Рудозбагачувальна фабрика № 2 гірничого департаменту виробляє концентрат відмінної якості, який зараз є основним джерелом прибутку підприємства. А ще тут народжуються чудові українські родини. Наприклад, родина кранівниці та майстра дільниці складування та відвантаження концентрату – Марини і Сергія Масловатих.
У 2007 році на РЗФ-2 в бригаду № 4 прийшла працювати машиністом крана весела та кмітлива Марина. На той час Сергій тут працював електромонтером. Та інколи на час відпусток чи лікарняних, він виконував обов’язки майстра в бригаді. «Новеньку» Сергій відзначив одразу, було одразу помітно, що дівчині подобається робота, вона все швидко схоплювала і завжди була у гарному настрої. Сергій не встояв проти чар красуні.
«Пам’ятаю, одного йшов рясний дощ, і я після зміни запропонував підвезти Марину до її домівки. З того дня й почалися наші зустрічі. А вже у 2011 році ми одружилися, – говорить Сергій. – Тепер ми й удома, й на роботі разом, працюємо в одну зміну. Я дуже вдячний фабриці за те, що вона практично «засватала» мені дружину. І робота, яку я люблю, і сім’я, яка в мене точно найкраща – все пов’язано з фабрикою».
Попри те, що робота майстра складна, відповідальна та виснажлива, в Сергія завжди знаходиться час та бажання приділити увагу дружині та дітям. Навіть коли Марина злегка «завередує», знає, що дружину треба просто розсмішити, і все минеться. В їхній родині взагалі сварок майже не буває. Вміння домовлятися та бути чесними – це те, що рятує родину у найскладніші часи. Щоб отримати високоякісну продукцію на фабриці, треба ретельно над цим працювати, щоб мати гарну родину – треба не лише хотіти цього, а й докладати спільних зусиль, вважають в сім’ї Маслованих.
Марина розповідає, що в родини голос кожного має бути почутим. «В мене найкращий чоловік – добрий, спокійний, він все вміє, має «золоті руки», є донечка та синочок, улюблена робота, країна з чудовими людьми. Треба тільки все це цінувати та берегти, – продовжує Марина. – Третього вересня цього року нашій сім’ї виповниться 11 років. Найкращим і найбільшим подарунком для нас стала б перемога України. І тоді ми б вирушили на море всією родиною. Наші дітки мають познайомитися з українським Кримом. З ним мене пов’язують особливі почуття. Пам’ятаю, як Сергій запропонував мені руку і серце на Ай-Петрі в Криму, я була тоді такою щасливою! Сьогодні нам усім складно, війна. Але ми намагаємось не чекати на щось, не шукати привід, а кожен день перетворювати на щасливий. Бажаю, щоб у кожній українській родині таких днів було більше і більше. А кохання з роками лише міцнішає!».
Майже 40 000 нових сімей було зареєстровано в Україні з початку широкомасштабного російського вторгнення, повідомляє пресслужба Мін’юсту України (дані на початок травня). Тільки на Дніпропетровщині обмінялись обітницями понад 5 тисяч пар. Також серед лідерів за кількістю зареєстрованих шлюбів під час війни — Одеська (2427), Вінницька (1927), Полтавська (1904) та Львівська (1896) області.
«Говорімо українською! Хоча вона в мене й недосконала, але по-іншому не можу, бо рідна мова, то зараз мій захист, моя сила, моя зброя», – з цього розпочав нашу розмову коваль на молотах та пресах шахтоуправління гірничого департаменту Анатолій Моторін.
20 років тому Анатолія взяла у полон стихія вогню та металу. Сьогодні він не на передовій, але за словами Моторіна, біля печей та молотів теж гаряче. Його допомога Україні – це нелегка праця на рідному підприємстві. Він єдиний коваль в гірничому департаменті, але з усмішкою каже, що роботи вистачить десятьом.
