний конструктор ЛМЗ розповідає, що вперше зустрівся з Іриною на конкурсі профмайстерності молодих конструкторів. Дівчина посіла друге місце, але вже тоді можна було помітити її потенціал. «Сьогодні в нашій конструкторській команді – це провідний гравець. Ірина – універсал, вона здатна швидко та якісно впоратися з найскладнішим завданням. І це людина, яка не підведе у найскрутніші часи. Ось і зараз вона залишилися єдиною з трьох наших конструкторів з лиття, бо її колеги не повернулися з вимушеної еміграції. Я розумію, зараз війна, їй як жінці непросто. Але вона тримається гідно, ще й для інших є прикладом».

Сьогодні в професійному портфоліо конструкторки є не одна сотня виконаних завдань. Креслення найпростішої деталі може зайняти 20 хвилин, а інколи доводиться витратити на найскладніші завдання й тиждень. Адже бути конструктором – це не просто сидіти за столом та за допомогою комп’ютерних програм креслити. Все набагато складніше, хоча, на жаль, «залаштунки» професії залишаються «за кадром». Все починається з цеху, який замовив деталь, бо потрібно на власні очі побачити, що це і як воно працює, що конкретно бажає замовник. Варто перевірити та виміряти відповідні параметри, потім створити 3D модель, потім креслення – і все це з ювелірною точністю. Адже похибка конструктора у долі міліметру може вартувати годин праці декількох спеціалістів та затримки роботи цеху.

«Народження» деталі – це справжнє диво і велика відповідальність. І воно починається з чистого аркушу та рук конструктора, – говорить головний конструктор ЛМЗ Микола Нікіфоров. – Саме від якості креслення залежить уся подальша доля деталі, праця інших людей. Погане креслення, наче погане тісто – нічого з нього не зліпиш потім. Тому так цінуються на заводі професіонали, як Ірина Буртова».

«Я звичайна людина. Звісно, мені зараз страшно і важко, але робота та колеги поруч допомагають забути про війну. Тим більше розумію, що завод живе, є замовлення і потрібно їх виконувати. Ще мене надихають квіти – фіалки та орхідеї, – говорить Ірина Буртова. – Радію також, коли бачу, що деталь, яку я накреслила, вже працює і приносить конкретний результат. Я її пізнаю навіть за звуком, коли потрапляю до цеху. І є в мене мрія, яку я дуже хочу здійснити обов’язково: здійснити подорож до Мексики. Обов’язково зроблю після нашої Перемоги! Сподіваюсь, що це буде скоро».

Категорії
Наші люди

«Вигукну «Слава Україні!» так голосно, щоб почув увесь світ!»

На економічному фронті все повинно бути, як треба. Рідне підприємство має витримати всі випробування. Таку ціль поставив собі в роботі один з найкращих зварників цеху металоконструкцій ливарно-механічного заводу Олександр Тинок.

«Я патріот, бо я тут народився і це моя земля,– говорить Олександр Тинок, електрозварник (бригадир) ЦМК. – А ще я патріот підприємства, де почав працювати одразу після училища і жодного разу не змінював роботу. Це моє рідне. Для мене зварювальний апарат – це наче пензель художника, коли кожен твій рух має бути вивіреним до дрібниць. Від моєї роботи залежить життя інших, адже я зварюю ротори для аглофабрик, повітропроводи доменних печей, підкранові балки та інше. І я не маю права схибити, бо якщо це все зруйнується, впаде, то можуть постраждати люди».

24 лютого Олександр саме був у зміні. Тоді нікому не хотілося вірити, що війна може ось так безпосередньо увірватися до рідної країни. Але на передову почали уходити хлопці з цеху, постійні сирени стали частиною робочих змін. Тинок вирішив одразу, що хоч і не зі зброєю в руках, але і у рідному цеху знайдеться чимало важливих і корисних справ. Гріло душу, що його робота потрібна не лише йому, а й країні, яка має бути захищеною і на економічному фронті.

В цеху кажуть, що професія зварника справді ювелірна, а ще схожа з професією кравця, який створює найвишуканіший одяг. Коли ти не просто «строчиш» на машинці, а майстерно кладеш стібок за стібком, маєш свій власний почерк. Ось такий почерк є і в Олександра Тинка. Висока якість роботи відрізняє і бригаду, яку він очолює: Віктора Сімчука, Владислава Кебала, Євгенія Обжилянського, Андрія Яловських та Василя Рубляка. Їхній почерк пізнають одразу.

