Так говорить про свою професію слюсар-інструментальник ремонтно-механічного цеху № 1 Сергій Сиволапенко, який нагороджений почесною відзнакою «Честь та гордість ЛМЗ».
Сергій має чималий та різноманітний професійний «багаж». Він працював бурильником, слюсарем з ремонту конвеєрів, термістом, а зараз – слюсарем-інструментальником. В цеху таких слюсарів надзвичайно поважають, адже вони можуть відремонтувати практично все, навіть годинник. Годинники в РМЦ-1, звісно ж, не ремонтують, а от вузли та запчастини для доменних печей, прокатних станів та МБЛЗ, блюмінга, копрового і конвертерного цехів виготовляють та відновлюють.
«У професії слюсаря-інструментальника я вже понад 15 років, – розповідає Сергій Сиволапенко. – Я виготовляю технологічне оснащення для металорізального обладнання у вигляді шаблонів, різьбових калібрів, кілець, пробок, криволінійних шаблонів, ремонтую інструменти та пристрої прямолінійного та фігурного контуру. А потім вже верстатники за допомогою цих інструментів ремонтують та виготовляють деталі і запчастини для металургійного обладнання. Але починається все саме з нас – слюсарів-інструментальників. Уявіть собі, якщо, наприклад, навіть найкращому кравцю дати криві голки та зіпсовані ножиці, що він зможе вам пошити?»
Тому, вважає слюсар-інструментальник, він не має права на помилку. Сергій завжди все ретельно кілька разів відміряє, прораховує. Досвід, технічне мислення, розвинена просторова уява, прискіпливість, уважність до дрібниць та здатність швидко самостійно приймати рішення – це все притаманне Сергію Сиволапенку, говорять про нього колеги.
«Таких би працівників більше, – розповідає старшиймайстер РМЦ-1 Станіслав Кузьменко. – Він надійний, досвідчений, з бажанням в усьому розібратися, з’ясувати, знайти шлях зробити неможливе можливим. Сергій уміє працювати з людьми. До кожного знайде свій «інструмент» взаємодії».
Спокійний і врівноважений, Сиволапенко має палке захоплення, він затятий футбольний вболівальник.
У молодості Сергій навіть грав за футбольну збірну технікуму, де навчався. Професійним футболістом не став, а от жага до м’яча залишилася назавжди. Він намагається не пропускати футбольних матчів улюблених команд. І щоб мати змогу їх дивитися без домашніх баталій, навіть другий телевізор придбав. Тепер дружина спокійно дивиться серіали, а Сергій безперешкодно слідкує за футбольними матчами. Він каже, що футбол та улюблена робота рятують його від складного психологічного навантаження, яке ми всі відчуваємо через війну.
За віком слюсар міг би вже піти на почесний відпочинок, але Сергій згоден передати свій «пост» лише хлопцям з цеху, які зараз на передовій. Тож він чекає на їхнє швидке повернення до рідного цеху, адже впевнений, що переможний м’яч буде нашим.
У ремонтно-механічному цеху № 2 виконали модернізацію токарно-карусельного верстата.
До цього верстата-велетня у цеху особливе ставлення. Він унікальний за своїми можливостями обробляти великогабаритні деталі: від п’яти метрів у діаметрі до 2,5 метрів заввишки. На ньому обточують станини, броні, торцеві стінки барабанів млинів для гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«Верстат за паспортом старіший навіть за ремонтно-механічний цех № 2. Він постійно в роботі, і це відчутно позначається на стані його вузлів та електроначинки, тож доводилося постійно зупиняти його на ремонти, – розповідає заступник директора ЛМЗ з технічних питань Валерій Воловик. – Складнощів додавало й те, що деталі для нього виробляли підприємства, які зараз вже не працюють. Тому ми вирішили провести майже повне оновлення верстата самостійно. Почали з мозку – системи управління верстатом. Ми встановили нові шафи керування з сучасним контролером фірми Siemens у комплексі з людино-машинним інтерфейсом та комутаційною апаратурою фірми Schneider Electric. За оновлення електрочастини відповідали начальник бюро з модернізації устаткування Віталій Кривий, провідний інженер-конструктор з автоматизації Олександр Перехрест, провідний інженер Євген Драч та Антон Чернов, старший електрик РМЦ-2. Всі роботи ми виконували власними силами, це дозволило суттєво зекономити, а також гарантувати якість ремонту».