Ковальській майстерності Моторін навчився вже в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Його вразило, як вогонь примушує коритися міцний метал і як з одного й того ж шматка металу можна зробити безліч різних речей. Та щоб впоратися з такою роботою, потрібно знатися на хімії, металоведенні, термообробці, вміти читати креслення та мати просторове мислення. Саме тому Анатолій багато вчився, набував досвіду, і це допомогло йому стати професіоналом в улюбленій справі.
Головним своїм завданням Моторін вважає не підвести в першу чергу тих, хто воює за життя України зі зброєю в руках, а ще своїх колег – гідно впоратися з усім обсягом ремонтних робіт. Щодня коваль виливає та кує для шахти робочий інструмент, регуляційні гайки, болти, дуги для електровозів, будівельні скоби та безліч інших корисних речей. В ковальському «портфоліо» Анатолія понад 100 найменувань різних виробів. Моторіну подобається постійно опановувати нові професійні техніки, виробляти нову продукцію. Особливо до серця йому прийшлася «захисна продукція», виготовленням якої він займався у вільний від основної роботи час.
«Майже з перших днів ми з колегами вирішили, що маємо допомагати із захистом підприємства, міста та країни. Почали розмірковувати, а що ми можемо? Заглянули в інтернет і взялися за виготовлення «їжаків» проти колісної та бронетехніки. Кожну вільну хвилину використовували для цього, але дбали й про те, щоб виробничий фронт не «провисав», адже в цей час розпочалися ремонти у шахті. Пишаюся тим, що моя праця потрібна, як ніколи, і до того ж – на всіх фронтах», – каже Анатолій.
Працює Моторін завжди із задоволенням і не жалкує, що колись обрав саме ковальську справу, адже вона творча і дає змогу розвиватися, рухатися вперед. «На жаль, зараз я дуже мало часу приділяю родині, бо крім роботи є ще й волонтерство. Та сім’я це розуміє. Дружина та донька теж допомагають нашим захисникам, плетуть сітки. А от коли здобудемо перемогу, то я одразу ж вирушу на рибалку. Відверто кажучи, скучив вже за цією мирною справою. А потім всією родиною поїдемо до нашого українського Криму. Вірю, що і ця наша мрія обов’язково здійсниться!» – говорить Анатолій Моторін.
Як війна позначилася на житті підприємства, вплинула на робочі процеси, керування командою та як компанія адаптується до нових умов – ми поговорили з директором департаменту з персоналу «АрселорМіттал Кривий Ріг» Юлією Заболотною.
– Юліє, більше ніж 100 днів війни показали, як ми можемо працювати в екстремальних умовах. Що було найважчим за цей час, якщо говорити про персонал?
– Якщо говорити про себе особисто, то для мене важкими були два аспекти. По-перше, організаційний – коли треба було зрозуміти, як працювати в екстремальних нових умовах, хто залишається на підприємстві, хто йде на простій, хто займається якимись спеціальними проектами, кого відпустити у відпустку. А другий аспект, звичайно, емоційний. Потрібно було підтримувати контакт із командою, спілкуватися, зберігати рівень оптимізму як власний, так і колег. Оце, мабуть, було складно для мене.
– Рішення призупинити виробництво залишило вдома багато наших працівників. Які дії були спрямовані на збереження колективу?
– Звичайно, головне завдання зараз для підприємства – це вижити та зберегти колектив. Я хочу нагадати, що у березні всі працівники повністю отримували зарплату. Крім того, люди отримували премію 30% за те, що виходили працювати. У квітні та травні вже умови були інші. Проте люди продовжували отримувати повністю зарплату, а ті, хто перебував на простої, отримували 2/3 базової зарплати. Я вважаю, що якщо порівняти з тим, що відбувається в інших компаніях і як вони справляються з цими проблемами, ми справляємось досить непогано.
– Скажіть, чому скасували дистанційну роботу? Адже більшість тих, хто працює дистанційно, це жінки з дітьми, які евакуювалися.
