Федір загинув ще 7 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Новопрокопівка, Пологівського району Запорізької області. Певний час він вважався зниклим безвісти. На жаль, додому він повернувся на щиті.
За мирного життя Федір Тарутін працював електрозварником ручного зварювання у цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу.
«До ЦМК Федір прийшов працювати шість років тому. До цього у складі колишнього ЦРМУ-1 він виконував ремонтні роботи на ДП № 9, – розповідає Роман Удод, заступник начальника ЦМК з виробництва. – Завжди веселий, позитивний, з відмінним почуттям гумору – Федора любили та поважали у колективі. Він був професіоналом, тож йому довіряли найвідповідальніші зварні роботи, за якими здійснюється державний нагляд. При цьому він мав особисте клеймо – це особистий так званий паспорт зварника.
Федір завжди був готовий допомогти колегам, підказати як і що можна зробити краще, вдосконалити. Він, як колишній робітник монтажних робіт, добре знався на тому, де та в яких агрегатах будуть встановлені металоконструкції, для чого вони потрібні. Федір Тарутін був унікальною, цілеспрямованою людиною. Ми вражені його загибеллю, це важка втрата для усіх нас».
Колеги Федора розповідають, що він дуже любив свою дружину та трьох дітей – Дар’ю, Богдана та В’ячеслава. Він вважав за свій обов’язок їх захищати. Перед мобілізацією Федір так і сказав колегам: «Я стаю на захист країни, бігати і ховатися від цього не збираюся». Мобілізували Героя 22 серпня 2023 року. А у жовтні 2023 року Федір Тарутін прийняв свій останній бій на Запорізькому напрямку. Спочатку ніяких відомостей про його загибель не було. Рідні, друзі, колеги мали надію, що він живий, можливо поранений або знаходиться у полоні. На жаль, сподівання не справдилися.
Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким захисника.
Не один десяток років Юрій Міхно віддав ремонтній справі, він працював слюсарем-ремонтником у цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу.
Його колеги називали «тихе золото», адже Юрій мав золоті руки та був надзвичайно привітною людиною.
«Я знаю Юрія понад десять років, – говорить старший механік ЦМК Андрій Чугуєв. – Він опікувався крановим господарством, ремонтував та обслуговував крани. Але це був профі-універсал, він міг відремонтувати та налагодити будь-що – від верстата до трубопроводу. Юрій ніколи не рахувався зі своїм вільним часом – обідня перерва, вихідний, залишитися після роботи, якщо потрібно було щось оперативно зробити, то він без вагань погоджувався і робив все максимально якісно. Юрій був членом добровільної газорятувальної дружини, він взагалі за характером був тим, хто завжди першим приходить на допомогу. Ми втратили справжнього Героя, але завжди пам’ятатимемо про цю прекрасну людину!»
Юрій Міхно загинув 22 липня 2024 року в бою поблизу Піщаного, що у Харківській області.
Щиро співчуваємо родині Героя. Ніколи не забудемо його подвиг!
Поважати дітей потрібно незалежно від того, скільки їм років.
У дитинстві, коли дуже страшно, найкращий спосіб врятуватися – сховатися під ковдрою. Так підсвідомо дитина окреслює власні кордони, де вона почувається вільно, впевнено та безпечно. Та все життя під ковдрою не сидітимеш. Дитина має вчитися формувати власні кордони – як психологічні, так і у відносинах. А навчити їх цьому мають батьки. Як це зробити, розповіла на навчальному тренінгу психологиня підприємства Олена Шевчук.
«Зараз – не про війну, а про звичайне мирне життя кожної родини, в якій виховуються діти. Саме їм та їхнім батькам з нагоди початку нового навчального року ми присвячуємо ці психологічні поради. Мова піде про особисті кордони дитини», – сказала Олена Шевчук.
Усе має свої межі. Наприклад, межі держави окреслені кордонами, фізичні – боронять наше тіло, власну територію, дозволяють задовольняти базові потреби у сні, їжі, гігієні. Інтелектуальні та духовні кордони захищають наші цінності, право на свою думку, власні переконання, вибір професії, хобі. Фінансові та матеріальні – бережуть наше майно, особисті речі тощо.
