Щосуботи біля Палацу культури металургів проходитимуть тренування під керівництвом досвідчених фітнес-тренерів. Активне літо з «АрселорМіттал Кривий Ріг» розпочалося 1 червня з «Бадьорих ранків».
Кому не до вподоби ліниві вихідні і хто хоче відчути прилив позитивної енергії та отримати заряд бадьорості, той точно знає, що наше підприємство на численні прохання поновлює спортивний та життєрадісний проєкт – «Бадьорі ранки». 13 субот поспіль на криворіжців чекають різні за стилем безкоштовні фітнес-тренування від команди тренерів клубу «Forest». Перше – з функціонального фітнесу – вже відбулося першого червня.
«Це круто! Я дізналася про цей захід від подруги, яка працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг», – розповідає Анастасія Чомко. – Я в декреті з маленькою дитиною, тож такий суботній ранок для мене, як не дивно – це відпочинок, коли я можу приділити увагу собі. Дуже класно, що все безкоштовно та тренування відбуваються на відкритому повітрі. Це навіть психологічно легше для мене, адже до спортивної зали я ще соромлюсь йти, а тут мені комфортно. Є такі ж дівчата, як і я. Та й темп і інтенсивність для себе можна обирати самостійно. Обов’язково прийду наступної суботи!»
На «Бадьорі ранки» можна і варто завітати всією родиною. Цей проєкт дає можливість дізнатися про різні види тренувань, спробувати й обрати найбільш комфортний та результативний для себе. До того ж, є чудова можливість поставити запитання, які вас хвилюють, безпосередньо тренеру. Отже, ви отримуєте потрійний бонус: безкоштовні тренування, фахову консультацію та прекрасні емоції, за які вам точно подякують душа та тіло.
«Закликаю усіх приєднатися до нашої дружної команди, – говорить фітнес-тренерка Євгенія Нікольська. – Навіть від одного заняття ви вже отримаєте перший результат, а за регулярні тренування щосуботи ваше тіло точно вам віддячить. Це ваша невеличка перемога над собою. Ви визначитеся з тим, який вид тренування саме ваш і продовжите рухатися вперед, адже від здоров’я, краси та позитиву, які вам точно забезпечить цей проєкт, ще ніхто не відмовлявся».
Наступне тренування відбудеться в суботу 8 червня. На вас чекає Fitness Mix.
Наприкінці травня свій 60-й день народження відзначив сортопрокатний цех № 2 «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Як і кожна людина, цех має свої не лише дату народження, а й характер та долю. Біографія СПЦ-2 розпочалася у 1964 році з пуску штрипсового стана «300». З часом прокатна родина розросталася. Були введені в експлуатацію дротовий та два дрібносортних стани – четвертий та п’ятий. Ця потужна двійка з року в рік зазнавала змін, реконструкцій, покращень, аби мати змогу конкурувати на примхливому ринку металопрокату. І не дарма – з використанням криворізького прокату збудовані чимало об’єктів в Україні та по всьому світу, наприклад, стадіон в Барселоні, хмарочоси в Дубаї, об’єкт «Укриття» ЧАЄС тощо. У 2018-2019 роках відбулась масштабна реконструкція ДС-250-4 за проєктом компанії «Даніелі». Незабаром планувалося оновити й ДС-250-5. Але свої корективи в життєвий шлях СПЦ-2 внесла війна.
«На самому початку активних бойових дій завод практично зупинився, але досить швидко ми всі оговталися і почали потроху, маленькими кроками рухатися вперед. Наш СПЦ-2 теж, – розповідає начальник СПЦ-2 Олександр Макаренко. – Звичайно, що це була далеко не повна потужність, але ми працювали. Нашу стійкість і вміння діяти злагодженою командою тоді випробував блекаут. Уявіть собі, ввечері ви готуєте на кухні, на газовій печі стоїть каструля з борщем, і раптом гасне світло. Ви зняли каструлю з вогню, вимкнули газ і все, чекаєте далі. А коли раптово від електроенергії відключається цех, в якому замість каструлі – величезна піч і в ній 1200 градусів. Піч має постійно охолоджуватися водою, а насоси потребують живлення, а його немає… Але ми вистояли. Допомогла єдність команди та те, що перед цим проводили тренування дій персоналу і ніякої паніки не було. Електрики заживили та перепід’єднали насосні від генератора, енергетики подали воду – і ми впоралися. За це я вдячний кожному, хто зараз працює в цеху та несе службу в лавах ЗСУ. Люди – це найцінніше надбання СПЦ-2 за ці 60 років».
