20. 2014. 17. 100. 24. Для електрика дільниці насосного відділення та сепарації рудозбагачувальної фабрики № 2 Юрія Лелика ці цифри мають особливе значення.
Рудозбагачувальна фабрика № 2 зараз на першій лінії виробничого фронту, адже гірничий департамент в сучасних умовах – це один з основних підрозділів підприємства, які заробляють. Зараз чимало працівників РЗФ-2 мобілізовані до ЗСУ. Тим, хто залишився, теж нелегко. Витримувати таке навантаження вдається, у першу чергу, завдяки тому, що колектив РЗФ-2 складається з перевірених та досвідчених працівників, говорить начальник фабрикиАнатолій Свєтлов. Саме так можна сказати і про Юрія Лелика.
Юрій Лелик
Для Лелика властиво не просто мріяти, а розробити чіткий план і впевнено йти до своєї мети. З дитинства він мріяв стати військовим. Є в його біографії 20 років військової служби. Армія навчила Юрія, за його ж словами, спілкуванню з людьми та стратегічному мисленню. На жаль, про війну та бойові дії Лелику відомо з власного досвіду. 2014 рік для нього, як і для всієї України – це початок війни, в якій він теж брав участь. Але під час зустрічі чоловік одразу сказав, що говоритиме лише про улюблену роботу, а не про війну, бо це надто особисте та наболіле для нього. Зараз Юрій теж хотів стати в стрій та захищати країну зі зброєю в руках, але за об’єктивних причин він зараз в тилу, хоча і тут теж сьогодні гаряче.
«Я працюю на підприємстві вже 17 років, що доводить, що ця робота мені до душі. Моє головне завдання – безперебійну роботу електрообладнання насосного відділення та сепарації РЗФ-2. Всі двигуни, які рухають насоси, сепаратори, дешламатори на секціях 9-13 фабрики, то мої підлеглі. Це близько 100 одиниць стратегічного обладнання. Ми виготовляємо концентрат, який йде на експорт, а це податки, зарплати, відповідно підтримка країни та внесок у її захист», – розповідає електрик.
Чіткі та лаконічні відповіді Лелика все ж видають військового. Тож ми все одно повертаємося до цієї теми. Юрій з родиною мешкає на Макулані, і в їхньому будинку добре було чути перші вибухи у місті 24 лютого. Тоді він був на зміні, зателефонував рідним і нагадав, як діяти, щоб убезпечити себе. А потім продовжив працювати. Такою була його перша воєнна зміна на заводі – з турботою не лише про своїх близьких, а й про фабрику, якій віддав стільки років праці.
«Ми не герої, вони зараз в ЗСУ, ми прості роботяги, але наша роль теж важлива. Всі війни закінчуються. Запанує мир. Для цього кожен має щось робити вже зараз, хоча б працювати, викладаючись на всі 100 відсотків. Надійний тил, то вже чималий відсоток перемоги», – говорить Юрій Лелик.
Увага! Можливо в цій статті заховалося «золоте слово». Більше про акцію – тут.
Кожна людина* в Україні зараз найбільше чекає одного – перемоги. І щоб повернулися додому з війни живими і здоровими всі захисники. Чекає на повернення своїх працівників з передової і «АрселорМіттал Кривий Ріг». Один з них, прохідник шахтоуправління гірничого департаменту Максим, восьмого березня цього року приєднався до лав ЗСУ, аби його країна, місто та родина мали майбутнє.
Дружина Ліля збирала речі коханому мовчки. Плакала вже потім, наодинці, бо не хотіла засмучувати чоловіка, який вирушав на передову. Тоді він лише сказав кілька слів сину: «Ти тепер найстарший чоловік в родині, пам’ятай!».
«Ми звичайна українська сім’я, – розповідає Ліля. – Нічого героїчного не робили, просто діяли так, як нам підказувало серце. Ще з 2014 року почали допомагати волонтерам. А з кінця лютого цього року це взагалі для нас стало головною справою. Чоловік із сином збирали пляшки, коли була потреба в них для виготовлення відомого вже всім «коктейлю». Потім рубали та возили дрова на блокпости Тероборони, вантажили мішки з піском. Я допомагала чоловіку у всьому, а син в цей час доглядав за нашою півторарічною донечкою Алісою. Волонтерство не покинули й коли чоловіка мобілізували».
