На адміністративній будівлі рудного двору агломераційного цеху № 3 встановили меморіальну дошку в пам’ять про загиблого в бою за Україну Миколу Чепрасова.
Микола Чепрасов 25 років працював слюсарем-ремонтником в агломераційному цеху металургійного виробництва, а потім, коли цей підрозділ закрився, на рудному дворі АЦ № 3.
«Усі добре знали, що там, де Микола Чепрасов, завжди все зроблено вчасно та якісно, а атмосфера, у якій працювала його бригада, завжди була на позитиві, адже Микола мав добре почуття гумору та вмів згуртувати колектив, – говорить Борис Боровик, заступник начальника (рудний двір) агломераційного цеху № 3. – Миколу дуже поважали у колективі, тому звістка про його загибель стала шокуючою для усіх».
У Збройних силах України Микола Чепрасов був рядовим, навідником механізованого відділення механізованого батальйону. Свій останній бій Микола прийняв у районі Очеретиного Покровського району Донецької області. Колектив АЦ-3, а також працівники ЦРМУ № 1, де теж раніше працював Микола, вирішили увічнити його пам’ять та ініціювали створення цієї меморіальної дошки.
Пам’ятну дошку захиснику працівники цеху відкрили урочисто. Вони вшанували Миколу Чепрасова та усіх воїнів, що віддали життя за незалежність України.
У музеї історії нашого підприємства відбулася зустріч відомого полярника та мандрівника Миколи Маковія з учнями криворізького ліцею «ІТ СТЕП СКУЛ Кривий Ріг».
«А чому ми зустрічаємося тут, у музеї підприємства?», – запитав один із школярів.
«Тому що мій шлях у полярники розпочався саме тут, на колишній «Криворіжсталі», де я працював машиністом тепловозу у залізничному цеху № 2, – відповів Микола Маковій. – Я був звичайним хлопцем, який рано залишився без батьків та зростав у інтернаті. Тоді я навіть уявити собі не міг, що у майбутньому після одного відрядження до «крижаної» Антарктиди у якості техніка-механіка транспортного загону санно-гусеничних машин я присвячу цій справі 34 роки свого життя».
Микола Маковій
Микола Маковій об’їхав майже увесь світ, був учасником 15 експедицій до Антарктиди, чотири рази пересікав Південний полюс, де температура сягає мінус 86 градусів за Цельсієм. А згодом ще й побував на Північному полюсі, стояв у центральній точці Землі, звідки розходяться меридіани, а потім ще й двічі підкорив Гімалаї.
«На Південному та Північному полюсах, у Гімалаях я піднімав прапор «АрселорМіттал», який тепер зберігається у музеї історії підприємства, – додає Микола Іванович. – Також тут знаходяться мої полярні експонати, численні сувеніри, фотокартки, нагороди і навіть чучело пінгвіна. Це не просто речі – це супутники в роботі, спогади про важкі моменти, небезпеки, іноді й загрози для життя і водночас – про радісні моменти, яких у крижаній Антарктиді у нас було багато».
Про одну із нагород – орден «За заслуги» – нагадує фотографія у музеї. Микола Іванович розповів дітям, що цей орден він отримав за порятунок українського судна, яким полярники йшли до Антарктиди. При наближенні до станції «Академік Вернадський» судно наштовхнулося на дуже великий підводний айсберг. Від потужного удару корабель отримав пробоїну, як потім з’ясувалося, у два з половиною метри. Судно швидко набирало воду, почало кренитися, ще б трохи і затонуло б. Діяти треба було негайно. Микола Маковій швидко збагнув, що тут допоможуть водолази, які йшли до Антарктиди для випробування сучасних водолазних костюмів. Працювати довелося в екстрених умовах. У цих костюмах водолази закривали пробоїну допоміжними засобами, а зверху накладали величезний спеціальний пластир. Корабель був врятований, ще й залишився на ходу. Коли він вже повернувся до українського порту, виявилося, що на борту було 10 тонн антарктичної води.
