Водії великих та довгих автомобілів-тягачів автотранспортного управління «АрселорМітталКривий Ріг» від перших днів війни брали участь у створенні оборонних укріплень навколо нашого міста, в Дніпропетровській та Херсонській областях, перевозили важку техніку для цієї роботи, а також привозили до міста незвичні «експонати» – підбиту ворожу зброю, яку під Кривим Рогом назавжди демілітаризували українські захисники.
Возили бетонні блоки, ковші, їжаки, полувагони
Водій автотранспортних засобів Володимир Шеремет працює «за кермом» вже 43 роки. 38 з яких він керує великими та важкими автомобілями. Його сьогоднішній залізний «напарник-велетень» – сідельний тягач-важковаговик КрАЗ, вантажопідйомністю 42 тонни і довжиною платформи 12 метрів.
Як жартує Володимир, коли він вперше сів за кермо довгоміра, то трохи розгубився. Він подивився у дзеркало заднього виду і не побачив, де закінчується його автомобіль. «Як же ним можна керувати?» – подумав він тоді. Втім порозуміння з довгим автомобілем вони знайшли дуже швидко, а за роки співпраці добре порозумілися не тільки з технічними параметрами, а і з характерами один одного (водії цю фразу зрозуміють).
«В перший день війни ми з моїм напарником Геннадієм Бассом забрали наш автомобіль з ремонту. До речі, Геннадій зараз у складі ВСУ захищає нашу Україну, – розповідає Володимир Шеремет. – Перші рейси для наближення Перемоги були по місту – ми розвозили протитанкові їжаки, які вироблялися на нашому підприємстві. Чимало рейсів з потрібними важкими матеріалами було по блок-постах. На той момент вони активно зводилися на кордонах Кривого Рогу та його стратегічних напрямках, а підприємство активно допомагало будматеріалами і, звичайно, потрібною технікою.
Першим моїм відрядженням під час війни була поїздка у Херсонську область, за Зеленодольськ. Вночі ми повезли туди величезні чавуновозні ковші – для перекриття дороги, щоб ворог не пройшов. Також з іншими водіями ми везли туди техніку для робіт. Пам’ятаю, що було дуже холодно, та і якось не по собі було, бо ми знали, що ворог може вдарити у будь-яку мить».
Згодом такі ж ковші водії повезли і на Дніпропетровську трасу, по військовим об’єктам. Був навіть момент, коли наші водії обмінялися технікою з військовими. На наших тягачах військові перевозили танки, а водії підприємства працювали на їх автомобілях – возили контейнери та залізничні вагони. Ці вагони були розпиляні на дві половинки і використовувалися, як основа для бліндажів. Їх закопували у землю та укріплювали. Це дозволяло швидко отримувати вже готове укриття.
«Ми народилися та виросли у мирний час, і на початку війни багато хто з нас, і я теж, до кінця не могли повірити, що у нас війна. Та «прильоти» по нашому місту, вбиті люди, танки, гармати поблизу Кривого Рогу красномовно свідчили, що війна вже у нашому домі, – продовжує Володимир Шеремет. – Коли наші захисники добре «всипали» загарбникам та деокупували найближчу до нас частину Херсонщини, ми їздили в Архангельське, возили будматеріали, техніку, а нещодавно і тимчасові будиночки – робочі приміщення для робітників «АрселорМіттал Берислав». Знаєте, це дуже впадає в око – Кривий Ріг і територія за ним – як інші світи. У нас все ціле, чисте, красиве. А там через «руський мир» все чорне, розбите, розтрощене, розкидане і усюди таблички «Увага, заміновано». До речі, кар’єр в Архангельському ще й досі замінований. Там зараз багато саперів працюють, тож зовсім скоро і там стане безпечно і, сподіваємось, люди будуть мирно працювати».
Негабарити стали нашим захистом
У водія Віталія Аббасова, як і у його колег, робочий день розписаний по хвилинах, адже великі вантажі – ковші, конуси та інше обладнання чекають в різних цехах нашого підприємства. Деякі деталі негабариту у діаметрі сягають 5-6 метрів. Доставляти їх на місце Віталію допомагає його вірний помічник – 42-тонний КрАЗ-важковик. Разом із кабіною та причепом його довжина сягає більше 18 метрів. На такій платформі Віталій також перевозить екскаватори, бульдозери й іншу техніку.
