Для переселенців лунала музика, пісні і навіть були танці – волонтери проєкту «Разом» організували для них концерт.
«У проєкті «Разом» ми прагнемо додати людям більше весняного настрою та зарядити їх позитивом. А що може бути кращим, ніж музика та ще й у мажорі! Для вимушених переселенців участь у культурних заходах – це значний плюс їхньої адаптації в нових умовах життя. Після пережитого стресу люди потребують позитивних емоцій, щоб хоч трохи відволіктися від думок про війну. Тож ми приїхали до нових криворіжців з артистами-волонтерами Палацу культури металургів, які підготували для переселенців концерт, – сказала Аліна Жура,координатор проєкту,спеціаліст відділу з розвитку молодіжних проєктів та взаємодії з навчальними закладами департаменту із соціального розвитку .
У весняному концерті взяли участь Ольга Галайко, Сергій Левченко, Юлія Біцун, Віктор Васильєв та інші музиканти-волонтери. Вони порадували глядачів українськими піснями, джазовими композиціями, музикою з улюблених фільмів. Атмосфера на концерті була чудовою – люди підспівували пісні та танцювали.
Алла Шульга, яка приїхала до нашого міста із селища Дудчани Херсонської області, поділилася враженнями: «Цей концерт став справжнім відпочинком для душі, мені було дуже приємно послухати улюблені пісні, аж на душі краще стало. Шостого травня виповниться півроку, як наша родина живе у Кривому Розі. Ми були в окупації та на собі відчули все те, що називається «руським миром». На нас і бомби кидали, і зброю наставляли, погрожували. А ще вони запровадили для мешканців селища своєрідні мітки – усі, хто виходив на вулицю, мали пов’язувати собі на руку білу стрічку. Що цікаво, білою стрічкою вони і себе мітили – зав’язували собі на нозі. Добре, що їх вигнали. Але повертатися додому нам поки не можна, ще небезпечно».
Активно підспівувала під час концерту і пані Надія з Берислава. Вона каже, що і раніше знала про «АрселорМіттал Кривий Ріг», ще до війни мала змогу спілкуватися з нашими працівниками. Тепер, коли стала мешканкою міста, змогла на власні очі побачити прохідні підприємства, його градирні, копри шахт.
Надія розповіла про життя в окупованому Бериславі. Згадує, було дуже важко чути образи, приниження, відчувати на собі агресію росіян, коли заради розваги або залякування вони стріляли по подвір’ях, грабували.
Як зазначила Надія, витримати все це їй дозволила віра в Україну та ЗСУ. А ще – допомагали наші українські пісні. Вони заспокоювали і водночас надихали на краще.
«У більшості українських пісень говориться про перемогу добра над злом, світла над темрявою. У житті так воно і є. Наша «ніч» війни скоро скінчиться і настане світлий ранок – наша Перемога. Про неї теж складуть нові пісні, я вже сьогодні це добре знаю», – сказала пані Надія.
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» попрощалися із захисником України Андрієм Шульгою.
20 квітня у Кривому Розу поховали водія автотранспортного управління Андрія Шульгу. Він вважався зниклим безвісті з серпня 2022 року. Тоді Андрій брав участь у визвольних боях на Херсонщині. Коли з ним обірвався зв’язок, рідні до останнього не полишали надії, що він живий, долучали до пошуків усіх небайдужих. Були припущення, що Андрій тяжко поранений чи у полоні. Однак про його долю стало відомо тільки нещодавно – за експертизою ДНК тіла невідомого бійця було встановлено, що це є саме Андрій Шульга.
«На підприємстві Андрій працював водієм автомобіля швидкої допомоги, він у буквальному розумінні допомагав підтримувати здоров’я працівників комплексу ДЦ № 2, де розташована наша найбільша доменна піч № 9. Оскільки водій «швидкої» – це безпосередній учасник команди медиків, він добре знав медичну справу, тож після призову на військову службу став старшим бойовим медиком механізованої роти однойменного батальйону. Андрій був чудовою, відкритою, веселою людиною. До останнього була надія, що він живий. Він любив життя та свою родину, свого маленького сина. Ми дуже сумуємо за ним. Це непоправна, дуже гірка втрата, – сказав Андрій Кіндрат, начальник АТУ транспортного департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Колектив підприємства висловлює щире співчуття рідним, близьким, колегам Андрія Шульги.