Від початку повномасштабної війни зустрічі із молоддю Микола Маковій став проводити частіше. Він вважає, що таким чином не просто надає підростаючому поколінню нової, цікавої, корисної інформації, а й відволікає їхню увагу від війни, проводить психологічну терапію. Цю справу він добре знає, адже неодноразово брав участь у психологічній підготовці полярників. А позитивний психологічний стан дуже важливий, якщо тривалий час знаходитись в обмеженому просторі. Якщо ж емоції зашкалюють, полярники прямують до… Імператорів або Аделів – це такі пінгвіни, з ними діляться про наболіле, а ті уважно слухають, курличуть, торкаються крилом.
А ще полярники не просто виконують свою науково-технічну місію, вони ще й є дипломатами. В Антарктиді науково-дослідницьку роботу ведуть 27 держав, а станцій 47 (деякі країни мають по декілька станцій). Миколі Маковію пощастило побувати на 19-ти з них. До речі, українська станція «Академік Вернадський» входить до десяти кращих станцій за сучасним оснащенням та умовами перебування антарктичних експедицій.
«Туристи дуже полюбляють приїжджати до нас, – усміхається Микола Маковій. – За три літніх антарктичних місяці – грудень, січень лютий – на станцію приїжджають близько двох з половиною тисячі туристів! Ми їх приймаємо з українською гостинністю та зеленим борщем».
«Мені було дуже цікаво, – ділиться враженнями п’ятнадцятирічний Назар Гришин. – Я збагнув, щоб досягти успіху у тій або іншій справі, треба щось робити, крок за кроком досягати поставленої мети. А для цього треба добре вчитися та оволодівати різними мовами. Звісно, що у кожного свій життєвий шлях, але досягати успіху можна на кожному з них. Я б хотів побувати на нашій українській антарктичній станції та на інших станціях, які там діють».
«Послухати про пінгвінів та інших тварин Антарктиди було для мене найцікавішим – говорить тринадцятирічна Анна Молозіна. – Захоплюючими були розповіді про походи при мінус 86 градусів та про те, як Микола Маковій став полярником. Я б теж хотіла відвідати Антарктиду, тільки в якості туристки. А ще вразило те, що людина з робітничою професією, з металургійного заводу досягла таких висот, багато чого побачила у житті. Я зрозуміла, якщо є мета, то треба робити усе можливе, щоб її досягти».
Поранення, які Євгеній отримав у бою в населеному пункті Новодмитрівка Херсонської області, на жаль, виявились смертельними.
У мирному житті Євгеній Шидловський працював машиністом тепловозу у залізничному цеху № 2. Цій професії він присвятив сімнадцять років. Тепловозом він перевозив гарячі сталеві злитки вагою 80 тонн.
«Роботу у цеху ми з ним розпочинали разом, стажувалися, засвоювали необхідну інформацію, техніку, – згадує начальник ЗЦ № 2 Дмитро Колесник. – Євгеній був дуже активною людиною, встигав багато та робив все якісно. А ще він був душею компанії, своїм оптимізмом запалював інших. Євгеній займався велоспортом, туризмом. Багато хто з колег може згадати про туристичні походи з ним, про душевні вечори біля костра, про дослідження визначних місць Криворіжжя, про походи Україною і не тільки. Також він захоплювався фотосправою – дуже любив фотографувати українську природу, майже ніколи не випускав із рук фотокамеру. Взяв її із собою навіть тоді, коли наприкінці жовтня 2022 року став на захист України. Євгеній служив на Херсонському напрямку і поміж боїв фотографував птахів, тварин, природу. Розповідати про Євгенія можна дуже довго, він був обдарованою, творчою особистістю, у нього було багато планів, бажання пройти ще багато маршрутів. Його смерть боляче вразила наш колектив. Дуже гірко визнавати, що від нас ідуть такі чудові люди. Його синові буде ким пишатися і на кого рівнятися».
Колектив «АрселорМіттал Кривий Ріг» висловлює щирі співчуття родині, друзям та колегам Євгенія Шидловського.
«Нагорода «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг» – це висота, яку може взяти професіонал, але від того моменту треба рухатися лише вверх, якби важко тобі не було», – впевнена електромонтерка з ремонту та обслуговування електрообладнання цеху мереж та підстанцій гірничого департаменту Ольга Голяк.
