Відповіді на ці питання ми отримали від однієї з найкращих працівниць гірничого департаменту – сепараторниці рудозбагачувальної фабрики № 2 Наталі Секрети, яка стала «Людиною року-2022».
Палкий погляд, м’яка усмішка та тендітність Наталі захоплюють майже з перших хвилин. Але за всім цим стоїть міцний характер та залізна витримка, які дозволяють жінці працювати у нелегких умовах сьогодення. І працювати так, щоб отримувати продукцію найвищої якості.
Найкращими помічниками для Наталі є її колеги, а ще досвід та «підлеглі» – сепаратори. Ці потужні великі агрегати, наче діти, говорить сепараторниця, за кожним з них потрібен догляд та постійна увага. Не зайвим буде погладити, сказати добре слово, а обладнання на це озивається такою віддачою, що дає змогу отримати концентрат «золотої проби» – з масовою часткою заліза 68%. Щоб отримати його, часто потрібно буквально «промацати сепарацію», тобто аби побачити, впевнитися у якості промпродукта на третій стадії сепарації, пробуєш його руками. М’який, еластичний, масний, дрібнозернистий, ніжний, схожий на густі вершки – все це про продукт з вмістом заліза у 68%. Безумовно, головним підтвердженням якості стануть лабораторні висновки, але, якщо чесно, «ручний» результат ще ніколи не підводив, усміхається Наталя.
«Можливо, хтось вважає, що сепараторник – це нудна та одноманітна робота: стій та кнопочки натискай на сепараторі. Але ні, адже ти маєш стільки всього знати! – говорить Наталя. – Не лише про те, як влаштовані ці агрегати, а й володіти усім виробничим ланцюгом – від автостели до подрібнення. Сепарація не може існувати без води, але її може бути забагато, і тоді сепаратор може «захлинутися». Вода допомагає відділяти корисний продукт від хвостів. А от про те, що ти можеш отримати наприкінці, може сигналізувати навіть колір у дешламаторах (пристрій, призначений для видалення шламу з пульпи шляхом відмивання, декантації, класифікації та згущення пульпи). Помаранчевий є не лише нашим корпоративним кольором, а ще й сигналом, що продукт вийде якісний, а ось зелень сигналізує, що над ним доведеться ще добряче попрацювати. Та все це приходить з досвідом».
А досвіду у Наталі Секрети вистачає. Вона працює на підприємстві понад 20 років.
«На фабрику я прийшла за порадою батька, який працював на підприємстві монтажником-висотником. Замолоду думала, що ця робота в мене на пару-трійку років, а закохалася в неї на все життя. Вперше це відчула, коли пішла в декрет зі старшим сином, а ще одне підтвердження отримала цього року, коли ми відправилися у вимушений простій. Тоді мої сепаратори почали мені навіть снитися. За ці роки в мене було багато різних змін, але нічна з 23 на 24 лютого запам’яталася назавжди. Тоді вже на шляху додому мені зустрівся чоловік із якимось напруженим і наче закам’янілим обличчям, який приголомшив короткою фразою: «Нас бомблять!», – згадує Наталя Секрета.
Попри всі жахіття війни думки покинути рідне місто у Наталі не виникало. Вона говорить, що її рідна домівка та українські захисники є для неї найкращим оберегом. Цей рік видався складним, став тим періодом, який проявив людей наче лакмусовий папірець.
«Я стала менш негативно реагувати на все, ображатися, почала більше цінувати кожну хвилину свого життя та спілкування з родиною. І як би там не сталося, а на Новий рік ми поставимо вдома ялинку, адже цього так хоче мій п’ятирічний син Давид. Він сказав, що на свято саме так і має бути, а зимовий добрий чарівник обов’язково прийде не лише до діточок, а й до кожного нашого захисника і принесе їм всім подарунки. Я щиро на це сподіваюся. І вірю, що найголовнішим словом наступного року для всіх нас стане Перемога. Тоді зберемося усі-усі десь на природі – рідні, друзі, колеги – і гучно та весело все відсвяткуємо. З нетерпінням чекаю на це!».