Спокійний, сильний, врівноважений та надійний, так говорять колеги-шахтарі про Максима. Професія прохідника пов’язана з ризиком, але і з міцною підтримкою один одного. В шахті одному не «вижити». Так само і в армії, говорить захисник. У єдності головна сила нашого народу.
Максим ніколи не казав і не каже рідним, де він, лише завжди заспокоює родину: «У мене все добре». А ще розповідає про те, як українці допомагають військовим. Коли його частина стояла біля одного з сіл, люди брали прати речі наших військових, запрошували помитися, аби захисники мали змогу зробити це більш-менш комфортно. А хлопці натомість ділилися їжею, допомагали фізично, чим могли.
Наприкінці червня у Максима день народження, тож його родина сподівається на особливий подарунок – а раптом батька відпустять хоч на день побачитися з сім’єю, яка вже три місяці чекає на* повернення захисника. В родині вже й святкове звернення до захисника приготували: «У важкі часи світ рятують найкращі люди. Саме таким є ти – найкращий чоловік, батько, син, а зараз захисник України. Перемога невпинно наближається. Завдяки неймовірним зусиллям наших військових ми зберігаємо спокій та віру в щасливе майбутнє. Ми пишаємося тобою, Максиме, і дуже чекаємо на твоє повернення!».
* – це слово є ключем до відповіді в розіграші до Дня Конституції України
Інженер з підготовки виробництва РМЦ № 2 Ірина Саєнко
У важкі часи завжди добре знати, що є люди, завдяки яким зменшується кількість проблем. Наприклад, в ремонтно-механічному цеху № 2 немає проблем із наплавними та зварними матеріалами для роботи ремонтників, засобами індивідуального захисту, вивезенням виробничих та побутових відходів та позитивним настроєм. І все це тому, що тут працює інженер з підготовки виробництва Ірина Саєнко.
Настрій на робочих майданчиках зараз і справді кращий. За словами Ірини, паніка та розпач, які відчували більшість з її колег в останні дні лютого, потроху відступили. І хоча РМЦ № 2 не зупинявся, як деякі цехи «АрселорМіттал Кривий Ріг», але 24 лютого для всіх українців стало певною точкою відліку та змін, зокрема й у робочому житті.
«Моя сестра мешкає на мікрорайоні Макулан, вона перша і повідомила, що нас бомблять, – розповідає Саєнко. – Ми з чоловіком все ж поїхали на роботу, але швидко повернулися, бо вдома на нас чекало двійко дітей. Старша донька просила нас виїхати бодай кудись. Така можливість була, адже в однієї з доньок інвалідність, тож нам пропонували виїхати до Ізраїлю, Німеччини, Польщі. А чоловік тоді сказав, що це наша країна, яку ми не залишимо. У кожного своє призначення. І ми потрібні саме тут».
В цеху Ірина почувається справжньою господинею. РМЦ № 2 с початком війни почав працювати ще з більшим навантаженням, адже завод розгорнув ремонтний фронт. Цехи використовували час зупинки, щоб підготуватися до нової активної фази у роботі. Тому Ірина дбала, щоб в наявності були всі витратні матеріали для ремонтників її цеху, щоб кожен працівник мав всі необхідні засоби індивідуального захисту, щоб в цеху вчасно вивозили побутові та промислові відходи. А ще, щоб було чисто, прибрано, адже війна не виправдовує безлад та хаос. Все повинно працювати, рухатися, а колеги не мають сумувати через робочі «негаразди». Як це зробити? В інженерки є свій перевірений засіб: працювати на упередження та завжди бути на зв’язку з кожним працівником цеху.
Колеги розповідають про Ірину, що свій господарський підхід вона розповсюджує геть на усе. Ще наприкінці лютого вона, не вагаючись, взялася за постачання нашим захисникам домашніх вареників. Декілька груп в селі Інгулець, де власне і мешкає Ірина, почали забезпечувати смаколиками не лише наших воїнів, а й переселенців, які приїздили до сіл Лозуватської громади. Кожна «варенична» група щодня виготовляла близько 300 вареників, а таких груп у селі було кілька. А ще захисникам несли смачну продукцію з погребів, одяг для переселенців, перераховували кошти на підтримку ЗСУ. Волонтерство інгульчан триває й зараз.
