Швейцарські профспілки надіслали благодійну фінансову допомогу колегам-металургам в «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Конфедерація швейцарських профспілок SGB/USS на своєму з’їзді вирішила підтримати грошима членів первинної організації профспілки металургів та гірників України, які працюють в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Про це ПО ПМГУ підприємства повідомила на своєму сайті. На перераховані кошти вирішили придбати найнеобхідніші речі для тих працівників, які захищають Україну у лавах ЗСУ та Тероборони.
Частину від переданих грошей використали для закупівлі спальних мішків. Їх відправлять профспілчанам на передову.
«З цехів Ливарно-механічного заводу на фронт вже вирушили 66 працівників-членів профспілки ПО ПМГУ нашого підприємства. Ми всі намагаємося підтримувати їх та їхні родини. Перші 12 «спальників» ми вже отримали і віддамо їх родинам наших захисників, які передадуть їх безпосередньо хлопцям. Ця допомога зі Швейцарії – не просто матеріальна підтримка. Це доводить, що Україну поважають у всьому світі, в неї вірять, а нашими героями пишаються і готові їх підтримати», – говорить в.о. голови профкому ЛМЗ Юлія Паньків.
На отримані благодійні кошти, як повідомляють у ПО ПМГУ ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», планується також придбати турнікети для зупинки кровотечі та павербанки для наших мобілізованих працівників.
24 лютого, коли пролунали вибухи у Кривому Розі, багато працівників підприємства були саме на зміні. Був серед них і слюсар-ремонтник з цеху виробництва виливниць Євген. А вже 2 березня він вирушив боронити країну від ворога.
Того дня вдома на Євгена чекав зібраний рюкзак з усім необхідним. На цьому добре знається дружина Євгена Світлана, яка походить з родини військових. Тому не було ані сліз, ані відмовлянь. «Бери й мене з собою, я буду тобі патрони подавати та смачні обіди всім хлопцям готуватиму», – сказала тоді дружина.
Але хтось мав залишитися із сином вдома. Та й на підприємстві робочі руки не зайві. Тому на фронт Євген пішов таки сам.
У Кривому Розі залишилися найсильніша підтримка та допомога: друзі, родина, колеги. Коли для військової машини, за кермо якої сів Євген, були потрібні запчастини, то родина і колеги з цеху швидко зібрали кошти, купили все необхідне і надіслали захиснику. Запчастини Світлана передавала разом з колоною, що прямувала до військових. «Тоді я побачила наших військових. Які ж вони всі красені! Світлі, рідні обличчя. Пам’ятаю, що тоді сказала військовому, якому віддала «посилку», щоб повертався обов’язково, бо гарних українських дівчат не варто залишати надовго, і що ми чекатимемо на вас всіх з Перемогою!», – говорить Світлана.
Коли вона розповідає про Євгена, то майже через слово звучить «добрий», «турботливий», чого б і кого б це не стосувалося. Коли народився їхній син, то Женя був йому більше мамою, ніж татом. Нагодувати, перевдягнути, не спати ночами з появою перших синових зубів, – це все про нього.
Так само і в роботі – з колегами та технікою. Він здатен відремонтувати все, що в цеху відмовляється працювати. А машини, то взагалі фішка Євгена. Недаремно у 14 років він угнав дідового Москвича і ганяв на ньому. Сьогодні у ЗСУ він керує автівкою з дуже важливою місією, про яку поки що розповідати не можна.
«Цього року в нас сталося пасхальне диво, – розповідає дружина слюсаря-ремонтника. – Я повернулася після нічної зміни і тільки-но прилягла відпочити, як у двері подзвонили. Хто це? Втомлену мене тоді роздратував цей дзвінок. Але з місця зірвався наш лабрадор Шелбі. Я чула лише радісний гавкіт – а це сигнал, що додому повернувся господар. Шелбі не впустив у кімнату Євгена, доки не облизав його з ніг до голови. А потім собака всю ніч відвойовував у мене місце біля нашого захисника. Той приїзд чоловіка став найціннішим пасхальним подарунком за все моє життя».