Нагородження головною відзнакою підприємства було для Ольги неочікуваним. З4 роки праці та величезний досвід, звісно, дають на це право, але в цеху зараз працюють багато гідних високого звання працівників. Колеги говорять, що Ольгу вирізняє особливе ставлення до своєї професії, яку вона колись обрала практично за один день.
«Я саме приїхала до бабусі в Кривий Ріг. Це був останній день, коли можна було подати документи для вступу до навчальних закладів, – розповідає Ольга. – Подружки вирішили вчитися на електромонтерів, і я пішла теж – за компанію, тим більше, що часу думати вже й не було. А коли почала навчання, то зрозуміла, що електрична справа мені припала до душі. І я ніколи не шкодувала про свій вибір. У мене професія, в якій залишаються не заради грошей, адже величезних статків тут не заробиш. А ось задоволення від кожного робочого дня я отримую завжди».
Кожну свою зміну електромонтерка Ольга Голяк починає з приймання-огляду свого «царства». Вона ретельно ревізує чотири підлеглі підстанції. Перевіряє всі високовольтні комірки та інше електрообладнання, адже кожне з них відповідає за живлення якогось обладнання. Це може бути дробарка, насос тощо. Додайте до цього надання нарядів-допусків, проведення інструктажів бригадам, які працюватимуть з електрообладнанням чи його ремонтуватимуть.
« Я відповідаю не лише за безперебійну роботу обладнання, а ще й за життя людей, – говорить Ольга Голяк. – У мене закладено в характері, що все має бути чітко і до дрібниць перевірено. Мені допомагає в роботі та житті надійний помічник – страх. Не дивуйтеся. Страх за життя та здоров’я (своє та інших) у нашій електросправі – це найкращий запобіжник. Ти боїшся, отже тричі подумаєш, перевіриш і лише після цього зробиш. Не даремно електрику вважають непомітним вбивцею. Ані диму, ані запаху, ані кольору, а загроза велика. Тому я без діелектричних рукавиць, вказівників напруги, ізоляційних штанг та термостійкої роби роботу не починаю. Виходить так, що складові мого успіху у професії – це досвід, страх та інтуїція».
На роботу Ольга завжди поспішає у гарному настрої. Її позитив допомагає зберігати рівновагу та спокій, яких так не вистачає нам зараз, собі та колегам. Вона пам’ятає, як 24 лютого 2022 року їхала на зміну, коли дізналася, що на Україну напали. Про війну їй першою повідомила сестра з Америки. Виявляється, що там практично з перших же хвилин навали по всім американським ЗМІ йшло повідомлення, що на нашу країну напали. А потім Ольга вже тут почула звуки вибухів. Втім своє робоче місце вона не залишила, а продовжила працювати.
«Наша дільниця – це три головні знижувальні підстанції та дванадцять розподільчих підстанцій, які здійснюють електропостачання електрообладнання гірничого департаменту та аглоцехів. Це величезна відповідальність. Зараз нам катастрофічно не вистачає працівників, – говорить ІгорРобков, начальник дільниці цеху мереж та підстанцій ГД. – А щоб «виростити» електромонтера, потрібен час. Я кажу, що електромонтер, як і дитина, «народжується» за дев’ять місяців. І це я маю на увазі час вже безпосередньо на підприємстві. У нас наразі цього часу немає. Потрібно працювати тут і зараз, за себе і за колег, які мобілізовані до лав ЗСУ. Також за різних причин багато людей уходить з підприємства. А хтось залишається. Ольга саме з таких. Вона завжди у гарному настрої, спокійна та врівноважена, досвідчена, може підказати, допомогти. Найкращий показник (усміхається) – це те, що вночі я сплю спокійно. Коли її зміна, то дзвінків не буде. Не тому, що не трапляються проблемні ситуації, а тому, що вона самостійно з усім впорається. Ми дуже її цінуємо! Тому це звання – заслужена нагорода заслуженої людини. Бажаю, щоб у житті Ольги було ще чимало нагород та перемог. Вона цього варта!».
Сергій працював сортувальником-здавальником металу у ПП «Стіл Сервіс». Він був наймолодшим серед колег. Його бригада сортувала прокатну продукцію у сортопрокатному цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг».
