Автор: Babenko Tatyana

«Моя мета – жити гарно, активно та ніколи не сумувати», – говорить змінний майстер основної виробничої дільниці верстатів з ЧПУ ремонтно-механічного цеху № 2 Наталія Луценко.

Сорок три роки тому до РМЦ-2 прийшло дівча з палкими очима і щирим захопленням працею з верстатами. Ще у школі на УВК Наталія познайомилася з токарською справою. Згодом вона поєднала навчання мехобробці в інституті та працю на заводі.

«Робота на нашому підприємстві стала для мене по-справжньому родинною справою, – говорить Наталія Луценко. – З моїм чоловіком Валентином ми познайомилися ще в інституті, згодом працювали в рідному РМЦ-2. Тут же працював токарем мій брат Олег, племінниця і зараз працює токарем, невістка, мій зять працює в гірничому департаменті. Отакий собі виходить родинний підряд. Ми всі любимо наш завод, наше підприємство, і це не просто слова. Я жодного разу не прийшла на роботу у поганому настрої, мене тягне сюди, бо люблю людей, які працюють поряд. А процес обробки заготовок для мене взагалі – мистецтво! Сприймаю кожен ремонт як виклик, як змагання. З кожним новим замовленням мене охоплює азарт, я кажу своїм колегам: ну що? Потанцюємо? І вперед! Моя бригада – це 21 людина, 21 професіонал. Впевнена, що аби стати верстатником потрібно багато знати та вміти. Так, зараз в нас верстати з ЧПУ. Я вважаю, щоб вміти натиснути кнопку такого верстата потрібно народитися верстатником. Від цього натискання залежить подальший результат багатьох підрозділів. Ми наче сапери – не маємо права на помилку».

В цій пані вдало поєднується мудрість, сила, професіоналізм і по-справжньому жіноча тендітність та чуттєвість. Наталія дуже любить весну, яка завжди дарує надію. І квіти, особливо троянди та першоцвіти. Вона сама, наче квітка, притягує погляд до себе, хочеться чути її голос, вона просто заряджає позитивом кожного поряд. Хочеться сказати, що бригаді таки пощастило з очільником.

«Я на роботі маю піклуватися про кожного, дбати про його безпеку, підтримувати гарний настрій, – продовжує Наталія. – Якщо потрібно, то допомогти, порадити, підтримати. В мене у бригаді і чоловіки, і жінки. Я завжди колежанкам нагадую, що ми і у робочому одязі маємо бути справжніми пані. Тоді й у чоловіків настрій піднімається, з’являється натхнення бути кращими. Я навіть свято 8 Березня люблю на роботі проводити. Чоловіки вітають, всі посміхаються. А компліменти, як відомо, здатні творити дива з будь-якою жінкою. Вона тоді і вигляд матиме кращий за усіх, і приготує смачненьке, і порадує свого чоловіка. Тому чоловікам раджу не скупитися на увагу та компліменти, і не тільки на весняне свято!»

Наталія разом з чоловіком вже 36 років. Секрет сімейного щастя цієї родини в тому, що і Наталія, і Валентин одне для одного друзі.

«Я вважаю, що родину об’єднує кохання та дружба. Та й взагалі, коли чоловіка відривають від матері, то передають дружині, –  усміхається Наталія. – А якщо серйозно, то у родині має завжди «жити» увага, надійність та повага. У моїй сім’ї так і є. В нас спільні бажання. Зараз найголовніші з них – миру та Перемоги. Хай весна нас порадує не лише першими квітами, а ще й перемогами. Хай у повітрі вже відчувається ось ця довгоочікувана переможна нотка. Усіх дівчат та жінок  я вітаю з першим весняним святом – Міжнародним жіночим днем! Зберігайте в серці тепло до своїх чоловіків, підтримуйте їх. Це дає їм сили перемагати на всіх фронтах. Мені здається, що жінка має бути доброю та лагідною. А ще – коханою, ну, це вже натяк вам, чоловіки».

