Категорії
Новини

Війна забрала життя нашого колеги Дмитра Кнюха

Дмитро працював помічником машиніста тепловоза у залізничному цеху № 2.

Позитивна, світла, щира та чуйна людина, говорять про нього колеги. Дмитро працював на різних тепловозах, різних дільницях. Він хотів вчитися та розвиватися у професії, мав безліч життєвих планів, та все це перекреслила війна.

«Ми всі різні люди, зі своїми характерами, звичками, інколи це завдає складнощів, а от з Дмитром було дуже легко знайти спільну мову, бо це була світла людина, – говорить заступник начальника ЗЦ № 2 Валерій Руденко. – Він завжди був на позитивній хвилі, ніколи не скаржився, хотів працювати і працювати добре. Його мобілізували у травні минулого року, і Дмитро не вагався ані хвилини. Він вважав, що і цей обв’язок потрібно виконати гідно, як справжній чоловік. Звістка про його смерть нас просто ошелешила. Таких хлопців боляче втрачати. Але він завжди житиме у наших серцях».

Солдат Дмитро Кнюх загинув 9 січня поблизу села Берестове, що у Донецькій області.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та побратимам захисника.

Герої не вмирають!

Категорії
Наші люди

Не кожному культуристу молот до снаги

Цей вислів відображає сутність ковальської професії, на секретах якої добре знається коваль на молотах та пресах ремонтно-механічного цеху № 1 Дмитро Юрченко, нагороджений відзнакою «Честь та гордість «ЛМЗ».

Ковалів ще з давніх-давен наділяли певними магічними рисами, адже щоб підкорити твердий метал, змусити його зігнутися, розтягтися, набути необхідної форми треба дійсно бути трошки чарівником. Оця казковість колись й стала вирішальною при виборі майбутньої професії для коваля Дмитра Юрченка.

«Моя мати працювала на заводі інженером з охорони праці, батько на шахті гірничим майстром. Мама частенько брала мене з собою на роботу (тоді це було дозволено), і я бачив, як ллється розпечений метал. Це видовище одразу мене дуже вразило, – розповідає коваль на молотах та пресах РМЦ-1 Дмитро Юрченко. – Але спочатку я пішов навчатися на слюсаря. Та від долі не втечеш. Через пів року в училищі відкрилася нова спеціальність «Машиніст на молотах та маніпуляторах». Оце вже було моє! Я перейшов вчитися нової професії. Вже понад 30 років я працюю на заводі і пишаюся тим, що працюю саме ковалем. Всередині мене, напевне, якийсь магніт, адже мене так і тягне до заліза. А якщо серйозно, то моя професія важка. Вона вимагає не стільки навіть фізичної сили, скільки творчого «ока», раціонального мислення та спеціальної техніки виконання. Тож не кожному культуристу молот до снаги. Один з перших моїх вчителів коваль Едуард Симонов починав мене навчати з простого, наприклад, як підняти заготовку. Не бери «на пупа» казав він, сила тут не допоможе, треба технікою брати. А скільки ще нюансів у нашій справі! Не силою, а розумом – ось головний наш принцип».

Коли Дмитро прийшов до цеху, то починав з однотонного молоту. Зараз він керує семитонником. Тоннаж зростав разом з досвідом, жартує коваль. На семитонному велетні можна кувати складні великі деталі, як, наприклад, вал-шестерні, конвеєрні та канатні кранові барабани. Асортимент необмежений, говорить Дмитро. От тільки треба все враховувати до дрібниць: марку сталі, її хімічний склад, температуру, за якої вона з «впертого» міцного металу перетворюється на податливий матеріал.

«На коваля-майстра потрібно вчитися роками, вміти читати креслення, знатися на хімії, фізиці, вправно вправлятися з потужним промисловим молотом. Та найголовніше, як на мене, любити свою професію, – говорить Дмитро Юрченко. – Людину можна навчити якимось технічним навичкам, а от без тяжіння до ковальської професії у нас ніяк. Інакше ти перетворюєшся на автоматичний конвеєр. Я вважаю, що коваль – це творча професія. Ми можемо викувати усе. От якби ще можна було на моєму семитоннику Перемогу викувати!»

На початку активної фази вторгнення Дмитро перебував з родиною в Італії. Він міг би не повертатися в Україну, та прийняв інше рішення.

«Зараз моя родина за кордоном. Я дуже сумую за дітьми та онуками, – розповідає Дмитро Юрченко. – Але мій дім тут. На роботу я завжди поспішаю із задоволенням. Рідний цех, колеги – це дуже важливо для мене. Зараз мої колеги-підручні Василь Отверченко та Роман Операйло служать у лавах ЗСУ. Переживаю за хлопців, адже без них нам непросто. Промисловий коваль біля молота ніколи не працює один. В моїй команді машиніст молота та кілька підручних. Один працює біля печі, дістає заготовки та підвозить на бойок до молота, інший слідкує за геометричними розмірами, вимірює все циркулем. Коваль керує усім процесом. Але ми всі рухаємося у єдиному ритмі. За такого принципу ми впораємося з будь-яким замовленням. Зараз нам усім українцям теж треба бути разом, як єдина родина, і тоді нас точно нікому не перемогти».

