Автор: Babenko Tatyana

Категорії
Наші люди

«Ми не герої, ми прості роботяги»

20. 2014. 17. 100. 24. Для електрика дільниці насосного відділення та сепарації рудозбагачувальної фабрики № 2 Юрія Лелика ці цифри мають особливе значення.

Рудозбагачувальна фабрика № 2 зараз на першій лінії виробничого фронту, адже гірничий департамент в сучасних умовах – це один з основних підрозділів підприємства, які заробляють. Зараз чимало працівників РЗФ-2 мобілізовані до ЗСУ. Тим, хто залишився, теж нелегко. Витримувати таке навантаження вдається, у першу чергу, завдяки тому, що колектив РЗФ-2 складається з перевірених та досвідчених працівників, говорить начальник фабрики Анатолій Свєтлов. Саме так можна сказати і про Юрія Лелика.

Юрій Лелик

Для Лелика властиво не просто мріяти, а розробити чіткий план і впевнено йти до своєї мети. З дитинства він мріяв стати військовим. Є в його біографії 20 років військової служби. Армія навчила Юрія, за його ж словами,  спілкуванню з людьми та стратегічному мисленню. На жаль, про війну та бойові дії Лелику відомо з власного досвіду. 2014 рік для нього, як і для всієї України – це початок війни, в якій він теж брав участь. Але під час зустрічі чоловік одразу сказав, що говоритиме лише про улюблену роботу, а не про війну, бо це надто особисте та наболіле для нього. Зараз Юрій теж хотів стати в стрій та захищати країну зі зброєю в руках, але за об’єктивних причин він зараз в тилу, хоча і тут теж сьогодні гаряче.

«Я працюю на підприємстві вже 17 років, що доводить, що ця робота мені до душі. Моє головне завдання – безперебійну роботу електрообладнання насосного відділення та сепарації РЗФ-2. Всі двигуни, які рухають насоси, сепаратори, дешламатори на секціях 9-13 фабрики, то мої підлеглі. Це близько 100 одиниць стратегічного обладнання. Ми виготовляємо концентрат, який йде на експорт, а це податки, зарплати, відповідно підтримка країни та внесок у її захист», – розповідає електрик.

Чіткі та лаконічні відповіді Лелика все ж видають військового. Тож ми все одно повертаємося до цієї теми. Юрій з родиною мешкає на Макулані, і в їхньому будинку добре було чути перші вибухи у місті 24 лютого. Тоді він був на зміні, зателефонував рідним і нагадав, як діяти, щоб убезпечити себе. А потім продовжив працювати. Такою була його перша воєнна зміна на заводі – з турботою не лише про своїх близьких, а й про фабрику, якій віддав стільки років праці.  

«Ми не герої, вони зараз в ЗСУ, ми прості роботяги, але наша роль теж важлива. Всі війни закінчуються. Запанує мир. Для цього кожен має щось робити вже зараз, хоча б працювати, викладаючись на всі 100 відсотків. Надійний тил, то вже чималий відсоток перемоги», – говорить Юрій Лелик.

Категорії
Новини

Молольні кулі «перемелють» все

Чи знаєте ви, що кулі можуть бути молольними? І це не про зброю, а про міцних «помічників» гірників, які у кульових млинах собою подрібнюють великі шматки руди. Вони їх розбивають, стирають й розчавлюють на першій стадії подрібнення.

Молольні кулі виготовляють із чавуну та сталі. На нашому підприємстві за умови повноцінного навантаження 28 млинів рудозбагачувальних фабрик №№ 1 і 2 гірничого департаменту щомісяця «споживали» понад 1500 тонн таких куль. На даний час виробництво потребує 1200 тонн.

Діаметр кожної молольної кулі – 120 мм, вага – близько 8 кг. До барабану млина раз на три-чотири доби досипаються нові кулі, щоб їх було достатньо для ефективного подрібнення-«помолу» руди до потрібної фракції. Адже ці трудівниці від цілодобової важкої роботи – розбивання великих шматків руди – стираються майже в пил.