Жоден з ремонтів на заводі не обходиться без зварників ЦМК, тому робота в хлопців є й зараз. Вони беруть участь у ремонтах локомотивного парку заводу, шлакових чаш та спецкоробів, продовжують виготовляти металоконструкції для інших ремонтних робіт, які проходять навіть за умов зниження темпів виробництва. Але Олександр все ж сумує за «робочими» авралами, коли могли працювати і без обіду, аби лише встигнути виконати замовлення, які забиралися майже «з коліс». Як з’ясувалося тепер, то були щасливі миті, зазначає Олександр.

 «Треба жити тут і зараз, цьому навчила мене війна. Не відкладати на потім хвилини спілкування з рідними, добре слово дружині, дітям, зустрічі з друзями. Одного собі не можу зараз дозволити – десь безтурботно відпочити. Бо наші хлопці зараз в окопах, то ж і мені не до відпочинку. Треба працювати за себе і за хлопців на передовій, бо в нас у кожного свій фронт. Найперше, що я зроблю в день проголошення нашої перемоги – це вийду і вигукну «Слава Україні!» так голосно, щоб почув увесь світ. А потім ми сядемо за стіл, де обов’язково буде моя улюблена страва – смажена качка, яку так майстерно готує моя дружина. Це буде качка-«переможниця», – усміхається Олександр Тинок.

Категорії
Наші люди

Замість бронежилета спрацювала вугільна башта

Дмитро Щуко працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» на коксохімі змінним майстром основної виробничої дільниці коксових батарей №№ 3-4. Наше підприємство з найперших робочих днів вразило його охайністю, сучасним коксохімічним обладнанням та ставленням до своєї роботи кожного з працівників.

Щуко відповідає за належну експлуатацію обладнання 3-ї та 4-ї батарей. Каже, що непросто було влаштуватися на наш завод, адже бажаючих завжди вистачає, тому дуже зрадів, що йому це вдалося. Рівень обладнання та підхід до організації роботи тут – один з найкращих, навіть за мірками довоєнної України, зазначає майстер, який попрацював на різних коксохімах. Чого вартує хоча б комплекс коксових батарей №№ 5-6! І хоча сьогодні деякі коксові батареї  на консервації, але обладнання тим більше потребує догляду. Помітно, що працює професійна команда, тому Щуко був радий до неї приєднатися.

Дмитро приїхав до Кривого Рогу з палаючої та майже вщент зруйнованої окупантами Авдіївки.

«Взагалі-то я з Донецька, у мене там квартира, гараж, машина. Все було «як у людей», доки не прийшли «визволителі». Спочатку я залишався у тимчасово окупованому Донецьку, намагався займатися улюбленою коксохімічною справою, – розповідає Дмитро. – Працював майстром на Донецькому коксохімі. Та жити декілька років у комендантському часі, с затримками і так невисоких зарплат, то не мед, звісно. До того ж, мене вже надто часто почала викликати економічна безпека підприємства через мої проукраїнські погляди. Будь-який мій вислів навіть у лазні після зміни доходив до «безпечників» майже миттєво. Чи то все прослуховувалося, чи то такі колеги поряд були, не знаю. Але я зрозумів, що треба виїжджати. Тим більше, що син і дружина вже тоді були у Кривому Розі».

У Дмитра в родині усі працювали на Донецькому коксохімі: два його діди – в цеху вловлювання, батько був  залізничником, а мати – медсестрою. Тому навіть коли доля змусила залишити рідне місто, Дмитро виїхав до Авдіївки і там влаштувався на роботу знову ж на коксохімічний комбінат. Тут він пережив чи не найжахливіші дні в своєму житті. Дмитро з колегами до останнього залишались на заводі, який намагалися підтримувати під обстрілами та постійними бомбардуваннями. Печі законсервували. Люди і працювали, і жили на заводі. В кабінетах поставили розкладачки, там і спали. Здавалося, що там безпечніше, розраховували на міцні заводські стіни. Та й обладнання треба було підтримувати у такому стані, щоб згодом можна було поновити його роботу. На це щиро сподівався і Дмитро. Біля заводу було велике бомбосховище, туди перебралося чимало місцевих з дітьми, тваринами. Усі рятувалися, хто як міг.

«Пам’ятаю свій фактично другий день народження, – продовжує майстер. – Тоді ми мали встановити анкераж коксової батареї, щоб кладка не розсипалася. Пішли робити це  з черговим слюсарем, а він мені каже: «Почекай, пішли покуримо, не поспішай». Послухався тоді його. Тільки-но ми спустилися з коксовиштовхувача – і прилетіло. Воронка від снаряда була величезна. Нашим бронежилетом тоді виступила вугільна башта, вона нас прикрила.