Категорії
Разом з Україною

Конкурс “Різдвяна казка”:Казка про Добрий та Злий вогні”

«Металург» продовжує публікували казки-переможниці. Цю казку написала родина Герасимюків – мама Тетяна працює фахівцем служби з комерційних питань та договірної роботи Ливарно-механічного заводу, тато Артем теж працює з металургійним обладнанням, хоч і не нашому підприємстві, а 3-річний Микитка ходить до садочка і дуже любить новорічні свята. Їхну командну роботу оцінило журі, тож родина посіла 2-ге місце у конкурсі.

Світ від вікна у цьому будинку розганяв темряву і кликав до себе. Одразу було помітно, що там тепло та затишно. На віконці плямиста цариця (а саме такою вважала себе домашня кицька Василина) виблискувала оченятами і всім своїм виглядом підтверджувала – так, тут оселилися тепло та затишок.

Родина заходилася вбирати лісову красуню у казкове вбрання.

«Матуся, а я читав, що вогонь ще з давніх-давен зігріває людей. То він добрий? А чому говорять, що вогонь може бути небезпечним? Чому тоді вогонь руйнує та вбиває? А який він насправді?»

«А насправді є два брати Вогні. І колись вони разом жили з людьми. Але згодом їхні шляхи розійшлися».

Андрійко ближче підсунувся до мами, в його очах затанцювали маленькі вогники – маленькі бісики, як їх ще називала мама.

«Перший брат – Добрий вогонь – спочатку оселився в печері з людьми. Люди приносили йому їжу – дрова, а він допомагав їм приготувати страви та зігрітися. Одного вечора Добрий вогонь помітив, як від його сили плавиться метал. «О, так з нього ж можна щось робити, щоб моїм людям було зручно добувати їжу, а якщо подумати, поміркувати, так можна й будинки будувати», – подумав він…

«А де тепер Добрий вогонь? От ми ж живемо у будинку, а я його лише під час спалаху сірника бачив. Ну, ще коли ми з татком у похід ходили, то багаття розпалювали, щоб картоплю засмажити».

«Добрий вогонь зараз працює разом з татом та його друзями. Ось дядя Микола в кар’єрі видобуває руду, з неї тьотя Олена та її колеги виготовляють концентрат. А потім з нього татко разом з друзями плавлять сталь. Ось там Добрий вогонь і працює. Недаремно ж біля печей так гаряче. А сталь – це добре, це живе, це те, що є у наших будинках, у мостах, у суднах, у твоєму улюбленому потязі, яким ти зазвичай мандруєш до Карпат. Сталь та Добрий вогонь – давні друзі».

У будинку було так приємно та затишно, що просто не вірилося, що десь ще є інший брат – Злий вогонь. Та звуки сирен нагадали, що він причаївся поряд.

Злий вогонь пішов до злих людей. Він спочатку разом із загарбниками спалював житло людям. А потім почав допомагати їм створювати зброю. І зараз це він є у тих снарядах та кулях, які летять на нашу землю.

«Мамо, але ми ж його переможемо? Наш Добрий вогонь сильніший?» (маленькі рученята хлопчика стиснулися у кулачки).

«Ну, звісно ж! Бо серед наших захисників не лише твій хрещений Саша, а й тисячі наших хоробрих героїв. І Добрий вогонь теж. Він зараз оберігає хлопців та дівчат в окопах та бліндажах. Він робить їхню зброю потужною і непереможною. Це саме Добрий вогонь палає в серцях наших героїв».

«І у наших, матуся, і у наших серцях!»

«Звісно, синку. І тому ми переможемо».

Матуся пішла на кухню. Спалахнув сірник, і добрий вогонь розпочав свою роботу – треба ж підігріти їжу для своїх героїв. Незабаром відчиняться двері і додому повернеться з роботи тато. Він, до речі, сказав, що буде з гостями – з фронту повернувся Сашко, а з ним і наш друг Вогонь. Тепло Доброго вогню поступово наповнювало будинок. Вогонь обіцяв що буде не сам, а з подругою – Перемогою. Таким гостям в цьому будинку завжди раді.

Категорії
Новини

Захищаючи Україну, загинув працівник підприємства Сергій Горбей

Заступник командира медичної роти, капітан Сергій Горбей загинув під час бойових дій. 31 грудня 2023 року він отримав поранення, несумісні з життям. Це сталося поблизу населеного пункту Борова Харківської області.

