Позначка: кривий ріг

Категорії
Новини

На фронті загинув працівник нашого підприємства Сергій Вичужанін

Сергій понад двадцять років працював в «АрселорМіттал Кривий Ріг» слюсарем-ремонтником в цеху з ремонту енергетичного устаткування.

Він був професіоналом ремонтної справи, міг знайти спільну мову з кожним і якісно організувати робочий процес, тому його обрали бригадиром. Сергій був досвідченими і надійним працівником, часто виконував обов’язки майстра та старшого майстра дільниці ремонту коксохімічного обладнання, цінував кожного, хто працює поряд, міг допомогти, як порадою, так і дією, згадують про нього колеги.

«Сергій був доброю людиною, про таких кажуть «душа компанії», – розповідає старший майстер з ремонту обладнання ЦРЕУ Володимир Калашник. – Він зі своєю бригадою повертав до життя енергетичне обладнання усіх цехів підприємства. Головними рисами його характеру були відповідальність та працьовитість. Сергій Вичужанін завжди був серед перших. Щоб він не робив,  завжди викладався на 100 відсотків у мирному житті. Впевнений, що таким Сергій був і на передовій. Боляче дізнатися про загибель нашого героя, та ми завжди будемо пам’ятати про цю світлу людину».

Солдат Сергій Вичужанін загинув 25 січня цього року в боях поблизу Синьківки Харківської області.

Співчуваємо батькам, брату, друзям та побратимам захисника.

Герої не вмирають!

Категорії
Наші люди

Сила струму і сила бажання

Першими викладачами з безпеки Сергій Асваров вважає батьків та саме життя.

Сергій згадує урок поводження з сірниками. Йому малому здавалося, що чиркнути і кинути палаючий сірник – це дуже весело. Але батько показав, що буває, коли сірник впаде, наприклад, на поліетиленовий пакет. Хлопець зрозумів.

У три роки Сергій вперше випробував на собі силу струму –  мало не здалося. На розетках у квартирі були запобіжні заглушки. Але це не стало перепоною для допитливого малюка. «Як потім розповіли батьки, я витяг одну заглушку, – говорить Сергій. – І чомусь вирішив, що цей отвір ідеально підходить для того, щоб вкрутити у нього шурупчика. А далі тільки й пам’ятаю, як невідома могутня сила відкинула мене на кілька метрів… Рідні жартують, що мабуть саме цей випадок змусив мене полюбити електрику».

Через багато років Сергій Асваров вивчився й отримав диплом бакалавра електроенергетики, електротехніки та електромеханіки, а зараз вчиться на магістра-електромеханіка. Він пройшов стажування, працював електромонтером у конвертерному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг», потім мехатроніком у гірничому департаменті підприємства. А зараз Сергій –  інженер з охорони праці.

«Саме цього я прагнув ще з університету – допомагати людям організовувати безпечну роботу, – пояснив Сергій. – Попрацювавши на виробництві, я впевнився в тому, що є багато хорошого в організації охорони праці, але й багато ще необхідно зробити. І я помітив, що наше ставлення до безпеки на заводі тісно пов’язана зі ставлення до безпеки у побуті».

Раніше у нього були проблеми зі шкірою рук. Періодично вона запалювалася, червоніла, лущилася… «Я не знав, звідки це взялося, – пояснює Сергій. – Замислився і згадав, що ніколи не використовував захисні рукавички під час щотижневого прибирання. Загуглив і знайшов, що входить до складу миючих засобів, якими користуюся. Там виявилися речовини, які можуть давати таку реакцію шкіри. Став користуватися рукавичками – і проблема зникла. Ось простий приклад, чому необхідно користуватися засобами індивідуального захисту. Рукавички захищають руки, каска – голову, окуляри – зір, а діелектричні рукавички та калоші у електрокущовому цеху, за яким я закріплений, захищають людину від враження струмом. До перевірки наявності та якості ЗІЗів я ставлюся дуже серйозно».

Сергій багато часу проводить у цехах. Він вважає, що з людьми треба якомога більше спілкуватися, підказувати, допомагати виявляти ризики і усувати їх. «Якщо людина довго працює на одному місці, вона може щозміни проходити повз небезпеку й не помічати її, – розповідає Сергій. – До визначення ризиків необхідно ставитися максимально уважно. Наприклад, нещодавно на одній з насосних я виявив незакріплені труби на верхньому виробничому майданчику. Вони могли будь-якої миті скотитися і впасти на людей. Схоже, що колись там виконували ремонтні роботи і зайві труби просто залишили. Цієї небезпеки за щоденною рутиною не помічали. Ризик усунули».