«Від народження у малюка є тільки батьки, саме вони керують його часом, поведінкою, відносинами. Але дитина зростає і потребує вже особистого простору, щоб формуватися як особистість, – зазначила психологиня. – У дитини мають бути свої речі, свій час, власна кімната або куточок в ній. Це дозволяє дитині почуватися захищеною, вчитися розпоряджатися своїми речами. Наприклад, ви та ваша подруга, у якої теж дитина, купили своїм дітям цукерки. Діти взяли й розкидали ці цукерки. Одна матуся почала сварити за це дитину. Інша своєму синові нічого не сказала. А коли він потім підійшов до мами і знову попросив цукерку, вона відповіла, що вже дала їх йому і він сам вирішив, що з ними зробити. Таким чином матуся позначила особисті кордони дитини, а малюк отримав корисний життєвий урок як краще розпоряджатися особистими речами».
У психологічних кордонах дитини теж є свої межі. Батькам бажано не лише розповідати про них, а й демонструвати на власному прикладі.
Поради батькам
Кімната дитини – це її власний простір. Щоб зайти туди, треба спершу стукати.
Перш, ніж торкнутися дитини або взяти її речі, треба запитати у неї дозволу. Це вияв поваги.
Зауваження дитині треба робити свідомо, пояснюючи чому.
Якщо зауваження викликало у дитини протест, то це ознака «нападу» на її кордони, таким чином дитина захищається. Поставтесь з розумінням до такого прояву та знову поясніть, чому ви зробили зауваження.
Розкажіть дитині про спілкування з друзями
Дружнє спілкування має бути лише добровільним.
Друзі можуть попросити, але не мають право диктувати свої умови.
Друзям не варто маніпулювати почуттями. Наприклад, насторожити дитину вже має приблизно така фраза: «Якщо не зробиш чогось, я не буду з тобою дружити». Сюди ж входить і шантаж, коли однолітки вимагають дитину зробити якісь речі, погрожуючи розповісти «щось» про неї батькам, вихователю тощо.
«Насправді подібних порад дуже багато, і в більшості випадків вони визначаються індивідуально, – зауважує Олена Шевчук. – Якщо ви з малих років навчите дитину поважати власні кордони, вона таким чином поважатиме й кордони інших людей. Наприклад, не братиме без дозволу чужі іграшки, виявлятиме повагу до інших, ставитиметься з розумінням до потреб інших людей. Уміти вибудовувати кордони – це історія про виховування у дітей самостійності, поваги до себе, батьків, друзів та взагалі оточуючих. І все це дуже допоможе дитині у дорослому житті».
«Ніколи не думав, що ночі бувають такими темними. Ворог знаходиться зовсім поруч від мене – це кордон з країною-загарбницею на Сумщині. Протягом усього бойового чергування напруження неймовірне. Вночі прислухаєшся до кожного хрусту, адже ворог може здійснити що завгодно. Треба подивитися хто там, рашист чи звір? Просто так стріляти не можна, і ліхтариком не посвітиш, щоб не видавати свої позиції. Нам потрібен тепловізор. Їх у нас вкрай не вистачає», – сказавнаш колега Олександр Бичковський.
На початку повномасштабної війни Олександр Бичковський захищав Кривий Ріг у складі Тероборони, зараз, вже у складі ЗСУ він охороняє кордон України на Сумщині, яка зараз особливо потерпає від російських обстрілів.
На підприємстві Олександр Бичковський працює з 1998 року. Був теслярем в ремонтно-будівельному цеху, який колись діяв на підприємстві. Згодом Олександр перейшов до доменного цеху № 1 апаратником приготування брикетної суміші. Звідти він і пішов захищати Україну від ворога.
