Категорії
Наші люди

Троє з третього прокатного

Батько Геннадія Усатого, Григорій Антонович, будував цей цех та більше двох десятків років працював у ньому. Прийшов вогнетривником, а згодом став бригадиром. І хоча спочатку син мріяв стати машиністом тепловоза, але батьковий приклад подіяв, і Гена пішов вчитися на металурга. А після служби у війську він прийшов працювати в цех до батька. Це стало початком металургійної династії.

«Тато порадив: йди у вальцювальники, вони непогано заробляють, та й робота цікава, хоча й важка, – згадує працівник прокатного цеху № 3 Геннадій Усатий. – Але тоді у вальцювальники одразу не брали. Спочатку я став слюсарем проводкової майстерні, виготовляв та ремонтував привалкову арматуру, яка утримує розкат під час прокатки. Потім деякий час працював прибиральником металу. Придивлявся до роботи вальцювальників, допомагав їм. А за півтора року вже й сам став вальцювальником».

Геннадій Григорович з теплом та вдячністю згадує своїх наставників Євгенія Металіна та Володимира Кіпаренка. Саме вони навчали його новій професії. Це було зовсім інше, ніж робота слюсарем у майстерні. Новоспечений вальцювальник разом з колегами виконував перевалку прокатних клітей, встановлював привалкову арматуру, налаштовував стан, контролював параметри продукції. Це було важко фізично. Але головою не менше доводилося працювати. З чистової групи клітей, на якій працював Усатий, виходив вже готовий прокат, і вальцювальник відповідав за його якість. Поступово Геннадій набирався досвіду, і згодом вже з першої заготовки у нього стала виходити першосортна продукція.

«Важка, нервова, але дійсно цікава та творча робота, – зізнається ветеран прокатної справи. – До кожної з шести клітей чистової групи треба пристосуватися. Навіть після звичайного ППР (планово-попереджувального ремонту) може щось піти не так, і доводиться корегувати налаштування клітей та привалкової арматури. А що вже говорити про освоєння нових видів продукції, нових прокатних профілів. Особливо нелегко давалися шестигранники. Адже геометрична форма досить складна, й треба було добряче напружитися, щоб отримати у розрізі саме шестигранник, а не щось криве та незрозуміле».

Геннадію подобалася робота, подобався колектив, атмосфера взаємної поваги та підтримки. Він був не проти, щоб і син Артур пішов у прокатники. Хлопець згодився. Закінчив технікум. Йому поталанило більше, ніж батькові. Його взяли одразу у вальцювальники, і батько став його наставником. Але ненадовго. Геннадій аж занадто відповідально поставився до своєї місії, і це не пішло на користь навчанню. Татові дуже хотілося, щоб у сина все виходило зразу й добре.

«Звичайно, я розумів, що у вальцювальників так не буває, надто складна професія, – продовжує Геннадій Усатий. – Мають пройти місяці й навіть роки, щоб стало виходити. Тоді до мене підійшов син мого першого наставника Геннадій Металін і запропонував: «Гено, давай переведемо хлопця до мене у бригаду, я з ним попрацюю». Перевели. І у Металіна навчати вийшло краще, бо тягар батьківської відповідальності не тиснув».

За словами старшого майстра стану Андрія Хрієнка, зараз Артур – один з кращих вальцювальників чистової групи. Відповідальність, цілеспрямованість – ці риси у нього від батька. «Артур ніколи не відмовляється від роботи і не зупиняється, не завершивши почате, – говорить Андрій. – Якщо інколи чогось і не знає (а людина, навіть геніальна, не може знати все), то запитує у колег і робить далі, поки не зробить добре. І хоча Геннадій Григорович вже 10 років працює не вальцювальником, а у майстерні, звідки починав свій трудовий шлях, йому є що порадити синові. Та й не лише йому. Я й сам до нього звертаюся за порадами. 25 років досвіду вальцювальника і багаторічний досвід у проводковій майстерні – це величезний скарб для цеху».