Слова латинської приказки про вітер та весла дуже наявно відображують, що відбувалось на підприємстві під час блекауту.
23 листопада у кабінеті начальника КЦ № 1 зустрілись начальник цеху Анатолій Колупайко, заступник начальника цеху з газового господарства та обігріву Ярослав Дячук та Олексій Маренич, заступник начальника з експлуатації та обговорювали чергові робочі питання. Коли о 14.33 раптом зникло світло, кожен з цих людей діяв дуже швидко і вивірено. Рахунок йшов буквально на хвилини. Вони знали, куди йти, що і як робити, хоча така авральна ситуація за багаторічну практику цих коксохіміків трапилася вперше. В той день ці троє додому не повернуться, залишаться на роботі, як і чимало інших працівників різних служб коксохімічного виробництва. Але батареї будуть врятовані! Як показав час, саме швидкі і впевнені кроки керівництва і колективу допомогли врятувати коксові батареї.
Спочатку спинився машинний зал – серце коксохіму. Зупинилася газодувка – машина в цеху вловлювання, внаслідок чого припиняється евакуація коксового газу з батарей і відповідно передача його через цех вловлювання і назад на обігрів печей.
«Нашим завданням було «перекрити» усіх можливих споживачів газу, щоб зберегти певний тиск газу у газопроводах, – розповідає Ярослав Дячук. – Водночас коксовому газу, який ми виробляємо, не було куди дітися, через відсутність електроенергії його не витягувала машина, на верху батарей повідчинялися свічі, зростала задимленість, з усіх щілин поліз газ. Якби на той час щось спалахнуло, то гасити це все довелося б довго та складно. Найперше, що ми зробили, побігли кантувати батареї (зберегти тиск газу в газопроводах за допомогою кантувальних кранів). Другий важливий момент: коли зникла електроенергія, то перестала подаватися барильєтна вода на охолодження газозбірників і почала різко зростати температура. Підвищення температури призводить до пошкодження газозбірників, їх могло розірвати, за 30 секунд температура зросла до 150 градусів».
Ярослав Дячук, заступник начальника КЦ-1 з газового господарства та обігріву
В той день багато чого було зроблено саме вручну. Наприклад, Олексій Маренич разом з працівниками експлуатації вручну відштовхали до безпечного місця коксову машину, яка обслуговувала верх коксових батарей, а потім пішли допомагати з кантуванням. І кантувати батареї того разу довелося також вручну. Уявіть собі колодязь, коли ви крутите ручку колеса аби набрати воду. А тут – колесо в десятки разів більше, таких механізмів чотири. Кантувальні крани потрібно було постійно перекантовувати на протилежний потік через певний проміжок часу.
Професійна команда і чітко визначений, неодноразово відпрацьований до автоматизму алгоритм тоді допомогли втримати, зберегти коксові батареї.
Рятували найдорожче – пічний фонд
«Ми за компом саме займалися звіркою інвентарного опису електромашин КЦ № 1, – згадує електрик коксового цеху № 1Антон Погрібний. – Я пам’ятаю з точністю до хвилини – 14.33 – це час, коли зникло живлення. Як сиділи, так і схопили каски та побігли на 5-6 батареї. Вийшли, а завод весь «тихий», ми зрозуміли, що напруги немає ніде. Про приліт не думали, втім чітко усвідомлювали, що це схоже на блекаут. Розділилися, я взяв на себе сектор коксування, майстер з електрообладнання коксових машин Ігор Юр’єв – коксові батареї, а заступник начальника КЦ № 1 з електрообладнання Олександр Граур став нашим «центром», куди стікалася вся інформація та який безпосередньо спілкувався зі змінним персоналом ЦРЕО. Ми мали діяти лише у тісному зв’язку з ними».