28 травня минулого року Сергій був мобілізований і пішов захищати Україну. Нещодавно колеги 24-річного металурга отримали страшну звістку: молодший лейтенант Сергій Кирпа загинув під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Терни Лиманської міської територіальної громади, що на Донеччині.
«Шокуючою стала для нас ця звістка, – говорить старший майстер дільниці ПП «Стіл Сервіс» Сергій Гардаш. – Важка вона – робота сортувальника-здавальника металу. Але Сергій Кирпа ніколи не нарікав на труднощі. Працював сумлінно, завжди заряджав колег гарним настроєм. Веселої він був вдачі, мав чудове почуття гумору. Досвідчені колеги, значно старші за нього, ставилися до Сергія з батьківською любов’ю. Він же віддячував їм щирою повагою. Завжди був готовий прийти на допомогу. Дійсно, війна забирає найкращих».
Робота чергової по станції Породна управління залізничного транспорту гірничого департаменту Зої Авраменко нагадує професію диригента. От тільки замість оркестру вона вже понад 40 років вправно керує рухом на залізничних станціях.
Зоя розповідає, що коли отримала відзнаку «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», в неї аж на душі потеплішало. Звісно, приємно, що твою працю помічають, шанують та гідно оцінюють. Але для неї це не головне. Зоя Авраменко насправді дуже любить свою залізничну справу.
«Я прийшла на підприємство одразу після технікуму, – говорить чергова по станції. – Мені завжди подобався рух потягів, а тут ще й можливість ним керувати є! Професія чергової по станції цікава. Керувати – це непросто, адже за кожною моєю командою, кожним натисканням кнопки на пульті стоїть безпека моїх колег. Допомагає досвід. От зараз я знаходжусь на станції Розвантажувальній, тут я на підміні. Але моє постійне місце роботи – це станція Породна. А взагалі за ці роки працювати довелося на багатьох станціях».
Чергові на залізничних станціях підприємства відповідають за безпечний рух поїздів, контролюють їхнє прибуття та відправлення, розподіляють на потрібні та вільні місця. Наприклад, через станцію Розвантажувальну постійно рухаються думпкари з рудою, вони прямують з кар’єрів до рудозбагачувальних фабрик ГД. На станції є 44 стрілочних переводи, п’ять переїздів.
«Чергова по станції відповідає за стан залізничних колій, перевіряє сигнальні системи та забезпечує безпеку руху, веде облік вагонів, складає звіти та документи про рух вантажів. Для цього потрібно завжди тримати в голові величезний обсяг інформації, а ще вміти читати стенд-схему станції, де відображено все наше господарство і стан руху в реальному режимі. Все це наша Зоя Авраменко робить віртуозно, – говорить начальниця розвантажувального району Вікторія Токарєва. – Активна, завжди у гарному настрої, надійна, відповідальна. Цей перелік можна продовжувати».
На станції йде постійне спілкування. Зоя Авраменко впевнено вказує, кому й куди прямувати. ЇЇ руки «бігають» по пульту, натискають численні кнопки, а назовні за її командою загоряються світлофори, відкриваються шляхи для руху вагонів.
«Звичайно, фізично втомлююсь від такого режиму, але більше психологічно, через велику відповідальність. Зміна – це 12 годин ретельної уваги до кожної дрібниці на станції. Все чути, все бачити, знати, де і що знаходиться у реальному часі, – це про нас, про чергових, – говорить Зоя. – Я впевнена, що черговий має бути свого роду психологом. Ти постійно спілкуєшся і з машиністами, і з ремонтними бригадами, і з черговими по інших станціях, а люди з різним настроєм на роботу приходять. Я, наприклад, завжди за позитивний настрій. А от способи налаштування на позитив у кожного свої. Наприклад, у мене це спілкування з котом та вирощування квітів. Але безперечно найголовніше – це спілкування з сином. Він у мене зараз служить у ЗСУ. Щодня о 20.00 у мене з ним зідзвон. Його «мамо, у мене все добре» – це найкраща афірмація дня. Мені дуже хочеться, щоб ці слова ми чули кожного дня від наших близьких. І щоб нарешті всі наші захисники повернулися додому. Щоб в одне зі своїх найближчих чергувань я змогла сказати по рації усім колегам-залізничникам: «Вітаю з Перемогою! Шлях відкрито!»