До війни головним постачальником мольних куль для нашого підприємства була маріупольська «Азовсталь». Але теперішня ситуація змусила криворізьких гірників розпочати пошуки нових партнерів-виробників. І ось тоді свої послуги запропонував Ливарно-механічний завод.

За словами головного технолога ЛМЗ Євгенія Коновалова, над рецептом хімічного складу сталевих та чавунних молольних куль довелося ретельно попрацювати. «Ці кулі ми виготовляємо у двох цехах заводу: сталеві – у фасонно-ливарному, а чавунні – у чавуноливарному. Технологія виготовлення молольних куль для нас нова. Рецептура складна, адже для куль використовують високолеговану сталь, а чавун взагалі має бути  вибіленим. Дотримання точності співвідношення марганцю, хрому, фосфору, кремнію та вуглецю майже ювелірне. В результаті ми отримуємо «спецчавун». На жаль, поки що потужності щодо обсягу їх виготовлення у нас обмежені. І хоча ця продукція має попит серед багатьох гірничих підприємств, пріоритетним для нас є виготовлення саме для «АрселорМіттал Кривий Ріг», – каже Коновалов.

Як справжні бійці, кулі проходять вогонь та воду. «Заміс» для чавунних куль виплавляють в електродугових печах, потім заливають його у піщано-глиняні форми, де кулі набувають остаточного вигляду.  А от сталевим молольним кулям доводиться проходити ще й гартування холодною водою. Бо головних критеріїв якості  –  твердості та зносостійкості – можна досягти лише холодним, майже шоковим загартуванням.

Руслан Добровольський, виконувач обов’язків начальника відділу (технічний відділ, технічні питання) ГД  розповідає: «До кожного млина рудозбагачувальної фабрики № 1 ми завантажуємо в середньому 90 тонн куль, а на рудозбагачувальній фабриці № 2 – 130 тонн. Цей процес не має перериватися, адже ми працюємо без зупинок. Нам був потрібен надійний постачальник, який би вчасно й швидко виконував наші замовлення, реагував на зауваження щодо якості. Приємно, що це все змогли зробити наші колеги з Ливарно-механічного заводу. В результаті у них є постійне замовлення, у працівників – робота, відповідно і зарплата. Від цієї співпраці виграли всі. Наразі ми вже отримали першу партію молольних куль виробництва ЛМЗ. А з 20 червня розпочали їх випробовувати вже безпосередньо у барабанах млинів на секції № 10».

Категорії
Наші люди

З шахти – на передову

Увага! Можливо в цій статті заховалося «золоте слово». Більше про акцію – тут.

Кожна людина* в Україні зараз найбільше чекає одного – перемоги. І щоб повернулися додому з війни живими і здоровими всі захисники. Чекає на повернення своїх працівників з передової і «АрселорМіттал Кривий Ріг». Один з них, прохідник шахтоуправління гірничого департаменту Максим, восьмого березня цього року приєднався до лав ЗСУ, аби його країна, місто та родина мали майбутнє.

Дружина Ліля збирала речі коханому мовчки. Плакала вже потім, наодинці, бо не хотіла засмучувати чоловіка, який вирушав на передову. Тоді він лише сказав кілька слів сину: «Ти тепер найстарший чоловік в родині, пам’ятай!».

«Ми звичайна українська сім’я, – розповідає Ліля. – Нічого героїчного не робили, просто діяли так, як нам підказувало серце. Ще з 2014 року почали допомагати волонтерам. А з кінця лютого цього року це взагалі для нас стало головною справою. Чоловік із сином збирали пляшки, коли була потреба в них для виготовлення відомого вже всім «коктейлю». Потім рубали та возили дрова на блокпости Тероборони, вантажили мішки з піском. Я допомагала чоловіку у всьому, а син в цей час доглядав за нашою півторарічною донечкою Алісою. Волонтерство не покинули й коли чоловіка мобілізували».

Спокійний, сильний, врівноважений та надійний, так говорять колеги-шахтарі про Максима. Професія прохідника пов’язана з ризиком, але і з міцною підтримкою один одного. В шахті одному не «вижити». Так само і в армії, говорить захисник. У єдності головна сила нашого народу.