Світлана дуже хвилюється за свого чоловіка. Але Євген її заспокоює, запевняє, що його серце – під захисним бронежилетом, який складається не лише зі сталевих пластин, а й з кохання та підтримки рідних та друзів.
«Я не можу інакше, адже це наша Україна, наша земля. Що ми залишимо дітям, якщо не зупинимо ворога? Не хвилюйтеся, живіть, працюйте і пам’ятайте, що я – ваш захист, а ви – мій!», – каже Євген, слюсар-ремонтник «АрселорМіттал Кривий Ріг».
З перших днів відкритого вторгнення Росії в Україну в лютому у Кривому Розі кількість чатів, груп, яких об’єднують волонтерські справи, зросла в кілька разів. Криворіжці на волонтерські справи збираються мікрорайонами, вулицями, будинками. А на підприємстві працівники волонтерять бригадами.
Бригада № 1 дільниці виготовлення вогнетривких та будівельних сумішей ремонтного виробництва перша не лише за номером. Перші на роботі, перші, коли потрібно прийти на допомогу – не змовляючись, з перших днів війни почали допомагати ЗСУ та переселенцям.
Наприклад, машиніст млинів Олена Нечипоренко з бригади № 1 розпочала свою волонтерську діяльність з… погребу. Спочатку домашня консервація вирушила до хлопців у Тероборону. Потім Олена купувала ліки, допомагала переселенцям. «Сьогодні серед тих, хто захищає нас, є хлопці з цеху, також в ЗСУ служать чимало моїх знайомих, – говорить Олена. – Щодня молюся за всіх і роблю те, що можу і повинна робити. Я залишилася в рідному місті, працюю. Ми всі зараз нервуємо, а робота мене заспокоює. Тим більше, коли ти працюєш у бригаді оптимістів. Сидіти склавши руки не може жодна з моїх колежанок. І таких, як ми, багато. Всі допомагають, чим можуть. І наше волонтерство йде з самого серця, бо серце ж українське».
За словами машиніста млинів Ганни Бескровної, все просто – треба брати і робити. Ганна каже: «Зараз так треба жити, щоб кожен твій рух приносив користь. 25 років я працюю на нашому підприємстві, весь цей час сповна викладаюся на роботі. Це нелегко. Але я зараз вдома і під надійним захистом, а хлопці наші – на передовій. Щоб їх зігріти, ми з дівчатами почали в’язати шкарпетки. Потім і підшоломники для наших танкістів опанували. А щоб не тільки тепло, а й смачно було, то й за вареники взялися».
Як і чимало українців, в бригаді перераховували кошти для українських воїнів. Машиніст крану Дарина Савіна здавала кров для порятунку поранених. Вона говорить, що війна, наче лакмусовий папірець, визначила якості людей. На щастя, біля Дарини більше таких людей, з якими можна «у розвідку сходити». Як, наприклад, її колежанки з бригади машиністи млинів Олена Чернявська та Марина Напрєєнкова.
«Я помітила, що стала менше «вибухати» на роботі і вдома. На це немає часу та бажання. Я працюю, мої діти плетуть сітки для військових, а ввечері ми всією родиною нарізаємо стрічки для цих сіток. Незважаючи на сирени, спуски до бомбосховищ, тривожні повідомлення, ми продовжуємо вірити і мріяти. Ось як переможемо, то я як «присяду» на телефон, і годинами про перемогу буду сповіщати усім-усім! Вірю, що це буде скоро, тому завжди рахунок на телефоні поповнюю!» – усміхається Марина Напрєєнкова.
За результатами загальнонаціонального дослідження стану волонтерства в Україні, яке провела компанія Gfk Ukraine на замовлення ООН у 2014 році після анексії Криму, майже чверть українців (23%) на той час вже мали досвід волонтерства.