Залишки військової техніки побачили водії з вікна автомобіля за Кривим Рогом
Водії великих та довгих автомобілів-тягачів автотранспортного управління «АрселорМітталКривий Ріг» від перших днів війни брали участь у створенні оборонних укріплень навколо нашого міста, в Дніпропетровській та Херсонській областях, перевозили важку техніку для цієї роботи, а також привозили до міста незвичні «експонати» – підбиту ворожу зброю, яку під Кривим Рогом назавжди демілітаризували українські захисники.
Возили бетонні блоки, ковші, їжаки, полувагони
Водій автотранспортних засобів Володимир Шеремет працює «за кермом» вже 43 роки. 38 з яких він керує великими та важкими автомобілями. Його сьогоднішній залізний «напарник-велетень» – сідельний тягач-важковаговик КрАЗ, вантажопідйомністю 42 тонни і довжиною платформи 12 метрів.
Як жартує Володимир, коли він вперше сів за кермо довгоміра, то трохи розгубився. Він подивився у дзеркало заднього виду і не побачив, де закінчується його автомобіль. «Як же ним можна керувати?» – подумав він тоді. Втім порозуміння з довгим автомобілем вони знайшли дуже швидко, а за роки співпраці добре порозумілися не тільки з технічними параметрами, а і з характерами один одного (водії цю фразу зрозуміють).
Володимир Шеремет
«В перший день війни ми з моїм напарником Геннадієм Бассом забрали наш автомобіль з ремонту. До речі, Геннадій зараз у складі ВСУ захищає нашу Україну, – розповідає Володимир Шеремет. – Перші рейси для наближення Перемоги були по місту – ми розвозили протитанкові їжаки, які вироблялися на нашому підприємстві. Чимало рейсів з потрібними важкими матеріалами було по блок-постах. На той момент вони активно зводилися на кордонах Кривого Рогу та його стратегічних напрямках, а підприємство активно допомагало будматеріалами і, звичайно, потрібною технікою.
Першим моїм відрядженням під час війни була поїздка у Херсонську область, за Зеленодольськ. Вночі ми повезли туди величезні чавуновозні ковші – для перекриття дороги, щоб ворог не пройшов. Також з іншими водіями ми везли туди техніку для робіт. Пам’ятаю, що було дуже холодно, та і якось не по собі було, бо ми знали, що ворог може вдарити у будь-яку мить».
Згодом такі ж ковші водії повезли і на Дніпропетровську трасу, по військовим об’єктам. Був навіть момент, коли наші водії обмінялися технікою з військовими. На наших тягачах військові перевозили танки, а водії підприємства працювали на їх автомобілях – возили контейнери та залізничні вагони. Ці вагони були розпиляні на дві половинки і використовувалися, як основа для бліндажів. Їх закопували у землю та укріплювали. Це дозволяло швидко отримувати вже готове укриття.
«Ми народилися та виросли у мирний час, і на початку війни багато хто з нас, і я теж, до кінця не могли повірити, що у нас війна. Та «прильоти» по нашому місту, вбиті люди, танки, гармати поблизу Кривого Рогу красномовно свідчили, що війна вже у нашому домі, – продовжує Володимир Шеремет. – Коли наші захисники добре «всипали» загарбникам та деокупували найближчу до нас частину Херсонщини, ми їздили в Архангельське, возили будматеріали, техніку, а нещодавно і тимчасові будиночки – робочі приміщення для робітників «АрселорМіттал Берислав». Знаєте, це дуже впадає в око – Кривий Ріг і територія за ним – як інші світи. У нас все ціле, чисте, красиве. А там через «руський мир» все чорне, розбите, розтрощене, розкидане і усюди таблички «Увага, заміновано». До речі, кар’єр в Архангельському ще й досі замінований. Там зараз багато саперів працюють, тож зовсім скоро і там стане безпечно і, сподіваємось, люди будуть мирно працювати».
