Категорії
Наші люди Новини

Миколаївський аграрій став криворізьким залізничником

Мешканець миколаївських степів Євгеній Копосов потихеньку звикає до залізничних гудків, стукоту колес та промислової музики цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Рятуючись від війни, Євгеній нещодавно разом з родиною переїхав до Кривбасу та влаштувався на роботу до залізничного цеху № 2 нашого підприємства.

Зараз Копосов проходить стажування, вчиться на помічника машиніста тепловозу. За півроку планує опанувати ще й професію складача вагонів. Як він сам жартує, його життя – це постійне навчання. А раніше на рідній Миколаївщині він працював на заводі, де виробляли якорі для суден, був охоронцем, підприємцем, трактористом та комбайнером у своєму рідному селі Сергіївка Баштанського району.

«Щовесни я сідав на трактор, сіяв та обробляв поля. Ми вирощували пшеницю, ріпак, ячмінь. В середині літа пересідав на комбайн і збирав урожай. Потім знову пересідав – вже до автомобіля і привозив до села різні товари, харчі. Роботи не боюся», – говорить Копосов.

Війна застала Євгенія саме під час чергової поїздки, коли з Миколаєва привіз до села рибу. Від сусіда дізнався про початок воєнних дій і спочатку не повірив у це. Та коли подивився новини, побачив у районі черги біля автозаправок та банкоматів, почув розмови стурбованих цією звісткою людей, то зрозумів, що в Україну прийшла біда. Вже наступного дня Євгеній організував у селі самооборону.

«Спочатку відгукнулося лише 12 чоловіків. Усім здавалося, що війна десь там, далеко, – продовжує Євгеній Копосов. – Та коли до села привезли перших двохсотих, наших друзів-сусідів, то цього ж дня охороняти село прийшло вже 64 чоловіки. Мисливці взяли з собою зброю, звичайні селяни – ножі, сокири, одним словом те, що було. Організували світломаскування, попередили мешканців села, щоб ті після шостої вечора не виходили на вулицю. Патрулюючи вночі, ми орієнтувалися на гавкіт собак. Одразу йшли туди і дивилися, в чому причина. Потім люди нам казали, що завдяки охороні вони могли вночі спокійно спати. Але цей спокій тривав недовго – в поля біля села почало прилітати».

Ввечері 24 березня тероборонівці під час чергування побачили на дорозі багато військових і здалеку не могли зрозуміти, чи то наші, чи окупанти. Військові теж звернули увагу на людей з рушницями, і також не підходили. Євгеній запропонував почекати до ранку і влаштувати перевірку відомим словом «паляниця». З першими променями сонця до них прийшли розвідники. Виявилося, що це були наші хлопці з Волині. Роззнайомилися, поділилися один з одним харчами, теплими речами, цигарками. Військові порадили мешканцям їхати з села, адже бої точилися вже за 30 кілометрів.

«Із жінкою ми вирішили не поспішати покидати рідну домівку, бо це дуже важко, – розповідає Євгеній. – Але за декілька днів почалася евакуація. Я й сам на своєму автомобілі перевозив односельців до Кривого Рогу. Під час другого рейсу над нашим селом «гради» літали у прямому сенсі над головами людей. У райцентрі вороги поцілили у школу та у кладовище. Як доїхав додому, не пам’ятаю. Забрав дружину і двох наших діточок. Спочатку поїхали до Кривбасу, а потім до Буковелі. Та всиділи там лише два тижні, дуже захотілося бути ближче до дому. Тим більш, що у нас є житло у Кривбасі. Ми берегли його для дітей. Тепер Кривий Ріг став нам домівкою».

Євгенію пощастило з роботою. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» працюють його родичі, які і порадили йому в пошуках роботи звернутися на підприємство. Тут йому запропонували стати помічником машиніста тепловозу. Влаштувався швидко. Євгеній каже, що професія цікава, він вчиться із задоволенням. Можливо, й надалі залишиться тут, хоча земля, зізнається, тягне додому. «Головне, щоб війна скоріше скінчилася. А все інше буде в порядку», – каже Копосов.

Категорії
Новини

Чотири тисячі «квадратів» – до ладу

Війна довела всім, що працювати – краще, ніж не працювати. А працювати, коли навкруги все прибрано і гарно, ще й приємно. Це добре розуміють і працівники кисневого виробництва. Саме тому від початку війни вони прибрали та облаштували більш ніж 4000 квадратних метрів цехової території.

Начальник кисневого виробництва Володимир Черногоров з неприхованою гордістю розповів про велике прибирання в цеху. За його словами, люди завзято беруться до роботи і створюють собі комфортні умови на дільницях. «Раніше територію прибирали працівники підрядної організації. Зазвичай виділених коштів вистачало лише на те, щоб довести до ладу головну дорогу і ще пару квітників. Цього року через війну та скорочення витрат люди самі взялися за благоустрій. Працюють сумлінно та завзято. І цех наразі не впізнати», – розповів Черногоров.