Тепер токар-карусельник бачить, що коїться в «голові» верстата і як він себе почуває. На панелі керування також можна побачити будь-яке відхилення у роботі систем та вузлів верстата, повідомити про це ремонтну бригаду, яка почне працювати над усуненням проблеми. Крім цього, на цю панель виводяться усі етапи роботи верстата, тож можна вчасно втрутитись і відкоригувати процеси ще у середині процесу обробки, якщо щось піде не так.
Та лише оновленням мізків не обійшлося. Виробничники вирішили замінити ще й «скелет» та «м’язи» верстата. Для цього виконали ремонт механічної частини верстата та заміну ручної системи змащення на автоматичну.
«Фактично всі органи руху верстата знаходяться всередині, тому під час ремонту ми розібрали верстат фактично до основи і дісталися до його найпотаємніших куточків, – говорить начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Цю частину роботи виконали слюсарі-ремонтники Олександр Єфремов, Анатолій Стеценко, Євген Шварц на чолі з в.о. старшого майстра Світланою Пошивайло. Ми розібрали супорти, механізми підйома траверси, замінили на нову кабельно-провідникову систему верстата, клемну апаратуру, відремонтували розподільчі коробки. Верстат отримав друге життя».
Усі роботи з модернізації верстата були виконані за 30 днів. Наразі верстат вже введений в експлуатацію і виконує перше замовлення після оновлення – обточування торцевої стінки барабана млина для гірничого департаменту.
Кранівниця ремонтно-механічного цеху № 1 Наталя Репецька працює на крані понад 20 років. Колеги Наталі говорять, що почесну нагороду «Честь та гордість ЛМЗ» вона отримала саме за вірність та відданість професії та цеху.
Наталя з тих людей, які завжди готові прийти на допомогу. Вона впевнено береться за найскладніші завдання, не жаліється, не відмовляється, виконує свою роботу так, наче щоразу проходить іспит на майстерність. Особливо яскраво це проявилося з початком повномасштабного вторгнення.
«Для цеху, як і для заводу та країни загалом, у лютому 2022 року були особливо складні часи, – розповідає механік РМЦ-1Андрій Ватаманюк. – Спочатку ми всі були у шоці. Не знали, що буде далі, як ми працюватимемо. Був короткий період, коли цех зупинявся. Але було й таке, що раптово надходило якесь замовлення, яке виконати без крана ми не могли, і тоді ми одразу телефонували Наталі. Вона – наша швидка допомога. Її відданість цеху перевірена роками, але особливо це довели часи випробувань. Це підтвердять усі колеги, хто працює з нею. Тому можна сказати, що на нагородження «Честь та гордість ЛМЗ» її номінував увесь цех».
Кажуть, що перше кохання найміцніше. Так сталося і у стосунках Наталі з цехом. Саме в РМЦ-1 вона вперше піднялася на кран. Її наставниками у професії були кранівниці Віра Кияшко та Галина Степанець.
«І хоча я навчалася на спеціальність «Машиніст крана» в училищі, але вперше керувати краном почала в цеху, – розповідає Наталя Репецька. – У мене з краном взаємини, наче з людиною. Траплялося, що я уходила від нього, намагалася спробувати іншу професію, але мене тягнуло до мого залізного помічника і я повернулася вже остаточно. Мій кран має свій характер, я знаю всі його капризи та вибрики. Мені дуже подобається працювати на висоті, адже тут я головна. Втім, і відповідальність тут висока. Внизу працюють люди, тож я маю бути обережною, уважною і надзвичайно точною в рухах. Я працюю на крані у ковальській дільниці. Тож маю настільки точно доставити заготовку до печі чи на молот, щоб хлопцям внизу було менше роботи. А переставляти доводиться заготовки вагою до десяти тонн».
Після зміни на крані часто втомлюються спина, очі, але, незважаючи на втому, Наталя Репецька поспішає на дачу. Для неї найкращий відпочинок – це спілкування з рослинами. Коли з-під землі пробиваються перші паростки квітів, то разом з ними проростає надія, що все буде добре, говорить Наталя.
«Я дуже люблю читати. Мій улюблений письменник – Еріх Марія Ремарк, – говорить Наталя – У нього є такий вислів: «Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю». Зараз у нашій країні війна, але я вірю у нашу перемогу, бо ми, як ті рослини, попри все пробиваємося доверху, до сонця. Ми не здаємося, ми сильні. Зараз ми відстоюємо майбутнє своєї країни. І я вірю, що цьому ніхто не зможе завадити!»
