Запрошуємо усіх долучитися до шляхетної справи.
До Всеукраїнського дня довкілля ми проводимо толоку. Усіх забезпечуємо: рукавичками та пакетами для сміття, інвентарем для прибирання, водою та смачним перекусом.
Місце: ставок біля ринку Термінал. Коли? 12 квітня о 10:00.
Практично все устаткування дробильної фабрики № 4 рудоуправління гірничого департаменту працює завдяки електричному струму. А стабільна подача струму та робота електроустаткування фабрики багато в чому залежать від електрослюсарів. Тож логічно, що саме електрослюсарка Ольга Думанська, одна з найкращих в департаменті, отримала до 65-річчя ГД найвищу нагороду підприємства – «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«Звичайно ж, отримати нагороду дуже приємно, – зізналася Ольга. – Але якщо чесно, про нагороди я не дуже думаю, коли виконую свою роботу. Просто намагаюсь все зробити якісно і безпечно для себе й колег, які працюють поруч. У цех мереж і підстанцій ГД я прийшла 18-річною, після того, як вивчилася на електрослюсаря в училищі. Шукала стабільну надійну роботу з підходящим графіком. Сусідка, яка працювала у ЦМП тоді ще НКГЗК, порадила спробувати у них. І мені сподобалося».
З того часу минула більш ніж чверть століття. Спочатку молода електрослюсарка отримала практику на кількох різних підстанціях на самому рудозбагачувальному комбінаті. А незабаром перевелася в кар’єр. Саме там знаходиться дробильна фабрика, за стабільну роботу електроустаткування якої відповідає наша героїня.
«Фабрика знаходиться у кар’єрі, вона має дробарку, яка подрібнює залізну руду, – пояснює Ольга. – А від фабрики під землею, у штольні прокладені конвеєри, які транспортують подрібнену руду на поверхню. Ми слідкуємо за станом електроустаткування дробарки і конвеєрів, регулюємо подачу струму на обладнання, виконуємо ремонти, які знаходяться у межах нашої компетенції. Під нашим наглядом – устаткування підстанції, де струм під напругою 6000 вольт трансформується у 380 В та 220 В. Якщо на обладнанні, наприклад, конвеєрі, плануються ремонтні роботи, ми виконуємо безпечну зупинку устаткування і його запуск після завершення робіт».
Щозміни Ольга спускається сходами штольні в глиб кар’єру, до фабрики, оглядає електрообладнання, а потім знову підіймається на поверхню. Такий підземний фітнес тримає у тонусі. Електрослюсарка користується потужним налобним ліхтарем та «рятівником» для забезпечення киснем під час можливих надзвичайних ситуацій. Все як у шахтарів.
«Пам’ятаю свої перші самостійні пересування по штольні, спочатку було моторошно, – згадує Ольга. – Взагалі-то я не вірю у привидів та інших потойбічних персонажів, але довжелезне підземелля викликало не найоптимістичніші емоції. Але згодом звикла. Намагалася навіть кілька разів сходинки порахувати. Але щоразу збивалася. Дуже вже їх багато, в рази більше ніж на знаменитих Потьомкінських сходах в Одесі. До речі, нікому з наших поки що не вдалося порахувати сходинки від початку до кінця».
Одного разу Ольга Думанська зустріла своє кохання на все життя. І це сталося саме у кар’єрі. Вони, електрослюсарка Оля та гірник Максим, зустрілися під час чергової зміни. Спочатку спілкувалися по роботі. Потім теми розширилися. Дівчині Максим подобався, з ним було приємно й легко. А згодом він натякнув, що хотів би зустрічатися з нею. Пішли в хід солодощі, квіти та інші прояви уваги. А незабаром народилася міцна гірницька родина.
«До речі, електроустаткування я ремонтую лише на роботі, – усміхається Ольга. – А вдома проводку, розетки, вимикачі та інше побутове приладдя – Максимова справа. Отакий у нас розподіл робіт. Я ж у вільний від роботи час полюбляю вишивати. Це ще з дитинства, з уроків праці. Є у мене картини-вишивки. Але показую їх лише близьким людям. Робота в кар’єрі небезпечна, буває напружена, а рукоділля для мене – спосіб заспокоїтися та ще й отримати задоволення».