Максим ніколи не казав і не каже рідним, де він, лише завжди заспокоює родину: «У мене все добре». А ще розповідає про те, як українці допомагають військовим. Коли його частина стояла біля одного з сіл, люди брали прати речі наших військових, запрошували помитися, аби захисники мали змогу зробити це більш-менш комфортно. А хлопці натомість ділилися їжею, допомагали фізично, чим могли.

Наприкінці червня у Максима день народження, тож його родина сподівається на особливий подарунок – а раптом батька відпустять хоч на день побачитися з сім’єю, яка вже три місяці чекає на* повернення захисника. В родині вже й святкове звернення до захисника приготували:  «У важкі часи світ рятують найкращі люди. Саме таким є ти – найкращий чоловік, батько, син, а зараз захисник України. Перемога невпинно наближається. Завдяки неймовірним зусиллям наших військових ми зберігаємо спокій та віру в щасливе майбутнє. Ми пишаємося тобою, Максиме, і дуже чекаємо на твоє повернення!».

* – це слово є ключем до відповіді в розіграші до Дня Конституції України

Категорії
Разом з Україною

Розділити горе між своїми

Поради психолога для переселенців

Після 24 лютого 2022 року понад 7,5 млн українців стали біженцями, отримавши притулок в багатьох європейських країнах. Водночас, за даними Міжнародної організації з міграції, у другій декаді травня кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в Україні  перевищила 8 млн осіб.

Вимушені переселенці пережили бойові дії, були змушені покинути свої домівки, втратити роботу чи близьких людей. Звичний уклад життя зруйновано, майбутнє – незрозуміле. Тому вони потребують допомоги психолога.

Психолог ДСНС України в Дніпропетровській області Світлана Брагар розповіла «Металургу» про основні проблеми, які спонукають переселенців звертатися по допомогу.

  1. Горе від втрати відчувають майже всі українці. Ніхто з нас не почувається в безпеці чи спокої. Але у переселенців до цього додається біль від втрати домівки, минулого життя у звичайному ритмі і, на жаль, розпач від загибелі рідних та знайомих. Найкраще, що можна зробити для переселенців, – допомогти з житлом, роботою, харчами. Але й допомагати варто максимально коректно, з повагою, не сприймаючи їх як чужих, а краще як своїх, які потребують підтримки.
  2. Розпач – це підвищений рівень тривоги, який викривлює сприйняття навколишньої дійсності. Людина в такому стані підвищено емоційно вразлива і песимістично сприймає життєві події та подальші перспективи, відчуває власну неповноцінність, очікує неприйняття з боку оточення. Типовими є й психологічні зриви, які можуть спровокувати воєнні новини, звістки від сусідів та близьких, які залишилися на окупованих територіях. Це може статися вдома або на людях. Але в цьому немає нічого поганого, адже сильні емоції необхідно випускати, наприклад, виплакатись чи покричати
  3. «Тривожна надія». Взагалі, надія – позитивне почуття. Але постійне марне сподівання на те, що завтра все зміниться і можна буде повернутися додому, виснажує. Безупинний моніторинг новин, дзвінки знайомим, хвилювання за домівку й рідне місто чи село – все це відбирає сили. За словами австрійського психіатра Віктора Франкла, який вижив у нацистському таборі: «Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися». Тож психологи радять: намагайтеся жити сьогоднішнім днем, плануйте свої справи не далі, ніж на завтра, максимум на післязавтра. Краще насолоджуйтесь прохолодним літнім ранком тут і зараз, з’їжте, наприклад,  морозиво в обід, розплануйте вечірню прогулянку. Завтра буде новий день, але плануйте його краще вже завтра зранку.

У кожному разі, зі своїми проблемами наодинці краще не залишатися, каже психолог. Треба ділити з іншими людьми і щастя, і горе. Бо щастя примножується, коли нас багато, а горе – ділиться і стає меншим.

Нагадаємо, що за психологічною допомогою можна звернутися анонімно на гарячі лінії МОЗ: 0800 602 019,  0800 330 769 (Психологічна кризова служба Дніпра), 0800 210 160 (Психологічна підтримка ініціативи «Люди в біді»).