Біля пам’ятника, присвяченого воїнам-працівникам «АрселорМіттал Кривий Ріг», які боролися проти російської агресії і загинули за Україну, а також тим, хто своєю працею наближає перемогу в тилу, зібралися найрідніші люди загиблих воїнів – родини захисників.
Підприємство надало автобуси, щоб родини могли зібратися та дістатися пам’ятного місця. Це був особливий візит, особлива зустріч. Квіти рясно вкрили пам’ятник, біля підніжжя якого схилилися діти, матері, дружини, рідні наших захисників.
Ганна Гончар, мати загиблого Максима Гончара:
– Ви відчуваєте у повітрі цей особливий світлий смуток? Я прийшла на побачення до сина. Максим працював слюсарем-ремонтником в СПЦ-2. Він не став чекати на повістку. Зібрався і сам пішов, аби захистити нас, нашу країну, незалежність та свободу. Для нього це були особливі поняття. Він загинув одним із перших з підприємства – 26 лютого 2022 року. Максима поховали волонтери поблизу Новоайдара Луганської області. Він ще й досі не повернувся додому. Тому для мене цей пам’ятник – це поки що єдине місце, де я можу прийти до сина, вклонитися йому. Дякую, що створили це пам’ятне місце. Майбутні покоління мають знати та шанувати наших хлопців, щоб їхні життя та загибель не були даремними.
Тетяна Гора, дружина загиблого Сергія Гори:
– Ця війна відібрала у мене не просто чоловіка, а друга, рідну людину, з яким мріяла прожити все життя, ростити двох синів. Виявляється, що не все знала про Сергія. Добрий, спокійний, він став воїном-захисником. Він навіть не дочекався повістки, зробив свій вибір. Коли планувала поїздку до пам’ятника нашим захисникам, вагалася. Мені важко побачити на плитах ім’я коханого, загибель якого ще й досі болісно переживають сини та я. Але тут відчула та зрозуміла, як це важливо. Дякую керівництву підприємства, гірничого департаменту, що встановили цей пам’ятник. Мені здається, що це потрібно нам усім. І родинам героїв, і всім криворіжцям. Шанувати, пам’ятати про захисників, які ціною свого життя подарували нам можливість жити далі і будувати майбутнє – це найменше, що ми можемо зробити для наших загиблих.
Ще на відкритті пам’ятника Сергій Жеребило, заступник комбата 7-го батальйону «Арей» 129-ї бригади ЗСУ, зазначив, що пишається, що цей пам’ятник відкрили в Інгулецькому районі, який він очолював до війни. Він сказав, що «АрселорМіттал Кривий Ріг» одним з перших у місті зробили таку важливу справу. І цьому мають наслідувати інші підприємства та райони міста. З дня відкриття пам’ятника захисникам його підніжжя ніколи не залишається без квітів. Вічна шана загиблим героям!
У січні своє 55-річчя святкував гірничотранспортний цех гірничого департаменту.
Офіційна історія ГТЦ стартує з 1969 року. Хоча у паспорті цеху мав би стояти інший рік народження, адже за виконання свого головного завдання – вивезення гірничої маси – гірничі транспортники взялися ще у п’ятдесяті роки, але у складі автотранспортного цеху.
Якщо сьогодні породу перевозять великі та потужні БелАЗи та «Катерпілери» , то починалося все з самоскидів 25-тонників. Зараз автопарк цеху нараховує близько 150 одиниць транспорту. Серед нього не лише велетні-самоскиди, а й бульдозерна та шляхобудівна техніка, поливально-зрошувальні автомобілі, бортові маніпулятори, вахтові авто. І навіть за складних воєнних часів у цеху турбуються про поповнення автопарку сучасними авто. Зокрема минулого року придбали чотири 136-тонних «Катерпілери» та новий вахтовий автомобіль на базі «Рено».
«Підлегла» територія ГТЦ величезна. Наприклад, якщо викласти усі шляхи цеху в одну лінію, то вона становитиме завдовжки 45 км. Впоратися з усім цим великим господарствам можуть лише висококваліфіковані фахівці, говорить начальник ГТЦ Ігор Савченко, а в гірничотранспортному тільки такі і працюють.
«Цифрове» кохання
Коли говоримо про персонал транспортного цеху, то зазвичай згадуємо водіїв, слюсарів з ремонту техніки. Але колектив цеху має набагато більший професійний спектр. Наприклад, начальник технічного відділуАндрій Жежер точно знає, що без нього та його колег не обходиться жоден рейс потужних авто. Це підтверджує його 26-річний досвід роботи.