Наразі в СПЦ-2 виробляє продукцію один стан – МС-250-4, адже його колега – МС-250-5 – зазнав ракетного удару. На одній стороні стану виробляется арматура в прутках від 10 до 32 мм. На іншій – арматура в бунтах діаметром від 8 до 24 міліметрів. Колективу прокатників довелося провести технічно і фізично складну роботу, аби підхопити естафету ДС-250-5 і почати катати новий сортамент продукції. Наразі фахівці цеху успішно опановують випуск круглого прокату та арматурного прокату діаметром 36 мм, багато роботи виконано для спільної прокатки різних профілів з обох боків стану для його максимального завантаження. І все це в непростих умовах. Сьогодні колектив цеху – це 546 працівників різних спеціальностей. З них 102 працівника цеху несуть службу в лавах ЗСУ. В СПЦ-2 кажуть, що тут катається не лише міцний прокат, а й гартується незламний характер.
Місце сили та витримки
«Я добре пам’ятаю перші дні активної фази війни. Таке напевне ніхто з нас не забуде, – розповідає старший майстер основної виробничої дільниці ДС-250-4 Павло Житникович. – Пам’ятаю, як на другий день до мене підійшла друга бригада майже у повному складі, хлопці сказали, що зупиняють стан та йдуть воювати. Вони і зараз усі на передовій. До речі, як і начальник СПЦ-2 Сергій Комлєв. На жаль, у нас в цеху вже 10 загиблих героїв. Ми пам’ятатимо їх завжди, за них продовжуємо працювати. Не в нашому характері відступати чи пасти задніх. Колектив цеху в нас складається саме з таких – людей з міцним характером. Для мене взагалі СПЦ-2 – це справжня родина. Олександр Житникович, мій батько, був начальником дротового стану. А я став на поріг цеху у 6 років. Мене тоді так все вразило, що працювати тут було єдиною моєю професійною мрією. Я починав на підприємстві з вальцювальника гарячого прокату, а на четвертому стані – з посадчика гарячого металу. Постійно вчився, вдосконалювався. Це дуже допомагає мені сьогодні. Адже вальцювальник – це універсальний солдат з аналітичним мисленням, він має знатися на вимірювальних інструментах, мати гостре натреноване око і фізичну силу. Тут витримає не кожен, але залишаються лише справжні».
Старший майстер каже, що попри усі складнощі не йде з цеху через те, що не може підвести батька та колег, які зараз на передовій.
Лінія оборони – кабіни кранів
Свою лінію оборони в цеху тримає й старшамашиністка крана Валентина Левченко.
«Я прийшла сюди працювати ще у 1985 році, після практики, яку проходила саме тут, – розповідає Валентина Левченко. – Встигла попрацювати на складах готової продукції дрібносортних станів, на штрипсовому стані, на становому прольоті дротового стану. Зараз у моєму підпорядкуванні 42 крани, якими керують мої колеги – машиністки та машиністи кранів. До війни нас було 74, зараз 54 людини працює. Та і я за «кермо» крану продовжую сідати. Наша робота складна, відповідальна, напружена. Ти несеш відповідальність не лише за себе, а й за усіх тих, хто працює в цеху внизу. Краном ми перевозимо запчастини, встановлюємо кліті тощо. Кранівники постійно в напрузі, а зараз ще й війна в рази підвищила цю напругу та тривожність. Тому я завжди намагаюсь колег підтримати, відчути, хто в якому настрої, вислухати, заспокоїти. Це забирає чимало сил, тим більше, що і в мене син зараз воює. Але улюблена робота рятує, допомагає зібратися. Пам’ятаю, як прийшла в цех після прильоту в наш п’ятий стан. Жахливі руїни та тиша, мертва тиша. Ніколи не хочу більше такого побачити чи почути. А коли цех працює, гуде, рухається, то це додає сил та міцності, впевненості, що нас не зламати. Хочу побажати, щоб це був останній немирний день народження цеху. Щоб у всіх нас попереду була лише мирна робота, і всі наші захисники повернулися додому і до цеху, щоб відбудували всі наші стани і ними рухався найкращий в Україні прокат!»