«У моїх дітей є заповітне бажання – поїхати на море. І це напевне найперше, що наша родина зробить, коли закінчиться війна. Мені дуже хочеться, щоб це сталося скоріше, бо в грудні цього року ми маємо їхати з донькою до Києва, щоб замінити їй імплант, який компенсує втрату слуху. І це важливо для нашої родини. Маю надію, що все в нас вийде. Тому що я вірю в ЗСУ, в наших хлопців та дівчат. Хай скоріше повертаються додому з перемогою, а план зустрічі ми вже приготували», – говорить Ірина Саєнко.
15 червня в Україні відзначають День захисту людей похилого віку, щоб привернути увагу суспільства до проблеми зловживань та упередженого ставлення до людей цієї вікової категорії.
Всесвітня організація охорони здоров’я визначає людиною похилого віку особу старшу 60 років. Але чи всі люди 60 плюс почуваються «похилими»? Чи всі вважають, що єдиний вибір для цього віку – лавка біля під’їзду? Здається, що ні. Працівники та ветерани «АрселорМіттал Кривий Ріг» не згодні вважати себе похилими, а навпаки – почуваються непохитними, міцними, активними. Вік – це досвід, відмінні професійні навички, мудрість та надзвичайна жага до життя. Це, звичайно, не скасовує необхідності ставитися до літніх людей з повагою, як і до всіх людей в принципі. Але якщо вже і йде мова про вік – то було б непогано назвати цей день Днем літніх людей. От почитайте, що вони самі говорять.
Сергій Білий, модельник фасонно-чавуноливарного цеху ЛМЗ:
– Не один десяток років працюю з деревом і дуже люблю цей природний матеріал. Тому і про себе можу сказати: тілом міцний, наче дуб, а за характером гнучкий та м’який, наче липа. Сам дивуюся, що за певними віковими категоріями вважаюся людиною похилого віку. Але ні, називайте мене справжнім чоловіком! Зараз я саме в цій категорії і змінювати її не збираюся.
Щодня прокидаюсь о 4-й годині ранку та отримую від природи заряд бадьорості. А далі – поспішаю до рідного цеху. Я модельник, цілий день на ногах, але втомлююся лише від «нічогонероблення». Секрет моєї молодості у 60 плюс – в роботі, родині, улюбленій дачі та книжках. В мене зараз золотий час, коли діти виросли, сил достатньо, досвіду багато, а бажань ще більше.
Не уявляю, що я не буду працювати, що буду сидіти та щось там буркотіти собі під ніс, постійно жаліючись на здоров’я. Вік не в паспорті, а в голові. А там в мене ще юність гуляє. Сил вистачить ще не на одну пригоду! Та й мої знайомі-однолітки теж такі. Тому, мабуть, до іншої категорії нам всім треба. До тих, хто має сили та бажання жити «на всі сто»!
– Для мене похилий вік – щось абстрактне, що не залежить від віку фізичного. Я частенько від імені ради ветеранів телефоную людям – вітаю зі святами, розпитую про здоров’я, чим допомогти. Набираєш номер іноді і думаєш, чи візьме слухавку людина, адже 90 років, як не крути. А звідти бадьорим голосом тобі рапортують, як на городі поралися, як правнуків зустрічали минулого тижня. А другий раз набереш: людині ледь за шістдесят, а звідти лише нарікання на життя, сусідів, родичів… А голос, якби ви чули – нещастячко.
У нашій раді ветеранів ми жартома вирішили, що похилий вік дорівнює 90-річчю, а декого він і в сто оминає. Тому самі живемо активно і якомога більше ветеранів підприємства намагаємося залучити. Наприклад, у мене справжнє щасливе життя почалося в п’ятдесят. Я зустріла чоловіка своєї мрії. І от вже багато років живемо ми з Сергієм душа в душу. Він також наш ветеран, залізничник. Постійно кудись йдемо, щось робимо разом, спілкуємося, радіємо всьому навкруги. Дивують люди, які днями сидять на лавках і бідкаються. Лише тих шкода, кого на ті лавки посадили хвороби. Тому хочу сказати молоді: дбайте про своє здоров’я вже зараз і прокачуйте у собі оптимізм, і тоді про похилий вік можна забути!
