Автор: Babenko Tatyana

Категорії
Новини

  Менше «їсть», а тягне більше

На Миколаївському тепловозоремонтному заводі модернізували для гірників «АрселорМіттал Кривий Ріг» потужних помічників – два тепловози 2ТЕ10М.

Головне завдання гірничих тепловозів – перевезення гірничої маси з кар’єрів рудоуправління. Ці трудяги працюють у складних умовах: чималий вантаж доводиться перевозити під великим кутом нахилу та на низькій швидкості. Через інтенсивність навантаження рухомий склад швидко зношується. А якщо врахувати, що за паспортом дата народження цих тепловозів 1985 рік, зрозуміло, що «стареньких» вже треба було оновлювати.

Як і у людини, найпершим позиції почало здавати «серце» локомотива – двигун, захандрили «судини» – гальмівна та охолоджувальна системи. Тепловози доводилося ремонтувати, а з часом робити це частіше та частіше. Тому залізничники вирішили відправити тепловози на модернізацію, після якої старими на них залишилися хіба що форма кузова, рама та колеса.

За оновлення взялися фахівці Миколаївського тепловозоремонтного заводу. За їхніми словами, на пострадянському просторі таку глобальну модернізацію тепловоза серії 2ТЕ10М поки ніхто ще не виконував. Аналогічні проєкти з успіхом реалізуються в США та Європі. Для відродження тепловозів на заводі розробили спеціальні креслення, за якими потім і виконали роботи.

«З тепловозів прибрані фактично всі вузли, які найчастіше виходили з ладу, – говорить заступник начальника локомотивної служби УЗТ ГД Анатолій Маціборський. – Тепер він обладнаний сучасним дизельним двигуном компанії АВС (Бельгія) із ресурсом до капремонту 70 тисяч мотогодин, новітньою системою управління двигуном, новим роторно-пластинчатим компресорним агрегатом Mattei (Італія) з моторесурсом 100 тисяч мотогодин, а також мікропроцесорною системою управління локомотивом. Модернізовані тепловози менше «їдять», а вантажів перевозять більше та й палива витрачають менше. Заощадження лише на паливі та мастильних матеріалах складатимуть до 30% на місяць».

Також ремонтники встановили електронний моніторинг роботи всіх систем локомотивів та систему контролю палива та місцеперебування тепловозів. Не забули і про комфорт та зручність для локомотивної бригади.

«У кабіні тепловоза встановили вібропоглинаючі крісла, сучасну систему обігріву та клімат-контролю, – додає Анатолій Маціборський. – А щоб працювати було не лише зручно, а й безпечно, на локомотивах встановили сучасне LED-освітлення. Нова система відеоогляду фактично прибрала «сліпі зони» попереду та ззаду локомотиву. Також змінили й систему керування локомотивом. Тепер на електронне сенсорне табло у кабіні машиніста виведені практично всі параметри роботи тепловоза. Тож машиніст одразу бачить найменше відхилення у роботі і може вчасно на це зреагувати. Модернізовані тепловози працюватимуть у парі – зчіпкою, аби з найвіддаленіших куточків перевозити більше породи – одночасно до 10 думпкарів».  

Категорії
Наші люди

Не кожному культуристу молот до снаги

Цей вислів відображає сутність ковальської професії, на секретах якої добре знається коваль на молотах та пресах ремонтно-механічного цеху № 1 Дмитро Юрченко, нагороджений відзнакою «Честь та гордість «ЛМЗ».

Ковалів ще з давніх-давен наділяли певними магічними рисами, адже щоб підкорити твердий метал, змусити його зігнутися, розтягтися, набути необхідної форми треба дійсно бути трошки чарівником. Оця казковість колись й стала вирішальною при виборі майбутньої професії для коваля Дмитра Юрченка.