Геннадій Григорович зізнався, що перейти знову до майстерні його змусив стан здоров’я. Ветеран пояснив, що може б і досі працював на стані, але зір вже не той. А вальцювальникові без гострого зору ніяк. Він постійно робить заміри, щоб отримати ідеальну за розмірами й формою продукцію. Тож тепер на чистовій за нього син. А тато для нього привалкову арматуру виготовляє. І він не лише ділиться багатющим досвідом, а й набуває нового –  впроваджує Виробництво світового класу WCM.

Про це розповів заступник начальника ПЦ-3 з виробництва Павло Веселков: «Геннадій спеціалізується на професійному обслуговуванні. Наприклад, у нас були серйозні проблеми з прокатною кліттю № 20. Так от команда, в якій був бригадир привалкової майстерні, значно покращила її стан, і кліть працює стабільно. Артур же займається автономним обслуговуванням та впровадженням системи 5S. Я вам скажу, що на таких людях тримається виробництво».

Категорії
Новини

Відтяжки замість канатів – безпека замість ризиків

Придбані агломераційним цехом № 2 направляючі відтяжки зробили одну з основних виробничих операцій значно безпечнішою.

Спікальні візки – це важлива складова агломашин, які виробляють агломерат для наших доменних цехів. На візки діє чимале навантаження, також вони нагріваються до температури до 800 градусів за Цельсієм. Тож не дивно, що ці візки ламаються, і ушкоджений треба швидко замінити на робочий. Їх ремонтує ремонтний персонал, а от заміну візка виконують агломератники за допомогою електромостових кранів. До початку цього року працівники супроводжували транспортування візків, відтягуючи їх канатами, і це було ризиковано. Переміщення підвішеного візка не було достатньо керованим, що становило загрозу для людей. Тож було вирішено придбати спеціальні застосування.

Як розповів провідний інженер з охорони праці Дмитро Горб, набагато безпечнішою альтернативою канатам є направляючі відтяжки. «Застосування відтяжок допомогло нам значно зменшити один з чотирьох ризиків-вбивць – ризик стискання рухомими механізмами, – пояснює Дмитро Горб. – За програмою протидії ризикам-кілерам цех придбав чотири відтяжки. Вони зроблені з міцних та легких металевих сплавів. За допомогою відтяжок можна не лише відтягати вантаж, а й направляти його, обертати, якщо потрібно. Тобто процес супроводу візків під час заміни став набагато керованішим, практично не залишивши шансів одному з топ-4 ризиків-вбивць».

Віктор Єропудов працює агломератником близько шести років. Операцію із заміни спікального візка за допомогою канатів він виконував багато разів. «Користуватися направляючими відтяжками зручніше й безпечніше, – каже Віктор. – Є відчуття, що ти повністю контролюєш переміщення візка за допомогою крана. Довжина направляючих – півтора метра, і цього достатньо для того, щоб перебувати на безпечній відстані від підвішеного вантажу. Відтяжки неважкі. Робоча частина спроєктована і виготовлена якісно. А дві гумові ручки з обмежувачами гарантують, що направляюча не вислизне з рук. А ще нам не треба витрачати час на те, щоб прив’язати й відв’язати канати, тож час виконання операції дещо зменшується, а безпека навпаки зростає».

В. о. заступника начальника АЦ-2 з підготовки виробництва Валерій Гриценко відповідає не лише за виробничі процеси, а й за життя та здоров’я людей. Він не приховує задоволення від того, що операція із заміни візків стала менш ризикованою.

«За останні роки у нас багато зроблено для безпеки людей, – говорить Валерій Гриценко. – З 2015 по 2022 рік у цеху тривала масштабна реконструкція. Старі металоконструкції – сходи, майданчики для обслуговування устаткування, захисні загорожі – замінили на нові, з урахуванням усіх вимог до їхньої надійності. А старі установки з мокрого очищення ми замінили на нові електрофільтри, це значно скоротило кількість пилу як назовні, так і у самому цеху. Таким чином зменшився ризик профзахворювань органів дихання у людей. Вдосконалюємося далі. Операції із заміни спікальних візків агломератники інколи виконують двічі, а то й тричі за день. Звичайно ж, треба бути максимально уважними, працюючи і з новими відтяжками. Але хлопцям дійсно працювати стало зручніше й безпечніше».  

Категорії
Наші люди

Сила струму і сила бажання

Першими викладачами з безпеки Сергій Асваров вважає батьків та саме життя.