Під час роботи Ольга взаємодіє з технологами, ремонтниками, начальником зміни. Дроблення й транспортування руди – це командна робота. В людях Ольга Думанська найбільше цінує щирість і відвертість, і сама намагається бути такою ж. Вона впевнена, що маніпуляції, обман все одно відкриються. І тоді про згуртовану команду, міцну родину чи дружні стосунки годі й мріяти. А успіх у роботі, у житті загалом, ґрунтується на щирості, повазі й довірі.
Сьогодні ми не уявляємо свого життя без комп’ютерів, та були часи, коли інформацію набивали на перфокарти, зберігали її на магнітних стрічках, намотуючи на великі бобіни. Нам пощастило, адже поруч з нами є ті, хто бачив це на власні очі та робив це власноруч. Цікаву розповідь про історію та розвиток інформаційної служби ми почули від ветеранки нашого підприємства Надії Щербак.
«На роботі було багато турбот, а зараз, на пенсії, їх ще більше, – усміхаючись, говорить Надія Василівна. – Раніше я працювала з великою кількістю інформації, а зараз отримую другу середню освіту – з молодшим онуком засвоюю програму третього класу (знову сміється). Також займаюсь рукоділлям та допомагаю своїй родині у багатьох справах. А ще завжди цікавлюся життям рідного підприємства та людей, з якими я пропрацювала майже 34 роки. За цей час наш відділ змінив чимало назв: інформаційно-обчислювальний центр, відділ автоматизованих систем управління, центр автоматизованих систем підприємства, служба інформаційних технологій, зараз ми його добре знаємо, як SAP. А от щодо зміни назв підрозділу, мені здається, що прийшли до найкращого – центру компетенції SAP, адже це красномовно «говорить» про розвиток нашої служби, та її вдосконалення. У моїй трудовій книжці багато записів, навіть сторінок не вистачило, а фактично так вийшло, що я нікуди не уходила».
Працювала з колодами карт
Працівницею Криворізького металургійного заводу Надія Щербак стала 27 серпня 1976 року. Вона влаштувалася операторкою в інформаційно-обчислювальний центр, де працювали спеціалісти зі збору та обробки технічної та економічної інформації, програмування.
Серед них були постановники, програмісти, електроніки, які підтримували технічне здоров’я перших електронно-обчислювальних машин підприємства. Також були оператори з підготовки, обробки та випуску інформації. Працювала також група фахівців, яка вводила інформацію, так би мовити «наосліп», у цифровому форматі.
Ця цифрова інформація, яка потім зчитувалася програмою і перетворювалася на звичні документи.
До речі, ще до впровадження електронно-обчислювальних машин Мінськ-32, таким чином інформацію вводили ще у старому приміщенні заводоуправління, де знаходилася машинорахувальна станція з табуляторами.
В інформаційно-обчислювальному центрі стояли величезні шафи тих самих Мінськ-32, в яких крутилися магнітні стрічки з інформацією. Вона передавалася зі стрічки на стрічку, сортувалася та зберігалася. Щоб ввести інформацію її треба було спочатку… набити на перфокарти. Цим спочатку і займалася Надія Щербак. Перфокарти являли собою спеціальні картонні картки з нанесеними на них дірочками (цифровою сіткою). Колись перфокарти були основним носієм інформації для електронно-обчислювальних машин, які були не такими зручними, як сьогоднішні персональні комп’ютери, а величезними.
«Щодня я працювала з великими колодами карт, на які набивала інформацію про відвантаження продукції підприємства та продажі, про кадри комбінату та нашу зарплату, фінансову інформацію тощо. Спочатку я була операторкою підготовки даних. А вже згодом мене перевели працювати на електронно-обчислювальних машинах, що відкрило для мене нові можливості», – розповідає Надія Щербак.