«Я із тих, у кого так званий білий квиток по здоров’ю, тож мене взагалі не мали призивати, – говорить Олександр Бичковський. – Але як було можна дома всидіти, коли з перших днів війни росіяни на танках, бронетранспортерах, з гарматами, автоматами захоплювали міста України! Я пішов записуватися у ТРО. А потім я дізнався, що кацапи майже постукалися до мого рідного Кривбасу. Про це мені розказали, коли я за черговою повітряною тривогою спускався до сховища. У мене вибір був один – захищати місто. У складі ТРО перші десять днів (ще до присяги) я охороняв хлібопекарні. А після присяги – стояв на Інгулецькому напрямку у Тихому Ставі, що на кордоні з Херсонщиною. Тоді на слуху у всіх були такі населенні пункти, як Велика Олександрівка, Давидів Брід. Ви пам’ятаєте, як тоді обстрілювалися ці місця? З квітня ми охороняли місто з Миколаївського напрямку. На щастя і завдяки зусиллям наших захисників, усіх небайдужих, зокрема і нашому підприємству ворог до Кривого Рогу не зайшов. Згодом ми поїхали на Авдієвський напрямок, де майже до останнього захищали коксохімічний завод».
Зараз Олександр Бичковський служить солдатом-стрільцем у складі ЗСУ. Завдання його та побратимів – не пропускати ворога через український кордон на Сумщині. Зараз там особливо неспокійно, ворог постійно випробовує на міцність нерви наших бійців-охоронців. На посту вдень та вночі нашим бійцям потрібна максимальна увага та зосередженість.
«Вдень це робити простіше – ти бачиш як поводить себе противник, можеш вчасно зреагувати на його дії. А от вночі спостерігати набагато складніше, – продовжує Олександр Бичковський. – Ночі бувають такими темними, що взагалі нічого не видно. Прислухаєшся до будь-якого шурхоту. А по ночах бігають багато звірів, тільки мишей тут величезна кількість. Ти можеш думати, що то вони шебуршать. А якщо це русня? Нам дуже потрібні тепловізори, щоб бачити вночі – це наші очі, наша обізнаність, наша безпека. Дуже прошу колег та усіх небайдужих допомогти з його придбанням».
Ваші донати на придбання тепловізора для Олександра Бичковського спрямовуйте на рахунок Благодійного фонду проєкту «Допоможи колезі військовому». Донат можна зробити за посиланням.
Покровський напрямок. Бої не вщухають. Евакуаційна медична машина, якою керує наш колега Євген Скрипцов, на шаленій швидкості мчить залишками дороги і полями. За спиною у Євгена поранені бійці – чиїсь сини, брати, чоловіки – яких треба якнайшвидше довезти до стабілізаційного пункту. Машина ухиляється від «сліпого» артилерійського пострілу, але від ворожих дронів сховатися важко. FPV-дрони не просто висять у небі, вони є «зрячими» снарядами. Оператор цього дрону чудово бачить де проїжджає медичний автомобіль та будь-якої миті може скерувати дрон в авто.
Щоб захиститися від «зрячого» дрону-камікадзе на медичну машину Євгена Скрипцова потрібен РЕБ. Він допоможе дезорієнтувати дрони, щоб ті збивалися з координат та гепалися десь у полі.
На нашому підприємстві Євген Скрипцов працює з 1999 року. Спочатку був електромонтером у службі СЦБ і зв’язку у залізничному господарстві «АрселорМіттал Кривий Ріг», а згодом став менеджером АRMP – удосконалював на виробництві різноманітні технічні процеси.
До лав захисників України Євген Скрипцов став на початку першого року війни – 5 липня 2022 року. До свого дивізіону він приєднався, коли той виконував завдання в районі Часового Яру, потім була Харківська операція – звільнення Ізюму, Балаклеї тощо.
Військова спеціальність Євгена водій-санітар, він здійснює евакуаційні рейси – вивозить наших поранених бійців з бойових позицій.