Залишки російських бліндажів біля дороги
Негабарити стали нашим захистом
У водія Віталія Аббасова, як і у його колег, робочий день розписаний по хвилинах, адже великі вантажі – ковші, конуси та інше обладнання чекають в різних цехах нашого підприємства. Деякі деталі негабариту у діаметрі сягають 5-6 метрів. Доставляти їх на місце Віталію допомагає його вірний помічник – 42-тонний КрАЗ-важковик. Разом із кабіною та причепом його довжина сягає більше 18 метрів. На такій платформі Віталій також перевозить екскаватори, бульдозери й іншу техніку.
Віталій Аббасов
«Звістка про війну застала мене вдома. Спочатку був шок. Але морально я швидко зібрався, бо розумів – зараз у нас всіх буде дуже багато роботи, – згадує Віталій Аббасов. – На той час я працював на “Мерседесі” – іншому автомобілі-важковаговику. З ним і пов’язані перші воєнні рейси із вантажем для захисних споруд.
Ворог сунув на наше місто по двох напрямках з Херсонщини, тож наші зусилля були спрямовані на те, щоб максимально укріпити кордони. Як вже розповів мій колега Володимир Шеремет, за Зеленодольськ ми возили величезні ковші для перекриття доріг. Вони дуже важкі, їх просто так не посунути. Полями їх теж не об’їдеш – ворожій техніці заважали багнюка та міни – це вже наші захисники постаралися.
Особливо мені запам’яталися рейси в наш цивільний аеропорт та на військовий аеродром. Від підприємства туди ми возили різні великі речі, як для захисту і для роботи військових».
Віталій Аббасов був одним із перших, хто побачив наслідки руйнації дамби на Карачунівському водосховищі. Нагадаємо, 14 вересня минулого року туди прилетіли чотири ракети «Кинджал» та три «Іскандери». Вода хлинула Інгульцем і підтопила частину приватного сектора міста. Для зупинки води та ремонту дамби були задіяні сили усього міста, в тому числі і «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Цікавий факт – цю дамбу збудували у 1930-х роках минулого століття для забезпечення водою саме нашого металургійного підприємства. Згодом її почали використовувати й для потреб населення міста, переважно Центрально-Міського та частини Довгинцевського районів.
«Вночі я на тягачі віз туди бульдозер, – розповідає Віталій Аббасов. – Була комендантська година, на вулицях було пусто, лише в напрямку дамби стрічкою «тягнулася» різна техніка міста. Попереду мого тягача їхав поліцейський автомобіль, який і вів мене. Щоб скоріше було, ми їхали прямо по центральних вулицях Кривого Рогу. Те, що я побачив на дамбі, навіть складно описати – це жах, у воді було майже все, і вона продовжувала витікати великими хвилями. Та на емоції часу не було. Ми розвантажилися і почали працювати. Тоді від нашого підприємства наслідки «прильотів» допомагали ліквідувати багато фахівців та техніки, зокрема і наш знаменитий величезний кран Liebherr та самоскиди. Усі фахівці працювали виважено та швидко. Хоча ситуація була критичною, ми були впевнені, що впораємося з цим викликом. Так воно і сталося».
«Вибухи накривали моє селище»
Про це згадує водій ще одного важковаговика-велетня Григорій Кобилко. В перший день війни він не почув «прильотів» по нашому місту, але згодом, коли їздив до свого рідного селища Заградівка, він побачив увесь жах від обстрілів ворога.