«Біг з перешкодами», або непростий шлях у професію
Дорога до нашого підприємства у Надії була непростою. Цікаво, що в юності про програмування і все, що з ним пов’язано Надія навіть й не замислювалася. Вона планувала вчитися на біохімічному факультеті. Але одразу вступити до навчального закладу їй не вдалося. За першої спроби Надія не пройшла за конкурсом, а на наступний рік у неї… не прийняли документи.
Річ у тім, що батько Надії був військовим і на той час родина мешкала в Азербайджані, але азербайджанцями за національністю вони не були. А там, навіть за радянських часів, не дуже розбиралися хто з приїжджих військових якої національності, більшість місцевих ставилися до чужинців без особливої теплоти. В результаті, Надії, можливо і спеціально, неправильно оформили документи, а приймальна комісія вишу скористалася цим і не прийняла їх.
Тож у 1974 році Надія вступила до Дніпропетровського промислово-економічного технікуму на спеціальність постановника та програміста. Це була нова спеціальність на той час, а ще вона була єдиною, на яку після школи вчили лише два роки. Та поки Надія там вчилася, професія так припала їй до душі, що вона захотіла і надалі розвиватися в ній та вступити до вишу. Та і результати навчання дозволяли це зробити, бо Надія була відмінницею.
Та водночас Надії дуже хотілося набути професійного досвіду – попрацювати, щоб стати фінансово незалежною, самостійною. Тож після закінчення технікуму молода спеціалістка скористалася направленням і поїхала працювати на Донецький металургійний завод. Саме звідти прийшов запит на молодих програмістів. Але, коли Надія з подружкою приїхали туди, у відділі кадрів їм сказали, що вакансій немає, хоча програмісти були потрібні. Таке в житті, на жаль, буває. Дівчатам нічого не залишалося, як повернутися до тоді ще Дніпропетровська. А з працевлаштуванням Надії та її подрузі допомогли у Міністерстві чорної металургії, куди вони звернулися по допомогу. Молодих спеціалісток направили до «Криворіжсталі». Комбінат тоді активно розвивався та застосовував у роботі багато нового, в тому числі й програмування.
Від оператора, до програміста
«Через рік роботи на комбінаті я вступила до Київського інституту народного господарства, – продовжує Надія Щербак. – Тоді моя спеціальність називалася «Організація механізованої обробки економічної інформації». Нас готували на постановників задач та програмістів. Завданням постановника було ретельне вивчення тієї чи іншої роботи, або процесу, який треба було автоматизувати. Адже відомо, тільки-но люди навчилися рахувати, вони постійно працювали над тим, як зручніше автоматизувати цей процес. Постановник писав технічне завдання, а програміст, спираючись на це, робив відповідну програму.
З 1990-х років ми почали переходити на персональні комп’ютери. Нам треба було вчитися працювати з ними, їздити на спеціальні курси. Також ми вивчали мови програмування. У ті роки я працювала на посаді програміста.
Потім була системним програмістом. Працюючи на цій посаді, я обслуговувала понад 100 комп’ютерів у відділі збуту, фінансовому, планово-економічному управліннях, бухгалтерії, управлінні капітального будівництва, у цеху зв’язку, управлінні по контролю за закупівлею матеріальних ресурсів тощо.
Та найдовше я пропрацювала програмістом. Мої колеги були висококласними фахівцями: Наталя Радченко, Ольга Литвиненко, Нінель Костіна, Наталія Жукова, Катерина Багатенко, Галина Вірко. Керівницею нашого сектору була Людмила Резцова. Згодом і я стала керівником – була начальником сектору обробки інформації. В цілому я пропрацювала на підприємстві майже 34 роки. Постійно вчилася, йшла вперед, спостерігала за розвитком підприємства, найголовніше, що я продовжую це робити і зараз».
Повернення з фронту до мирного життя – це завжди непростий шлях. Важко відновлювати як фізичні, так і моральні сили. Звісно, що наші ветерани потребують у цьому допомоги. Для багатьох помічниками стають родина, колектив, де раніше працював захисник, багато кому допомагає спорт. Він є важливою частиною реабілітації.