Антон Погрібний, електрик КЦ-1
Електросерце КБ №№ 5,6 – це трансформаторна підстанція ТП-9. Ми провели вимірювання, напруга на ТП була відсутня, до того ж від начальника зміни ЦРЕО надійшла підтверджена інформація про відсутність напруги по лініях, які забезпечують коксохімвиробництво електроенергією. Була дана команда знеструмити та зняти навантаження з усього обладнання в цеху, а це насоси, тракти коксосортування, башти гасіння тощо. Відключення виконали і почали готуватися до прийняття напруги, яке теж було потрібно зробити максимально безпечно та технологічно вивірено.
«Відключення тривало певний час. Наші коксові машини на п’ятій та шостій батареях високотехнологічні, – продовжує розповідати Антон, – всі вони працюють від процесорів. Кожна з машин обладнана певним програмним забезпеченням, яке дуже чутливе. А тут злітає програма, уявляєте? Але ми впоралися, відключили, а згодом під’єднали так, що все обладнання зберегли. Все це у темряві та без зв’язку. Ми бігали, наче мурахи. В той день я додому не потрапив. Зміг з 50-го разу десь об одинадцятій ночі додзвонитися до родини, запитати, як вони там, і сказати, що все зі мною гаразд. Про те, що повітряна тривога, і не думав. Важливо було зберегти пічний фонд. І ніякі ми не герої, це ж наш професійний обов’язок. Додому я повернувся наступної доби о сьомій вечора. Батареї були врятовані, і це найголовніше».
Рідних у біді не кидають
Коли зникло світло, газівник коксових печей Віталій Усачов знаходився в операторській КБ №№ 5-6. Перша думка, яка промайнула у нього в голові – щось кудись прилетіло. Говорить, що попри це страху не відчував. За декілька хвилин на порозі з’явився заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук. Швидко визначилися з тим, хто куди має йти та як діяти. Хоча газівником Віталій працює вже 26 років, втім такого авралу за його практики ще не траплялося. Врятувало те, що з введенням військового стану почастішали навчання-тренування на випадок будь-яких надзвичайних ситуацій. Тому практично були готові діяти за будь-яких умов.
Віталій Усачов, газівник КЦ-1
«Я пішов до кантувального приміщення 5-ї та 6-ї батарей. Треба було перекрити газ кантувальним механізмом, але напруги не було, тож працювали вручну. Перекрили подачу газу до опалювальної системи коксових батарей і позначили, коли це зробили. Наступна команда – перекрити стопорні крани. Ми спустилися до тунелю під батареями і там вже 116-ма стопорними кранами продублювали перекриття. Коли живлення батарей немає, то потрібно перекантовувати вручну кожні 40 хвилин. В перервах піднялися наверх батарей і перекрили аміачну воду, аби уникнути гідроудару під час поновлення її подачі. Потім слідкував за тиском у газозбірнику. Одним словом, робив свою роботу, адже коксовий цех для мене – другий дім, а рідних у біді не кидають. Додому пішов, коли все більш-менш стабілізувалося», – говорить Віталій Усачов.
А вдома на Віталія чекали двоє синів, яких він виховує сам. Зв’язатися з ними вийшло з кільканадцятої спроби, встигнув повідомити лише, що він на роботі. Мовляв, тримайтеся хлопці, батько батареї рятує. З порятунку повернувся лише вранці, коли сини міцно спали.
Без паніки! Все під контролем!
З верху коксових батарей в темну пору доби зазвичай краєвид вражаючий. Видно, як живе та дихає завод. Хоч і заощаджуючи електроенергію, але все ж жевріють маячки порятунку – поспішають люди на зміну та зі зміни, рухаються машини. Та 23 листопада все було по-іншому. Темрява застала вогнетривника (бригадира) Олега Дишканта на верху батарей.