– Так, справді, було ухвалено рішення про те, що всі співробітники мають працювати на робочих місцях – як на виробництві, так і в офісі. Хочу нагадати, що під час карантину через ковід більшість співробітників так само виходила на роботу із солідарності зі співробітниками виробничих підрозділів. Те саме ми хочемо повернути сьогодні. Нам треба бути солідарними з тими людьми, які у цей складний момент продовжують працювати та відновлюють виробництво. Тому буде справедливо, якщо всі перебуватимуть в однакових умовах, у цьому випадку – на робочому місці.
– За цей час відбулись деякі зміни у менеджменті підприємства. Яка була їхня ціль?
– Деякі топменеджери вирішили залишити компанію з різних причин: і тому що йде війна, і вони не впевнені, чи потрібно їм повертатися в Україну, і також з особистих та сімейних причин. Функції, які залишились без топменеджерів, були підпорядковані тим керівникам, які постійно залишалися в Кривому Розі та підтримували роботу виробничих підрозділів – Артему Філіп’єву та Сергію Плічку. Нещодавно вийшов на роботу новий директор з логістики Андрій Мягков, поки що він буде підпорядковуватися Джозефу Ксапо, доки триватиме його адаптаційний період. Потім, швидше за все, структура підпорядкування зміниться. Але поки що так динамічніше, ефективніше і правильніше.
– Сьогодні близько 2 тисяч працівників захищають нашу країну в лавах ЗСУ або Тероборони. Як ми їм допомагаємо?
– Усі, хто зараз несе службу в Збройних силах України, Теробороні або служить за контрактом, продовжують отримувати свою базову зарплату. Крім того, за цими працівниками зберігаються робочі місця. Ми прийняли людей, які їх заміняють, але тільки-но наші співробітники будуть готові повернутися до компанії та продовжувати роботу, ми готові прийняти їх. Ми гарантуємо їм і роботу, і зарплату.
– Поступово підприємство відновлює виробничі процеси і більше працівників повертаються до цехів. Чи може «АрселорМіттал Кривий Ріг» забезпечити хороші умови праці для всіх, враховуючи побут і харчування? І як щодо питання безпеки?
– Підприємство зараз робить усе можливе для того, щоб люди працювали у хороших умовах. У нас продовжують працювати їдальні у цехах, люди приходять на робочі місця до офісів, виробничих підрозділів та працюють у звичайних умовах. З огляду на побут там зараз навіть краще стало, адже була можливість навести лад, щось підремонтувати, підфарбувати, оновити в той час, коли деякі виробничі підрозділи не були задіяні на 100 відсотків.
Що стосується безпеки, у нас є бомбосховища, куди люди можуть ходити під час сигналу повітряної тривоги. Є спеціальна процедура, якої ми дотримуємося при сигналах повітряної тривоги.
– Департамент з персоналу провів переатестацію робочих місць в цехах. За її результатом, працівники деяких професій тепер не отримують молоко. Можете прокоментувати цю ситуацію?
– Справді, була проведена атестація, і за її результатами ми залишили видачу молока лише для тих позицій, де є шкідливі фактори і яким належить видача молока за законодавством. Хочу нагадати: до цього моменту ми видавали молоко 16 тисячам працівників. Здебільшого це була добра воля компанії. Після атестації ми призупинили видачу молока 40 відсоткам з цих працівників. Треба уточнити, ми не скасували видачу, а лише вимушено зупинили її на воєнний час. Це дає компанії можливість заощадити якісь кошти та пустити їх на важливіші для виживання підприємства завдання.
– Чи є зараз на підприємстві актуальні вакансії? Як можна порівняти ситуацію з наявності вакансій з довоєнним часом? Скільки часу займає процес працевлаштування?
– Так, вакансії є. І ми досить активно приймаємо людей на роботу. Лише у травні ми працевлаштували 82 людини. Актуальними залишаються виробничі вакансії: помічники машиністів, водії, електромонтери, електрозварники, люкові, двереві. Ці люди нам завжди потрібні.
