Сюжет розвивався, як у детективах… Було далеко за північ. Він зупинився, щоб віддихатися лише тоді, як відчув себе у безпеці. Обдивився «трофеї», посміхнувся, але серце стисло тривожне передчуття. «Наче минулося», промайнуло в голові. Та не так сталося…
Того разу все якось пішло не так. Банда вийшла «на діло» у темряві, як того й вимагають закони жанру. За легкою, як їм здавалось, наживою потрапили на територію «АрселорМіттал Кривий Ріг». Але те, що сподівались вкрасти в одній з котелень, виявилося замкненим. Полізли у вікно операторної, і вже всередині один зі зловмисників зіштовхнувся зі співробітницею котельні. Не вагаючись злодій вдарив жінку, відібрав у неї сумочку та золоті прикраси й кинувся навтьоки. В результаті нападу жертва отримала травми середнього ступеню тяжкості.
«То була резонансна подія, яка трапилася наприкінці вересня, – розповів в.о. директора департаменту з безпеки Олександр Маркевич. – І наші співробітники зробили все, щоб злочинці не уникнули покарання. Але спочатку їх треба було знайти. Тому наші оперативники невідкладно взялися за роботу разом з поліцейськими Металургійного району. Проаналізували свою базу даних, визначили коло підозрюваних, поділилися інформацією з райвідділом. Поліцейські взялися перевіряти по ломбардах наявність прикрас, які були викрадені у потерпілої, ми ж продовжували тримати справу на контролі, допомагали, збирати докази – і результати не забарилися».
В одному з ломбардів знайшли те, що шукали, визначили місце проживання підозрюваного, а далі, як в кіно: спецгрупа, операція, затримання групи підозрюваних. А потім процедура впізнання, під час якої невдаху впізнали і потерпіла, й співробітники ломбарду. Тож його взято під варту, і інкримінують вже не крадіжку, на яку він йшов, а пограбування, за яким «світить» набагато більший термін. Ведуться слідчі дії й щодо подільників.
«Звичайно ж вину людини визначає суд, – підсумував Олександр Маркевич. – Тому наше завдання зараз – тримати події під контролем і добитися того, щоб покарання було справедливим і законним. А ще ми зробили декілька висновків для себе. По-перше, зараз наші співробітники щоденно патрулюють подібні віддалені об’єкти на підприємстві. А по-друге, 21 об’єкт першочергово плануємо під’єднати до систем сигналізації. Люди там будуть мати тривожні кнопки, які гарантують миттєве прибуття наших співробітників на виклик»
1 листопада виповнюється 65 років з дня створення управління залізничного транспорту гірничого департаменту. Його колектив завжди складався з досвідчених та міцних духом професіоналів. Тому й не дивно, що серед лідерів ГД завжди є залізничники.
Машиніст тепловозу Ігор Мороз – один з них. Він вправно керує тепловозом у кар’єрі, яким опікується, наче членом родини.
Залізниця завжди була присутня в житті Ігоря, адже виріс він поблизу залізничної станції «Кривий Ріг-Головний». Певного часу на залізниці працював ремонтником його батько. Чоловік розповідає, що хоча і мріяв в дитинстві стати ветеринаром, втім навчатися пішов саме на залізничника і жодного разу не пожалкував про це.
«Тепловоз для мене, наче рідна домівка. В кабіні машиніста все облаштовано майже по-домашньому», – каже Ігор Мороз. – Тут чисто, охайно, зручно. Кожну робочу зміну починаю з ретельного техогляду мого ТЕМ7А. Ходова частина, стан дизелю, паливної та охолоджувальної системи, електроустановки – все має бути у порядку. І це не стільки заради виконання плану, скільки заради безпеки праці моєї власної та колег навколо. Це ж не жарти! Мій «трудяжка»-тепловоз до війни за один раз тягнув по сім думпкарів з породою до дробильних фабрик або відвалів, а це загалом приблизно 1085 тонн. І хоча у нас, виробничих залізничників швидкість тепловозів невелика, втім, доводиться долати нахили і це за умов невеликої швидкості. Складно і тепловозу, і нам – екіпажу. Щоб все довезти вчасно та безпечно, постійно треба бути вдвічі уважнішим. Додайте влітку спеку, яка в кар’єрі відчувається сильніше, а взимку холод та небезпеку заледеніння колій. Добре, що у нас в ГД працюють профі, які дбають, щоб колії були в порядку, але увага, то головне наше правило».