Для початку замели дороги і алеї, прибрали сміття. Далі було очищення газонів від мотлоху і бур’янів. Особливо довелося попрацювати в місцях колишньої дислокації не дуже сумлінних підрядників. Паралельно білили бордюри та дерева, посадили квіти на клумбах, пофарбували огорожі та інші металоконструкції. Всі люки, які вже не використовуються, засипали щебенем, а разом з тим підсипали та забетонували проблемні ділянки доріг. Крім того, часткова зупинка виробничого обладнання дозволила від’єднати ділянки трубопроводів, які вже не експлуатуються. Вони поступово вирізаються на металолом. Отже, кисневики використали час з користю. І роботи тривають.

А ще на стіні виробничого корпусу з’явилося колоритне графіті, яке додає оптимізму. Це дерево роду з жовтими та блакитними плодамисерцями. Його намалювала машиністка компресорних установок Ольга Сокуренко.

«Ой, ви знаєте, перші тижні війни були дуже важкими у моральному плані, – говорить Ольга. – Було бажання якось відволіктися, покращити настрій собі й людям. І спало мені на думку намалювати яскраву картину, щоб її всі могли бачити. Пішла я до свого керівника. Наташа підтримала ідею, виділила фарбу. Коли взялася за справу, то навіть незчулася, як картина була готова. Колегам сподобалося. Коли їдемо на роботу, то тепер бачимо наше дерево. А наш водій, Вася, ще й жартує, щоб ми серця з дерева не зривали. Я впевнена, що дерево роду принесе нам удачу та перемогу!».

Машиністка компресорних установок Ольга Сокуренко
Категорії
Новини

Захищаючи Україну загинув наш колега Олександр Петухов

Майже 15 років Олександр працював кріпильником, був бригадиром дільниці № 10 шахтоуправління з підземного видобутку руди гірничого департаменту.

2 березня Олександра Петухова призвали до лав ЗСУ. 4 червня герой загинув під час боїв на Херсонському напрямку.

Колеги згадують Олександра як чесну, принципову та відкриту людину. Олег Василиненко, начальник дільниці № 10 ШУ ГД говорить: «Він був готовий взятися з найскладніше завдання, охоче опановував нові технології підземної справи, а за свою бригаду стояв горою. З ним завжди радилися, адже Олександр мав величезний виробничий та життєвий досвід, умів логічно мислити і був готовий прийти на допомогу іншим. Захищати країну, рідну землю та спокій близьких і друзів – це для нього було справою честі. На жаль, героя вже немає поряд з нами. Він загинув, але ми завжди пам’ятатимемо про нього».

У Олександра Петухова залишилися дружина та двоє дітей.

Колектив підприємства, колеги та друзі висловлюють щирі співчуття родині героя. Світла пам’ять та вічна шана загиблому захисникові!

Категорії
Наші люди

«Мій блокпост – цех шламового господарства»

В цеху шламового господарства впевнені, що якщо цех зупиниться – це означатиме зупинку практично всього гірничого департаменту. А гірничий департамент зараз на передовій, і його працівники працюють у складній обстановці під звуки сирен, які годинами тривають щодня. Концентрат є основною продукцією ГД, і зараз він «годує» підприємство.

Начальник цеху шламового господарства Олександр Бондарчук говорить, що технологічний процес виробництва концентрату неможливий без подачі води на фабрики та відкачки відходів, які перекачують за допомогою насосів пульпонасосних станцій. Це складний процес, триває цілодобово, і довіряють його лише найбільш досвідченим працівникам. Одна з таких працівниць – машиніст насосних установок Ольга Ямкова.

20 років тому в свій перший день на підприємстві Ользі здалося, що вона не впорається з найскладнішим для неї завданням – вивчити гору інструкцій та найменувань величезних агрегатів, які вразили її розмірами та потужністю. Сьогодні вона вміло керує 9 насосами, які перекачують пульпу, відкачують зайву воду та виконують інші допоміжні функції.

Життя Ольги було спокійним, розміреним, стабільним, і їй це подобалося. Дім-робота, робота-дім. Коханий чоловік, діти, онук. І раптом – 24 лютого 2022 року. Донька з онуком тепер у Польщі, чоловік – на фронті, а вона з сином залишилася у Широкому. Жінка каже, що працювати для неї – це змога робити щось корисне, коли головною винагородою за свій труд є не гроші, а те, що можна відчувати себе потрібною.