«Я готувався до завершення зміни, займався регулюванням системи обігріву, ми міняли газові пальники, – згадує вогнетривник. – Аж ось раптово зупинилася машинна зала. Спустився з колегами до нашої майстерні, а там вже був «мозковий центр» – майстер Олександр Шляхтич та заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук сформували групи, і ми пішли виконувати «бойові» завдання. Половина присутніх вогнетривників – четверо чоловіків – за командою закривали засувки подачі барильєтної води, перекрили ми їх тоді вручну. Коли поновили живлення, то потрошку відкривали. Бо якби раптово зіткнулися б холодна вода та розжарене обладнання газозбірнику, міг статися гідроудар. Друга частина вогнетривників допомагала змінному персоналу з ручним кантуванням на 5-6 батареї. Діяли без паніки, адже попри блекаут все було під контролем».
Олег Дишкант, вогнетривник (бригадир) КЦ-1
В цей самий час донька Олега залишилася вдома одна у темряві та без зв’язку, бо дружина вогнетривника теж була на роботі. Донька лише з смс-повідомлень дізналася, що батько затримується на роботі через бій з темрявою. Змогли, вистояли. Це випробування зробило усіх лише сильнішими.
Насправді в цій битві брали участь набагато більше героїв-коксохіміків, ніж прізвищ у цій статті. Кожен, хто 23 листопада рятував батареї, – справжній герой. Кожен – справжній, сильний, надійний! Увесь колектив підприємства дякує вам і пишається вами!
Захисник близько 20 років працював на нашому підприємстві в ремонтному виробництві. Його останнім місцем роботи став цех з ремонту енергетичного устаткування РВ центрального департаменту з утримання і ремонтів, звідси його 15 червня призвали до лав ЗСУ.
Андрій Капуста загинув 2 грудня в боях поблизу села Верхньокам’янське Донецької області.
Як досвідченому слюсарю-ремонтнику йому довіряли найскладніші завдання. Він опікувався вентиляційним обладнанням металургійних цехів. Здавалося, що немає проблеми в роботі, яку він не вирішить, завдання з яким він не впорається.
«Оптиміст, активний, досвідчений, добрий. Про цю людину можна сказати лише хороше, – говорить майстер з ремонту устаткування ЦРЕУ ЦДУР Владислав Борисенко. – Мені з ним працювалося легко, бо я на сто відсотків був впевнений в його професіоналізмі та відповідальності. Таких спеців можна перерахувати на пальцях. Ми втрачаємо найкращих».
Без батька залишився син захисника, втратили сина літні батьки.
Керівництво підприємства, колеги та друзі висловлюють щирі співчуття родині.
Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів гірничотранспортного цеху Віктор Семенов, один із лідерів гірничого департаменту у номінації «Людина року ГД», віртуозно вміє «перевзути» багатотонний БелАЗ та з майстерністю хірурга з’єднати всі «судини»: патрубки, шланги, кабелі і запустити серце машини – двигун.
Та асом ремонтної справи не народжуються і не стають однієї миті, говорить Віктор Миколайович. Крутить гайки він вже понад 30 років. На підприємство, а саме в гірничотранспортний цех, прийшов після училища. Саме працюючи в цьому цеху йому вдалося поєднати одразу декілька своїх мрій та цілей.
«В дитинстві я хотів стати водієм, – говорить Віктор Семенов, – але через поганий зір ця професія мені тоді «не світила». Однак хотілося хоча б просто бути біля машин та ще й непогано заробляти. Звідти й мій вибір професії слюсаря транспортних засобів та як наслідок – робота на нашому підприємстві. Озирнувшись назад можу впевнено сказати, що не помилився. Роки роботи додали досвіду. З першого ж дня для мене найкращою нагородою було відчуття та розуміння того, що моя робота потрібна».
Свою роботу Віктор цінує за стабільність, за те, що поряд колеги, які працюють однією командою, як одне ціле. Бригадир Геннадій Вербицький та слюсаріОлександр Литвяк та Володимир Рябенко – члени його робочої родини. Хлопцям доводиться виконувати непрості завдання, наприклад, «перевзувати» багатотонні БелАЗи. Працювати з колесом у понад два з половиною метри у висоту та вагою у чотири з половиною тонни треба вміти. І тут на першому плані є безпека. Все має бути надійно закріплене і перевірене не один раз. «Але найголовніше, ти маєш любити свою роботу», – каже наш герой.