Ігор радіє, що в його роботі є чимало приємних моментів. Колектив класний, а ще птахи, яких в кар’єрі, запевняє машиніст, чимало. І як вони співають! Як співають у кар’єрі солов’ї! Для нашого героя це особлива насолода, адже крім іншого він ще й затятий птахівник. Вдома на залізничника очікують не лише улюблена сім’я, а й… рідкісні співочі птахи – павичі, щогли, шама-дрозди з Тайланду та багато інших крилатих. Це хобі, справа душі та серця. Але й до їх розведення машиніст підходить професійно, тому й птахи живуть у нього навіть довше, ніж у природі. Ігор мріє і вірить, що звістку про перемогу українців його птахи зустрічатимуть найкращим співом-симфонією.
«Про активні бойові дії дізнався, коли був вдома, – говорить Ігор Мороз. – Одразу вирішив, що якщо треба буде йти захищати, то піду воювати, якщо треба працювати, буду працювати за найскладніших умов. А поки допомагаю, чим можу. Впродовж двох місяців виготовляв пластини для бронежилетів для наших хлопців. Вважаю, що якісна робота на заводі – це теж вклад у перемогу. У захисників має бути надійний тил. Ми тут чекаємо на кожного з них. Хай повертаються додому живі та з Перемогою. А всім колегам залізничникам бажаю напередодні професійного свята спокою, здоров’я, повного завантаження усіх потягів та щоб наші тепловози ніколи не зупинялися через повітряні тривоги! Миру та Перемоги всім нам!»
Каже про себе машиніст бульдозера АТУ Олександр Школяренко. За участь в усуненні наслідків ворожої атаки на криворізьку дамбу він нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед містом» 3 ступеня.
Олександр Школяренко був серед перших, хто працював на пошкодженій дамбі. «Пам’ятаю величезну чергу із вантажних машин, які потоком везли на дамбу скальну породу та вивантажувалися. Мені треба було тільки встигати її розрівнювати, якщо казати правильно: планувати дамбу», – згадує ті дні Олександр.
Свою роботу бульдозерист знає відмінно, адже у професії майже 40 років. Керувати бульдозером навчався на підприємстві, і з того часу з цим величезним «напарником» працює майже в усіх підрозділах, де треба мати справу з сипкими матеріалами: в ГЗК, шлакопереробному, вапняному цехах, на ДП № 9 тощо. Олександр Школяренко добре знає, як поводитись із ґрунтом, вміє читати плати, креслення, не загубиться у великій кількості кнопок та важелів свого 40-тонного бульдозера на 310 кінських сил.
«14 вересня швидко стало відомо, що ворог цього вечора випустив по нас аж сім крилатих ракет і пошкодив шлюз дамби. Вода прибувала щохвилини та затоплювала все навкруги, – розповідає Олександр Школяренко. – Першу добу там працювали ДСНСівці, а потім на відновлення дамби вже зайшли ми. Моя зміна припала саме на ніч. Я був спокійний та зосереджений на справі. Якщо починалася тривога, ми припиняли працювати і йшли подалі від дамби, адже знали, що знаходимося в епіцентрі подій і «на мушці» у ворога. Під час роботи там я постійно знаходився на зв’язку зі своєю родиною. Звичайно, усі хвилювалися. Але всі також знали, що цю роботу треба комусь робити».
Після роботи на дамбі бульдозер Школяренка перевезли знову до підприємства, і в Олександра продовжилася вже звична для нього мирна робота.