Інженер Асваров небезпідставно вважає:  якщо працівник знервований, зростає ризик помилок, які можуть призвести то нещасних випадків. «Психоемоційний стан надзвичайно  важливий, – говорить він. –  А фахівець з ОП має бути взірцем спокою, позитиву та створювати відповідну атмосферу. Простий приклад: ви зайшли до супермаркету і спілкуєтеся з продавцями, охороною, покупцями спокійно і доброзичливо. Як правило, у відповідь до вас аналогічне ставлення. Всі хочуть вам допомогти. Те саме і на виробництві. Це особливо важливо, якщо людям доводиться працювати в умовах підвищеної небезпеки. У мене є кілька лайфгаків, як впоратися з нервами. Вдома є гиря, яку я підіймаю, перемикаючись таким чином на позитивний настрій. Є друг Гліб, також наш працівник, спілкування з яким – це релакс. Інколи я годую безхатніх котиків на вулиці. Якщо все це не дуже допомагає, йду до фахівця-психолога. І тут нема чого соромитися».

Сергій впевнений, що людина має поводитися безпечно не тому, що боїться покарання, а свідомо, бо життя є найвищою цінністю.

«Мені боляче дивитися, коли хтось свідомо йде на порушення, – зізнається Асваров. – Наприклад, на третій дільниці є підземний перехід, яким можна безпечно перейти дорогу до нашого Університету «АрселорМіттал». Але багато людей нехтують такою можливістю, біжать через проїжджу частину. А рух транспорту там дуже інтенсивний. Тобто можливість діяти безпечно є, а бажання немає. Саме формування такого бажання у наших працівників я вважаю однією з головних своїх задач на посаді інженера з ОП. Надзвичайно важко змінювати свідомість людей. Особливо дорослих. Але життя того варте».

Категорії
Разом з Україною

Конкурс «Різдвяна казка»: У пошуках радісного чacy

Ця казка під назвою «У пошуках радісного часу» отримала особливий приз. Її автори, хоч і не є родичами, але вважають себе справжньою виробничою родиною. Тож дівчата не лише на роботі «чаклують» над металом, а й написали справжню чарівну історію. Авторки казки – працівниці ковальської дільниці РМЦ-1 ЛМЗ Інна Оліфер та Наталя Шовкопляс, а також їхні доньки – Олена Оліфер та Влада Шовкопляс.

… У світі завжди так буває: речі виникають i з чacoм ламаються, а люди сумують за минулим i перестають вірити в краще майбутнє. Проте якщо поруч є рідні та близькі, то yci негаразди можна подолати. Про такий випадок розповідає ця історія.

Жила-була звичайна криворізька сім’я: батько, мати, двоє їхніх діточок i кіт. Жили вони дружно, не тужили. У неділю, за тиждень до Різдва, готувалися до свята. Тато i його молодший син Петрик прикрашали ялинку. Хлопчик, який тільки в цьому році пішов до школи, розвішував на штучних гілках ялинки великі червоні та жoвтi кульки. Тато, дипломований інженер, а нині сталевар у ПАТ «АрселорМіттал Кривий Piг», намотував навколо зеленої красуні новеньку гірлянду, яка виблискувала пурпуровими вогниками. Поруч із ними сиділа Марійка, яка ходила вже у четвертий клас, i тому займалася більш серйозною справою: малювала й підписувала вітальні різдвяні листівки для бабусі та хрещеного батька Миколи. За малюванням Марійка тихенько наспівувала різдвяні пісні. З кухні доносився запах смажених котлет, які затишно шкварчали на пательні. Мама готувала вечерю для родини. Під її ногами терся пухнастий кіт, сам чорний тільки носик біленький, i лапки ніби одягнуті в білі шкарпетки. Звали кота Сніжком. Він був зайнятий тим, що випрошував у мами смаколики, та робила вигляд, що сердиться, а сама відрізала йому потроху ковбаски i підгодовувала, щоб пухнастий розбишака тримався подалі від вeчepi та ялинки. За вікном пролітав дрібний сніжок, а у квартирі було тепло i затишно. Панував радісний передріздвяний настрій.