Сергій Сапьолка, до пенсії працював прохідником кріпильником, бурильником в шахтоуправлінні ГД:
– Зі своїх 62 років 17 я пропрацював на нашому підприємстві. Про вік згадую, лише коли заглядаю у свій паспорт. Адже в душі мені не більше 30. А те, що за віковими категоріями мене «записали» до людей похилого віку, взагалі не можу сприймати. Я, як Карлсон казав, «чоловік у розквіті сил». Щоб тіло відповідало стану душі, ранок починаю з розминки, потім холодний душ, сніданок і вперед – допомагати людям. Зараз це моя робота, адже я голова цехового комітету шахтоуправління гірничого департаменту, а отже зустрічаюся з людьми, говоримо, вирішуємо, як і чим допомогти. Мене тішить, що я у своєму досвідченому віці часто допомагаю значно молодшим не лише словом, а й фізично. Наприклад, якщо треба розвантажити цінний вантаж з волонтеркою, я й з цим допоможу. А у вихідні сідаю на велосипед і гайда 25 км до батьківської хати у Калинівці, а там город і будиночок.
Вважаю, що «похилий вік» – це про знесилених, виснажених і немічних. Хіба я такий? Коли запропонували взяти участь у фотосесії працівників для святкового календаря, що мав вийти до 8 Березня, то погодився. Певно, ще й зовні нічого виглядаю? Тож 60 плюс – це лише розквіт та жага жити та діяти. Тому змінюйте ці категорії, я на лавку в доміно грати точно ще не скоро зберуся!
Володимир Польовий, ветеран залізничного цеху № 1:
– Зовсім себе не вважаю людиною похилого віку, а навпаки – почуваюся юним, навіть, зеленим. Полюбляю риболовлю, особливо на Каховському водосховищі. Відчуваю силу та енергію, хоча й довелося чверть віку дуже важко працювати. Наша бригада розвантажувала вагони з усім, що потрібне для роботи доменних печей. Кокс, окатиші тощо. Інколи на дільницю в допомогу посилали працівників з інших цехів, то навіть шахтарі тікали. Але, як бачите, я досі бадьорий і ще не хилюся. На дачу (а це кілька кілометрів від дому) їжджу на велосипеді, а звідти ще й урожай везу: полуничку, черешні… та все, адже землі 12 соток, тому на все вистачає. А сьогодні ще й мед звідти повезу, ох, і смачний він у нашого голови кооперативу.
Як почалася війна, на третій день пішов записуватися до Тероборони. А там бажаючих – сила-силенна! З таким народом нашу Україну нікому не здолати! Мені й кажуть: «Чуєш, дядьку, почекай, ти ж бачиш, скільки охочих, твоя черга ще не прийшла». Приїхав я додому і перерахував місячну пенсію на оборону країни. Як зберегти життєву енергію, спитаєте ви. По-перше, якомога більше рухатися. По-друге, не замикатися у собі, більше спілкуватися, знайомитися з новими людьми, і тоді похилий вік не наздожене.
«Металург» бажає усім літнім та міцним – здоров’я та непохитної віри у свої можливості!
Мешканець миколаївських степів Євгеній Копосов потихеньку звикає до залізничних гудків, стукоту колес та промислової музики цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Рятуючись від війни, Євгеній нещодавно разом з родиною переїхав до Кривбасу та влаштувався на роботу до залізничного цеху № 2 нашого підприємства.
Зараз Копосов проходить стажування, вчиться на помічника машиніста тепловозу. За півроку планує опанувати ще й професію складача вагонів. Як він сам жартує, його життя – це постійне навчання. А раніше на рідній Миколаївщині він працював на заводі, де виробляли якорі для суден, був охоронцем, підприємцем, трактористом та комбайнером у своєму рідному селі Сергіївка Баштанського району.