«Колись в дитинстві я захоплювався аграрництвом та лісництвом, але за професію для себе обрав справу, пов’язану з автотехнікою. Спочатку так вирішили на родинній нараді, – розповідає Андрій. – Мої батьки працювали у шламовому господарстві, їм теж хотілося, щоб я пов’язав своє майбутнє з технікою. А через те, що я люблю точні науки і просто закоханий у цифри, то працювати для мене у технічному відділі ГТЦ – це одне задоволення, адже тут я бачу, як цифри перетворюються на конкретні справи. Наш відділ працює над тим, щоб собівартість робіт була низькою, а от якість роботи цеху – найвищою. Ми вираховуємо пробіг шин, тривалість роботи акумуляторів, проводимо аналіз зношення різних елементів авто, якості марок мастил та палива, визначаємо найкращі варіанти, щоб згодом саме з ними і працювали в цеху. Все це задля того, щоб наша техніка працювала ритмічно та безвідмовно».
Начальник технічного відділу ГТЦ Андрій Жежер
Про космос на землі
Інженерка з ремонту, графікування та планування Марина Мушик приїхала до Кривого Рогу з Білорусі за розподілом від Могильовського машинобудівельного інституту, в якому вона навчалася на експериментальному факультеті «Автомобілі та автомобільне господарство». Цей вибір нежіночої професії був невипадковим. Марина з дитинства мріяла стати, як батько, машиністом тепловозу. Але він колись сказав, що жінок на цій посаді не бачив, і порадив обрати щось інше, але також близьке по духу. Для Марини це були авто.
«До Кривого Рогу я їхала не надовго, відпрацювати три роки та повернутися додому, але кохання затримало мене тут назавжди, – розповідає інженерка. – Саме в ГТЦ я познайомилася з веселим молодим чоловіком, з яким невдовзі ми одружилися. Олександр тоді теж працював у цеху. Він завжди мене підтримував, бо спочатку мені дійсно було нелегко. Пам’ятаю, як перший раз мені показали кар’єр. Це був просто космос на землі! Я звикала до масштабів і не помітила, як закохалася у цех, який тепер вважаю одним з найкращих на підприємстві. Мені дуже приємно, що я беру участь у розвитку цеху, бачу як він змінюється».
Наприклад, сьогодні витрати паливно-мастильних матеріалів та пробіг автомобілів допомагає вимірювати система «Дельта». А колись, щоб визначити, скільки виїздив автомобіль за зміну, скільки часу витратив на завантаження, доводилося сідати до кабіни та мандрувати з водієм, відмічати все вручну, згадує Марина Мушик. Вдосконалюється і сам автотранспорт. Головне, що залишається незмінним – це люди, які працюють в ГТЦ. Можливо, тому серед найголовніших бажань, як зізнається Марина, це зібратися після Перемоги на природі усім колективом та привітати усіх захисників, серед яких сьогодні 107 працівників ГТЦ.
Інженер з ремонту, графікування та планування Марина Мушик
«Мене рятують квіти»
У складі гірничотранспортного цеху є й заправна станція. На ній працює оператором Неля Бука. З8 років тому вона прийшла на підприємство, а в ГТЦ вона вже понад 20 років.
«Ми заправляємо весь наш транспорт, постійно працюємо з людьми, тож я не можу дозволити собі поганий настрій на роботі, – говорить Неля. – З одного боку потрібно бути уважним і суворим, все ж постійно тримаєш на контролі облік палива та мастила, з іншого – хочеться заправляти машини мастилом, а людей – позитивом. Я живу поряд з роботою, недалеко тут моя дача, тож вважайте, що я постійно вдома. Зараз непрості часи, а мене рятують квіти. В мене їх на дачі безліч. Першими весняними квітами у мене розпускаються проліски та крокуси, потім з’являються тюльпани, нарциси, гіацинти, троянди. Від квітів я заряджаюся енергією, а потім несу її людям».
Оператор заправної станції Неля Бука
Про крокодилів та раціоналізаторство
Слюсаря з ремонту колісно-тракторних засобів Валерія Лялюшко в гірничотранспортного цеху вважають аксакалом. Він пам’ятає, як кар’єрами їздили «сорокачі» (сорокатонні вантажівки), щозміни виїздили на роботу близько 100 одиниць. Потім прийшли Komatsu, і Валерій їх ремонтував. Робив він це не просто за відпрацьованою схемою, а привносив свої «новинки». На рахунку Валерія є кілька сотень раціоналізаторських пропозицій. А починалося все з кепкування. Одного разу йому, тоді ще молодому майстру, начальник техвідділу сказав, що, мовляв, у молоді на щось нове та розумне не вистачить мізків.