«Коли запросили до виконкому, я вже знав, що збираються нагородити, – каже Олександр. – Все проходило чудово, була урочиста обстановка, усім грамоти вручили, усіх поздоровили… а мене ні. Ну, думаю, про мене забули. А тут оголошують, що мене нагороджують криворізьким «орденом»! Оце так! Було дуже приємно! Не встиг із зали вийти, про нагороду вже знали усі мої знайомі. Донька, яка зараз за кордоном, навіть перша про це дізналася. Ось така вона, сучасна комунікація!»
Але, як каже сам Олександр, на нагороду він зовсім не розраховував, а просто виконував свою роботу.
Якщо ви бачили пам’ятник Володимиру Великому, заходили в парк Гагаріна або виходили з нього новим мостом, то знайте – встановлювати їх за допомогою унікального крана Liebherrдопомагав водій нашого підприємства Сергій Марченко. За співпрацю з містом та допомогу у ліквідації наслідків ворожих атак він отримав нагрудний знак «За заслуги перед містом» 3 ступеня.
Робочі дні водія автотранспортних засобів Сергія Марченка розписані по годинах, адже послуги підйомного автокрана Liebherr, яким він керує, постійно потрібні як на підприємстві, так і в місті.
Цей автокран – унікальний. Він справжній монстр за своїм «зростом» та вантажопідйомністю. За рахунок своєї основної 50-метрової стріли та додаткової довжиною 19 метрів він може піднімати 90 тонн вантажу на майже 70-метрову висоту. До речі, за допомогою саме цього крану Сергій Марченко колись допомагав монтувати на МБЛЗ (коли та тільки будувалася) ще більший підйомний кран – 600-тонний.
На кранівника Сергій вчився у дев’ятому професійно-технічному училищі. З того часу керує на нашому підприємстві підйомними машинами вже 20 років. Роботу свою любить. Головне, як каже він, знати свою техніку, її можливості, правила роботи, бути спокійним та виваженим, адже працювати доводиться з багатотонними вантажами. А ще під час роботи Сергій із автокраном ніколи не залишаються непоміченими, бо «зріст» машини видно звідусіль.
«Люблю працювати над створенням щось нового – це цікаво і по-справжньому гріє серце. Але з початку війни у мене побільшало «поганої» роботи – доводиться брати участь у ліквідації наслідків ворожих «прильотів», – говорить Сергій Марченко. – Таких об’єктів, на жаль, вистачає, і не лише у нашому місті. Із нещодавнього – допомагав демонтувати пошкоджені плити перекриття в одному із зруйнованих училищ Кривого Рогу. А ліквідацію ворожого влучання по дамбі я взагалі ніколи не забуду».
14 вересня у Сергія Марченка був звичайний робочий день, після якого він ледве встиг переступити поріг домівки, як зателефонували з роботи – треба терміново повертатися для ліквідації надзвичайної ситуації. Через ворожу атаку пошкоджена дамба.
«Найбільше хвилювався не за себе, а за роботу – як поставити кран, бо на місці аварії ґрунт був під нахилом, а кран треба встановлювати тільки на рівну поверхню. Але все вдалося. Втім, час від часу роботу доводилося переривати – треба було відходити на безпечну відстань під час повітряних тривог. В цілому ми там пропрацювали тиждень. Хтось скаже, не так вже і багато, але мені цей час таким довгим показався».
За цю та іншу роботу Сергія Марченка нагородили найвищою нагородою Кривого Рогу нагрудним знаком «За заслуги перед містом» 3 ступеня. Як каже Сергій, її приємно було отримувати, але було б найкраще, коли б вона була за мирні досягнення. Сергій сподівається, що незабаром все так і буде, а поки що кожен з нас на своєму місці і своєю справою буде і надалі наближати цю омріяну і таку бажану Перемогу.