Сергій згадує урок поводження з сірниками. Йому малому здавалося, що чиркнути і кинути палаючий сірник – це дуже весело. Але батько показав, що буває, коли сірник впаде, наприклад, на поліетиленовий пакет. Хлопець зрозумів.

У три роки Сергій вперше випробував на собі силу струму –  мало не здалося. На розетках у квартирі були запобіжні заглушки. Але це не стало перепоною для допитливого малюка. «Як потім розповіли батьки, я витяг одну заглушку, – говорить Сергій. – І чомусь вирішив, що цей отвір ідеально підходить для того, щоб вкрутити у нього шурупчика. А далі тільки й пам’ятаю, як невідома могутня сила відкинула мене на кілька метрів… Рідні жартують, що мабуть саме цей випадок змусив мене полюбити електрику».

Через багато років Сергій Асваров вивчився й отримав диплом бакалавра електроенергетики, електротехніки та електромеханіки, а зараз вчиться на магістра-електромеханіка. Він пройшов стажування, працював електромонтером у конвертерному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг», потім мехатроніком у гірничому департаменті підприємства. А зараз Сергій –  інженер з охорони праці.

«Саме цього я прагнув ще з університету – допомагати людям організовувати безпечну роботу, – пояснив Сергій. – Попрацювавши на виробництві, я впевнився в тому, що є багато хорошого в організації охорони праці, але й багато ще необхідно зробити. І я помітив, що наше ставлення до безпеки на заводі тісно пов’язана зі ставлення до безпеки у побуті».

Раніше у нього були проблеми зі шкірою рук. Періодично вона запалювалася, червоніла, лущилася… «Я не знав, звідки це взялося, – пояснює Сергій. – Замислився і згадав, що ніколи не використовував захисні рукавички під час щотижневого прибирання. Загуглив і знайшов, що входить до складу миючих засобів, якими користуюся. Там виявилися речовини, які можуть давати таку реакцію шкіри. Став користуватися рукавичками – і проблема зникла. Ось простий приклад, чому необхідно користуватися засобами індивідуального захисту. Рукавички захищають руки, каска – голову, окуляри – зір, а діелектричні рукавички та калоші у електрокущовому цеху, за яким я закріплений, захищають людину від враження струмом. До перевірки наявності та якості ЗІЗів я ставлюся дуже серйозно».

Сергій багато часу проводить у цехах. Він вважає, що з людьми треба якомога більше спілкуватися, підказувати, допомагати виявляти ризики і усувати їх. «Якщо людина довго працює на одному місці, вона може щозміни проходити повз небезпеку й не помічати її, – розповідає Сергій. – До визначення ризиків необхідно ставитися максимально уважно. Наприклад, нещодавно на одній з насосних я виявив незакріплені труби на верхньому виробничому майданчику. Вони могли будь-якої миті скотитися і впасти на людей. Схоже, що колись там виконували ремонтні роботи і зайві труби просто залишили. Цієї небезпеки за щоденною рутиною не помічали. Ризик усунули».

Інженер Асваров небезпідставно вважає:  якщо працівник знервований, зростає ризик помилок, які можуть призвести то нещасних випадків. «Психоемоційний стан надзвичайно  важливий, – говорить він. –  А фахівець з ОП має бути взірцем спокою, позитиву та створювати відповідну атмосферу. Простий приклад: ви зайшли до супермаркету і спілкуєтеся з продавцями, охороною, покупцями спокійно і доброзичливо. Як правило, у відповідь до вас аналогічне ставлення. Всі хочуть вам допомогти. Те саме і на виробництві. Це особливо важливо, якщо людям доводиться працювати в умовах підвищеної небезпеки. У мене є кілька лайфгаків, як впоратися з нервами. Вдома є гиря, яку я підіймаю, перемикаючись таким чином на позитивний настрій. Є друг Гліб, також наш працівник, спілкування з яким – це релакс. Інколи я годую безхатніх котиків на вулиці. Якщо все це не дуже допомагає, йду до фахівця-психолога. І тут нема чого соромитися».

Сергій впевнений, що людина має поводитися безпечно не тому, що боїться покарання, а свідомо, бо життя є найвищою цінністю.