«Моя мати працювала на заводі інженером з охорони праці, батько на шахті гірничим майстром. Мама частенько брала мене з собою на роботу (тоді це було дозволено), і я бачив, як ллється розпечений метал. Це видовище одразу мене дуже вразило, – розповідає коваль на молотах та пресах РМЦ-1 Дмитро Юрченко. – Але спочатку я пішов навчатися на слюсаря. Та від долі не втечеш. Через пів року в училищі відкрилася нова спеціальність «Машиніст на молотах та маніпуляторах». Оце вже було моє! Я перейшов вчитися нової професії. Вже понад 30 років я працюю на заводі і пишаюся тим, що працюю саме ковалем. Всередині мене, напевне, якийсь магніт, адже мене так і тягне до заліза. А якщо серйозно, то моя професія важка. Вона вимагає не стільки навіть фізичної сили, скільки творчого «ока», раціонального мислення та спеціальної техніки виконання. Тож не кожному культуристу молот до снаги. Один з перших моїх вчителів коваль Едуард Симонов починав мене навчати з простого, наприклад, як підняти заготовку. Не бери «на пупа» казав він, сила тут не допоможе, треба технікою брати. А скільки ще нюансів у нашій справі! Не силою, а розумом – ось головний наш принцип».

Коли Дмитро прийшов до цеху, то починав з однотонного молоту. Зараз він керує семитонником. Тоннаж зростав разом з досвідом, жартує коваль. На семитонному велетні можна кувати складні великі деталі, як, наприклад, вал-шестерні, конвеєрні та канатні кранові барабани. Асортимент необмежений, говорить Дмитро. От тільки треба все враховувати до дрібниць: марку сталі, її хімічний склад, температуру, за якої вона з «впертого» міцного металу перетворюється на податливий матеріал.

«На коваля-майстра потрібно вчитися роками, вміти читати креслення, знатися на хімії, фізиці, вправно вправлятися з потужним промисловим молотом. Та найголовніше, як на мене, любити свою професію, – говорить Дмитро Юрченко. – Людину можна навчити якимось технічним навичкам, а от без тяжіння до ковальської професії у нас ніяк. Інакше ти перетворюєшся на автоматичний конвеєр. Я вважаю, що коваль – це творча професія. Ми можемо викувати усе. От якби ще можна було на моєму семитоннику Перемогу викувати!»

На початку активної фази вторгнення Дмитро перебував з родиною в Італії. Він міг би не повертатися в Україну, та прийняв інше рішення.

«Зараз моя родина за кордоном. Я дуже сумую за дітьми та онуками, – розповідає Дмитро Юрченко. – Але мій дім тут. На роботу я завжди поспішаю із задоволенням. Рідний цех, колеги – це дуже важливо для мене. Зараз мої колеги-підручні Василь Отверченко та Роман Операйло служать у лавах ЗСУ. Переживаю за хлопців, адже без них нам непросто. Промисловий коваль біля молота ніколи не працює один. В моїй команді машиніст молота та кілька підручних. Один працює біля печі, дістає заготовки та підвозить на бойок до молота, інший слідкує за геометричними розмірами, вимірює все циркулем. Коваль керує усім процесом. Але ми всі рухаємося у єдиному ритмі. За такого принципу ми впораємося з будь-яким замовленням. Зараз нам усім українцям теж треба бути разом, як єдина родина, і тоді нас точно нікому не перемогти».

Категорії
Новини

З місця в кар’єр: безпечно та комфортно

В автопарку гірничотранспортного цеху поповнення – новий вахтовий автомобіль InterCargo Truck на базі «Рено».

Нове авто з початку січня вже почало перевозити персонал рудоуправління та гірничотранспортного цеху до робочих місць у кар’єр та на дальні відвали. Вахтовку придбали на заміну старому автомобілю. Тепер з п’яти вахтових автомобілів це найсучасніший і найкомфортніший перевізник.

«У цьому автомобілі враховані практично всі наші побажання та вимоги щодо комфорту та безпеки перевезення персоналу, – розповідає начальник автоколони № 3 ГТЦ Олександр Меньшиков. – За новими стандартами усі пасажирські місця, як у кабіні водія, так і в салоні, обладнані ременями безпеки зі звуковою сигналізацією. Збоку авто можна побачити світловідбивну стрічку, яка робить вахтовку видимою у нічний час, а відеокамери допомагають водієві бачити усі «сліпі зони». З новинок – система допомоги водію під час руху автомобіля під гору. Коли водій знімає машину з гальма, то ця система допомагає йому підтримувати авто у непорушному стані без відкочування назад, доки не почнеться рух вгору. І «вишенька на торті» – двигун авто стандарту Євро 6 (екологічний стандарт, що регулює вміст шкідливих речовин у вихлопних газах)».