«Зараз ми знаходимося на гарячому Покровському напрямку. Коли з бойовими медиками ми виїжджаємо на вогневі позиції забирати наших поранених хлопців, або вже веземо їх до стабілізаційного пункту, протягом всього шляху крутимо головою на всі 360 градусів. Небо майже нашпиговане ворожими дронами, – говорить Євген Скрипцов. – За часи звільнення Харківщини дронів було мало. Русня переважно била артилерією. Зазвичай постріл здійснювався здалеку – 3-5 кілометрів, тож снаряд прилітав неточно. Під час руху автомобіля ми вже навчилися вивертатися, ховатися від таких пострілів, обходити їх. Зараз нам набагато важче. До артилерійських пострілів додалася велика кількість ворожих дронів різних форматів. Найнебезпечніші – це FPV-дрони-камікадзе, якими керують оператори. Як би не була замаскована медична машина, нас все ж можуть засікти. А моя задача – довезти поранених та передати їх медикам, щоб наші хлопці залишалися живими. Я ніколи не звертався по допомогу, а зараз вона нам буквально життєво необхідна! РЕБ допоможе нам вберегтися від ворожих дронів, щоб більше синів, братів, чоловіків могли повернутися живими додому та, щоб скоріше була наша Перемога!»
Ваші донати на придбання РЕБ для евакуаційного автомобіля Євгена Скрипцова спрямовуйте на рахунок Благодійного фонду проєкту «Допоможи колезі військовому». Донат можна зробити за посиланням.
«Зранку ми не зустрінемося, працівнику стало зле, я вже в цеху, надала екстрену медичну допомогу і зараз нашою «швидкою» веземо пацієнта до лікарні», – так днями відповіла телефоном кореспонденту «Металурга» медична сестра здоровпункту конвертерного цеху Наталя Бакланова.
Наша зустріч з медиками здоровпунктів підприємства присвячена Всесвітньому дню надання першої медичної допомоги. З 2000 року він відзначається другої суботи вересня. Його мета – привернути увагу суспільства до людей, які першими приходять на допомогу потерпілим, рятують життя людині, зазвичай це медики, рятувальники, співробітники поліції та люди, які навчені та вміють це робити.
Як правильно діяти, якщо раптом щось…?
«Одразу скажу, з людиною, до якої був виклик зранку, все нормально, ми надали допомогу вчасно, тепер їй треба трохи підлікуватися та заспокоїтися, адже її погане самопочуття – це результат нервового напруження через військові дії, «прильоти» в місто. Людина перехвилювалася за своїх рідних, дітей, – говорить Наталя Бакланова. – Надавати екстрену медичну допомогу – це наша робота. На жаль, через війну її зараз побільшало. У багатьох людей ми спостерігаємо напружений психоемоційний стан. Це виражається збільшенням артеріального тиску, нервовими зривами, загостренням хронічних захворювань тощо. Зазвичай виклики частішають під час повітряних тривог або одразу після них».
Наталя розповідає, що зараз працівники підприємства частіше звертаються до медиків з проханням навчити їх надавати першу домедичну допомогу в разі травм, артеріальної кровотечі, серцевих нападів, які можуть виникнути через вибухи, руйнування будинків, інші нестандартні ситуації. Медики у здоровпунктах залюбки розповідають людям, як правильно діяти в таких ситуаціях, пропонують працівникам самим потренуватися – або на спеціальному манекені, або на своєму колезі. Наприклад, навчають правильно накладати турнікет. Також збільшилась кількість охочих навчитися надавати першу домедичну допомогу на спеціальних курсах, які проводяться медиками здоровпунктів ПП «Стіл Сервіс» в цехах, в Університеті АрселорМіттал.
Наталя Бакланова
«Я хотіла стати медиком змалечку, – продовжує Наталя Бакланова. – Закінчила наш криворізький медичний коледж і пішла працювати медичною сестрою в школу. Так вийшло, що першу меддопомогу я там надала не дитині, а дорослій жінці, якій стало зле на шкільному подвір’ї. Я вступала в посаду, прийшла подивитися на своє робоче місце, а тут кличуть – жінка втратила свідомість. Тоді я зробила все правильно, але відчула неабиякий стрес, насамперед від несподіванки. Тому, коли я вчу людей рятувати, особливу увагу звертаю на те, щоб вони зберігали спокій, не панікували, адже це може завадити і рятувальнику, і тому, кого рятують. Спокій став мені в пригоді й коли на вулиці довелося допомагати людині з епілептичним нападом. Коли ти бачиш, що людина врятована, це неймовірно приємне відчуття. Для мене це означає, що я в житті займаюсь своєю справою».