«Мій чоловік знову на передовій у ЗСУ, хоча ще в АТО він отримав інвалідність. Просто подзвонив своєму колишньому командиру і буквально напросився в стрій, – говорить машиніст насосних установок Ольга Ямкова. – 24 лютого від вчительки сина прийшло смс «діти в школу сьогодні не йдуть, бомбили наше місто». Війна змусила замислитись: що тепер робити? як жити? І тоді я вирішила, що маю працювати з подвійною силою. Бо на цій війні в мене теж є свій блокпост – це мій цех».

За словами Ольги, кожного разу, коли запускається насос, вона хвилюється, наче вперше. Бо розуміє, що збій в його роботі – це ризик затоплення насосної. А цього допустити не можна ні в якому разі.

«Моя робота зараз – найкращі ліки від відчаю та знесилення, – говорить Ямкова. – Ні, я не забула, що йде війна. Але так швидше минає час, і наша Перемога стає ближчою. Для цього у рідному Широкому разом з односельцями в палаці культури ми плетемо захисні сітки. Я віддаю продукти та консервацію дівчатам, які готують в училищі обіди для хлопців з Тероборони. Корисним можна бути скрізь. Наш цех шламового господарства бере участь у виробництві концентрату, концентрат наше підприємство продає, відповідно платяться зарплати та податки. А це – підтримка економіки країни. Тому впевнена, що Перемога України створюється, зокрема, і в цехах нашого підприємства».

Категорії
Наші люди

Вправний слюсар став водієм – захисником України

24 лютого, коли пролунали вибухи у Кривому Розі, багато працівників підприємства були саме на зміні. Був серед них і слюсар-ремонтник з цеху виробництва виливниць Євген. А вже 2 березня він вирушив боронити країну від ворога.

Того дня вдома на Євгена чекав зібраний рюкзак з усім необхідним. На цьому добре знається дружина Євгена Світлана, яка походить з родини військових. Тому не було ані сліз, ані відмовлянь. «Бери й мене з собою, я буду тобі патрони подавати та смачні обіди всім хлопцям готуватиму», – сказала тоді дружина.

 Але хтось мав залишитися із сином вдома. Та й на підприємстві робочі руки не зайві. Тому на фронт Євген пішов таки сам.

У Кривому Розі залишилися найсильніша підтримка та допомога: друзі, родина, колеги. Коли для військової машини, за кермо якої сів Євген, були потрібні запчастини, то родина і колеги з цеху швидко зібрали кошти, купили все необхідне і надіслали захиснику. Запчастини Світлана передавала разом з колоною, що прямувала до військових. «Тоді я побачила наших військових. Які ж вони всі красені! Світлі, рідні обличчя. Пам’ятаю, що тоді сказала військовому, якому віддала «посилку», щоб повертався обов’язково, бо гарних українських дівчат не варто залишати надовго, і що ми чекатимемо на вас всіх з Перемогою!», – говорить Світлана.

Коли вона розповідає про Євгена, то майже через слово звучить «добрий», «турботливий», чого б і кого б це не стосувалося. Коли народився їхній син, то Женя був йому більше мамою, ніж татом. Нагодувати, перевдягнути, не спати ночами з появою перших синових зубів, – це все про нього.

Так само і в роботі – з колегами та технікою. Він здатен відремонтувати все, що в цеху відмовляється працювати. А машини, то взагалі фішка Євгена. Недаремно у 14 років він угнав дідового Москвича і ганяв на ньому. Сьогодні у ЗСУ він керує автівкою з дуже важливою місією, про яку поки що розповідати не можна.

«Цього року в нас сталося пасхальне диво, – розповідає дружина слюсаря-ремонтника. – Я повернулася після нічної зміни і тільки-но прилягла відпочити, як у двері подзвонили. Хто це? Втомлену мене тоді роздратував цей дзвінок. Але з місця зірвався наш лабрадор Шелбі. Я чула лише радісний гавкіт – а це сигнал, що додому повернувся господар. Шелбі не впустив у кімнату Євгена, доки не облизав його з ніг до голови. А потім собака всю ніч відвойовував у мене місце біля нашого захисника. Той приїзд чоловіка став найціннішим пасхальним подарунком за все моє життя».

Світлана дуже хвилюється за свого чоловіка. Але Євген її заспокоює, запевняє, що його серце – під захисним бронежилетом, який складається не лише зі сталевих пластин, а й з кохання та підтримки рідних та друзів.

«Я не можу інакше, адже це наша Україна, наша земля. Що ми залишимо дітям, якщо не зупинимо ворога? Не хвилюйтеся, живіть, працюйте і пам’ятайте, що я – ваш захист, а ви – мій!», – каже Євген, слюсар-ремонтник «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Категорії
Є питання Подкасти

Життя в окупації: наш колега Микола Кіріяка разом з родиною врятувався з окупованого села на Херсонщині

Історія порятунку нашого колеги з заводу “АрселорМіттал Берислав” з окупованого села в Херсонській області