Кожної зміни вахтовий автомобіль наїжджає кар’єрними дорогами  80- 120 кілометрів. Цей непростий шлях він вправно долає завдяки повнопривідному шасі, яке дозволяє водію комфортно та безпечно вести свій автомобіль в умовах бездоріжжя та на обледенілих ділянках дороги взимку. Фактично це сучасний та комфортний всюдихід. Для комфорту водія та персоналу в кабіні та в салоні встановлені сучасна система обігріву та кондиціонери.

 «За один рейс вахтовкою до робочих місць ми можемо перевезти до 28 пасажирів, не враховуючи водія, – говорить Олександр Меньшиков. – Авто обладнане рацією, аби завжди бути на зв’язку. Крім цього, встановлена система Дельта дозволяє бачити маршрут пересування машини, витрати палива, а за потреби просигналізує про  порушення техніки безпеки (пасажир не використовує ремінь безпеки, водій не встановив автомобіль на стоянкове гальмо, тощо). Тепер з новим вахтовим авто та нашими водіями-професіоналами ми впевнені у безпеці та комфорті наших працівників під час «вояжу» кар’єрними серпантинами».  

Категорії
Новини

Секрети тюнінгу актової зали

Після 15 років простою «на паузі» знову відчинила свої двері актова зала ремонтно-механічного цеху № 2. З ініціативою оновити залу виступили працівники цеху, вони ж власноруч і виконали її ремонт. Тепер тут відзначатимуть урочисті події, проходитимуть масштабні навчання і заходи із загального інформування працівників РМЦ-2.

«Ми вирішили не чекати, що хтось прийде і зробить щось замість нас, – розповідає начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – За косметичний ремонт зали взялися самі. У вільний від роботи час слюсарі-ремонтники ремонтно-збиральної дільниці пофарбували стіни та відкоси, поклали лінолеум. Наші колежанки прибрали та прикрасили залу, бо саме тут ми вирішили урочисто нагородити працівників до 55-річчя цеху. В інших приміщеннях, наприклад, у класі технавчання, одночасно може зібратися до 20 осіб. Але часто потрібно зібратися більшим колективом для розв’язання робочих питань – усією зміною, а це понад 100 працівників. У прийми, як кажуть, не находишся, тим більше, що ми й самі маємо велику залу. Чому б нею не користуватися? Тепер актова зала набула зовсім іншого вигляду. Але і на цьому ми не зупиняємося. Хотілося б ще оновити меблі та повісити нові жалюзі на вікна, щоб остаточно завершити «тюнінг». За фінансової можливості ми зробимо і це. Досвід показує, що все можливо, треба мати лише бажання, не чекати, а взятися і зробити це власноруч».

Оновилися й інші приміщення цеху. Наприклад, на замовлення РМЦ-2 працівники «Стіл Сервісу» відремонтували кімнати майстрів підготовки виробництва та розподільників робіт.

Категорії
Наші люди

Про щастя на кінчику пензля

П’ять років тому фрезерувальниця ремонтно-механічного цеху № 2 Ливарно-механічного заводу Тетяна Алхімова взялася за пензель. Це була випадкова зустріч з мистецтвом живопису. А зараз вона не уявляє своє життя без цієї справи.

Як не дивно, її робота фрезерувальника біля верстата дуже схожа з роботою з полотном та фарбою. Побач незриме, відсікай зайве, дійди до суті й отримаєш справжній скарб – цими принципами керується Тетяна і в роботі, і під час заняття своїм хобі.

«Я любила малювати ще в дитинстві, напевно, як усі діти, – розповідає Тетяна Алхімова, – але ніколи не вчилася живопису професійно. Але я завжди із задоволенням відвідувала виставки, могла годинами роздивлятися картини. Напевне, живопис просто вичікував певного часу, аби захопити мене. Приблизно п’ять-шість років тому мені на очі потрапив допис у соцмережі про те, як одна з дівчат відвідала майстер-клас з живопису. Я теж вирішила спробувати. З майстер-класу я вже вийшла іншою людиною. Досі зберігаю мою першу картину – тюльпани. Нарешті я відчула себе щасливою людиною».