«От тоді й понеслося, – згадує слюсар. – Хоча, напевне, у мене ця жилка завжди була всередині. Я не можу пройти повз, коли бачу, що можна зробити щось кращим та безпечнішим. От, наприклад, перейшов я слюсарем на шиномонтажне відділення, а там на стенді хлопці знімали та розбирали шини з вантажівок за допомогою у прямому сенсі лому та кувалди. А гума буває міцно прикипить до ступиці. Небезпечно, складно, довго так робити. Я розробив пристрій, за допомогою якого все це робиться в рази легше, швидше і безпечніше. І таких винаходів було чимало, адже доробляти доводилося й за виробниками. От, наприклад, колись у нас працювали в цеху «крокодили» – так ми називали 75-титонні БелАЗи, дуже була сира модель, доробляли ми її часто на місцях. На щастя, досить швидко на заміну їм прийшли новіші та сучасніші автівки. Зараз ми працюємо з БелАЗами інших моделей та «Катерпілерами». І хоча зараз складні часи, проте я навіть на пенсії не можу без роботи. Це моє життя, можливість бути корисним. Саме з цим рідним для мене колективом я хочу зустріти перемогу. А цеху в його 55 років бажаю лише розквіту та поповнення новими кадрами. У нас все ще точно попереду!»
Слюсар з ремонту колісно-тракторних засобів Валерій Лялюшко
Фахівці Ливарно-механічного заводу модернізували горизонтально-розточний верстат з ЧПУ в ремонтно-механічному цеху № 1.
Цей верстат у цеху називають «центровим» та головним. Він один здатен замінити одразу декілька верстатів: токарний, свердлувальний та фрезерувальний. Це саме той випадок, коли один за всіх – краще, ніж усі за одного. Цей верстат дозволяє прискорити процес та покращити якість обробки деталей, різних за формою та складністю, і при цьому сприяє зниженню собівартості цих процесів. Цікаво, що одразу верстат не був обладнаний ЧПУ і мав ручне керування. Системою числового програмного управлінням його обладнали у 2005 році. Але з роками і ця система вимагала заміни та оновлення.
«Цей верстат надзвичайно важливий для нас, адже саме на ньому ми виконуємо обробку сталеливарних ковшів і таких деталей, як, наприклад, великі конуси засипних апаратів доменних печей, зірки для аглоцехів, пластинчаті гаки на розливальні крани конвертерного цеху, – розповідає начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний. – Уявіть собі, що всю механічну обробку раніше потрібно було виконувати на різних верстатах крок за кроком, залучати кілька верстатників. Тоді горизонтально-розточний верстат з ЧПУ став для нас справжнім помічником, «стрибком» вперед. Але за майже 20 років роботи система ЧПУ застаріла і фізично зносилася: висохли старі плати, мікрочипи, мікросхеми. Із 24 годин на добу верстат працював шість, а вісімнадцять перебував у ремонті. Тому ми й вирішили осучаснити нашого «центрового». За два тижні ми замінили його мозок – систему ЧПУ – на новішу та сучаснішу».
Вже не один рік працює на цьому горизонтально-розточному верстаті верстатник Іван Тарнопольський. Саме він чи не найкраще за усіх зміг оцінити зміни у роботі свого потужного «партнера».
«Серед деталей, які ми обробляємо на цьому верстаті, – гаки на розливальні крани конвертерного цеху. І найскладніше у їх обробці – це обробка вигину гака, – говорить Іван. – Без цього верстата обробка проводилася б вручну слюсарями-ремонтниками протягом 15 змін! А зараз за допомогою верстата це можна зробити за дві зміни. Звісно ж, і якість та точність годі й порівнювати. На табло верстата я бачу зображення поверхні, що обробляється згідно з завданою програмою у реальному часі. Якщо в мене є зауваження, то я можу все скорегувати ще на проміжному етапі. А раніше я б отримував деталь з браком на виході і все довелося б переробляти наново. Та й сама обробка – це наче порівнювати тесання сокирою по дереву чи роботу стеком скульптора по глині. До пам’яті верстата можна вносити чималу кількість програм, щоб потім просто обирати потрібну і працювати, як кажуть, по-накатаному. Впевнений, що з модернізованим верстатом нам будь-які замовлення до снаги!»