Попри всі складнощі в сортопрокатний цех № 2 приходить (хоч і не у тій кількості, як хотілося) молоде поповнення. Наприклад, електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування Крістіна Криніцина. Дівчина каже, що обрала для себе цей цех під час практики, хоча бажання працювати на заводі мала з дитинства. І в цьому «винна» бабуся, яка працювала колись на підприємстві кранівницею та обліковцем.
«Бабуся завжди з таким теплом розповідала про свій цех, про колег, що я почала мріяти про саме таку роботу, – розповідає Крістіна. – Коли дівчата вступали в училище на кухаря, кликали мене з собою, то я навіть зрозуміти їх не могла. Який кухар? Я дуже хотіла працювати в цеху і мені дуже до вподоби був спецодяг. Зараз я роблю лише перші кроки в СПЦ-2, але впевнена, що я тут надовго. Тут працюють такі люди! Ти ніколи не залишишся один: тобі підкажуть, допоможуть, навчать. Цеху 60, а він на свої роки не виглядає. Так, він поранений війною, випробуваний блекаутами, втомлений роботою, але від кожного в цьому цеху йде таке відчуття міцності, сили та впевненості, що мені з цеху й додому не хочеться йти. Тому бажаю від чистого серця, щоб доля СПЦ-2 склалася щасливою, щоб колектив, як і цех, розростався, щоб ми виготовляли все більше нової та конкурентоспроможної продукції. Я, як і всі мої колеги, все для цього зроблю. Вірю, що у таких людей, які працюють в СПЦ-2, все буде добре. Бо за добро добром і віддається».
Для дітей працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг» та мешканців міста перший день літа і Міжнародний день захисту дітей розпочався зі справжнього свята – Ярмарку, який підприємство організувало для малечі та їхніх батьків.
До свята заздалегідь готувалися родинами. На ярмарок діти мали змогу принести свої іграшки, книжки та поробки, які вкривалися пилом у шафах, чи просто, як сказав один юний фінансист: «я з цих іграшок виріс», та продати увесь цей дитячий скарб або обміняти на інші цікавинки. Тож, перш за все, потрібно було визначитися, з чим на цей ярмарок йти і яку ціну за свій товар виставляти. Малеча заздалегідь зареєструвалася, у кожного була своя «ятка». А від скарбів просто очі розбігалися!
«Коли я розповіла про це свято донечці, то Уляна одразу захотіла взяти участь у цьому, – розповідає працівниця підприємства Аліна Коса. – Важливо, що це не просто розважальний захід, а й перші кроки до навчання фінансовій грамотності дітей. Ми вже з Уляною прочитали книжку «Пес на ім’я Мані, або Абетка грошей». А цей ярмарок дав змогу на практиці застосувати здобуті навички».
«Я сама обирала іграшки, сама вирішувала, скільки вони коштуватимуть і на що я витрачу гроші, які вторгувала, – на Айпад! Мені тут все так подобається! Я у захваті!», – сказала Уляна.
Ляльки, книжки, колекції казкових героїв, конструктори, навіть черешня з родинної дачі – очі розбігалися від різноманіття пропозицій і талантів юних продавців. Кожен з них обрав власний підхід до покупця, а вмінню продавати та рекламувати свій товар можна було повчитися і досвідченим продавцям. І все це під музику, з жартами, мініконкурсами та цікавою розважальною програмою.
«Це крутезний захід, дякую організаторам! – розповідає працівниця підприємства Зінаїда Якущик, яка прийшла разом з племінницею Дариною. – Дітям не вистачає живого спілкування, розважальних заходів та таких щасливих миттєвостей, як цей захід. При цьому задоволення отримують усі: дорослі, діти, гості свята. Я люблю все, що пов’язано з життям, енергією. І це саме про цей ярмарок!»