Григорій Кобилко
«Росіяни дуже близько підійшли до селища, вони «діставали» його з артилерії, постійно «накривали» домівки людей, – говорить Григорій Кобилко. – У Заградівці мешкають мої рідні. Коли почалися обстріли, вони переїхали до нашого міста, але ж господарство з собою не забереш, тому ми, і я в тому числі, їздили туди щотижня. На щастя, наш будинок залишився цілим, але у багатьох людей садиби розбиті, ворог наробив багато шкоди. Дуже добре, що ми не дали росіянам просунутися ближче до Кривого Рогу, і я пишаюся тим, що доклав і частинку своїх зусиль у цю справу».
Звістка про війну застала Григорія на роботі. Вже наступного дня у нього був перший воєнний рейс – на своєму 14-метровому 47-тонному тягачі він повіз бетонні блоки на кордони міста. Вони були потрібні для будування блок-постів та формування військових укріплень. Потім таких рейсів у водія було дуже багато та і спілкувань з військовими теж, бо вони казали, куди везти матеріали та де їх встановлювати.
Як розповідає Григорій, кожного рейсу завантажена важка техніка нашого підприємства супроводжувалася і нашим автокраном, адже на місці треба було розвантажувати все, що привезли.
«З перших днів війни усі ми відчували єдність, знали, що робимо важливу справу із захисту рідної землі, – продовжує Григорій Кобилко. – Це надавало сил та оптимізму. Хоча я одразу був впевнений у нашій перемозі, я знав, що у нас все буде добре. Зараз мій тягач знаходиться на ремонті. Я тимчасово пересів на іншу вантажівку. Керувати нею легше, бо вона не така довга. Та сподіваюся, що зовсім скоро мій тягач знову буде у роботі. Тільки тепер я хочу виконувати на ньому лише мирні рейси, щоб війна та все, що з нею пов’язане, залишилося тільки у спогадах, а краще і взагалі забулося».
Де тривали бої і досі залишаються міниЗалишки російських укріплень
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Андрій Воробйов працював слюсарем-ремонтником коксового цеху №1 коксохімічного виробництва.
«Людина-магніт – таким він був, – розповідає мастер виробничої дільниці коксового цеху №1 Олександр Іванченко. – Здавалось би, лише кілька місяців ми були колегами, але люди до нього тягнулися, прислухалися до його думки. Андрій мав дуже багатий досвід ремонтника, він багато років працював у ремонтному виробництві. До колективу нашого цеху приєднався влітку минулого року, а вже у жовтні його мобілізували до лав Збройних сил України. Андрій дуже спокійною був людиною, виваженою і хорошим командним гравцем. Дуже важко отримувати такі сумні звістки, але ми завжди пам’ятатимемо його і всіх героїв, які захищають нашу країну від ворога».
Андрій Воробйов служив радіотелефоністом розвідувального відділення розвідувального взводу стрілецького батальйону. 16 квітня 2023 року він героїчно загинув під час боїв у населеному пункті Бахмут Донецької області.
Колеги та колектив підприємства висловлюють щирі співчуття дружині та дочці загиблого героя.
Доброзичлива бесіда спонукає до безпечного виробництва. Так вважає начальник відділу охорони праці сталеплавильного та прокатного департаментів управління з охорони праці Олексій Курочка.
Підприємство поступово відновлює виробництво. Починають працювати цехи, які довго стояли. Один з них – цех підготовки составів, який готує залізничні состави з формами-виливницями для розливання сталі. Працівники повертаються з простою на виробничі дільниці. І надважливо нагадати людям про небезпеки, ризики, дізнатися про їхні проблеми та разом розробити заходи щодо безпечної роботи. Такий обмін інформацією є корисним лише за умови довіри між фахівцями з ОП та цеховиками.
«За останні півроку відбулися суттєві зміни, – розповідає заступник начальника ЦПС з виробництва та технології Олександр Наконечний. – Інженери з охорони праці в нашому цеху використовують підходи, які базуються на довірі, а не на вистежуванні порушників. Свою ефективність довели обходи, під час яких керівники цеху разом з працівниками управління з охорони праці виявляють небезпеки, обмінюються інформацією з робітниками. Це бесіди, які дозволяють встановити міцні щирі зв’язки та виявити недоліки з метою їх подальшого усунення. Майстерно знаходять спільну мову з працівниками інженер з ОП Ігор Челешков та начальник відділу ОП Олексій Курочка».