Ввeчepi, коли вся сім’я i навіть кіт зібралися у вітальні біля ялинки, мама дістала зі старої дерев’яної скриньки незвичайної форми ключ, довгий із фігурною, наче корона, голівкою та складною борідкою. Хоч він i був уже старий, але блищав, наче щойно зроблений зі шматка срібла. У пурпуровому світлі гірлянди він здавався загадковою коштовною річчю. Мама з ключем підійшла до настінного годинника, що висів у залі, щоб завести його. Робила вона це нечacтo, але завжди перед Різдвом. Дітей це, звісно, зацікавило. I тоді мама розповіла їм історію про те, що годинник передавався із покоління в покоління в їхній сім’ї: його подарувала їй бабуся, а тій — її бабуся.

— Це чарівний годинник, — такими словами завершила свою розповідь мама i додала: — Його треба починати заводити за чотири тижні до Різдва. Щонеділі ввечері, коли зійде перша зірка, треба робити три оберти ключем. Тоді годинник буде йти до наступного Різдва. Поки рухаються стрілки, час радості ніколи не завершиться, а чapи оберігатимуть ycix рідних від негараздів.

Тільки вона завершила свою оповідь — як раптом Сніжок стрибнув із дивану i вибив ключ із ïї рук. Той упав на підлогу, пролунав короткий сумний дзенькіт i ключ розколовся на три частини. Петрик i Марійка злякалися. Невже свято тепер не відбудеться?

— Уce нормально. Не переймайтеся. Це просто забобон, сімейна легенда. Немає ніякої магії. Стільки речей, які з чacoм ламаються, — сказала мама, ховаючи очі, у яких стояли сльози. Годинник був єдиною пам’яттю від її бабусі. Мама загорнула уламки в хустинку i поклала назад у шкатулку. Годинник ніхто так i не завів.

На наступний день, у понеділок, уже не було тієї веселої атмосфери. Мама повернулася з роботи сумна i цілий вeчip зітхала. Зварений нею борщ був пересолений. Тато був похмурий та весь вечір провів біля телевізора. Кіт занишпорився у куток в коридорі i не виходив звідти. У вівторок yce погіршилося: мама перестала розмовляти з татом; а той — помічати маму i дітей; каша була холодна i гливка; нова гірлянда припинила сяяти пурпуровими вогниками. У квартирі раптом стало холодно i сумно. Здавалося, що сама радість i щастя втікають по краплині. Вночі Марійці i Петрику наснився однаковий страшний сон. У ньому батьки переставали звертати увагу на дітей, відверталися i йшли кудись вперед, незворушні до благань, поки їхні постаті не розчинялися у містичному сивому тумані.

На ранок третього дня Марійка i Петрик зрозуміли, що сон був віщий. Тато i мама перестали помічати дітей i ходили по квартирі, наче сомнамбули. Марійка i Петрик доїли солоний вчорашній борщ i холодну кашу. Вікна зсередини квартири затягнуло морозним візерунком. Пітьма поселилася в їхній оселі. Навіть увімкнені електричні лампочки в ycix кімнатах не могли розвіяти темряву. А Сніжок… Сніжок не прокинувся. Як діти не намагалися привести до тями своїх батьків i кота, але ніщо не допомагало. Наступного дня не прокинулися i батьки. Діти залишилися сам на сам у холодній i темній квартирі. У розпачі вони почали плакали.

— Годі! — рішуче сказала Марійка, витираючи почервонілі від сліз oчi. — Вдягайся Петрику. Ми врятуємо маму, тата i Сніжка. Ходімо за допомогою до бабусі.

Марійка забрала зі шкатулки хустку з ключем. I вони вдвох рушили до бабусі, яка жила в іншій частині міста. Діти чacтo бували у неї в гостях, але ніколи не добирались туди самі. Про те, як вони блукали містом, спускалися до станції швидкісного трамваю, буде уже інша історія. У мандрах минув цілий день. Надвечір знесилені та голодні знайшли вони бабусин будинок. Та відчинила їм двері  i тільки сплеснула руками: діти були аж cipi від утоми. Нагодувавши та напоївши ïx гарячим чaєм, вона пoчaлa ïx розпитувати. Марійка та Петрик одразу їй вce розказали. Показали уламки, які бабуся, мамина мама, звісно, ж упізнала.