«Я сумую за тим ритмом, в якому працювали до війни. Хочеться знову повернутися до звичайних буднів, скоріше б цей час настав. Війна пройшлася по всіх нас, говорити про це не хочу, бо болить ця рана – в мене без вісті зник на цій клятій війні син Сергій, теж працівник нашого підприємства. Дуже хочеться, щоб він таки повернувся додому. Тоді всім нам буде легше. Живу цією надією. А ще – роботою, бо вона зараз для мене – сенс життя і спасіння. Коли ти відчуваєш, що потрібен, що без тебе ніяк, то проблеми відходять на другий план, і навіть дихається легше. Сьогодні я не гадаю наперед, яким буде майбутнє. Але нехай воно просто буде», – говорить Віктор Семенов.
На Ливарно-механічному заводі активно опановують виготовлення ущільнювальних рамок для дверей камер коксування коксових печей.
За технічними стандартами та нормами двері кожної камери коксування мають ремонтуватися раз на рік. І цей ремонт передбачає зокрема заміну ущільнювальних рамок, які запобігають проникненню коксового газу з камери назовні.
Щороку лише комплекс коксових батарей № 3 та 4 потребує 230 таких рамок. У довоєнні часи ці запчастини купувалися у Слов’янського машинобудівного заводу, який масово виготовляв їх для коксохімічних заводів країни. Наразі це неможливо через війну. Допомогти нашому коксохімічному виробництву взялися на Ливарно-механічному заводі, хоча заради цього ремонтникам довелося практично вийти за межі.
«Ми ніколи не виготовляли рамки для коксохіму, але наразі нам доводиться приймати чимало подібних викликів. Втім мені здається, що нашим фахівцям будь-яке завдання до снаги, – говорить начальник РМЦ-3 Андрій Караман. – Для цього замовлення нам довелося, можна сказати, вийти за рамки. Якщо в Слов’янську для виробництва рамок було і відповідне обладнання, і матеріали, то нам довелося пристосовуватися з огляду на можливості нашого верстатного парку та матеріалу. Основою для виготовлення рамок є кутник, який надходить до ЛМЗ від прокатників. У процесі виготовлення беруть участь зварники, фрезерувальники, токарі. Залучені верстатна дільниця та дільниця з виготовлення нестандартизованого обладнання».
Наразі вже виготовлено 20 рамок, але процес вдосконалення та доопрацювання у тісній співпраці із замовником ще триває.
«Сама роль цих рамок надзвичайно важлива, вони наче захисники – захищають навколишнє середовище від просочення коксового газу, – розповідає начальник КЦ-1 Анатолій Колупайко. – Дверям камер коксування, і рамкам зокрема, доводиться несолодко. На них діють високі температури. На обрамленні вікон камери, на які спирається рамка ущільнювача, накопичуються коксові нашарування, які треба постійно очищувати. Це доволі жорстко (металом по металу) робить спеціальний механізм, а потім дочищається вручну дверевими. Тож рамки зношуються, деформуються, тому раз на рік їх потрібно міняти».
На наступний рік комплекс коксових батарей №№ 3, 4 потребує 230 рамок. Але найскладніший та найважчий етап – це початок, коли до автоматизму, досконалості відпрацьовується сама технологія виготовлення, щоби потім поставити її на потік. І тут вважлива взаємодія всіх: замовника і виконавця, тобто коксохімвиробництва і ЛМЗ.
«На виготовлення однієї рамки ми витрачаємо дві зміни, – розповідає Богдан Демидов, старший майстер з ремонту обладнання РМЦ-3. – Основну частину часу займає процес мехобробки, зачищення зварних швів та інше. Найважче створювати відповідний радіус загину рамки. Технічно ми не можемо ідеально зігнути, робимо більше зварних стиків. А потім треба ці шви зачищати, щоб рамки щільно прилягали. Ми ще в процесі вдосконалення. Але я впевнений, що доб’ємося найвищої якості, адже звикли на ЛМЗ робити тільки так, а не інакше».