Зазвичай, працевлаштування на виробничі вакансії відбувається швидше, ніж на керівні посади. В середньому, працевлаштування триває від тижня до двох, з урахуванням перевірок, медогляду. – Якщо є необхідність навчитися працювати на певній спеціальності, це навчання починається вже після того, як людина прийнята на роботу, звичайно, це навчання безкоштовне.
– Зараз до міста приїхало багато вимушених переселенців з міст, де тривають бої. Багато з них шукають роботу? Скільком переселенцям компанія допомогла працевлаштуватися?
– З початку війни ми взяли на роботу 22 переселенці з Маріуполя, Мелітополя, Краматорська, Херсонської та Запорізької областей. Раніше ці люди працювали на таких підприємствах, як «Приазов’я», «Азовспецмонтаж», шахта ім. Сургая, «Азовсталь», Авдіївський коксохімічний завод, «Меткомінвест». Тобто ці люди прийшли з тієї самої галузі, вони знайомі з виробничими процесами, які відбуваються на нашому підприємстві.
– Поясніть, будь ласка, чи може працівник брати відпустку 24 дні, якщо ці дні в нього є?
– Звичайно, якщо працівник заробив стільки днів відпустки, і якщо є погодження з безпосереднім керівником, то, звісно, він може брати 24 дні відпустки. Але хочу наголосити, це питання треба погоджувати з керівником, який приймає рішення про виробничу необхідність та присутність цього працівника на робочому місці.
– Зараз літо. І чи буде підприємство цього року надавати тимчасову роботу молоді? Або стажування?
– Так, узгоджено кілька вакансій стажистів. Ми продовжуємо пропонувати стажування у нашій компанії та готові розглядати заявки від молоді. І коли вони потрапляють до нас на стажування, на них поширюються всі правила (якщо говорити про питання безпеки, наприклад), які існують у компанії і яких дотримуються всі інші наші співробітники. Між ними немає жодної різниці.
– У воєнний час складно планувати надовго. Але все ж – які цілі у сфері управління персоналом ви зараз ставите?
– Для компанії зараз дуже важливо вижити, втриматися, пережити цей складний час, а також зберегти колектив. Зберегти той рівень знань, професіоналізму та експертизи, який вже накопичено. Від себе особисто хочу побажати всім вірити в нашу перемогу, підтримувати насамперед себе у добрій фізичній та психологічній формі, допомагати всім, хто чекає і кому необхідна ця допомога – і на особистому рівні, і колегам, і тим, хто робить все, щоб ця перемога настала якнайшвидше.
Мешканець миколаївських степів Євгеній Копосов потихеньку звикає до залізничних гудків, стукоту колес та промислової музики цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Рятуючись від війни, Євгеній нещодавно разом з родиною переїхав до Кривбасу та влаштувався на роботу до залізничного цеху № 2 нашого підприємства.
Зараз Копосов проходить стажування, вчиться на помічника машиніста тепловозу. За півроку планує опанувати ще й професію складача вагонів. Як він сам жартує, його життя – це постійне навчання. А раніше на рідній Миколаївщині він працював на заводі, де виробляли якорі для суден, був охоронцем, підприємцем, трактористом та комбайнером у своєму рідному селі Сергіївка Баштанського району.
«Щовесни я сідав на трактор, сіяв та обробляв поля. Ми вирощували пшеницю, ріпак, ячмінь. В середині літа пересідав на комбайн і збирав урожай. Потім знову пересідав – вже до автомобіля і привозив до села різні товари, харчі. Роботи не боюся», – говорить Копосов.
Війна застала Євгенія саме під час чергової поїздки, коли з Миколаєва привіз до села рибу. Від сусіда дізнався про початок воєнних дій і спочатку не повірив у це. Та коли подивився новини, побачив у районі черги біля автозаправок та банкоматів, почув розмови стурбованих цією звісткою людей, то зрозумів, що в Україну прийшла біда. Вже наступного дня Євгеній організував у селі самооборону.