«Щовесни я сідав на трактор, сіяв та обробляв поля. Ми вирощували пшеницю, ріпак, ячмінь. В середині літа пересідав на комбайн і збирав урожай. Потім знову пересідав – вже до автомобіля і привозив до села різні товари, харчі. Роботи не боюся», – говорить Копосов.
Війна застала Євгенія саме під час чергової поїздки, коли з Миколаєва привіз до села рибу. Від сусіда дізнався про початок воєнних дій і спочатку не повірив у це. Та коли подивився новини, побачив у районі черги біля автозаправок та банкоматів, почув розмови стурбованих цією звісткою людей, то зрозумів, що в Україну прийшла біда. Вже наступного дня Євгеній організував у селі самооборону.
«Спочатку відгукнулося лише 12 чоловіків. Усім здавалося, що війна десь там, далеко, – продовжує Євгеній Копосов. – Та коли до села привезли перших двохсотих, наших друзів-сусідів, то цього ж дня охороняти село прийшло вже 64 чоловіки. Мисливці взяли з собою зброю, звичайні селяни – ножі, сокири, одним словом те, що було. Організували світломаскування, попередили мешканців села, щоб ті після шостої вечора не виходили на вулицю. Патрулюючи вночі, ми орієнтувалися на гавкіт собак. Одразу йшли туди і дивилися, в чому причина. Потім люди нам казали, що завдяки охороні вони могли вночі спокійно спати. Але цей спокій тривав недовго – в поля біля села почало прилітати».
Ввечері 24 березня тероборонівці під час чергування побачили на дорозі багато військових і здалеку не могли зрозуміти, чи то наші, чи окупанти. Військові теж звернули увагу на людей з рушницями, і також не підходили. Євгеній запропонував почекати до ранку і влаштувати перевірку відомим словом «паляниця». З першими променями сонця до них прийшли розвідники. Виявилося, що це були наші хлопці з Волині. Роззнайомилися, поділилися один з одним харчами, теплими речами, цигарками. Військові порадили мешканцям їхати з села, адже бої точилися вже за 30 кілометрів.
«Із жінкою ми вирішили не поспішати покидати рідну домівку, бо це дуже важко, – розповідає Євгеній. – Але за декілька днів почалася евакуація. Я й сам на своєму автомобілі перевозив односельців до Кривого Рогу. Під час другого рейсу над нашим селом «гради» літали у прямому сенсі над головами людей. У райцентрі вороги поцілили у школу та у кладовище. Як доїхав додому, не пам’ятаю. Забрав дружину і двох наших діточок. Спочатку поїхали до Кривбасу, а потім до Буковелі. Та всиділи там лише два тижні, дуже захотілося бути ближче до дому. Тим більш, що у нас є житло у Кривбасі. Ми берегли його для дітей. Тепер Кривий Ріг став нам домівкою».
Євгенію пощастило з роботою. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» працюють його родичі, які і порадили йому в пошуках роботи звернутися на підприємство. Тут йому запропонували стати помічником машиніста тепловозу. Влаштувався швидко. Євгеній каже, що професія цікава, він вчиться із задоволенням. Можливо, й надалі залишиться тут, хоча земля, зізнається, тягне додому. «Головне, щоб війна скоріше скінчилася. А все інше буде в порядку», – каже Копосов.
Активісти ради ветеранів підприємства Людмила Комарова, Людмила Рашавець, Тетяна Непомнеща, Володимир Заяць, Ганна Солонченко, Тетяна Ждановська
Ветерани нашого підприємства долучились до волонтерських справ. Вони щиро вірять, що кожен на своєму місці може наблизити перемогу, незалежно від віку. Така діяльність мотивує і надихає.
«Лукіч, давай закладемося, війни не буде»
23 лютого відбулось звичайне засідання ради ветеранів. На ньому вирішувались буденні справи: комусь треба допомога у вирішенні юридичних питань, у когось комунальні проблеми, іншим потрібні лікування, матеріальна допомога.