Ані електрики, ані води, ані газу – такою залишав Авдіївку Дмитро. Зруйноване ворогом місто – це жахливе видовище. І це болить, говорить майстер. Непростим виявився для Щуко  і шлях до Кривого Рогу. Але наше місто гостинно прийняло його, як і понад 70 000 внутрішньо переміщених осіб з різних регіонів України.

«На жаль, мирне життя починаєш цінити по-справжньому лише під вибухами, коли твого колегу поранено, коли у твій дім прийшли незвані «асвабадітєлі», – говорить Дмитро. – Я вдячний Кривому Рогу за прихисток. Але точно повернуся до рідного українського Донецька. То ж моя батьківщина, там моя Україна. Все відбудуємо, все запрацює. Я впевнений у цьому. Так, буде нелегко, але ми, українці, незламні, і зараз ми захищаємо своє. Тому нам і наша земля, і Бог допомагає!»

Категорії
Новини

Вибухова безпека: що робити і що не робити. Поради експертів

Безпечних боєприпасів не буває. Щоразу про це нагадують рятувальні служби та підтверджує сумна смертельна статистика. Як не стати її частиною та що робити, щоб цікавість не перетворилась на трагедію, «Металургу» розповідають рятувальники.

Днями у Синельниківському районі загинув 17-річний хлопець. Він торкнувся касетного боєприпасу, а той здетонував. Голова Дніпропетровської ОВА Валентин Резніченко зазначив, що це вже восьма смерть в області через такі боєприпаси.

Вибухонебезпечні предмети, на жаль, знаходять і у Кривому Розі. Усі вони містять вибухові речовини та можуть спрацювати від тертя, удару чи інших механічних дій. Навіть після тривалого перебування у воді або в землі ці речовини не втрачають здатності вибухати.

Олексій Кожем’яка, начальник відділення піротехнічних робіт аварійно-рятувального загону ГУ ДСНС у Дніпропетровській області розповідає, що в нашому регіоні найчастіше доводиться знешкоджувати боєприпаси з реактивних систем залпового вогню та ствольної артилерії. Основні боєприпаси РСЗО – це «Град», «Ураган», «Смерч», «Торнадо-С». З останнього «прильоту» по місту знайшли чотири касетних боєприпаси, що не розірвалися одразу.

Специфіка касетних боєприпасів полягає у тому, що вони начинені вибуховими елементами. Інколи під час потрапляння їх у ціль ці найнебезпечніші елементи не всі вибухають. Але це може статися в будь-який момент від найменшого дотику чи коливання, або й навіть самі по собі, розповідає Олексій. Наприклад, в одній ракеті Торнадо-С знаходяться 646 штук касетних елементів. 20-30% з них не вибухають. На відміну від інших снарядів вони можуть знаходитися будь-де: на поверхні землі, на даху будівель, застрягнути в гілках дерев або всередині приміщень. Сам вибуховий елемент невеликий за розміром, має сталевий корпус та різні деталі. Зона враження складає до 100 метрів. Визначити, чи снаряд вибухнув під час приземлення, чи ще ні, може тільки фахівець. Важливо! Там, де знайшовся один елемент, зазвичай є багато інших.

«Небезпека у тому, що такі вибухові елементи мають самоліквідатор, – пояснює піротехнік. – Його принцип гідромеханічний, там знаходиться технічний каучук, який під дією пружини перетікає з одної камери в іншу. Та коли він перетече, ніхто не знає. Тому замість 200 секунд, зазначених в інструкції для спрацювання, боєприпас може чекати на свою жертву годинами, днями, тижнями. Він здатен пропалити броню товщиною у 12 мм. Боєприпас може нагадувати порожню всередині пивну бляшанку, але під мідною лійкою всередині знаходиться 46 грамів вибухівки підвищеної потужності. Вона здатна пропалити, розірвати, вразити осколками».

Не менш небезпечними є наземні міни – протипіхотні та протитанкові міни, нерозірвані боєприпаси, міни-пастки, саморобні вибухові пристрої. Це вибухові пристрої, які можуть бути встановлені на землі, під землею. Наразі ворог застосовує багато різновидів протипіхотних мін, починаючи від вискакуючої осколкової ОЗМ 72, кругового враження, до схожих на пелюстки або метеликів ПФМ-1 та ПФС-1С.