Генеральний директор «АрселорМіттал Кривий Ріг» дав інтерв’ю Денису Кацилу з Forbes.ua
Війна й санкції проти Росії змусили найбільший гірничо-металургійний комбінат України шукати нові ринки й маршрути доставки. Скільки це коштуватиме?
Місячна консервація виробництва обійшлася «АрселорМіттал Кривий Ріг», що входить до сталевої імперії Лакшмі Міттала, в десятки мільйонів доларів. У квітні компанія почала відновлювати роботу, але повернеться до повноцінної роботи ще не скоро.
Головний біль СЕО АМКР Мауро Лонгобардо, 43, на економічному фронті – як скоротити збитки підприємства, яке не може працювати на повну потужність. У 2021 році найбільший гірничо-металургійний комбінат України експортував через порти 80% з 5 млн т виробленої сталі. Тепер потрібно шукати нові ринки й маршрути. Не додає оптимізму скорочення виробництва сталі на користь менш маржинальної залізної руди.
Як ArcelorMittal трансформує бізнес в Україні. Інтервʼю з CEO Мауро Лонгобардо.
– Бойові дії в 50 км від Кривого Рогу. Як це впливає на роботу?
– Російські війська розташовані на південь від Кривого Рогу. Коли бойові дії наблизилися, ми зупинили власне виробництво вапняку в селищі Архангельське, що на півдні від міста.
Хтось із наших працівників виїхав, дехто лишився. Спрогнозувати атаки ракет дуже важко. Але ми намагаємося зрозуміти, як рухаються наземні війська ворога. Підтримуємо звʼязок із військовими і головою адміністрації Олександром Вілкулом.
Минулий рік для нас був найкращим з 2008 року. Але майже усе, що заробили, вже спалено.
Що стосується виробництва, воно працює. Нарощуємо видобуток. Для 100% відновлення видобутку вже в червні важливо ліквідувати загрозу для вже працюючого персоналу.
Ми бачимо, що українські війська воюють вправно і відштовхнули росіян подалі від Кривого Рогу, тому сподіваємося на краще.
Преференції нової логістики
– В якому стані виробництво? Скільки потужностей задіяно?
– Що стосується сталевої продукції, працює одна доменна піч із чотирьох. Питання експорту з точки зору логістики ми вирішили. Залишаються труднощі з постачанням сировини. Як тільки зможемо забезпечити її в достатній кількості, повністю запустимо виробництво.
Ще одна проблема – кому продавати. Міжнародні споживачі нашої продукції дивляться новини і не впевнені в своєчасності отримання своїх замовлень. Тому замість здійснення прямих постачань ми вимушені спочатку вивозити продукцію в більш безпечні місця, наприклад до Польщі. Вже потім вони купують звідти.
– Як плануєте роботу?
– Короткостроково. Ситуація швидко змінюється, тому найважливіше бути гнучким і динамічним.
Наведу приклад. Європа планує скасувати на рік квотування для українських металургів. Рік – це невеликий строк для розвитку нового ринку. Це означає, що ми маємо швидко розвивати цей ринок. Треба відвідати клієнтів, презентувати компанію, продукцію – це потребує часу.
З боку США ми отримали скасування мита на українську сталь, яке було встановлено раніше за статтею 232. Я сказав своїм комерсантам активізувати пошук нових клієнтів на цьому ринку.
– З одного боку, ви отримуєте преференції, з іншого – ускладнюється логістика. Як міняється ваша бізнес-модель в Україні?
– Останні два місяці ми гроші навіть не обговорюємо. Основна тема – як зробити так, щоб продукція в принципі рухалась. Я особисто тиждень провів, відвідуючи усі порти Польщі та вивчаючи їхні можливості.
Друге завдання, яким займається окрема команда, – розробка маршрутів постачання на нові, нетипові для нас ринки. Раніше ми фокусувалися на таких ринках, як Єгипет, Туреччина, Ізраїль, країни Близького Сходу, Африки й Азії. Але без портів в Україні, через які ми експортували 80% продукції, постачати дуже складно.