— Відремонтувати не вийде, — похитала головою та. — Треба знайти новий ключ i завести годинник. Тоді час радості знову повернеться. Головне — встигнути до Різдва.

Стали думати, де шукати такий же ключ. Марійка пропонувала пошукати в інтернеті. Але бабуся сказала, що годинник, як i ключ від нього, дуже давно виготовив один англійський майстер. Антикварна річ! Діти ще більше засмутилися: Англія ж далеко, туди ні Марійці, ні Петрику, ні бабусі самотужки не доїхати. А замовити дублікат у нащадків того майстра з Англії — місяць цілий пройде. До Різдва ж тільки три дні залишилося!

Петрик запропонував пошукати майстра у Кривому Розі. На що бабуся сказала: «Тут треба заново викувати заготовку за ескізом, а потім фрезерувати профіль ключа на верстаті з ЧПК».

Вона раніше працювала інженером у ковальському цеху ще в «Криворіжсталі», тому говорила зі знанням справи. Стали думати далі. Тут Петрик запропонував зателефонувати їхньому хрещеному батькові, дядьку Миколі. Той працював в механічному цеху в ЛМЗ на верстаті з ЧПК i міг би допомогти. Дядько Микола уважно вислухав. Пообіцяв, що звернеться з проханням викувати ключ до колег з ковальського цеху. А потім обробить заготовку на верстаті. Але ж треба ескіз!

Зробити ескіз визвалася Марійка. Бабуся i Петрик їй допомагали. За ніч встигли. На ранок приїхав дядько Микола, взяв уламки старого ключа та ескіз i поїхав на роботу.

Була п’ятниця. Після зміни дядько Микола не пішов одразу додому, а залишився з колегою ковалем, щоб зробити заготовку. Потім у суботу, у свій вихідний, цілий день фрезерував профіль на верстаті. Обережно i повільно, наче майстер-ювелір! У неділю він приїхав до похресників i їхньої бабусі, щоб віддати їм готовий ключ. Уci разом вони рушили додому до Марійки та Петрика.

За ці дні в квартирі нiчoгo не змінилося, тільки стало ще холодніше. Здавалося, що навіть подих замерзає. Було тихо i темно. Тато i мама діточок так само спали непробудним сном. Сніжок завмер у своєму кутку. Ялинка чорною плямою стирчала у залі. Навкруги була така журлива атмосфера, що хоч сідай i плач. Діти мерщій помчали до годинника. Встромили в нього ключ — i почали крутити. Механізм заскрипів; коліщатка не охоче піддалися. Ключ тричі повернувся — і нічого! Тоді Марійка провернула ключ ще тричі — годинникова стрілка повільно пoчaлa свій pyx. Раптом годинник пoчaв розливатися мелодійним дзвоном. По оселі пройшовся ніби теплий вітер. Спалахнуло світло в ycix кімнатах. На ялинці гірлянда знову замиготіла пурпуровими вогниками. Мама, тато i Сніжок повільно розплющили очі. У квартира знову стало затишно. Повернулася весела атмосфера, i настало Різдво.

Категорії
Новини

Життя за Україну віддав наш колега Іван Пілюгін

Іван був поранений під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Опитне Покровського району Донецької області. На жаль, врятувати хлопця не вдалося, він помер 22 січня 2024 року в Дніпропетровській клінічній лікарні ім. Мечникова.

У мирному житті Іван Пілюгін працював у доменному цеху № 1. Колеги згадують, що від початку свого працевлаштування до цеху у 2005 року він виявляв цікавість до доменної справи, прагнув постійно навчатися, пізнавати різні спеціальності, вдосконалюватися. І це підтверджує його трудовий шлях – спочатку він був бункерувальником доменних печей, потім працював слюсарем-ремонтником, а з 2017 року став водопровідником ДП.

«Нам усім, хто працював поряд з Іваном Пілюгіним, дуже важко усвідомлювати, що його вже немає, що він вже ніколи не зайде до цеху, не привітає колег, не подарує свою усмішку, адже він завжди був на позитиві, – згадує Валерій Сарухан, в.о. старшого майстра ДЦ № 1. – Іван був відкритою, щирою людиною, завжди готовою допомогти, якщо треба. А ще він був душею компанії, довіряв людям, ставився до усіх з відкритим серцем. Івана ми запам’ятаємо висококласним спеціалістом, який постійно прагнув більшого, тому і навчався новому. Він із завзяттям та цікавістю брався за нову справу та усе доводив до кінця. Війна, на жаль, забирає найкращих».