Маршрут одного з обходів лежить відділенням виливниць цеху підготовки составів. Там багато небезпек: електромостові крани, виливниці з температурою 180-260 градусів, залізничні колії, якими рухаються поїзди. Олексій Курочка та Олександр Наконечний підходять до одного з робітників, усміхаються, отримують усмішку у відповідь, тиснуть співбесідникові руку. Зав’язується розмова.
«Особисто я перед спілкуванням з людиною уявляю, що це мій давній добрий знайомий чи знайома, – ділиться лайфхаком Олексій. – Це у більшості випадків дозволяє одразу прибрати умовні бар’єри і почати невимушену бесіду. Цікавлюсь, як людина себе почуває, і не навантажую запитаннями з охорони праці з цифрами та визначеннями. Запитую, які є проблеми з безпекою на робочому місці, і як я можу допомогти їх вирішити? Які є актуальні ризики? Ненав’язливо нагадую основні правила безпеки. Якщо людина зрозуміє, що я не хочу притягнути працівника до відповідальності, а бажаю допомогти, то сприйме мої поради й поділиться наболілим. Наприклад, від людей з різних цехів ми дізналися про негаразди з кондиціонерами на деяких кранах. І вже зараз, не чекаючи літньої спеки, працюємо разом з керівниками цехів над усуненням цієї проблеми».
Звичайно ж, стереотипи в одну мить не зламати. Якщо багато років поспіль співробітник з управління охорони праці сприймався працівниками «мисливцем» за порушниками, то для багатьох важко одразу повірити у щирість, відвертість та дружність подібних бесід. Але поступово довіра виникає.
«В ЦПС я працюю вже 23-й рік, – розповідає бригадир двору виливниць Едуард Ковтун. – Дійсно, я приємно здивований спілкуванням із фахівцями з ОП протягом останніх місяців. Вірю, що люди хочуть розібратись і допомогти. Тому охоче ділюся з ними інформацією, проблемами. Бо не хочеться до лікарні. Хочеться без травм повертатися додому».
Про культуру безпеки праці – просто і з прикладами з електроремонтного цеху.
Культура безпеки праці – це сукупність переконань, уявлень та цінностей, які поділяють співробітники щодо ризиків у середині організації.
Це далеко не найскладніше та найнезрозуміліше визначення, яке можна знайти у підручниках та на теренах інтернету. Директор департаменту з охорони праці, промислової безпеки та екології Жанбек Єсмаханов пояснив це набагато простіше: «Культура безпеки праці – це коли людина працює, дотримуючись правил і вимог з охорони праці усвідомлено, навіть коли її ніхто не контролює». Формування цієї культури у працівників має допомогти підприємству у досягненні нульового травматизму.
Тетяна Волошина працює в електроремонтному цеху вже більше 40 років, 28 з них – майстром відділення обмотки дільниці ремонту електричних машин технологічних агрегатів. Колектив відділення ремонтує електродвигуни потужністю від 22 до 250 кіловат для доменних, сталеплавильних цехів, рудозбагачувальних й агломераційних фабрик та ще багатьох виробничих підрозділів. За її керівництва у відділенні – нульовий травматизм. Безумовно, цьому посприяв рівень культури безпеки праці, вже сформований у колективі. Але Тетяна зізнається, що є ще над чим працювати.
«Внутрішню потребу працювати без порушень ми формуємо разом протягом багатьох років, – говорить Тетяна Волошина. – Звичайно ж, порушення є. Але навмисно мої люди того не роблять. Колектив досвідчений. Кожен знає як і вміє працювати безпечно. Небезпек багато. Це обладнання під електронапругою, електромостові крани, заїзд автомобілів у цех для завозу та вивозу електродвигунів тощо. Щодня нагадую про небезпеки, повторюємо правила. Основні порушення: забув хтось вдягти захисні окуляри чи скористуватися відтяжкою-крюком під час супроводу вантажу, який переміщується краном. Причиною цього стає елементарна неуважність».