«Мені боляче дивитися, коли хтось свідомо йде на порушення, – зізнається Асваров. – Наприклад, на третій дільниці є підземний перехід, яким можна безпечно перейти дорогу до нашого Університету «АрселорМіттал». Але багато людей нехтують такою можливістю, біжать через проїжджу частину. А рух транспорту там дуже інтенсивний. Тобто можливість діяти безпечно є, а бажання немає. Саме формування такого бажання у наших працівників я вважаю однією з головних своїх задач на посаді інженера з ОП. Надзвичайно важко змінювати свідомість людей. Особливо дорослих. Але життя того варте».

Категорії
Новини

«Ці хлопці – наше майбутнє»

«Ми не вічні, а ці хлопці – наше майбутнє, майбутнє дробарної фабрики. Це найкращі студенти, які проходили стажування за ті два десятки років, протягом яких я тут працюю», – заступник начальника ДФ ГД Ігор Боярин поділився враженнями про своїх нових колег. Артем, Микита та Олександр стали працівниками цеху, успішно пройшовши стажування.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, металургійне виробництво на деякий час зупинилося, а гірничий департамент продовжував працювати. Дробарна фабрика дробила руду, з якої на рудозбагачувальних фабриках виробляли концентрат. Багатьох працівників  фабрики мобілізували. «Робочих рук не вистачало, – згадує Ігор Боярин. – Ми просили дати людей. Так у цеху з’явилась нова група стажерів. Хлопці виявилися завзятими та сумлінними. Вони не лише навчалися, а й допомогли переобладнати систему нагріву та подавання води в наші душові відповідно до вимог Виробництва світового класу WCM».

А почалось все з мотивації. За словами Ігоря, стажерів не стали зразу навантажувати горами інформації та непідйомними завданнями.

«У перші дні стажування у мене не було особливого натхнення до роботи, – згадує випускник «Нової фабрики», учасник проєкту GoPro Микита Лоза. – Хотілося скоріше відбути зміну і мерщій додому. Саме завдяки правильним діям наставників мені почала подобатися моя робота».

Ігор Боярин та майстер Олександр Кузьменко розуміли, що стажерів треба перш за все зацікавити. Починали з елементарного, наприклад, розібрати й зібрати простеньку електросхему. Давали нескладні творчі завдання, які вимагали нових знань. І хлопці не у ТікТоку сиділи, а шукали потрібні знання та застосовували їх на практиці.

Олександр Залесов вчився у коледжі ДУЕТу. «Мені запропонували роботу в «АрселорМіттал», і я погодився, – згадує він. –  Електрикою я зацікавився тоді, коли вперше побачив батарейки, точніше те, як вони запалювали лампочки та рухали іграшки. Мені малому здавалося, що це магія. І зараз здається. І в чомусь я вже сам маг, можу трохи керувати цією суперсилою. Але ще треба пройти довгий шлях. І чим більше дізнаюся, чим далі йду, тим більше нових доріг відкривається. Поки що я не зустрів на шляху ні шлагбаума, ні стіни. Лише невеличкі перешкоди, які допомагають долати наставники, колеги. Найважче мені було фізично. Дистанційне навчання не додає сили та витривалості. А тут ще літо настало, спека. Але звик, підкачав м’язи і зараз працюю із задоволенням».

Олександр та Микита вже не стажери, а чергові електромонтери. Вони обслуговують та ремонтують електроустаткування, розбирають електросхеми в цеху, допускають до ремонтних робіт бригади.

«Це величезна відповідальність, – зізнається Микита. – Адже ти відповідальний за життя багатьох людей. У бригаді може бути 5-6 людей, а таких бригад може працювати дві і навіть три. Трохи страшно». Досвідчений Ігор Боярин у цьому страху нічого поганого не вбачає: «Як казав мій наставник Віктор Калинович: електрик завжди повинен трішки боятися. Аж до пенсії. Тоді він розуміє, що робить, і не лізе туди, куди не треба. Якщо електрик перестав боятися, то йому треба шукати іншу роботу, щоб не наробити горя».