І у нашому місті для цього намагаються створити усі можливості. Як показує практика, на жаль, чимало ветеранів просто не знають про програми, які надають послуги з занять спортом та реабілітації, які діють у Кривому Розі. А даремно, бо у місті започаткована програма підтримки ветеранів, в якій вагоме місце належить саме спорту. Про це йшлося на зустрічі працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг» з фахівцями виконавчого комітету Криворізької міськради.
«Спорт – це ефективна всебічна реабілітація, а також спілкування, розуміння того, що ти не один. Наше олімпійське гасло «Головне – не перемога, а участь у спорті». Адже ветерани, які вливаються до спортивного життя нашого міста, у такий спосіб намагаються впоратися з проблемами та переживаннями, пов’язаними з війною. І це працює та допомагає краще інтегруватися у цивільне життя. Важливо, що тренування в усіх наших спортивних школах, в усіх секціях для ветеранів безоплатне. Для захисників та їхніх родин ми не один рік поспіль проводимо VETERANS FAMILY GAMES. А за перемоги у різних видах спорту в цих змаганнях учасники ще й отримують грошові призи. Але найголовніше – це участь у змаганнях, бо саме спортивна реабілітація здатна об’єднати, сприяти підвищенню морального духу ветеранів та відновленню жаги до життя», – наголосив Олександр Ступак, заступник директора департаменту у справах сім’ї, молоді та спорту виконкому Криворізької міської ради, начальник відділу з фізичної культури та спорту.
Яскравим прикладом позитивного впливу спорту є історія з Назаром Лозовим. На фронті він втратив обидві ноги, до того ж з високою ампутацією. Спочатку Назар радів, що вижив, але згодом йому морально ставало все гірше. З депресії хлопця витягнув тренер з паверліфтингу (жим штанги лежачи), він розгледів, що у хлопця є великий спортивний потенціал. Цю ідею підтримали і рідні Назара. Хлопець почав тренуватися у «Форесті». А у басейні ДЮСШ № 1 він ще й навчився плавати (до цього не вмів). Спорт став частиною життя Назара. У 2024 році Назар, а також його спортивний колега-ветеран Ігор Троян взяли участь у змаганнях з адаптивних видів спорту для поранених військовослужбовців Повітряних сил та морської піхоти США, які проходили у Лас-Вегасі (штат Невада). Там Назар Лозовий здобув перемогу у плаванні та у командному змаганні з волейболу сидячи. Зараз крім занять спортом Назар Лозовий продовжує здобувати вищу освіту – навчається у медичному інституті. Завдяки спорту, стверджує ветеран, його життя набуло нових фарб та змісту.
«З березня 2023 року у місті була створена команда «Нескорені. Кривий Ріг», – продовжує Олександр Ступак. – Її учасниками стали ветерани російсько-української війни з 2014 року, «афганці» і, що дуже важливо, члени їхніх родин. Кривий Ріг вперше в країні започаткував участь родин у таких змаганнях. Перші 7 змагань, які тривали з 14 жовтня до кінця листопада 2023-го, одразу стали популярними. І вже минулого 2024 року у рамках змагань з ветеранського спорту «VETERANS FAMILY GAMES» було проведено 22 турніри з 17 видів спорту. В них свою силу духу, спритність та волю до перемоги продемонстрували понад 1300 учасників, серед яких 700 – це безпосередньо ветерани. Цього року змагання продовжуються, у нас дуже щільна, насичена. У нас передбачається вже 25 змагань у 17 видах спорту.
Тож запрошую усіх вболівати за команди, а ветеранів, хто ще не в спорті, бути активнішим і долучатися до наших змагань. Додаткову інформацію можна дізнатися за тел.: 0986052025».
Серед основних видів ветеранського спорту: плавання, волейбол сидячи, веслування на тренажерах, настільний теніс, футзал тощо. До речі, ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» подарував для тренувань декілька тенісних столів. Вони розташовані у ДЮСШ № 1, це в спортзалах нашого найбільшого палацу водних видів спорту. А ще спеціальну установку, яка допомагає ветеранам з інвалідністю спускатися в басейн для занять плаванням.