«Звістка про війну застала мене вдома. Спочатку був шок. Але морально я швидко зібрався, бо розумів – зараз у нас всіх буде дуже багато роботи, – згадує Віталій Аббасов. – На той час я працював на “Мерседесі” – іншому автомобілі-важковаговику. З ним і пов’язані перші воєнні рейси із вантажем для захисних споруд.
Ворог сунув на наше місто по двох напрямках з Херсонщини, тож наші зусилля були спрямовані на те, щоб максимально укріпити кордони. Як вже розповів мій колега Володимир Шеремет, за Зеленодольськ ми возили величезні ковші для перекриття доріг. Вони дуже важкі, їх просто так не посунути. Полями їх теж не об’їдеш – ворожій техніці заважали багнюка та міни – це вже наші захисники постаралися.
Особливо мені запам’яталися рейси в наш цивільний аеропорт та на військовий аеродром. Від підприємства туди ми возили різні великі речі, як для захисту і для роботи військових».
Віталій Аббасов був одним із перших, хто побачив наслідки руйнації дамби на Карачунівському водосховищі. Нагадаємо, 14 вересня минулого року туди прилетіли чотири ракети «Кинджал» та три «Іскандери». Вода хлинула Інгульцем і підтопила частину приватного сектора міста. Для зупинки води та ремонту дамби були задіяні сили усього міста, в тому числі і «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Цікавий факт – цю дамбу збудували у 1930-х роках минулого століття для забезпечення водою саме нашого металургійного підприємства. Згодом її почали використовувати й для потреб населення міста, переважно Центрально-Міського та частини Довгинцевського районів.
«Вночі я на тягачі віз туди бульдозер, – розповідає Віталій Аббасов. – Була комендантська година, на вулицях було пусто, лише в напрямку дамби стрічкою «тягнулася» різна техніка міста. Попереду мого тягача їхав поліцейський автомобіль, який і вів мене. Щоб скоріше було, ми їхали прямо по центральних вулицях Кривого Рогу. Те, що я побачив на дамбі, навіть складно описати – це жах, у воді було майже все, і вона продовжувала витікати великими хвилями. Та на емоції часу не було. Ми розвантажилися і почали працювати. Тоді від нашого підприємства наслідки «прильотів» допомагали ліквідувати багато фахівців та техніки, зокрема і наш знаменитий величезний кран Liebherr та самоскиди. Усі фахівці працювали виважено та швидко. Хоча ситуація була критичною, ми були впевнені, що впораємося з цим викликом. Так воно і сталося».
«Вибухи накривали моє селище»
Про це згадує водій ще одного важковаговика-велетня Григорій Кобилко. В перший день війни він не почув «прильотів» по нашому місту, але згодом, коли їздив до свого рідного селища Заградівка, він побачив увесь жах від обстрілів ворога.
«Росіяни дуже близько підійшли до селища, вони «діставали» його з артилерії, постійно «накривали» домівки людей, – говорить Григорій Кобилко. – У Заградівці мешкають мої рідні. Коли почалися обстріли, вони переїхали до нашого міста, але ж господарство з собою не забереш, тому ми, і я в тому числі, їздили туди щотижня. На щастя, наш будинок залишився цілим, але у багатьох людей садиби розбиті, ворог наробив багато шкоди. Дуже добре, що ми не дали росіянам просунутися ближче до Кривого Рогу, і я пишаюся тим, що доклав і частинку своїх зусиль у цю справу».
Звістка про війну застала Григорія на роботі. Вже наступного дня у нього був перший воєнний рейс – на своєму 14-метровому 47-тонному тягачі він повіз бетонні блоки на кордони міста. Вони були потрібні для будування блок-постів та формування військових укріплень. Потім таких рейсів у водія було дуже багато та і спілкувань з військовими теж, бо вони казали, куди везти матеріали та де їх встановлювати.
Як розповідає Григорій, кожного рейсу завантажена важка техніка нашого підприємства супроводжувалася і нашим автокраном, адже на місці треба було розвантажувати все, що привезли.
«З перших днів війни усі ми відчували єдність, знали, що робимо важливу справу із захисту рідної землі, – продовжує Григорій Кобилко. – Це надавало сил та оптимізму. Хоча я одразу був впевнений у нашій перемозі, я знав, що у нас все буде добре. Зараз мій тягач знаходиться на ремонті. Я тимчасово пересів на іншу вантажівку. Керувати нею легше, бо вона не така довга. Та сподіваюся, що зовсім скоро мій тягач знову буде у роботі. Тільки тепер я хочу виконувати на ньому лише мирні рейси, щоб війна та все, що з нею пов’язане, залишилося тільки у спогадах, а краще і взагалі забулося».