– Я правильно розумію, що тепер для вас пріоритетними для збуту є країни Європи та США?
– Так. В Європі ми бачимо великі можливості. До того ж можемо відвантажувати туди залізницею. Також плануємо розвивати ринки Великої Британії, Канади. І намагатися втримати клієнтів із традиційних ринків. До них дістатися наразі складніше.
Веземо через польські порти. До того ж при вʼїзді в Польщу виникає необхідність перевантажувати в інші поїзди через різну ширину колії. Це суттєво збільшує час та логістичні витрати. Клієнтам у Саудівській Аравії важливо отримувати арматуру за 20–30 днів. Ми наразі не завжди можемо витримувати такі строки.
Зміна спеціалізації та проблемне вугілля
– Які у вас очікування щодо виробництва й продажів?
– Я намагаюся, щоб видобуток працював на 100% і десь на 50% – сталеве виробництво. Надлишок залізорудного концентрату будемо продавати. Із запуском доменних печей, які зараз законсервовано, обсяги концентрату на продаж будуть зменшуватися.
Загалом ми плануємо продати 650 000 т продукції в червні, з яких 200 000 т – металопродукція і 450 000 т – залізорудний концентрат. Це приблизно 70% наших потужностей.
У нормальній ситуації АМКР може відвантажувати 500 000 т сталевої продукції і до 250 000 т залізорудного концентрату щомісяця. Як тільки зміниться ситуація, ми будемо повертатися до традиційної спеціалізації – виробництва сталі.
– Ви сказали, що вам не вистачає сировини. Що саме заважає вийти на 100% виробництва сталі?
– Ми не можемо забезпечити потреби у вугіллі для усіх доменних печей. У звичайний час АМКР купував приблизно 300 000 т вугілля щомісячно. Одним з основних постачальників був Казахстан. Але тепер вугілля з Теміртау не може до нас доходити, маємо шукати інші джерела й привозити залізницею. Це непросто.
Намагаємося завозити вугілля, використовуючи вагони, які вивезли нашу продукцію на експорт. Але це не відбувається миттєво і не в тій кількості, яку нам потрібно. Тому поки що ми запустили лише одну доменну піч.
Плануємо продати 650 000 т продукції в червні, з яких 200 000 т – металопродукція і 450 000 т – залізорудний концентрат. Це приблизно 70% наших потужностей.
Якщо запустимо другу піч, використання вугілля зросте, а після запуску доменної печі №9 кількість подвоїться. Ми не готові стільки перевозити без портів. Зараз на різних рівнях йде дискусія щодо можливості відкриття коридору для доставки в Одеський порт окремої продукції, в тому числі вугілля. Сподіваюся, це спрацює.
– Мені розповідали, що ви особисто займаєтеся перебудуванням логістичних ланцюжків, і тепер проблем із вивозом немає. Що саме змінили?
– Так, за наявної завантаженості проблеми з вивозом продукції немає. У нас дуже гарна співпраця з УЗ. Ми розуміємо один одного, наші пріоритети. Спочатку були затори на кордоні, коли всі намагалися відвантажити. Зараз цього немає, і ми думаємо, що робити, коли виробництво почне збільшуватися, а також у сезон вивозу сільськогосподарської продукції.
Намагаємося спільно з польським урядом виробити інструменти, які допоможуть забезпечити експорт, коли Україна працюватиме на повну потужність. Для збільшення пропускної спроможності потрібні додаткові інвестиції.
– Який резерв для підвищення пропускної здатності?
– Хочу накопичити кількість вугілля, яка дасть можливість запустити другу доменну піч (№8). Це збільшить потужність виробництва з 30% до 50%. Це короткострокова мета на червень. Але додалася проблема з дизелем. Ми його використовуємо на всіх карʼєрах і в роботі дизельних локомотивів.
Збитки та прибутки
– Які у вас очікування з точки зору виторгу та можливості прибутку після закінчення року?