Підприємство висловлює щирі співчуття родині Івана Пілюгіна, його друзям, колегам, побратимам.

Вічна пам’ять Герою!

Категорії
Новини

«Ці хлопці – наше майбутнє»

«Ми не вічні, а ці хлопці – наше майбутнє, майбутнє дробарної фабрики. Це найкращі студенти, які проходили стажування за ті два десятки років, протягом яких я тут працюю», – заступник начальника ДФ ГД Ігор Боярин поділився враженнями про своїх нових колег. Артем, Микита та Олександр стали працівниками цеху, успішно пройшовши стажування.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, металургійне виробництво на деякий час зупинилося, а гірничий департамент продовжував працювати. Дробарна фабрика дробила руду, з якої на рудозбагачувальних фабриках виробляли концентрат. Багатьох працівників  фабрики мобілізували. «Робочих рук не вистачало, – згадує Ігор Боярин. – Ми просили дати людей. Так у цеху з’явилась нова група стажерів. Хлопці виявилися завзятими та сумлінними. Вони не лише навчалися, а й допомогли переобладнати систему нагріву та подавання води в наші душові відповідно до вимог Виробництва світового класу WCM».

А почалось все з мотивації. За словами Ігоря, стажерів не стали зразу навантажувати горами інформації та непідйомними завданнями.

«У перші дні стажування у мене не було особливого натхнення до роботи, – згадує випускник «Нової фабрики», учасник проєкту GoPro Микита Лоза. – Хотілося скоріше відбути зміну і мерщій додому. Саме завдяки правильним діям наставників мені почала подобатися моя робота».

Ігор Боярин та майстер Олександр Кузьменко розуміли, що стажерів треба перш за все зацікавити. Починали з елементарного, наприклад, розібрати й зібрати простеньку електросхему. Давали нескладні творчі завдання, які вимагали нових знань. І хлопці не у ТікТоку сиділи, а шукали потрібні знання та застосовували їх на практиці.

Олександр Залесов вчився у коледжі ДУЕТу. «Мені запропонували роботу в «АрселорМіттал», і я погодився, – згадує він. –  Електрикою я зацікавився тоді, коли вперше побачив батарейки, точніше те, як вони запалювали лампочки та рухали іграшки. Мені малому здавалося, що це магія. І зараз здається. І в чомусь я вже сам маг, можу трохи керувати цією суперсилою. Але ще треба пройти довгий шлях. І чим більше дізнаюся, чим далі йду, тим більше нових доріг відкривається. Поки що я не зустрів на шляху ні шлагбаума, ні стіни. Лише невеличкі перешкоди, які допомагають долати наставники, колеги. Найважче мені було фізично. Дистанційне навчання не додає сили та витривалості. А тут ще літо настало, спека. Але звик, підкачав м’язи і зараз працюю із задоволенням».

Олександр та Микита вже не стажери, а чергові електромонтери. Вони обслуговують та ремонтують електроустаткування, розбирають електросхеми в цеху, допускають до ремонтних робіт бригади.

«Це величезна відповідальність, – зізнається Микита. – Адже ти відповідальний за життя багатьох людей. У бригаді може бути 5-6 людей, а таких бригад може працювати дві і навіть три. Трохи страшно». Досвідчений Ігор Боярин у цьому страху нічого поганого не вбачає: «Як казав мій наставник Віктор Калинович: електрик завжди повинен трішки боятися. Аж до пенсії. Тоді він розуміє, що робить, і не лізе туди, куди не треба. Якщо електрик перестав боятися, то йому треба шукати іншу роботу, щоб не наробити горя».

Артем Шведов – наймолодший з групи. У коледжі він вчився ремонтувати та експлуатувати гірниче устаткування. А на дробарній фабриці опанував нову професію – слюсаря-сантехніка. «З трубами та засувками я вже був знайомий, бо працював деякий час на шахті сантехніком на подачі кисню. – А тут познайомився зі складнішим устаткуванням, наприклад, насосами. Серед моїх перших завдань було розібрати та зібрати насос. Не ідеально, але я впорався. Я дуже ціную наш колектив, батьківське ставлення наставників. Особливо вдячний Сергію Шемету, який вчив мене. У цеху багато сантехнічного обладнання: подавання кисню, технічної та питної води, каналізація. Тут більше 10-ти кілометрів труб і майже 30 насосів. Хотілось би спробувати себе у самому цеху, там цікавіше. Але поки що обслуговую системи адміністративно-побутового комплексу, бо готуюся вступати до вишу, треба час на підготовку, а графік день-ніч-48 (як у сантехніків АПК) – це більше можливостей».