Ворог також може застосовувати і так звані розтяжки, маскувати вибухові пристрої під іграшки, мобільні телефони, коробки, побутову техніку.

Якщо ви навіть не перебуваєте в зоні обстрілу, а знаходитесь, наприклад, на роботі і помітили підозрілий предмет, то одразу повідомте про це своє керівництво, яке відповідно має поінформувати про це старшого чергового департаменту безпеки.

Якщо ви виявили підозрілий предмет, схожий на вибухонебезпечний:

  • У жодному разі не торкайтеся знахідок власноруч і не дозволяйте це робити іншим. Категорично забороняється переміщувати вибухонебезпечні предмети, намагатися розібрати їх, заносити у приміщення, закопувати у землю, кидати у водойми тощо.
  • Не можна користуватися поруч з предметом засобами радіозв’язку, мобільними телефонами та іншими приладами, що передають радіосигнали. Це може спричинити детонацію.
  • Відійдіть від підозрілого предмета якомога далі, на відстань не менше 100 метрів.
  • Позначте місце небезпечної знахідки – шматком яскравої тканини, схрещеними палицями, каменем тощо. Це допоможе фахівцям відшукати та знешкодити вибухонебезпечний предмет.
  • Негайно повідомте про небезпечну знахідку підрозділи ДСНС (за номером 101) або поліції (102).
  • Дочекайтеся приїзду фахівців зі знешкодження вибухонебезпечних предметів та вкажіть місце розташування підозрілої знахідки.

Загалом з початку широкомасштабного військового вторгнення російської федерації на території України знешкоджено 189 496 вибухонебезпечних предметів та 1 657 кг вибухової речовини, зокрема 2 106 авіаційних бомб. Обстежено територію площею 69 262 гектари. За словами заступника міністра внутрішніх справ України Євгенія Єніна, одна п’ята території України ще й досі забруднена мінами, снарядами, авіаційними бомбами, які не розірвалися.

Категорії
Новини

До першого класу під сиренами: як вчитимемося, як підготуватися?

1 вересня День знань цього року є новим етапом випробувань як для учнів, так і для їхніх батьків. Особливо вразливими через нові реалії є першачки. Як зробити «вхід» до шкільного життя менш травматичним? Ми запитали у психологів та освітян.

Цьогоріч до першого класу у Кривому Розі підуть 5279 дітей. Форма навчання для нашого регіону  дистанційнаЗагальну середню освіту в місті надаватимуть 129 закладів, але всі в онлайн-режимі.

З чого починати адаптацію дитини до нового, вже шкільного життя, якщо дитина не йде до закладу, а починає вчитися у стінах рідної домівки? Перш за все, першокласнику потрібно пояснити, що дистанційне навчання не передбачає похід до школи. Вчитель буде виходити на відеозв’язок і пояснювати нові завдання. Часом батьки допомагатимуть їх виконувати. Бажано до початку навчання познайомити маленького учня з вчителем, а за можливістю – і дітей з одного класу поміж собою. Батькам не слід хвилюватись, що дитина одразу всіх не запам’ятає. Все це можна буде надолужити в процесі першого місяця навчання.

Психологи також рекомендують створити у кожній сім’ї плакат під назвою «Хто я?», де будуть наклеєні цікаві фото дитини, які розповідають про її вміння, хобі та досягнення. Їх можна буде завантажити на Google-диск класу. З новими знайомими дітям буде легше налаштуватись на онлайн-навчання. Розкажіть дитині про важливість навчання й цінність нових знань. Зробіть символічне свято, хоча б вдома, щоб позначити та закріпити перехід із відпочинку та літа до нового режиму та більш дорослого життя. 

Психологи радять

Сформуйте «шкільний» режим у домашніх умовах. Дотримуйтеся графіку. Дитяча та підліткова психологиня Олена Соловйова радить створити розклад занять і не забувати про перерви (все це малечі варто попередньо ретельно роз’яснити та «програти» ситуацію декілька разів).

Під час дистанційного навчання дитина багато часу проводить перед монітором, тому її очі мають більше відпочивати. Короткі перерви необхідні, щоб діти порухалися, зробили зарядку для очей. Якщо бачите, що дитині вже важко спокійно сидіти за столом, потрібно зробити швидку розминку. Чим менші діти, тим частіше потрібні такі перерви. За цей час відпочивають очі, діти встають від комп’ютера, виконують прості вправи і відновлюють дихання після розминки. Рекомендований час перебування за екраном для дітей 6-12 років – 1 година на добу.  