Категорії
Новини

«Вони приїхали нас вбивати»

20 червня світ відзначає День біженця. Але кидати рідну домівку важко не лише тим, хто перетинає кордон в пошуку прихистку, а й тим, хто залишається в Україні. Таких українців – мільйони. Через окупацію рідного села не може повернутися додому й Іван Сокирко, мешканець  Малої Олександрівки в Херсонській області. Чоловік був змушений виїхати всією родиною до Кривого Рогу на початку квітня. З дружиною, маленьким сином та матір’ю він знайшов прихисток у родичів. Хочемо поділитися з вами його історією.

Наше місто для Івана не чуже, адже колись він тут навчався у Криворізькому коксохімічному технікумі на електрика. Але після навчання хлопець повернувся до рідної домівки. Сокирко говорить, що тепер мальовниче село на березі Інгульця не впізнати. Дуже важко жити, коли земля та хати постійно здригаються від обстрілів, коли до тебе в дім можуть вдертися чужі люди зі зброєю в руках, які приїхали вбивати.

«Крізь наше село проходить траса на Миколаїв, і вже з початку березня нею почала їхати ворожа техніка. Десятками рухалися танки, БТР, КрАЗи. З села тоді ще ніхто не збирався виїжджати. Усі сподівалися, що наші хлопці швидко впораються з окупантами, і ті тікатимуть цією ж трасою швидше, ніж заїхали. Та не так сталося, як гадалося. Першим до Малої Олександрівки зайшли російські «омонівці». Вони заходили до хат і шукали своїх дезертирів. Місцевих не чіпали. А потім почалися артилерійські «дуелі». На село летіло все підряд. Тоді вже люди почали їхати з села», – розповідає Іван.

До війни Сокирко встиг попрацювати чимало: виготовляв та встановлював вікна, обробляв чималий пай землі, був кур’єром «Нової пошти», працівником інтернет-провайдеру «Каховка. Net». Каже, що трудитися на рідній землі та для рідних людей було в радість для нього. Та «визволителі» позбавили Івана цієї радості.

Найгірше почалося, коли до села зайшли російські військові-буряти, для яких грабувати оселі та відбирати телефони у людей було нормою. Одного разу сусіда, який випасав корів біля річки, заради розваги п’яні військові поставили біля стіни та почали «розстрілювати», на щастя цілили повз. На замінованих ворогами берегах річки постійно підривалися не лише скот, а й люди. 

«Окупанти встановили гармату безпосередньо на скіфській могилі біля села і гатили по наших військових на протилежному боці Інгульця, – продовжує Іван Сокирко. – Прильоти від наших хлопців у відповідь нас не лякали, люди розуміли все. Але бомбити почала й ворожа авіація, артилерія. Летіло майже цілодобово, не рятували навіть підвали. Тому вирішили їхати. Спочатку поїхала дружина з трирічним сином. Їх вивозив мій друг, який працював поліцейським».

Ще на початку березня Іван створив у Вайбері закриту групу, де односельці та мешканці навколишніх сіл могли обмінюватися інформацією про пересування військ окупанта та про ситуацію взагалі. Саме в цю групу почали надходити й перші більш-менш безпечні маршрути евакуації від тих, хто зміг виїхати.

Сокирко не скаржиться, хоча його й змусили залишити будинок, який з такою любов’ю вони облаштовували всією родиною. Відібрали навіть старенькі автівки, на яких він працював. Трудівницю «Оку» окупанти перефарбували у чорний колір, намалювали на ній «бетмена» і гарцювали околицями, доки не спустошили бак. Та не про матеріальне, а про своїх односельців він говорить найбільше.

«Наші місцеві поліцейські їздили селом навіть тоді, коли дорогою вже йшли окупанти. Хлопці патрулювали вулиці, щоб не було пограбувань, намагалися охороняти мешканців Малої Олександрівки. До тих, хто потребував медичної допомоги, виїздила місцева лікарка. Їй довелося в складних умовах лікувати людей і від серцевих нападів, і від застуди через довге перебування у підвалах, і навіть пологи приймати. І вони теж справжні герої, хоча і не у військовій формі», – розповідає Іван.