До призову на військову службу під час мобілізації в лютому 2023 року Сергій працював слюсарем з КВП та А департаменту автоматизації технологічних процесів «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Як розповів начальник дільниці Прокатний цех № 3 ДАТП Валерій Шевчук, Сергій Горбей був висококласним фахівцем і хорошою людиною. «Я працював разом із Сергієм не дуже довго, з 2021 по 2023 рік, – розповідає Валерій. – І протягом цього часу жодного разу не чув, щоб він навіть голос підвищив. Завжди спокійний, врівноважений, він будь-якої миті був готовий допомогти. Сергія дуже поважали колеги по ДАТП і працівники прокатного цеху № 3, в якому він обслуговував контрольно-вимірювальні прилади. І робив це дуже якісно. Від точності показників цих приладів залежить робота цеху, його продуктивність, якість прокатної продукції. Сергій сумлінно виконував усі завдання. Він був ініціативним працівником, брався за справи будь-якої складності та доводив їх до кінця. І його досвід ставав йому у пригоді. Слова ж бойових товаришів під час поховання ще раз підтвердили все найкраще, що ми знали про Сергія. Гірка, невиправна втрата для всіх нас».

У Сергія Горбея залишилися дружина Юлія та троє дітей.

Щиро співчуваємо рідним, друзям та колегам загиблого воїна.

Категорії
Новини

Війна забрала життя нашого колеги Миколи Чепрасова

Свій останній бій Микола прийняв у районі Очеретиного Покровського району Донецької області – це одна з найбільш важких ділянок фронту.

У Збройних силах України Микола Чепрасов був рядовим, навідником механізованого відділення механізованого батальйону. До призову працював слюсарем-ремонтником спочатку в аглоцеху металургійного виробництва, а потім на рудному дворі агломераційного цеху № 3.

Колеги згадують, що Микола Чепрасов добре знав свою справу, був  майстром на всі руки, брав участь в усіх видах ремонту обладнання цеху.

«У Миколи був багатий професійний досвід, глибокі знання своєї спеціальності, адже на підприємстві він працював чверть віку, а до приходу в агломераційне виробництво загартовував майстерність у цеху ремонту металургійного устаткування, – згадує Борис Боровик, заступник начальника (рудний двір) агломераційного цеху № 3. – До будь-якої справи Микола ставився дуже відповідально, того ж вимагав і від інших, адже був бригадиром слюсарів-ремонтників. У колективі колеги поважали Миколу за добру вдачу, почуття гумору, людяність, готовність допомагати у разі потреби. У нього було дуже перспективне майбутнє, яке, на жаль, перекреслила війна».

У Миколи Чепрасова залишилася дружина та двійко дітей.

Колектив підприємства висловлює щирі співчуття родині, друзям, колегам  захисника.

Категорії
Наші люди

Про щастя на кінчику пензля

П’ять років тому фрезерувальниця ремонтно-механічного цеху № 2 Ливарно-механічного заводу Тетяна Алхімова взялася за пензель. Це була випадкова зустріч з мистецтвом живопису. А зараз вона не уявляє своє життя без цієї справи.

Як не дивно, її робота фрезерувальника біля верстата дуже схожа з роботою з полотном та фарбою. Побач незриме, відсікай зайве, дійди до суті й отримаєш справжній скарб – цими принципами керується Тетяна і в роботі, і під час заняття своїм хобі.

«Я любила малювати ще в дитинстві, напевно, як усі діти, – розповідає Тетяна Алхімова, – але ніколи не вчилася живопису професійно. Але я завжди із задоволенням відвідувала виставки, могла годинами роздивлятися картини. Напевне, живопис просто вичікував певного часу, аби захопити мене. Приблизно п’ять-шість років тому мені на очі потрапив допис у соцмережі про те, як одна з дівчат відвідала майстер-клас з живопису. Я теж вирішила спробувати. З майстер-класу я вже вийшла іншою людиною. Досі зберігаю мою першу картину – тюльпани. Нарешті я відчула себе щасливою людиною».

Сьогодні у творчому доробку Тетяни багато картин у різних техніках. Вона любить експериментувати, але найбільше їй до душі акварельний живопис. Її роботам притаманні прозорість та насиченість світлими та яскравими  фарбами. Картини Тетяни, як говорять її колеги, роблять людей щасливими. «Мистецтво змиває пил повсякденності з душі», – казав Пабло Пікассо. І це найголовніше для мисткині – щоб її роботи дарували людям радість та світлі почуття.

«Для мене найбільша подяка за мої картини – це коли людина живиться з моїх робіт позитивом, коли говорить, що це саме її картина, для і про неї, – говорить Тетяна Алхімова. – Наприклад, на початку війни я намалювала янгола для дівчини-волонтера з Ужгорода. Ми й зараз спілкуємося, і дівчина захоплюється цією картиною. Я взагалі кожну свою роботу комусь присвячую. Ось подивлюся, познайомлюся, і в мене народжується, якою буде картина саме для цієї людини. Щоразу намагаюся малювати краще й краще, а для цього потрібно багато навчатися. Тому стараюся не пропускати жодного майстер-класу. Я наполеглива і в роботі, і у навчанні живопису».

Можливо, через це з початком війни Тетяна перші пів року взагалі не малювала. Вона говорить, що може писати лише тоді, коли відчуває позитивні емоції. З часом жінка знову взялася за пензля. І знову в її роботах заграли яскраві фарби.

Наразі Тетяна мріє взяти участь у великій виставці митців-художників. І щоб серед її робіт обов’язково була картина, присвячена перемозі України. Її вона намалює виключно світлими фарбами.