Разом з Микитою та Олександром, Артем брав участь у переоснащенні цехових бань. Хлопці змонтували труби, встановили автоматичні клапани, датчики, частотні перетворювачі та багато іншого. Зараз нагрів і подавання води максимально автоматизовані. Завдяки кращому світовому досвіду WCM набагато менше витрачається води, електроенергії, менше зношуються насоси. Системи запускаються та регулюються мобільним телефоном..

«Я пишаюся цими хлопцями, – підсумовує Ігор Боярин. – Якщо вони будуть рости такими ж темпами, якщо не втратять завзяття, то багато чого досягнуть. Олександра ми вже влітку плануємо спробувати на посаді виконуючого обов’язки майстра. А далі йому будуть до снаги більш високі керівні посади, якщо забажає. Микита зізнався, що поки що боїться відповідальності керувати людьми. Тільки-но він переможе страх, то також спробуємо майстром. Артем працює, набирається досвіду. Коли закінчить відповідний виш, то перед ним також відкриються перспективи зростання. Я впевнений в тому, що якщо Олександр, Микита та Артем не збавлять обертів, то у них вийде все, чого забажають».

Категорії
Новини

Вічна шана загиблим героям

Біля пам’ятника, присвяченого воїнам-працівникам «АрселорМіттал Кривий Ріг», які боролися проти російської агресії і загинули за Україну, а також тим, хто своєю працею наближає перемогу в тилу, зібралися найрідніші люди загиблих воїнів – родини захисників.

Підприємство надало автобуси, щоб родини могли зібратися та дістатися пам’ятного місця. Це був особливий візит, особлива зустріч. Квіти рясно вкрили пам’ятник, біля підніжжя якого схилилися діти, матері, дружини, рідні наших захисників.

Ганна Гончар, мати загиблого Максима Гончара:

– Ви відчуваєте у повітрі цей особливий світлий смуток? Я прийшла на побачення до сина. Максим працював слюсарем-ремонтником в СПЦ-2. Він не став чекати на повістку. Зібрався і сам пішов, аби захистити нас, нашу країну, незалежність та свободу. Для нього це були особливі поняття. Він загинув одним із перших з підприємства – 26 лютого 2022 року. Максима поховали волонтери поблизу Новоайдара Луганської області. Він ще й досі не повернувся додому. Тому для мене цей пам’ятник – це поки що єдине місце, де я можу прийти до сина, вклонитися йому. Дякую, що створили це пам’ятне місце. Майбутні покоління мають знати та шанувати наших хлопців, щоб їхні життя та загибель не були даремними.

Тетяна Гора, дружина загиблого Сергія Гори:

– Ця війна  відібрала у мене не просто чоловіка, а друга, рідну людину, з яким мріяла прожити все життя, ростити двох синів. Виявляється, що не все знала про Сергія. Добрий, спокійний, він став воїном-захисником. Він навіть не дочекався повістки, зробив свій вибір. Коли планувала поїздку до пам’ятника нашим захисникам, вагалася. Мені важко побачити на плитах ім’я коханого, загибель якого ще й досі болісно переживають сини та я. Але тут відчула та зрозуміла, як це важливо. Дякую керівництву підприємства, гірничого департаменту, що встановили цей пам’ятник. Мені здається, що це потрібно нам усім. І родинам героїв, і всім криворіжцям. Шанувати, пам’ятати про захисників, які ціною свого життя подарували нам можливість жити далі і будувати майбутнє – це найменше, що ми можемо зробити для наших загиблих.

Ще на відкритті пам’ятника Сергій Жеребило, заступник комбата 7-го батальйону «Арей» 129-ї бригади ЗСУ, зазначив, що пишається, що цей пам’ятник відкрили в Інгулецькому районі, який він очолював до війни. Він сказав, що «АрселорМіттал Кривий Ріг» одним з перших у місті зробили таку важливу справу. І цьому мають наслідувати інші підприємства та райони міста. З дня відкриття пам’ятника захисникам його підніжжя ніколи не залишається без квітів. Вічна шана загиблим героям!