«Спочатку відгукнулося лише 12 чоловіків. Усім здавалося, що війна десь там, далеко, – продовжує Євгеній Копосов. – Та коли до села привезли перших двохсотих, наших друзів-сусідів, то цього ж дня охороняти село прийшло вже 64 чоловіки. Мисливці взяли з собою зброю, звичайні селяни – ножі, сокири, одним словом те, що було. Організували світломаскування, попередили мешканців села, щоб ті після шостої вечора не виходили на вулицю. Патрулюючи вночі, ми орієнтувалися на гавкіт собак. Одразу йшли туди і дивилися, в чому причина. Потім люди нам казали, що завдяки охороні вони могли вночі спокійно спати. Але цей спокій тривав недовго – в поля біля села почало прилітати».
Ввечері 24 березня тероборонівці під час чергування побачили на дорозі багато військових і здалеку не могли зрозуміти, чи то наші, чи окупанти. Військові теж звернули увагу на людей з рушницями, і також не підходили. Євгеній запропонував почекати до ранку і влаштувати перевірку відомим словом «паляниця». З першими променями сонця до них прийшли розвідники. Виявилося, що це були наші хлопці з Волині. Роззнайомилися, поділилися один з одним харчами, теплими речами, цигарками. Військові порадили мешканцям їхати з села, адже бої точилися вже за 30 кілометрів.
«Із жінкою ми вирішили не поспішати покидати рідну домівку, бо це дуже важко, – розповідає Євгеній. – Але за декілька днів почалася евакуація. Я й сам на своєму автомобілі перевозив односельців до Кривого Рогу. Під час другого рейсу над нашим селом «гради» літали у прямому сенсі над головами людей. У райцентрі вороги поцілили у школу та у кладовище. Як доїхав додому, не пам’ятаю. Забрав дружину і двох наших діточок. Спочатку поїхали до Кривбасу, а потім до Буковелі. Та всиділи там лише два тижні, дуже захотілося бути ближче до дому. Тим більш, що у нас є житло у Кривбасі. Ми берегли його для дітей. Тепер Кривий Ріг став нам домівкою».
Євгенію пощастило з роботою. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» працюють його родичі, які і порадили йому в пошуках роботи звернутися на підприємство. Тут йому запропонували стати помічником машиніста тепловозу. Влаштувався швидко. Євгеній каже, що професія цікава, він вчиться із задоволенням. Можливо, й надалі залишиться тут, хоча земля, зізнається, тягне додому. «Головне, щоб війна скоріше скінчилася. А все інше буде в порядку», – каже Копосов.
Безаварійна робота обладнання, зокрема, електричного, дуже важлива для рудозбагачувальних фабрик, особливо в той час, коли гірничий департамент намагається вийти на довоєнний рівень виробництва. Тому на дільниці насосного відділення та сепарації РЗФ-2 ГД зробили так, щоб ремонти відбувались швидше і агрегати працювали надійніше.
На цій дільниці керує ремонтами та обслуговуванням електрообладнання електрик Юрій Лелик. Завдяки його завзяттю, невичерпній енергії та допомозі колег з ремонтної підрядної організації, на дільниці створена ідеальна майстерня.
«У дитинстві я полюбляв ламати, – посміхається Юрій. – Машинки, іграшки… але для того, щоб дізнатися, як воно всередині влаштоване. Правда, зібрати знову все до купи спочатку не виходило, за що перепадало на горіхи. А зараз навпаки – організовую ремонти та ремонтую разом з підрядниками електрообладнання на РЗФ-2. Його багато. Це безліч електродвигунів, системи керування та багато іншого. Все важливе, і навіть хвилини простою дорого обходяться цехові. Ми завжди хочемо працювати якісно та швидко, але донедавна не завжди так виходило. Адже майстерня була завалена електродвигунами, а інструменти зберігалися не в одному місці, а скрізь на території дільниці. І вирішили ми з хлопцями переобладнати майстерню так, щоб найкраща була».