У здоров’я жартів не буває
«Зараз закінчую прийом людей і треба зробити декілька «уколів», у нашому маніпуляційному кабінеті для цього є все необхідне. А потім – знову відповідаємо на різні запитання працівників щодо здоров’я, у разі необхідності радимо звертатися до профільних фахівців», – розповідає фельдшерка Центрального здоровпункту Тетяна Денежко.
Тиша у цьому здоровпункті явище рідке. За добу його відвідують більше 100 працівників підприємства, які проходять тут передзмінні та післязмінні огляди. Переважно це водії, залізничники, представники інших професій. Люди приходять сюди і проконсультуватися – у когось голова болить, іншим треба тиск виміряти, хтось скаржиться на нежить тощо. Виклики у цехи теж явище часте, особливо зараз, коли через війну у багатьох загострилися різні «болячки».
Тетяна Денежко
Тетяна Денежко надала свою першу меддопомогу в житті ще в дитинстві – лікувала збиті коліна своїй старшій сестрі. Та лякалася виду крові так, що навіть свідомість втрачала. Вже тоді Тетяна мріяла допомагати іншим людям, коли виросте.
Родом Тетяна з Херсонської області, закінчила Бериславське медучилище і працювала у Високопільському районі, де фельдшер – це універсальний медик. Тетяна і першу меддопомогу в разі травмування надавала, надавала людям серцево-легеневу реанімацію, приймала пологи, допомагала при бронхіальних астмах, серцевих нападах, у разі ДТП тощо. Потім вийшла заміж за криворіжця та переїхала до Кривого Рогу. На підприємстві Тетяна вже працює 7 років.
«Виклики у нас практично щозміни, а з початком війни їх побільшало, – говорить Тетяна Денежко. – Вважаю, що не буває несерйозних викликів, вони усі серйозні, адже у здоров’я жартів не буває. Побільшало гіпертонічних кризів. Багато хто чув про «золоту годину». Якщо протягом цього проміжку часу встигнути допомогти людині, то все обійдеться без ускладнень. Та найважче, перш за все морально, коли допомогу надаєш травмованій людині. Коли я тільки прийшла працювати сюди, був випадок падіння людини з висоти. На жаль, людина загинула, її вже було не врятувати. Це дуже важко усвідомлювати, адже наше призначення – допомагати. Кожен з нас має завжди пам’ятати про охорону праці. Вона потрібна не для керівників, не для звітів, а для життя та здоров’я кожного з нас!»
Тетяна впевнена, що допомагати постраждалим повинні вміти усі, особливо зараз, коли триває війна. І на спеціальних курсах, і на особистих консультаціях медики вчать працівників підприємства надавати першу домедичну допомогу своїм колегам та налаштовують їх психологічно. Коли людині погано, інші не повинні безпорадно стояти поруч та просто спостерігати, колеги мають рятувати постраждалого, поки до них їде швидка. Тут дуже доречно ще раз згадати про «золоту годину».
«Вже під час війни мені довелося допомагати молодій жінці, якій стало зле. Жінка почала втрачати свідомість, у неї з’явилися судоми. Довелося діяти негайно, швидку допомогу я теж викликала. Жінка була з дитиною, потім з’ясувалося, що вони ще й переселенці. Було видно, що у жінки й раніше були проблеми зі здоров’ям, а тут ще й стрес, переживання за чоловіка-військового. Це я до того, що зараз кожен з нас може зустрітися із такою ситуацією. Тому кожному раджу набувати необхідних навичок. І, звичайно, бажаю кожному залишатися здоровим і у безпеці», – підсумувала Тетяна Денежко.