  Облаштуйте робоче місце  позначте в помешканні робочу зону. Нехай це буде частина столу або лише поличка зі шкільним приладдям – процес упорядкування організовує, а «перехід» в інший простір допомагає налаштуватися на роботу. Важливо, щоб ноги під час сидіння спиралися на підлогу або підставку, щоб у полі зору учня не було іграшок чи інших речей, які нагадують про відпочинок та розваги. Такі дії дозволять розмежувати простір дитини, яка фізично не матиме змоги перейти в інший режим поведінки «я граюсь» або «я навчаюсь».

Потурбуйтеся про доступ дитини до інтернету в зручній для дитини формі. А також наявності низки технічного обладнання: комп’ютер із необхідними налаштуваннями, щоб дитина могла бути присутньою на онлайн-уроках, за можливості — планшет для додаткового читання чи підготовки до уроків (з комп’ютера читати та засвоювати матеріали важче), флешка передачі та зберігання необхідних навчальних матеріалів, телефон та месенджери — для зв’язку із вчителем та однокласниками.

Заздалегідь придбайте необхідне канцелярське приладдя: зошити, підручники, олівці, ручки та інше. Наявність необхідного приладдя викликає у дитини інтерес до процесу навчання, навіть якщо вона вчиться дистанційно.

Підготуйте маленькі сувеніри дрібнички, які залишатимете впродовж першого тижня або місяця на робочому столі дитини вдома: маленькі листівки або записки, м’який брелок, який можна стискати в руці, браслетик (можна такий, як у мами чи тата), ручку з блискітками, кишенькову дзиґу – такі дрібнички нагадають про вашу турботу та допоможуть зняти напругу.

Не очікуйте швидких результатів. Не вимагайте одразу значних успіхів у навчанні від вашої дитини. Для неї це все вперше, особливо за таких умов. Краще частіше цікавтесь: «Як тобі зараз? Що було непросто, а що вийшло добре?». Підтримуйте, допоможіть розібратись, уникайте зайвої критики.

Навчіть дитину простим технікам самодопомоги – дихальним та тілесним. Малеча, як і ви, може хвилюватися перед початком та впродовж навчання. Запропонуйте дитині навчитись дихати глибоко, животиком, наче надуваєш повітряну кульку – вдихати повітря носом протягом 2-3 секунд, потім затримати дихання на 2 секунди, повільно та плавно ротом видихнути повітря протягом 4-5 секунд. Важлива умова дихальних вправ – вдих має бути коротшим за видих та дихальний цикл має бути ритмічним. Повторити 10 разів. Ця вправа допоможе швидко заспокоїтись та зняти зайву тривогу.

А батькам теж краще набратися терпіння та не забувати, що період адаптації у першокласників до навчання може тривати до 1,5-2 місяців, а за сучасних умов, то і до трьох місяців.

Як готувалися родини першачків до нового періоду життя своїх дітей, розповіли їхні батьки – працівники нашого підприємства.

Анастасія Чумаченко, інженер-технолог вальцетокарного цеху:

«Ми збирали до школи свого шестирічного сина Тимофія. Важкого у підготовці, в принципі, нічого не було. Але психологічно треба було налаштувати дитину на незвичний для неї навчальний процес: фактично він вперше іде до школи, а у реальності картинка для нього не змінюється, син залишається дома. Але перший урок офлайн у нас все ж відбувся. Напередодні першого вересня нас збирала вчителька, знайомилася. Звичайно, це відбулося з дотриманням усіх правил безпеки.

З першого вересня у Тимофія почалися вже справжні заняття, але онлайн. Уроки невеличкі, по 10 хвилин. Також буде час на самопідготовку. Ми ж як батьки будемо допомагати дитині управлятися із завданнями. Головне, щоб він відчув шкільну атмосферу, хоча це і важко зробити, бо і вчителька, і однокласники знаходяться в екрані «телевізора». Хотілося б, щоб син також спілкувався з іншими дітьми, якось визначався в соціумі. Я впевнена, що незабаром так і буде, і після війни діти нарешті відчують усі переваги справжньої школи. А поки я хочу привітати свого сина та усіх першачків нашої країни з новим навчальним роком. Мира усім нам і міцних знань».