За 20 років у професії розмітника Світлана Литвиненко навчилася так вправлятися з рейсмусом та чертилкою, що її креслення по металу точно відтворюють найскладніші викрійки майбутньої найпримхливішої деталі. От тільки замість матеріалу для шиття – метал для розкроювання. Втім майстрині до снаги, як свідчить практика та підтверджують її колеги, впоратися з будь-яким матеріалом. А прекрасне та чарівне вона здатна помітити навіть у звичайному ґудзику або металевій пряжці від ременя.

«20 років тому я прийшла на підприємство до цеху металоконструкцій. Саме тут я познайомилася та навчилася професії розмітника, – розповідає Світлана Литвиненко. – Для мене це було щось зовсім незнайоме, але згодом виявилося дуже близьким. Мені подобається працювати з металом, як з викрійкою. Це надзвичайно відповідально, адже погана розмітка – і деталі вже не вийде. Інколи мій простір для розкрою – металеві листи – можуть сягати й до 6 метрів за площею, адже деталі, які потім народжуються з цих викройок, масивні, великі та потужні, бо ми працюємо для гірничого та металургійного виробництв».

Колеги в ЦМК говорять про Світлану завжди з теплом. Чарівна жінка, одна з найкращих працівниць, талановита майстриня на всі руки – це все про неї. Вона вміє шити, в’язати, робити оригамі, плести з бісеру, але найбільшими творчими захопленнями для неї стали пошиття сумок та виготовлення брошок. Сьогодні кошик майстрині нараховує чимало великих та маленьких, ніжних, яскравих, неординарних та класичних брошок. Кожна брошка – окрема історія. Візьме, наприклад, Світлана звичайний ґудзик чи пряжку від старого ременя, «почаклує» над ними – і ось в її руках розквітає прекрасна квітка чи листя дивної рослини.

«Я дуже люблю працювати над тим, що потім приноситиме людям радість та користь, а не вкриватиметься пилом десь на полиці, – продовжує майстриня. – Мені здається, що брошка може народитися з усього. Першу брошку я створила, коли мала йти на корпоратив. Сукню придбала, а от прикраси до неї, яку б хотіла, не знайшла. Саме тоді моя перша брошка і побачила світ. Я завжди цим займаюся із задоволенням. От тільки цього воєнного року, на жаль, нічого не створила, не піднімалися руки, не було настрою. Натомість почала плести шкарпетки для наших військових. Спочатку забезпечила ними підрозділ мого брата, який в ЗСУ. Зараз плету й для інших».

А ще у Світлани є історія з сумками. В неї до них особлива любов. Найбільше їй подобається шити сумки з джинсу. У вмілих руках Світлани речі отримують друге життя. Зі старих джинсів народжується красивий аксесуар модниці.

«Перший творчий тандем з сумкою в мене народився, коли вела дитину до дитячого садочку. Треба було і носовичок кудись покласти, і маленьку іграшку для малечі. Тоді промайнула думка: «а чому б власними руками якусь цікаву сумку не створити?». Отак і понеслося. Сумки виготовляла навіть із залишків меблевої тканини. Фурнітурою для них могло стати будь-що. З сумками моє кохання продовжується й досі», – розповідає Світлана.

Останнім часом, говорить наша героїня, її все більше приваблює весна. Для неї – це час надії. Все оживає навколо, пробиваються паростки рослин, квітів. Світлана вірить, що тепло весняного сонця органічно співвідноситься із жіночою вродою. Навіть у цей складний рік дівчата та жінки чекають на свято жіночої вроди та ніжності – Міжнародний жіночий день.

«Так приємно, коли тебе вітають і вдома, і на роботі. Для мене неважливі матеріальні подарунки, натомість моральне ставлення, тепле слово, влучний комплімент, увага та турбота – це точно найкращий подарунок, – продовжує Світлана Литвиненко. – Я всім хочу побажати мирної весни. Щоб усі жінки дочекалися своїх коханих, щоб найсильнішим почуттям було саме кохання, щоб всі ми відчували себе бажаними, прекрасними та найкращими. Українські жінки насправді і є такими. Зі святом!»