«А я пришла з бабусями та матусею, але іграшки обирала сама, щоб вони принесли користь», – поважно повідомила шестирічна Карина, одна з учасників ярмарку.
Одразу помітно, що до цього заходу родина Карини ретельно підготувалася. На столі, крім іграшок, були солодкі цукерки, які дівчинка пропонувала безкоштовно. Ну, чим вам не маркетинговий хід! А за скарби можна було розрахуватися навіть карткою. Періодично маленька продавчиня вистрибувала з-за столу, захоплена музикою та розважальними конкурсами, і приєднувалися до галасливого дитячого кола.
А в фоє Палацу культури металургів діти могли долучитися до розпису пряників, а на тих, хто любить малювати, очікували розмальовки. Завершилося свято переглядом мультфільмів на великому екрані.
Відгомонів, відіграв цей ярмарок, щедро даруючи усім учасникам щирі, яскраві емоції, за якими, відверто кажучи, ми всі вже давно скучили. Найкращим результатом ярмарку можна вважати не отримані малечею кошти, а вислів одного з юних його учасників: «Я всім ставлю ОК за ЯрмарОК!». Усім так сподобалося свято, що організатори замислилися про можливе його продовження. Де? Коли? Відстежуйте інформацію на сайті газети «Металург» та в соцмережах підприємства.
Старший майстер модельно-будівельної дільниці фасонночавуноливарного цеху Сергій Іванюк очолює команду, яка сьогодні нараховує 10 чоловіків разом з ним. А ще декілька років тому в ній було 52 людини. Менше стало фахівців через війну, відтік кадрів за різних причин, але завдань та випробувань не зменшилося.
Сергій впевнений, що впоратися можна з усіма викликами, і хоча його команда втратила у кількості, але не в якості. Та і йому – людині, яку відзначено званням «Честь та гордість ЛМЗ», – не можна опускати руки ні за яких обставин.
Некваплива вимова Сергія та теплий добрий погляд одразу налаштовують на спокійну бесіду, хоча одразу помітно, що він постійно контролює час. Сьогодні, як ніколи, кожна робоча хвилина на вагу золота. Треба зробити багато. Не вистачає робочих рук, а допомогти треба багатьом. Саме це вважає своїм найголовнішим робочим завданням старший майстер.
«Я радий, що у мене в команді люди-однодумці. До кожного можу підійти і попросити допомоги – не відмовлять, хоча усім нам зараз дуже важко, – розповідає Сергій Іванюк. – Дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я був на роботі, одразу й не повірив, що буде отак, що війна прийде до кожної української домівки. Була розгубленість, а потім зібратися і витримати емоційне навантаження допомогла потреба у допомозі іншим. У мене в підпорядкуванні будівельна дільниця, тож ми одразу взялися виготовляти лавки для бомбосховищ міста та підприємства, держаки для лопат, сокир, які розліталися дуже швидко як витратний матеріал. Не було часу панікувати, адже оборона та захист мешканців міста залежали і від нас теж. Ми внесли і вносимо свою частку у нашу Перемогу. Якби заради її пришвидшення потрібно було працювати усі вихідні, то не вагаючись зробив би це».
Робочий стаж на підприємстві у Сергія Івасюка чималий – 27 років. Він вже міг би вийти на пенсію, але йому до смаку робота в цеху. За ці роки Сергій опанував кілька професій і не у кабінетах технікуму чи училища, а в цеху, чим він пишається.
«Працювати я пішов рано, одразу після школи влаштувався слюсарем на автобазу, – розповідає Сергій. – Потім була армія, а після – прийшов в ливарний цех арматурно-механічного заводу, де на той час працювала мати. Ось там п’ять років працював заливальником металу, вагранником на печі, формувальником ручного формування. І мені це дуже подобалося. За зміну, буває, понад 6 тонн формувальної суміші лопатою перекидаєш, утрамбуєш. Важко фізично? Так. Але мені подобалося. І ще мені завжди хотілося, щоб моя формовка була красивою. Ось не просто правильною, а саме красивою. Я й досі вважаю, що професії формувальника, модельника тісно пов’язані з художнім смаком. Щоб бути профі, тут знадобляться «око» художника та навички технаря, просторове мислення, знання з геометрії, вміння читати креслення і уявляти, для чого ти робиш модель. Ну, а про любов до професії я й не кажу, без цього не варто братися за жодну справу».