Ксенія Кіца, машиніст крану МВ:

«У мене до першого класу іде донечка Софія. З іншими батьками та вчителькою ми планували першого вересня зробити свято для наших діточок. Але не судилося. Після останніх прильотів у місті усім нам краще бути особливо обережними. Тому з міркувань безпеки правильно, що місто вирішило вчити дітей онлайн. Втім, з вчителькою та директором батьки познайомилися, а діти вже будуть знайомитися через екран. До речі, деяких своїх однокласників Софія знає, бо вони мешкають поруч. Взагалі школа у нас розташована поряд з будинком, тож в ній навчаються діти з району. Але цього року у нас багато також дітей переселенців, класи повні. Софія зарахована до 1-В класу.

Гадаю перші дні чи тижні навчання будуть складними для усіх. Дитина ще не самостійна, у повній мірі не розуміє, що таке школа. Вона не відчуває її особливої атмосфери, не сідає за парту, а навчається дома. Але заради безпеки своїх дітей ми готові потерпіти. Я впевнена, що незабаром, коли війна скінчиться, у наших дітей буде справжнє шкільне життя».

Ми вітаємо усіх першачків з їхнім першим Днем знань, а старших школярів з початком нового навчального року! Нехай він буде цікавим і найголовніше мирним!

Категорії
Наші люди

Електрик коксохіму, якому не «до лампочки»

24 лютого стало для Сергія Письменного третім днем роботи на посаді майстра з устаткування КЦ-1. А взагалі він вже 17 років працює на нашому підприємстві. 

Оновлення у кар’єрі у Сергія прийшлося на складний період: третій день вторгнення, навколо розгубленість, у багатьох опускалися руки. Але дозволити собі такого майстер не міг. Вдома на нього чекала родина, на роботі – колеги, яким треба було показати: все під контролем, з усім впораємося, а перемога –лише питання часу.

Сергій розповідає: «І зараз прихожу до цеху і хочу почути, як працює техніка, як гримить, гуркотить, рухається все коксохімічне виробництво. На жаль, поки що цієї робочої музики немає. Але робота в нас є, і це головне. Навіть за апаратами та агрегатами, які зараз перебувають на вимушеному відпочинку, потрібно доглядати. Ми використовуємо цей час, аби ретельно проінспектувати коксовиштовхувачі, дверез’ємні та вуглезавантажувальні машини. Я відповідаю за електричну складову цих велетнів».

Саме велетенськими Сергій сприйняв розміри устаткування коксохіму, коли вперше прийшов до цеху 17 років тому. До цього часу гадав, що цех – це стіни та стеля, а потрапив на відкритий майданчик, де рухалися машини розміром з три- або п’ятиповерхові будинки. Не злякався тоді, впорався. Сьогодні ця витримка та наполегливість допомагають йому у роботі за воєнних умов. Працювати під сиренами непросто. Але Сергій говорить, що в його робочій практиці взагалі легко не буває.

«Ми наче екстрена допомога. Пам’ятаю аварійну ситуацію на трансформаторних підстанціях декілька років тому. Мене тоді вночі підняли. Адже від цих підстанцій живилися всі машини наших коксових батарей, тож довелося і ночувати на роботі. Тесть та теща мені приносили «тормозки», вони теж працювали тоді на заводі.  Додому не пішов, доки не ліквідували небезпечну ситуацію. Я впевнений, що ми можемо впоратися з будь-яким авралом», –  каже Письменний.

Але найскладнішим у своїй роботі майстер вважає не роботу з технікою, а вміння підібрати ключик до кожної людини та змінювати думку інших про… недобросовісних електриків. Колись почув від колег-заводчан: «О, один електрик до тебе вже тут був, йому все «до лампочки». І тоді найкращою подякою для Сергія стали слова тих самих людей: «Сергій, де ти був раніше?». Тепер в них все працює, як швейцарський годинник. Майстер цінує свою робочу репутацію, вона є його візитівкою.

«Сьогодні двоє моїх підлеглих служать у ЗСУ, ми кожного дня працюємо під сиренами, але це наша країна, наш фронт, на якому ми маємо вистояти. Моїм синам подобається майструвати літаки, човни, програмувати, але вже доводилося разом робити «спецкоктейлі», плести сітки. Ми любимо наш Кривий Ріг, із задоволенням ходили на екскурсії містом у мирний час. Чекаю нагоду це все повторити ще не один раз. Усі в моїй родині вірять у сили наших захисників, міць міста і його людей. І ця віра та впевненість у власних силах – для мене найкращі інструменти, які безперечно допоможуть нам не лише вистояти та вберегтися, а й рухатися далі», –  говорить майстер Сергій Письменний.