Територія його роботи – весь завод, а найголовніше робоче завдання – щоб людям працювалося комфортно, тепло і спокійною. Так вважає один з найкращих працівників і «Людина року гірничого департаменту 2022» – майстер дільниці з ремонту покрівель та термоізоляції ремонтного цеху гірничого департаменту Олексій Фарзалієв.
Начальник РЦ ГД Ігор Малий говорить, що в нього в цеху працює «золотий фонд» підприємства, адже майже кожен працівник, окрім професійного виконання робочих завдань, від щирого серця турбується про інших. Тому виділити найкращих завжди складно.
Але кандидатура Олексія Фарзалієва була, як то кажуть, поза конкуренцією для визначення одинадцяти найкращих працівників ГД. «За ним не встигнути, хоча фронт робіт у нього чималий: утеплення цехів, ремонт шляхів, побутових та цехових приміщень. Він то на даху, то на шляху – скрізь встигає! Наше підприємство ще влітку починає готуватися до зимових холодів, адже і людям, і обладнанню має бути комфортно. Тому наш цех зараз утеплює трубопроводи опалення, вікна, двері, заміняємо покрівлю там, де потрібно. І це не враховуючи роботи з ремонту певних ділянок шляхів. Але я спокійний, адже наші ремонтні бригади знаходяться під пильним наглядом майстра Олексія Фарзалієва. Дивуюся, як він встигає все обійти, оглянути, перевірити, допомогти. Від щирого серця кажу: таких би працівників усім та побільше», – розповідає Ігор Малий.
Олексій працює на нашому підприємстві вже 17 років, але у ремонтній справі його стаж набагато «солідніший». Раніше він працював у підрядній організації, яка колись займалася ремонтами на ДП-9. Але хотів влаштуватися саме в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Приваблювала офіційна зарплата та гарний соціальний пакет.
«Дуже ціную своє робоче місце, бо для мене воно означає стабільність та можливість робити корисне для людей, – розповідає Олексій Фарзалієв. – Найкраща подяка для мене – це коли після твоєї роботи у людей тепло в цехах, затишно в АПК, фасади будівель пофарбовані, шляхи впорядковані, цехи захищені від холоду та протягів. Все має бути виконано швидко та якісно. А для цього потрібно постійно займатися самоосвітою. Бо ринок ремонтних матеріалів змінюється, треба знатися на нових тенденціях, особливостях промислових будівель та приміщень. Наприклад, фарбу ми використовуємо спеціальну – «три в одному». Ця фарба є і ґрунтовкою, і декоративним, і захисним покриттям. Вона стійкіша до негативного впливу зовнішніх факторів, з успіхом витримує тривалий контакт з ультрафіолетом. Дахи цехів криємо матеріалом «Аквіазол». Його, до речі, рекомендую використовувати і для багатоквартирних будинків з м’якою покрівлею».
Поради майстра: порятунок від холодів
Під час зустрічі з асом ремонтної справи просто неможливо було не запитати, а що можна зробити кожному з нас зараз, аби витримати складну за всіма прогнозами зиму. Олексій говорить, що багато чого реально зробити власноруч.
Аби підвищити тепловіддачу від радіатора, з листа картону та алюмінієвої фольги зробіть відбивач і наклейте його поза батареєю.
Взимку через скло у вікні втрачається 10-14% тепла. А поклейка на вікна пакувальної плівки (з пухирцями) допоможе знизити тепловтрати на 50%. Зберегти тепло дозволить і теплоощадна плівка, яку легко приклеїти до скла самостійно за допомогою фену. Вона прозора і здатна пропускати 85% світла.
Попрацюйте над відкосами вікон. Перевірте наявність щілин не лише у віконній рамі, але й місця стиків з підвіконням. Щілини можна прибрати за допомогою силіконових герметиків. Вони відмінно набувають форми щілин і не випускають тепло. Можна також скористатися звичною замазкою, але вона не стійка до вологи. Увага: як герметики, так і замазки необхідно наносити на абсолютно сухі поверхні!