– Результат бізнесу в Україні буде, найімовірніше, від’ємним, але ми сподіваємося, принаймні, вийти в нуль. Зараз говоримо про те, щоб скоротити наші збитки.
– Як закінчили 2021 рік?
– Ви побачите цифру пізніше. Минулий рік для нас був найкращим із 2008 року. Можна сказати, що майже все, що заробили торік, уже спалено – використано на зарплати, фіксовані витрати, які не змінилися.
– Нещодавно Bloomberg писав, що через війну «ArcelorMittal Кривий Ріг» втрачає $4,1 млрд виторгу. Ця цифра відповідає дійсності?
– Я не знаю, як проводився цей розрахунок. Можливо, рахували так: якщо неможливо продати 6 млн т на рік (традиційні обсяги виробництва) при ціні $700/т, то втрата виторгу складатиме $4,2 млрд. Однак для щоб такий розрахунок справдився, треба повністю зупинити виробництво в Кривому Розі. У нас немає таких планів. Ми не робили розрахунків щодо можливих втрат.
– Ви виключили РФ із ланцюга постачання. Наскільки компанія була залежною від РФ і скільки коштувала відмова?
– У мене немає таких цифр. Тепер ми не купуємо сировину в РФ. Санкції більше зачепили наше підприємство в Казахстані, яке більше не продає продукцію до РФ. Це близько половини його виробництва. Зараз команда шукає нові маршрути, щоб експортувати до Європи та Китаю.
Група «АрселорМіттал» в цілому без проблем може замінити своєю продукцією російську.
Уроки війни
– Залишається ризик втрати українського активу. Як материнська компанія хеджує ризики?
– Ми обговорювали з керівництвом групи потенціал втрати активу – усі бачать ситуацію на «Азовсталі». Складно прогнозувати майбутнє. Поки що воєнна адміністрація справляється добре. Те, що ми спостерігаємо останні два місяці, сповнює мене позитивними думками стосовно майбутнього.
– На повістці компанії, яку ви очолили в 2018-му, були тривіальні питання мирного часу: екологія, нарощування виробництва, збільшення інвестицій. Зараз АМКР у центрі найжорстокішої війни після Другої світової. Навряд чи життя вас до такого готувало. Чого ви навчилися?
– Щоб виживати, потрібно бути дуже, дуже гнучкими та динамічними. Кожен менеджер має іноді виконувати нехарактерну для його позиції роботу і брати на себе відповідальність.
Ми обговорювали з керівництвом групи потенціальні втрати активу. Але те, що ми спостерігаємо за останні два місяці, налаштовує мене на позитивні думки стосовно майбутнього.
– Наприклад, я інколи на автівці їхав із Кривого Рогу на кордон, щоб вирішити якісь логістичні питання. Не важливо, вдень чи вночі. Раніше я такого не робив. Ми навчилися реагувати дуже швидко, щоб мати змогу перезапуститися будь-якої миті.
Кожен із команди вчиться бути кризовим менеджером.
– «Метінвест» не має доступу до «Азовсталі» та ММК ім. Ілліча – це близько 30% виробництва української сталі. Якою буде українська металургія після війни?
– «Метінвест», на жаль, не може використовувати свої підприємства в Маріуполі, але він має надлишок залізорудного концентрату. Зараз усі намагаються експортувати, навіть якщо недостатньо клієнтів.
Сподіваюсь, це тимчасове явище, і країна не буде просто постачальником сировини. Нам необхідно створювати додану вартість продукції. Якщо продавати руду або концентрат, це нас триматиме на плаву, але тоді ми дуже залежатимемо від зовнішніх цін.
Необхідно розвивати металургійну переробку. Тому, як тільки буде можливість, ми відновимо інвестиції в перебудову та модернізацію сталевого виробництва.
Що стосується двох маріупольських заводів, треба подивитися, які потужності були зруйновані. Я не думаю, що на ММК ім. Ілліча пошкодження такі ж великі, як на «Азовсталі». Це великий завод. Можливо, збитки будуть не такими великими, і за декілька місяців їх відновлять.