Оздоровче плавання було й залишається в пріоритеті, адже воно є дуже ефективним для реабілітації людей з різними пораненнями та діагнозами.
Займатися оздоровчим плаванням ветерани та члені їхніх сімей можуть безплатно в семи комунальних басейнах Кривого Рогу. Для занять іншими видами спорту ветеранів чекають в усіх комунальних спортивних школах нашого міста. Для цього демобілізованим військовослужбовцям треба звернутися в офіс «Я – ветеран», або до Центру адміністративних послуг «Віза», де їм допоможуть з оформленням послуг. Також можна безпосередньо звернутися до спортивного закладу, де кожному ветерану та його родині обов’язково підкажуть як скористатися цими можливостями та допоможуть оформити все належним чином.
Звернутися до офісу «Я-ветеран» можна за адресою: пл. Молодіжна, тел.:080500459. А також можна звернутися до комунального некомерційного підприємства «Сервісний офіс «Ветеран» за адресою: пр-т Металургів, 36 б, тел.: 0564922589.
Саме у складі світової металургійної компанії підприємству «АрселорМіттал Кривий Ріг» вдалося впровадити технологію безперервного розливання сталі, що дало цілий перелік суттєвих переваг.
До 2011 року вся сталь на «Криворіжсталі», а згодом в «АрселорМіттал Кривий Ріг» розливалася у виливниці. Колись це був доволі прогресивний спосіб, але світова металургія не стоїть на місці, тож поступово світ переходив на безперервне розливання. У 2011 році важливий крок у цьому напрямку зробило й наше підприємство – було введено в експлуатацію машину безперервного лиття заготовок № 1..
«Нова для нас технологія дала переваги у багатьох напрямках, — пояснює начальник технічного відділу (сталеплавильне виробництво) технічного управління Дмитро Заголовець. — Серед яких — якість сталевих заготовок та суттєве скорочення витрат енергоресурсів на тонну продукції».
При розливанні сталі з подальшою обробкою на блюмінгу зварену у конвертерах сталь спочатку розливають у форми-виливниці, які виготовляє окремий цех — цех виробництва виливниць. Потім сталь у виливницях залізничним транспортом везуть у цех підготовки составів, де виливниці знімають, а сталеві злитки транспортують до блюмінга. Блюмінговці розігрівають злитки, які під час транспортування втрачають температуру до 850 градусів. Для цього у нагрівальних колодязях спалюється значна кількість газової суміші, щоб знов нагріти метал до 1300 градусів за Цельсієм. А це суттєві витрати енергоресурсів. Безперервне розливання не потребує виливниць, а тому немає потреби у їх виготовленні підготовці до розливання, а також у роздяганні злитків у ЦПС. І прокатка на блюмінгу також не потрібна. Сталь з конвертерного цеху потрапляє зразу у відділення безперервного розливання, звідки виходять вже готові заготовки, які або відвантажуються споживачеві, або з них у прокатних цехах роблять арматуру, катанку, кутник, смугу.
«Тобто ми економимо енергоресурси, які зараз недешеві, і їхня вартість зростає з кожним роком, — каже Дмитро Заголовець. — Якість безперервно литих заготовок вища, ніж катаних — це факт. У ВБРС є установки позапічної обробки сталі, використання яких дозволяє отримувати сталь, майже ідеальну за хімічним складом. А саме від хімскладу багато в чому залежать властивості заготовок. Також литі заготовки мають якіснішу поверхню, ніж виготовлені на блюмінгу. Тож переваги за якістю очевидні. А ще технологія безперервного розливання — це зниження відходів самої сталі. Зазвичай краї заготовок при будь-якій технології не відповідають якості, тож обрізаються і йдуть на переплавку. Але якщо для тонни готових катаних заготовок треба 1115-1120 кг сталі для напівспокійного металу і 1300 кг для спокійного металу, то для виготовлення литих заготовок зазвичай необхідно 1012-1020 кг. Тобто при безперервному розливанні ми втрачаємо мінімум на 100 кг рідкої сталі менше, ніж під час розливання у виливниці, і це на кожній тонні заготовок».