Відновіть щільність прилягання дверей до дверної коробки. Знову ж, сьогодні є чимало способів це зробити: від забивання великих щілин монтажною піною до використання спеціальних рейок, ущільнювачів, вирівнювання порогу тощо.
І таких порад та «лайфхаків» у Олексія Фарзалієва чимало. Він охоче поділиться ремонтними «премудростями» з усіма. Колеги поважають його за вміння знайти вихід із найскладнішої ситуації та оптимізм.
«Скільки років мені б не було, а моїм улюбленим святом завжди залишався і залишаєтсья Новий рік. Адже це час, коли будуєш плани на майбутнє і віриш лише у найкраще. Сподіваюся, що вже найближчим часом ще одне свято стане моїм улюбленим – Перемога України. Саме так і буде, адже країну захищають найкращі дівчата та хлопці, серед них і 24 мої колеги з цеху. Тож сумніву немає. А потім все відбудуємо – тоді вже мені роботи додасться. Та я і мої колеги з нетерпінням чекаємо на це!», – говорить майстер Олексій Фарзалієв.
Зараз кожен українець може впевнено назвати себе волонтером-аматором, а дехто – навіть волонтером-професіоналом. Волонтерський рух захопив країну в єдиному бажанні допомогти військовим перемогти ворога. Так можна сказати і про працівників нашого підприємства. Сьогодні ми розповідаємо про одного з волонтерів – Арама Галустова.
Інфікований вірусом волонтерства. Саме так можна назвати стан майстра цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами «АрселорМіттал Кривий Ріг» Арама Галустова. Про це свідчать декілька ознак: очі, що постійно «палають», звичка збирати все, що є навколо (адже хлопцям на передовій згодиться) та майже повна відсутність вільного часу.
Друзі й колеги Арама кажуть, що він і раніше був серед перших, хто завжди приходив на допомогу іншим. Каталізатором стало повномасштабне вторгнення агресора на наші землі 24 лютого.
«Перші дні всі відчували себе розгубленими. Та досить швидко виникла непереборна потреба – діяти. А що робити, підказали обставини, – розповідає «Металургу» Арам Галустов. – Додому з роботи я повертався повз один з блокпостів, які тоді почали лише будувати. Запитав у хлопців, чим їм можу допомогти. У відповідь: фізичною силою. З того часу після зміни і по вихідних я, мої колеги та друзі почали працювати на будівництві блокпосту. Ми вантажили пісок, копали, складали, носили колоди. Але я розумів, що можу більше, і що це не єдине, чим хочу і можу допомогти. Згодом виникла потреба у «їжаках»-розтяжках. Почав шукати та збирати скрізь металобрухт, а хлопці – колеги-зварники – варили «їжаків» із зібраного залізяччя. Під час таких трудових вахт знайомився з іншими людьми, хто теж допомагав хлопцям із ЗСУ. Отак непомітно і підхопив «вірус» волонтерства».
Про багатонаціональну допомогу
Цю історію Арам згадує з усмішкою. Розповідає її як відповідь тим, хто говорить, що українці є «нациками», які не визнають інших національностей, й інші народи їх не дуже вітають.
Ще на самому початку своєї волонтерської практики майстру для допомоги одному з блокпостів необхідно було за два дні знайти три тонни піску та цементу. А де їх взяти? Купити? Де взяти кошти? Ось тоді Арам почав продивлятися волонтерські групи і кинув «кліч» по допомогу.
Відгукнулися волонтери з групи з району «кільце Косіора», підказали, у кого є пісок. Арам поїхав до чоловіка на ім’я Олександр, бо він обіцяв безкоштовно допомогти з піском для наших військових. Він згодом й цементу підкинув. А як доставити оці цінні тонни?
«Я знайшов в інтернеті оголошення з перевезення вантажів – 25 грн за кілометр. Порахував відстань і зрозумів: таких коштів у мене немає. Але Рустам – водій машини – почувши, для кого це потрібно, погодився відвезти безплатно, – розповідає Арам Галустов. – От й вийшла така багатонаціональна допомога, бо я – вірмен, Рустам – азербайджанець, а допомагали ми українським військовим».