В селі ставало все небезпечніше. Тож слідом за дружиною та сином мусив виїздити й Іван разом з матір’ю. Їхали і молилися, бо через кожні 300 метрів на блокпостах окупованих територій Херсонщини Сокирка зупиняли та обшукували.

Що з його домівкою, зараз Іван дізнається хіба що з коротких поодиноких повідомлень від бабусі та дядька, які залишилися у селі.

У Кривому Розі родина Сокирко одразу ж почала шукати роботу, адже сидіти склавши руки вони не звикли.

Іван вдячний криворіжцям за прихисток, але говорить, що понад усе чекає на повернення до рідної Малої Олександрівки, бо там дім і земля, яка чекає на свого господаря.

Категорії
Наші люди

Війна не виправдовує безлад та хаос

Інженер з підготовки виробництва РМЦ № 2 Ірина Саєнко

У важкі часи завжди добре знати, що є люди, завдяки яким зменшується кількість проблем. Наприклад, в ремонтно-механічному цеху № 2 немає проблем із наплавними та зварними матеріалами для роботи ремонтників, засобами індивідуального захисту, вивезенням виробничих та побутових відходів та позитивним настроєм. І все це тому, що тут працює інженер з підготовки виробництва Ірина Саєнко.

Настрій на робочих майданчиках зараз і справді кращий. За словами Ірини, паніка та розпач, які відчували більшість з її колег в останні дні лютого, потроху відступили. І хоча РМЦ № 2 не зупинявся, як деякі цехи «АрселорМіттал Кривий Ріг», але 24 лютого для всіх українців стало певною точкою відліку та змін, зокрема й у робочому житті.

«Моя сестра мешкає на мікрорайоні Макулан, вона перша і повідомила, що нас бомблять, – розповідає Саєнко. – Ми з чоловіком все ж поїхали на роботу, але швидко повернулися, бо вдома на нас чекало двійко дітей. Старша донька просила нас виїхати бодай кудись. Така можливість була, адже в однієї з доньок інвалідність, тож нам пропонували виїхати до Ізраїлю, Німеччини, Польщі. А чоловік тоді сказав, що це наша країна, яку ми не залишимо. У кожного своє призначення. І ми потрібні саме тут».

В цеху Ірина почувається справжньою господинею. РМЦ № 2 с початком війни почав працювати ще з більшим навантаженням, адже завод розгорнув ремонтний фронт. Цехи використовували час зупинки, щоб підготуватися до нової активної фази у роботі. Тому Ірина дбала, щоб в наявності були всі витратні матеріали для ремонтників її цеху, щоб кожен працівник мав всі необхідні засоби індивідуального захисту, щоб в цеху вчасно вивозили побутові та промислові відходи. А ще, щоб було чисто, прибрано, адже війна не виправдовує безлад та хаос. Все повинно працювати, рухатися, а колеги не мають сумувати через робочі «негаразди». Як це зробити? В інженерки є свій перевірений засіб: працювати на упередження та завжди бути на зв’язку з кожним працівником цеху.

Колеги розповідають про Ірину, що свій господарський підхід вона розповсюджує геть на усе. Ще наприкінці лютого вона, не вагаючись, взялася за постачання нашим захисникам домашніх вареників. Декілька груп в селі Інгулець, де власне і мешкає Ірина, почали забезпечувати смаколиками не лише наших воїнів, а й переселенців, які приїздили до сіл Лозуватської громади. Кожна «варенична» група щодня виготовляла близько 300 вареників, а таких груп у селі було кілька. А ще захисникам несли смачну продукцію з погребів, одяг для переселенців, перераховували кошти на підтримку ЗСУ. Волонтерство інгульчан триває й зараз.

«У моїх дітей є заповітне бажання – поїхати на море. І це напевне найперше, що наша родина зробить, коли закінчиться війна. Мені дуже хочеться, щоб це сталося скоріше, бо в грудні цього року ми маємо їхати з донькою до Києва, щоб замінити їй імплант, який компенсує втрату слуху. І це важливо для нашої родини. Маю надію, що все в нас вийде. Тому що я вірю в ЗСУ, в наших хлопців та дівчат. Хай скоріше повертаються додому з перемогою, а план зустрічі ми вже приготували», – говорить Ірина Саєнко.