Сьогодні у творчому доробку Тетяни багато картин у різних техніках. Вона любить експериментувати, але найбільше їй до душі акварельний живопис. Її роботам притаманні прозорість та насиченість світлими та яскравими  фарбами. Картини Тетяни, як говорять її колеги, роблять людей щасливими. «Мистецтво змиває пил повсякденності з душі», – казав Пабло Пікассо. І це найголовніше для мисткині – щоб її роботи дарували людям радість та світлі почуття.

«Для мене найбільша подяка за мої картини – це коли людина живиться з моїх робіт позитивом, коли говорить, що це саме її картина, для і про неї, – говорить Тетяна Алхімова. – Наприклад, на початку війни я намалювала янгола для дівчини-волонтера з Ужгорода. Ми й зараз спілкуємося, і дівчина захоплюється цією картиною. Я взагалі кожну свою роботу комусь присвячую. Ось подивлюся, познайомлюся, і в мене народжується, якою буде картина саме для цієї людини. Щоразу намагаюся малювати краще й краще, а для цього потрібно багато навчатися. Тому стараюся не пропускати жодного майстер-класу. Я наполеглива і в роботі, і у навчанні живопису».

Можливо, через це з початком війни Тетяна перші пів року взагалі не малювала. Вона говорить, що може писати лише тоді, коли відчуває позитивні емоції. З часом жінка знову взялася за пензля. І знову в її роботах заграли яскраві фарби.

Наразі Тетяна мріє взяти участь у великій виставці митців-художників. І щоб серед її робіт обов’язково була картина, присвячена перемозі України. Її вона намалює виключно світлими фарбами.    

Категорії
Новини

«Перший млинець» ремонтників вийшов вдалим

П’ять кубометрів – саме такий об’єм має ківш гірничого екскаватора, який вперше виготовили машинобудівники Ливарно-механічного заводу для гірників нашого підприємства. Якщо ремонт цієї частини гірничої машини для фахівців ЛМЗ – вже звичайна справа, то виготовлення ковша з нуля стало своєрідною пробою пера для ремонтників.

«Очі бояться, а руки роблять» – вирішили на заводі та взялися за нове замовлення. До його виготовлення долучилися одразу декілька цехів. У ФСЛЦ виконали відливку задньої та передньої стінок ковша, його днища та зубів. На ковальській дільниці РМЦ-1 зробили поковки та виготовили засув днища для ковша. Далі до справи приєднався РМЦ-3, завдяки фахівцям якого ківш набув вже остаточного «випускного» виду.

«Ми отримали відливки-заготовки від наших колег і взялися їх обробляти на фрезерних, розточувальних, токарних верстатах, – розповідає начальник РМЦ-3 Андрій Караман. – Завдяки нашим верстатникам Василю Питлику, Сергію Невпрязі та Євгену Ровінському – цей етап ми пройшли швидко та успішно. Ми добре розуміємо, що ківш – головний елемент у роботі екскаваторів, він же зазнає найбільшого навантаження. Тому для виготовлення задньої стінки ковша застосовується нелегована сталь, а от передня через  максимальне зношення має виготовлятися з міцнішої сталі, у нашому випадку – це була легована сталь з особливими властивостями – марганцева сталь. Ківш складається із плити днища, задньої та передньої стінок із зубцями. Усі його частини з’єднані зварними швами. Наші зварники Валерій Шеметіло та Сергій Хмара знову довели, що вони профі, і свою частину роботи виконали на відмінно. Їм допомагав газорізальник Андрій Рошка. А от вже збиранням ковша в єдине ціле керував бригадир слюсарів-ремонтників Юрій Шибилист. Цей досвід є дуже корисним для нас, адже тепер ми впевнені, що здатні не просто ремонтувати, а й створювати ковші з нуля. Сподіваюсь, що наша «проба пера» виявилася вдалою, отже чекаємо на нові замовлення від наших колег – гірників та металургів».