Про поширення вірусу
Сьогодні в цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами майже немає тих, хто не залучений до волонтерської допомоги. Тут вірять, що у кожного є можливість бути корисним. І для цього, говорить майстер, потрібні не стільки кошти, а щире бажання.
З часом завдяки «сарафанному радіо» до Арама почали звертатися військові з різних частин. Одного разу хлопці попросили обереги. Їм на першій лінії оборони хотілося мати щось душевне, рідне. Тож майстер купив стрічок і приніс до цеху дівчатам-електромонтерам. «Нумо свій обід з користю проведемо – сплетемо стрічки-обереги!» І справа пішла. А потім електромонтери Наталя Сіркова та Олена Чудновська почали в’язати теплі шкарпетки.
«Хоча в мене коштів небагато, але кожну вільну хвилину використовую, щоб хлопцям теплі шкарпетки в’язати, – розповідає електромонтерка Олена Чудновська. – Хай вони бережуть здоров’я наших захисників, адже до теплих ниток я ще вплітаю кохання, тепло душі та молитви. В мене брат мобілізований, тож знаю, що хлопцям складно. Але речі з дому зігрівають та радують їх. Це наша допомога та підтримка, які кожному до снаги».
Про магічні перетворення речей
Сьогодні дім та подвір’я Арама нагадують склад. Старі холодильники, ліжка, металобрухт, матраци… Ці всі речі можна перетворити на корисні та такі, що оберігатимуть та захищатимуть наших воїнів. Старий килим захистить у бліндажі від протягів, холодильник можна відремонтувати і запаси харчів не псуватимуться, каркасні матраци нададуть змогу не так відчувати холод та захистять від вологи в укритті, а зі старих газових балонів та бойлерів можна зробити «буржуйки». Волонтерська діяльність Арама Галустова вже так розширилася, що в його телефоні тепер десятки номерів військових. «Телефонують з багатьох частин, у хлопців різні потреби. Всім хочеться допомогти, тому все, що зноситься на моє подвір’я, в умілих руках волонтерів перетворюються на надзвичайно корисні речі. Я кажу хлопцям: озвучуйте, що вам треба. Потрібен буде Байрактар, то почнемо збирати кошти й на нього, а якщо не зберемо, то зробимо власноруч», – усміхається майстер.
Про помічників
Галустов розуміє, що гуртом робити будь-яку справу краще, тож збирає навколо себе однодумців, співпрацює з іншими волонтерами.
Сьогодні серед його компаньйонів у плетінні захисних сіток є колективи навчальних закладів міста, майстерня «Кікімора» . Результат – вже понад 3000 сіток на фронті!
У У одному з ліцеїв шиють подушки, а ще роблять окопні свічки. Завжди допоможе з транспортом і фізично колега з цеху Дмитро Останній. Сергій Хоміч допоможе у збиранні електронних сигарет для виготовлення світлових шашок. Колеги з цеху завжди відгукуються, коли потрібно зібрати їжу, одяг, смаколики для військових. Серед помічників є чимало інших працівників заводу.
«Був випадок, коли до мене звернулися військові по харчі та тепле взуття, то за добу ми все необхідне зібрали. Колеги несли своє з дому, адже розуміли, наскільки це життєво необхідно для хлопців. В нас на заводі чудові люди. З ними до снаги зробити все, такий тил – надійне плече для своїх захисників. Саме своїх, бо кожен з них наш, рідний. Хоча це навіть не тил – це справжній волонтерський фронт! Он тільки з нашого невеличкого цеху вже четверо хлопців воюють на передовій. Разом ми все витримаємо! А от !епідемію! волонтерства хіба що Перемога може зупинити, – усміхається Арам Галустов. – Та й то не впевнений, адже завжди комусь буде потрібна допомога, і ми її надаватимемо безвідмовно!»