З 1997 року Сергій працює в фасонночавуноливарному цеху. Його модельно-будівельна дільниця складається з двох підрозділів. У модельному роблять моделі для відливок майбутніх деталей та запчастин. А будівельна дільниця об’єднала єдиних наразі фахівців теслярської справи. Працівники цієї дільниці брали участь у порятунку міста від підтоплення через ворожий приліт у Карачунівську дамбу.
«Ми тоді на лісопильному верстаті розпилювали шпали на частини, а ними потім укріплювали дамбу, – розповідає Сергій. – Надходять замовлення і від захисників, якім потрібні держаки для лопат та молотків, та ще багато, здавалося б, дрібниць, а без них ніяк. Хоча, звісно, ми всі з колегами мріємо, щоб наші навички стали у пригоді для мирного будівництва, щоб робили ми двері та вікна для нових будинків та будівель. Я хочу дочекатися саме такої роботи. Знаєте, чому моїм улюбленим святом є Новий рік? Тому що ми всі, як діти, саме у ці зимові дні починаємо вірити в дива, народжується надія. Хоча ще в одного свята є всі шанси стати моїм улюбленим, це я про День перемоги. От тоді я одразу куплю собі дачу, аби виростити на ній смачнючі овочі та фрукти, а тільки такі й ростуть на українській землі. Бо у нас все найкраще, а найголовніше – наші люди. Тому нас ніколи і нікому не перемогти!»
Чотири меморіальні дошки на честь загиблих Героїв з коксохімічного виробництва встановили у пам’ятному куточку біля адміністративно-побутової будівлі коксового цеху.
Максим Зенченко, Ігор Крохмаль, Андрій Воробйов, Володимир Федоряка. Ще чотири імені. Раніше на цьому місці вже були встановлені пам’ятні дошки трьом Героям – Володимиру Могильовському, Віталію Ножці, які загинули у 2022 році, та Станіславу Трегубчаку – захиснику, який віддав життя за незалежність України у 2014 році.
З ініціативою вшанування пам’яті захисників виступили працівники коксового цеху. Вони впевнені, що кожен, хто зараз працює в цеху, хто прийде працювати колись, не має права забувати про цих мужніх чоловіків. Вони віддали життя за можливість кожному з нас жити та працювати в мирному цеху – кажуть коксохіміки.
«Я пам’ятаю хлопців. Про кожного можна говорити багато, але не виходить, бо важко. Здається, немає слів, щоб передати, якими вони були, – говорить заступник начальника КЦ-1 КХВ Олексій Маренич. – Люковий Ігор Крохмаль. Люкові відповідають за обробку люків після завантаження коксової печі вугільною шихтою. Це фізично складна праця, яку не кожен витримує. А от Ігор робив це якнайкраще. З самого початку війни він був налаштований захищати країну на полі бою. Тому й був серед перших працівників, які зі зброєю у руках пішли на передові бойові позиції. Максим Зенченко, машиніст електровоза гасильного вагона. У свої 33 роки він мав безліч планів, хотів зростати та розвиватися у професійному плані. Максим починав зі слюсаря-ремонтника, але прагнув постійно вдосконалювати свої навички та рухатися уперед, тому вже досить швидко став машиністом електровоза гасильного вагона. Це відповідальна посада, бо приймання коксу з печі та його подальше транспортування вимагає чіткості, зосередженості та відповідальності. І ці риси були притаманні Максиму. Зовні спокійний, він завжди «палав» роботою. Ці хлопці загинули в бою, але для нас дуже важливо пам’ятати про наших героїв».
Куточок пам’яті в цеху розпочався зі встановлення меморіальної дошки Станіславу Трегубчаку. Станіслав працював електрогазозварником. Разом з бригадою ремонтував трубопроводи КБ №№ 3, 4. Відкритий, щирий, товариський, амбітний. Призваний до лав ЗСУ, гранатометник Станіслав Трегубчак загинув 31 липня 2014-го під час спроби батальйону 25-ї бригади штурмувати Шахтарськ.