На посаді комірника цеху технологічного водопостачання Тетяна Нарольська працює вже майже 15 років. Вона є однією з найкращих працівників гірничого департаменту у номінації «Людина року-2022».
Тетяна дуже активна, можна сказати, непосидюча. Щоб дістатися свого улюбленого місця роботи, жінка щодня з Миролюбівки, де вона мешкає, проходить до ЦТВ 5 км і так само 5 км назад. Адже жодна поїздка автобусом не замінить тієї подорожі пішки, яка налаштовує на новий робочий день, зазначає жінка. І хоча професія комірника не є основною у гірничому виробництві, проте без неї ніяк не обійтися, запевняють колеги-ремонтники.
Доля подарувала Тетяні Нарольській чимало різних подій, зустрічей, несподіванок. І завжди їй щастило на цікаві місця роботи. За освітою педагог, вчитель географії та біології, вона «вчителювала» недовго. А от творча натура та потяг до краси знайшли вихід на одному з перших місць роботи. Тетяна працювала в керамічній майстерні ЦГЗК, з рук майстрині виходили чудові вази, цікаві горщечки для квітів та багато іншого. Але складні часи перебудови внесли свої корективи, майстерню закрили. Згодом Тетяна почала працювати на тоді ще НКГЗК лаборантом з фізико-механічних випробувань. На жаль, стан здоров’я змусив її змінити і це місце роботи. Тоді довелося опанувати «комірницьку» справу.
«На комірників не вчать у навчальних закладах, а вміти та знати тобі потрібно багато, – розповідає Тетяна Нарольська. – Під моїм піклуванням декілька сотень облікових одиниць. Це і ЗІЗи, і питна вода, і реманент, і різні запчастини. Я розвиваюся разом з цехом. Прийшло нове обладнання і запчастини для нього – і ти маєш розібратися що і до чого. Наприклад, прийдуть до тебе отримувати засувки чи затвори на насоси, а ти не знаєш, що воно таке і як виглядає. Такого дозволити собі я точно не можу! Відповідальна в мене робота. Бо маю оперативно забезпечити усім необхідним ремонтні бригади цеху, щоб хлопці без затримок змогли розпочати ремонт. А щоб потрібне знайти швидко, все має знаходитися на своїх місцях, як у хаті української господині. Зараз я це можу робити навіть із заплющеними очима. Можна сказати, що водна ремонтна справа в мене розкладена по поличках».
Часто під час обідньої перерви чи після роботи Тетяна наводить лад на квітниках цеху, бо квіти є її джерелом натхнення. На подвір’ї її власного будинку також завжди рясно квітнуть квіти. Осінніми акордами завершують сезон цвітіння айстри, а от весну першими зустрічають крокуси. Тетяна дуже любить весняну пору року, коли все розквітає, оживає, коли у повітрі панує особлива свіжість, коли все починає відроджуватися на очах. Наступна весна, вірить Тетяна, буде переможною. Це найзаповітніша мрія жінки, як і багатьох українців. У цій війні у боях під Сєвєродонецьком вже загинув двоюрідний брат жінки, зараз продовжує справу батька і захищає країну його син.
«Я за нього, за всіх наших захисників молюся. Завдяки їм ми тут можемо жити, працювати, мріяти. З нашого цеху чимало колег боронять Україну. А ми маємо берегти наше підприємство, гідно працювати. Я дуже радію, коли цехи оживають. Розумію, що часи складні, але хочеться, щоб всі повернулися на свої робочі місця і ми почали працювати над мирними замовленнями. Вірю, що незабаром все так і буде. Мені здається, що, весна цьому посприяє, наша переможна українська весна», – усміхається Тетяна.