Між собою активісти організації обговорювали й вірогідність початку війни. Усі відчували, що загроза є, але ніхто не вірив, що росія наважиться напасти на Україну. «Лукіч, давай закладемося, війни не буде», запропонували голові ветеранської організації Володимиру Зайцю. Пожартували, посміялися, але умови суперечки обговорювати не стали. Вранці 24 лютого, коли в українські міста та й до Кривого Рогу прилетіли перші ворожі ракети і прийшла звістка про війну, уже стало не до жартів.
«Краще б я програв цю суперечку, або взагалі для неї не було приводу, – говорить Володимир Заяць. – Спочатку я не знав, що з нами буде, що робити. Та коли прийшов до ради ветеранів, роботи туло так багато, що не було часу для роздумів. Почали приходити дуже багато людей. Їх приймали наші активісти Ганна Солонченко, Тетяна Ждановська, Людмила Рашавець, Тетяна Непомнеща, бухгалтер ради Людмила Комарова та інші. Люди несли гуманітарку, пропонували свої квартири переселенцям. Багатьох ми спрямовували до Народного дому, де централізовано ведеться робота з внутрішньо переміщеними особами. Рада ветеранів «АрселорМіттал Кривий Ріг» відгукнулася на заклик міста збирати скляні банки для виробництва тушонки для бійців, переселенців та й взагалі для створення стратегічного запасу їжі у місті. І все це на додачу до звичайних поточних справ.
А поза роботою Володимир Заяць ще долучився до інших криворізьких волонтерів. Йому доручили, як він жартує, найвідповідальнішу роботу – збирати пляшки для коктейлів Молотова. «Ні-ні, йдеться не про смітники. Я звертався до мешканців будинків нашого району, просив зносити пляшки, у кого вони є, на перші поверхи. Потім відносив пляшки до певного місця сбору», – додає Заяць.
На лавках біля під’їздів жінки більше не сидять
Бо немає часу! Щодня ветерани разом з іншими мешканцями міста поспішають до волонтерських центрів працювати.
Волонтери ОСББ Катерина Асєєва, Анатолій Шуленко, Анна Терехова, Валентина Погребняк, Тетяна Непомнеща, Валентина Майстренко
«Посидимо вже за мирних часів, тоді й потеревенимо про все», – передає слова жінок мікрорайону «Спаська» ветеран нашого підприємства Тетяна Непомнеща. З початку війни разом із сусідами вона збирала мішки для піску, допомагала одягати та годувати бійців Тероборони, ділилася медикаментами, носила речі для облаштування укріплень.
– Ви пам’ятаєте лютий і ці гори «волонтерки», яку люди поприносили до різних центрів? Усі разом, кожен на своєму фронті ми стримали перші сильні удари ворога, – говорить Тетяна Непомнеща. – Зараз забезпеченням наших захисників переважно опікуються держава і місто. Але у волонтерів роботи не меншає. Наші чоловіки допомагають розвантажувати гуманітарну допомогу, що надходить з Європи. А ми, жінки, плетемо захисні сітки. До травня робили зимовий варіант, з більш темних тканин. Зараз підбираємо трохи яскравіший матеріал, щоб підходив під «зеленку» та польові квіти. Це лише здається, що плести сітку просто, але у мене не одразу все виходило. Вчилася правильно нарізати клаптики, щоб зручно було їх прив’язувати. Зараз працюю швидко, от тільки з манікюром біда (сміється).
Разом з Тетяною Непомнещою працюють й інші ветерани підприємства. Серед них Ольга Терехова, яка раніше працювала на метвиробництві, колишні коксохіміки Таміла Шевченко та Олена Дорожко.
Допомагають жінки і тим, хто приїжджає до нашого міста, рятуючись від окупації та бойових дій. Зараз багато людей із Шестерні, Заградівки, Зеленодольська, Великої та Малої Костромок тощо. Тетяна каже, що люди потребують не тільки їжі, одягу та речей першої необхідності, а й психологічної допомоги. Та до психолога не всі ходять. Часто лікувальною пігулкою стає душевна розмова між звичайними людьми. «Зараз такий час, що осторонь нікому стояти не можна. Ми маємо допомагати один одному, бо ми одна родина у своїй країні» – додає Непомнеща.