З того моменту у майстерні електрослужби почалося впровадження WCM – Виробництва світового класу. Кажуть, не одразу все вийшло. Працювали = поетапно. І тепер майстерня дивує кожного, хто сюди заходить. Настільки все чітко сплановано та обладнано, що мимоволі починаєш вірити в існування ідеального. Схоже на залу мистецького музею, тільки на стінах замість картин стенди з інструментами. Такі собі технічні натюрморти, але самі інструменти не намальовані, а справжні. Замість одного інструмента намальований силует. Це такий прийом, щоб знати, що зараз у роботі і по закінченню його обов’язково треба повернути на місце. Інструменти на кожнім стенді підходять для ремонтів певного типу обладнання.
А ось на стелажах, ніби техноскульптури, – електродвигуни. Як і годиться експонатам, вони підписані, а зелений колір ярликів означає, що двигуни відремонтовані, перевірені і готові до встановлення. Для габаритніших і потужніших двигунів створений виставковий майданчик неподалік від самої майстерні. Є у майстерні-музеї й свої запасники. Це шафки, де зберігаються розхідні матеріали та запчастини. Юрій відмикає дверцята по черзі. Скрізь все ідеально складено та підписано. І так тут все.
«Дійсно, ми намагалися зробити так, щоб все тішило око: від ремонту даху та панелей і до кожного стенду чи стелажу. Але то була вже друга справа. А перша – доступність. Будь-хто з ремонтників, навіть новенький, має зайти до майстерні і за лічені хвилини знайти потрібний двигун, запчастину, інструмент, навіть болтик чи гаєчку. Це дійсно суттєво скорочує ремонти, а деякі – в рази. Раніше було, прийдеш і шукаєш-шукаєш потрібного ключа, а його тут немає. Біжиш в інший край дільниці, питаєш у хлопців, вертаєшся – не те. І так по 220 разів на день», – розповідає Лелик.
Зараз колектив дільниці насосного відділення РЗФ-2 отримує задоволення від роботи, і вже нічого не заважає хлопцям ремонтувати електрообладнання якісно та швидко. А воно в свою чергу віддячує, отже гірники можуть й надалі продуктивно працювати.
АрселорМіттал Кривий Ріг поступово відновлює виробництво. Це позитивно впливає не лише на економіку країни взагалі, але й на умови життя кожного працівника, і навіть мешканців міста, для яких підприємство є майже у прямому сенсі годувальником. І головне завдання зараз – зберегти колектив і життєздатність підприємства.
Більші потужності потребують більшої кількості персоналу. Враховуючи ситуацію, що склалася, керівництво підприємства вирішило повернути колектив до максимально стабільного режиму роботи. Це передбачає, що співробітники, які зараз працюють у режимі дистанційної роботи, повинні повернутись на робочі місця з 1 червня 2022 року.
Інша дата може бути встановлена для працівників, які зараз знаходяться за кордоном, адже їхнє повернення може зайняти більше часу. Але таке рішення має обов’язково погодити безпосередній керівник працівника і генеральний директор.
Треба уточнити, що умови оплати праці працівників, які виконують роботу на території підприємства, не змінюються. Заробітна платня нараховується у повній відповідності до вимог чинного законодавства та відповідних наказів по підприємству. За всіма працівниками, які перебувають на простої, зберігається 2/3 встановленого працівникові окладу/тарифної ставки, відповідно до чинного законодавства України. Також працівники, які знаходяться на простої, можуть за власним бажанням взяти відпустку тривалістю до 24 днів, якщо у них є невикористані дні щорічної відпустки та за погодження керівником.
Близько 2000 працівників підприємства зараз залучені до складу ЗСУ та Тероборони. Вони отримують оплату з розрахунку середньої зарплатні, відповідно до чинного законодавства України і за ними зберігаються робочі місця.