Для того, щоб подолати неуважність, треба налаштуватись на робочий лад. У Тетяни свої методи налаштування, якими вона охоче поділилася.
«Вдома, перед поїздкою на роботу, я молюся за себе й за своїх працівників, щоб зміна пройшла без травм, – розповідає Тетяна Волошина. – А коли вже їду в транспорті, то налаштовую себе. Згадую ризики, міркую, як їх взяти під контроль, як діяти, щоб не наражатися на небезпеку. А далі на змінно-зустрічних зборах налаштовую підлеглих. Обговорюємо безпечні способи роботи, основні правила. А перед роботою даю установку: якщо відчуваєте, що далі продовжувати виробничий процес небезпечно, то зупиніть роботу, зверніться до мене, і ми разом розберемося. Якщо ж мене немає у цеху, зверніться до іншого майстра, заступників чи навіть начальника цеху. Ніхто не відмовить у допомозі. У нас у цьому плані все дружно».
Тетяна достеменно знає свій колектив з 15 людей. У кого які здібності, таланти, характер. Відповідно до цього вона розподіляє роботи між працівниками. Майстер вважає, що це допомагає не лише ефективно виконувати завдання, а ще й уникнути зайвих стресів.
«У кожного є схильність до тієї чи іншої виробничої операції, – говорить вона. – Я це обов’язково враховую. Якщо у людини щось не дуже виходить чи не дуже відповідає її характеру, я дам їй іншу роботу. Стреси не потрібні, особливо зараз, коли війна. І спілкуватися з людьми намагаюсь доброзичливо. Розуміють без слів. Але якщо вже я сказала «Зайдіть у кабінет до майстра», то знають, що порушення серйозне, і там усмішок не буде. Але таке нечасто буває і, як правило, більше не повторюється. Отак поступово разом формуємо відповідальність до безпеки праці – власної та тих, хто працює поруч».
Віталій Ткаченко, електрослюсарЕРЦ:
– Інколи працівники порушують правила свідомо, бо хочуть швидше виконати роботу. Особливо, коли не встигають. Є такі моменти, коли доводиться виконувати не лише свою роботу, бо людей мало. Отут і виникає спокуса зробити щось швидше, навіть коли це тягне за собою порушення. Якщо буде достатньо людей, то ця проблема зникне, я вважаю.
Тетяна Ющенко, електромонтер ЕРЦ:
– За порушення правил з ОП мене карали всього одного разу. Мені треба було заглянути подивитися стан обмотки електродвигуна, і я зняла захисні окуляри, бо в них майже нічого не було видно. Ніякої небезпеки, що щось потрапить в око, не було, я вважаю. Але колишній інженер з охорони праці був тут як тут зі своїм фотоапаратом. Останнім часом такого немає, працівники ОП наче доброзичливі. Але взагалі негативне ставлення так швидко не проходить. Людей не треба карати з кожного приводу. Якщо поговорити, пояснити, а за щось гарне ще й заохотити, то працювати хочеться завзято й без порушень.
Андрій Похлеба, начальник відділу з ОП ЕД та ЦДУР:
«Культура безпеки – це розуміння кожним працівником, які ризики присутні на робочому місці, та як можна їх уникнути, а також коли працівники слідкують, щоб інші виконували роботу безпечно. Я вважаю, що культура безпеки повинна починатися не з початку робочого дня, а з дому. Мене завжди дивувало, як людина, прийшовши на роботу, починає палити, залишати безлад після себе, купу сміття та бруду на своєму робочому місці? Вдома вона ж так не робить? Якби працівники ставилися до своєї роботи хоча б так, як вони це роблять у себе вдома, рівень безпеки значно підвищився б».
