Щодня до відділу підбору персоналу «АрселорМіттал Кривий Ріг» звертаються 70-80 людей. Серед них є наші колишні робітники, які хочуть відновитися на роботі, працівники підрядних організацій, мешканці міста, а також люди, які приїхали до Кривого Рогу через війну – переважно з Херсонської, Донецької, Луганської областей. На підприємстві їх приймають як на постійні робочі місця, так і на посади на час мобілізації основних працівників.
Внутрішньо переміщені особи (ВПО) – так офіційно звучить їхній статус. Але за сухою абревіатурою стоять сотні зворушливих, емоційних, подекуди трагічних історій. Війна змусила людей покинути свої домівки, багато хто з них пізнали горе, насильство, бачили смерть. Підтримати їх, допомогти освоїтися на новому місці, надати умови для нормального життя – це те, що може кожен з нас. Наше підприємство допомагає цим людям з працевлаштуванням.
Впродовж останніх трьох тижнів до відділу кадрів «АрселорМіттал Кривий Ріг» звернулися 54 внутрішньо переміщені особи. «Намагаємося допомогти кожній людині, навіть якщо у неї немає документів про звільнення з минулого місця роботи (зараз це дуже поширена проблема) , – розповідає Елла Ісак, фахівець з підбору та адаптації персоналу 1 категорії департаменту з персоналу. – Зрозуміло, що коли поряд летять ракети та вибухають бомби, людям треба терміново евакуйовуватися, думати про безпеку, а не займатися папірцями. А деяким взагалі ніде оформитись – їхні підприємства знищені. Ми знайшли вихід – приймаємо таких робітників за сумісництвом. Наприклад, четверо вже повноцінно працюють у цехах нашого підприємства, ще одинадцять зараз оформлюють документи на працевлаштування, іншим ми підбираємо вакансії».
Найчастіше «АрселорМіттал Кривий Ріг» пропонує роботу водія автотранспортних засобів, монтера залізничних колій, дробильника, машиніста млину, помічника машиніста тепловозу, слюсаря-ремонтника тощо. У кого немає потрібної професії – є можливість навчатись безпосередньо на робочих місцях та за рахунок підприємства. Як зазначила Юлія Заболотна, директор департаменту з персоналу підприємства, при розгляді кандидатів на існуючі вакансії пріоритет надається фахівцям та робітникам підприємств, які були змушені поїхати з Маруіполя, Херсону, Луганської та Донецької областей. «Також зараз ми шукаємо можливості надання житла та іншої допомоги переселенцям. Якщо ми будемо допомагати один одному, триматися разом, то так допоможемо нашим захисникам наблизити Перемогу, про яку всі мріють!», – сказала Заболотна.
«Починаю з «нуля», але хочеться додому»
Нове життя у Кривбасі розпочинає Наталя Колногуз, яка приїхала з Авдіївки Донецької області. Вона працевлаштовується до цеху вловлювання на коксохімічному виробництві. Зараз жінка оформлює документи та проходить медичну комісію.
«Буду апаратником одержання сульфату амонію в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Справу цю знаю, адже за такою самою спеціальністю працювала на Авдіївському коксохімічному заводі. Вже познайомилася з керівництвом цеху. Мені тут подобається, бо в наших підприємствах багато схожого», – каже Наталя.
До Кривого Рогу Наталя приїхала разом із семирічною донечкою Юлею. Її чоловік Анатолій, машиніст газодувних машин Авдіївського заводу, разом із своїми колегами залишився поблизу Авдіївки. Вони сподіваються на повне відновлення роботи виробництва. Наталя дуже хвилюється за чоловіка, тому що там зовсім поруч ідуть запеклі бої.
Є у Наталії і старший син Максим, першокурсник Харківського політехнічного інституту. Від початку повномасштабної війни Харків сильно бомбили, дісталося і району Салтівки, де жив хлопець. Зі своїми товаришами він подовгу ховався у підвалах. Зараз Максим в Чехії, пощастило виїхати евакуаційним потягом продовжує навчатися дистанційно, вчить мову і навіть підробляє на будівництві.
Для мешканців Авдіївки, як і для інших українців, війна розпочалася ще в 2014 році. Бої тоді були дуже сильними, під кулями гинули мирні мешканці. Свекруха Наталії (вже покійна) отримала поранення в живіт, тож родина терміново переїхала до більш безпечного Слов’янська. Там вона знайшла роботу контролера, перевіряла лічильники світла. Додому до Авдіївки родина повернулася лише півтора роки тому, коли стріляти у місті стали не так часто. Повернулася Наталя і на свій завод.
Наталя розповідає: «Жити вдома – це таке щастя! Але щастя було недовгим. Авдіївка знаходиться на кордоні з сірою зоною. Стоїш на зупинці, а поряд – мінне поле, далі – донецький аеропорт. До усіляких «бабахів» ми вже звикли, бо там стріляють постійно. У фільтрувальну станцію влучали регулярно, тож ми часто жили без питної води. А з лютого її взагалі не стало – відрами воду носили на п’ятий поверх. Але 24 лютого, коли я була на роботі, вибухати почало дуже часто. Зателефонував чоловік і сказав: «Війна». Від знайомих одразу посипалися звістки про поранених та загиблих. На жаль, ці звістки надходять і зараз».
Від обстрілів родина рятувалася у підвалі свого будинку, сиділи там годинами. Коли вибухи тихішали, прибігали додому поїсти. Одного разу снаряд поцілив у сусідній будинок, підвал так хитало, що від страху люди забилися у куток. «Залишатися в Авдіївці стало небезпечно. Приїхали спочатку до Дніпра, а звідти до Кривого Рогу, де вже жили наші знайомі. Це місто нам одразу сподобалося, тут затишно, як вдома. Сподіваємося налагодити тут життя. Дякуємо усім за допомогу», – каже Наталя.