У 2022 році загинув в бою під Карпівкою Володимир Могильовський. Він працював барильєтником. Володимир відповідав за стан газовідвідної арматури коксових батарей, а це дуже важка і відповідальна робота. На його ділянці завжди панував армійський порядок. І не дивно, адже Володимир мав бойовий досвід в АТО. Його любили і поважали в цеху.
Тепер лише з меморіальної дошки на колег дивиться легенда коксохіму Віталій Ножка, який працював слюсарем дверевого господарства та анкеражу, знав усі тонкощі коксохімічної ремонтної справи. Рідному підприємству Віталій віддав 27 років, у коксовому цеху працював слюсарем-ремонтником (бригадиром). Його мобілізували до лав ЗСУ в перші дні війни – 26 лютого. Там слюсар-ремонтник ремонтував техніку, щоправда, військову. Загинув Віталій 11 квітня під смт Попасна.
«Дуже хочемо, щоб більше тут не з’являлося пам’ятних дощок. Адже кожна така втрата для нас надважка. Ось, наприклад, слюсар-ремонтник дверевого господарства Андрій Воробйов. Здавалося б, лише кілька місяців ми були колегами, але люди до нього тягнулися, прислухалися до його думки, – говорить старший майстер газового господарства коксового цеху Андрій Золотарьов. – Андрій мав дуже великий досвід ремонтника, багато років працював у ремонтному виробництві. Ще один наш колега – Володимир Федоряка – понад 13 років працював в «АрселорМіттал Кривий Ріг», був досвідченим слюсарем-ремонтником, бригадиром у коксовому цеху коксохімічного виробництва. Часто Володимир пропонував креативні рішення, які дозволяли знайти вирішення найскладніших завдань. Він теж загинув на цій війні. Війна приносить втрати, які нічим не компенсувати. Ми не маємо права забути про тих, хто не лише працював поряд з нами, а й став справжнім захисником, справжнім Героєм для кожного з нас».
У цеху ремонту металургійного устаткування № 2 опанували виготовлення залізобетонних плит для залізничних переїздів. Тільки цього року ремонтники планують виготовити понад 200 таких плит.
Залізничні переїзди є одними з найбільш вимогливих елементів залізничної інфраструктури. Їх конструкція має бути міцною та стійкою до великих навантажень, а також забезпечувати безпеку для поїздів та автомобілів, які рухаються покриттям. Як на автомобільному, так і на залізничному шляху стан дорожнього покриття суттєво впливає на аварійність. А на переїздах значення цього фактору зростає в рази.
Щоб полегшити рух та підвищити безпеку, на залізнично-дорожніх перехрестях застосовуються залізничні плити. Вони створюють рівну поверхню, яка мінімізує вплив залізничних рейок на комфорт перетину переїзду дорожніми транспортними засобами. До залізничних плит висуваються суворі вимоги: стійкість до корозії й вивітрювання, перепадів температури, хімічних речовин, високої вологості та механічних навантажень, морозостійкість та простий монтаж. Залізобетонні плити, які виготовляють для залізничників підприємства на дільниці ремонту обладнання, металоконструкцій, будівель та споруд ЦРМУ-2, відповідають усім цим параметрам.
«Для підприємства вигідніше, щоб саме ми виготовляли ці плити, адже робимо їх якісно та будь-якої конфігурації, – розповідає старший майстер ЦРМУ-2 Олег Шахнюк. – Для цього ми виготовили спеціальну розбірну опалубку – металеву конструкцію, яка дозволяє нам виготовляти стандартні та нестандартні плити, наприклад, з усіченим кутом. В цю конструкцію укладаємо армокаркаси, встановлюємо металеві петлі, заливаємо бетоном і потім вирівнюємо та вібруємо суміш. Одночасно ми можемо виготовити три плити. А після 72 годин відстоювання для схоплення, як передбачено технологією, ми відправляємо їх на 20-денну сушку. Наші плити вже встановлені на залізничних переїздах підприємства. Маємо замовлення ще на понад 200 плит, отже їхньою якістю залізничники задоволені. А ми раді, що вносимо свою частку в безпечний та комфортний рух залізничними шляхами».