Згодом, разом з МБЛЗ-1, на підприємстві з 2019 року запрацювали ще дві. Це дозволило в 2021 році (останньому перед повномасштабним вторгненням) 63 відсотки всіх заготовок виготовити у ВБРС, і лише 37 способом прокатки на блюмінгу. Причому, практично всі високотехнологічні марки сталі, які дають підприємству максимальну додану вартість, виготовляються у відділенні безперервного розливання. Згідно бізнесплану, у 2025 році відсоток катаної заготовки може скоротитися до 16 відсотків. А у 2029 році планується всі сто відсотків заготовок виготовляти на машинах безперервоного розливання сталі. Машина безперервного розливання сталі № 1 та комплекс МБЛЗ-2,3 оснащені газоочисними установками з очисткою в рукавному фільтрі, що допомогло досягти державних стандартів по викидах пилу. Причому на димовій трубі МБЛЗ-2,3 встановлений пиломір (АСЕКМ), з даними від якого можна ознайомитися на сайті нашого підприємства в онлайн-режимі. Тож кожен житель міста, країни, світу може ознайомитися з показниками і контролювати їх».
Газорятівники газорятувальної служби (ГРС) «АрселорМіттал Кривий Ріг» захищають працівників підприємства від дії небезпечних газів, рятують під час аварійних ситуацій, викликаних різними причинами та беруть участь у виробничих процесах, пов’язаних з використанням газозахисної апаратури. Їх головний здобуток за роки існування підприємства – сотні врятованих життів.
Олег Івлєв прийшов на підприємство 14 років тому. Вакансій тоді було небагато, а серед них – місце газорятівника. Він вирішив спробувати, і не пошкодував.
«Те, що робота вимагає певної фізичної підготовки та моральної стійкості, я зрозумів зразу, – згадує Олег. – Тоді я займався боксом, і це допомогло мені впоратися з труднощами. У колективі зустріли привітно. Закріпили за досвідченим В’ячеславом Нестеруком, який зараз воює за Україну. В мене було бажання вчитися, а Славик виявився чудовим наставником. Тож вже за кілька місяців я вже самостійно проводив профілактичну роботу: перевіряв газопроводи, слідкував за виконанням газонебезпечних робіт, проводив профілактику устаткування, допомагав цехам в організації робіт з газозахисною апаратурою. Але найскладніше – це порятунок людей під час надзвичайних ситуацій. Для того, щоб впевнено діяти у таких випадках – треба практика».
Олег згадує свій перший по-справжньому екстремальний виклик. Він працював рятівником вже кілька років. І от надійшов сигнал з доменного цеху: на колошнику доменної печі сталася біда – працівника придавило металоконструкціями.
«Чоловік кричав так, що стало моторошно. Вочевидь, він мав чисельні переломи. Ми почали надавати першу долікарську допомогу. Він благав не торкатися до нього, бо дуже боляче. Але ж ми мали його врятувати. Дуже акуратно поклали на жорсткі ноші, бо на м’яких з такими травмами транспортувати не можна. Зносили потерпілого сходами, де жорсткі ноші не мали б пройти, але пройшли, бо ми всі дуже того хотіли. Чоловіка передали медикам. Потім вже дізналися, що людина має численні переломи та інші ушкодження, але для життя загрози немає. Рятувати людей – це, мабуть, найбільше, за що я люблю свою роботу, і ще ніколи не пошкодував, що пішов у газорятівники».
Були й інші випадки, коли Олег з колегами рятували людей. Один з них стався на ТЕЦ. Люди працювали у загазованому приміщенні. Раптом працівникові стало погано. Потім стало серце. Івлев з колегами прибули вчасно. Під’єднали кисневий апарат, вміло виконали закритий масаж серця. Людина була врятована.
«З кожним подібним випадком ти дієш все впевненіше, – пояснює Олег. – Мандраж зникає, є лише чітке усвідомлення того, як маєш діяти. Дуже добре, що новачків не задіюють у надзвичайних ситуаціях самих. Лише разом з досвідченими колегами. Обов’язково в команді є бригадир або майстер, рятівник з досвідом, який дає команди. А молодь вчиться, набирається майстерності. Багато наших колег зараз воює, тож нам як ніколи треба смілива, цілеспрямована молодь».
Один з таких молодих і вмотивованих, що прийшов у службу два роки тому – Павло Калінчук. Зараз він вже не лише проводить профілактику, а й кілька разів був задіяний у аварійних виїздах, рятував людей.
«Я швидко призвичаївся, знайшов спільну мову з газорятівниками, – каже Павло. – Чудові, доброзичливі люди. Вони діляться досвідом. Всі докладають зусилля, щоб новачок швидше навчився і якомога краще все опанував. Моїм наставником був Іван Васько, і я вдячний йому за науку. Я намагаюся вчитися у всіх колег, чий досвід мені корисний. Багато цікавлюсь, запитую, навіть у працівників інших змін, у цеховиків. Головне – хотіти».
Батько Павла також газорятівник. Зараз він на фронті. Коли юнак ще вчився у металургійному технікумі на прокатника, просив у батька взяти його до своєї служби. Але той відказував, що ще рано.
«А коли почалося повномасштабне вторгнення, батько сам допоміг мені з працевлаштуванням, – говорить Павло. – Вчився я з нуля безпосередньо на робочому місті. Наполегливо відпрацьовував на манекені надання першої допомоги, тож під час першого надання допомоги потерпілому під час аварійного виїзду я не відчув особливого хвилювання. У голові, наче комікс, виникли фрагменти, що й за чим робити, і я правильно під’єднав кисневий апарат. Людину ми врятували. Всім, хто хоче спробувати цікаву чоловічу роботу, хоче рятувати людей, я рекомендую нашу службу. Спробуйте. Краще шкодувати за тим, що не вийшло, ніж за тим, що не наважився спробувати. Зробіть перший крок, а досвідчені колеги допоможуть».
Ігор Беліченко – один з найдосвідченіших газорятівників. Працює у ГРС більш ніж 30 років
«Я є свідком того, як підприємство розвивається, як впроваджуються нові технології, – розповідає Ігор Беліченко. – Колись ми лише говорили про безперервне розливання сталі, а зараз вже у роботі три машини безперервного лиття заготовок. Те ж саме й з газорятувальним оснащенням. Пам’ятаю стару газозахисну апаратуру, простенькі аналізатори. Зараз маємо прилади світової якості, дуже надійні й точні. Начальник ГРС Сергій Леонов, керівництво служби постійно дбають про сучасні станції заправки балонів, про наші побутові умови. Ось кімната прийому їжі. Холодильник, електроплитка, рукомийник. А ось тренувальна кімната. Сюди напускається дим, і ми відпрацьовуємо виконання робіт в умовах загазованості».
Ігор Беліченко впевнений, що працює серед найкращих людей. Що серед найвагоміших цінностей ГРС – повага одне до одного.
«У мене дуже цікава робота, – усміхається Ігор. – Я буваю в цехах і бачу, що у багатьох робота однотипна. Одні й ті ж виробничі операції щодня. А робота газорятівника – це цікава книга. Кожен день, як нова перегорнута сторінка. Різні цехи, різні процеси, різні люди, різні ситуації. Я вдячний кожному, з ким довелося разом працювати. Особливо вдячний тим, хто нас зараз захищає. У коридорі є стенд. Там загиблі наші герої. З кожним з них я працював протягом багатьох років. Йду, дивлюся на портрети, і навертаються сльози. Вони пішли добровольцями. Вони загинули, щоб ми жили. Я впевнений, що ми переможемо варварів, які прийшли на нашу землю грабувати і вбивати. Хлопці б’ються на передовій, а ми тут маємо робити все, щоб їм допомагати, щоб підприємство працювало, щоб зберегти життя наших працівників».