Артем Шведов – наймолодший з групи. У коледжі він вчився ремонтувати та експлуатувати гірниче устаткування. А на дробарній фабриці опанував нову професію – слюсаря-сантехніка. «З трубами та засувками я вже був знайомий, бо працював деякий час на шахті сантехніком на подачі кисню. – А тут познайомився зі складнішим устаткуванням, наприклад, насосами. Серед моїх перших завдань було розібрати та зібрати насос. Не ідеально, але я впорався. Я дуже ціную наш колектив, батьківське ставлення наставників. Особливо вдячний Сергію Шемету, який вчив мене. У цеху багато сантехнічного обладнання: подавання кисню, технічної та питної води, каналізація. Тут більше 10-ти кілометрів труб і майже 30 насосів. Хотілось би спробувати себе у самому цеху, там цікавіше. Але поки що обслуговую системи адміністративно-побутового комплексу, бо готуюся вступати до вишу, треба час на підготовку, а графік день-ніч-48 (як у сантехніків АПК) – це більше можливостей».

Разом з Микитою та Олександром, Артем брав участь у переоснащенні цехових бань. Хлопці змонтували труби, встановили автоматичні клапани, датчики, частотні перетворювачі та багато іншого. Зараз нагрів і подавання води максимально автоматизовані. Завдяки кращому світовому досвіду WCM набагато менше витрачається води, електроенергії, менше зношуються насоси. Системи запускаються та регулюються мобільним телефоном..

«Я пишаюся цими хлопцями, – підсумовує Ігор Боярин. – Якщо вони будуть рости такими ж темпами, якщо не втратять завзяття, то багато чого досягнуть. Олександра ми вже влітку плануємо спробувати на посаді виконуючого обов’язки майстра. А далі йому будуть до снаги більш високі керівні посади, якщо забажає. Микита зізнався, що поки що боїться відповідальності керувати людьми. Тільки-но він переможе страх, то також спробуємо майстром. Артем працює, набирається досвіду. Коли закінчить відповідний виш, то перед ним також відкриються перспективи зростання. Я впевнений в тому, що якщо Олександр, Микита та Артем не збавлять обертів, то у них вийде все, чого забажають».

Категорії
Новини

Радари та камери проти «кілерів»

У гірничотранспортному цеху нашого підприємства 108 транспортних засобів оснастили новим устаткуванням, що підвищило рівень безпеки.

Великовантажні автомобілі ГТЦ гірничого департаменту мають вражаючі габарити. Кожен з них має висоту близько восьми метрів, важить більш ніж 100 тонн  і може перевозити у величезному кузові більш ніж 130 тонн руди. Але разом із виробничими можливостями такі потужні характеристики містять додаткові загрози. Одна з них – суттєво обмежена зона огляду для водія та значна кількість так званих сліпих зон, які залишаються недосяжними для ока водія. Тож на розширення кругозору керманичів авто й спрямували більшість заходів.

Як пояснив провідний інженер з охорони праці Віталій Тесленко, гроші на оснащення транспортних засобів були виділені у рамках програми протидії чотирьом ризикам-кілерам, таким як падіння з висоти, враження електрострумом, травмування елементами, які обертаються, та стискання рухомими механізмами. Саме до останньої групи належать ризики, пов’язані з роботою великовантажних автомобіля.

«Для того, щоб позбутися мертвих зон, на великовантажівки ми встановили відеокамери, – говорить Віталій Тесленко. – Чотири на кожен: спереду, ззаду, праворуч і ліворуч. Відео з камер виводиться на монітор, встановлений у кабіні. Він чотириканальний, що дає змогу водієві одночасно бачити відео з усіх камер. А у задній частині самоскидів встановлені радари. Вони реагують на будь-який об’єкт, що з’являється позаду авто – великий камінь, стовп, людина, інше авто тощо. Сигнал від радару надходить на індикатор наближення  у кабіні. Індикатор попереджає водія звуком та світловими сигналами: зелений – об’єкт ще далеченько, жовтий – небезпека зросла, червоний – відстань небезпечна. Радар страхує, якщо небезпеку не видно на відео з камер або водій своєчасно не глянув на монітор».

Також на автомобілях встановили додаткові фари, які разом з іншими сигнальними фарами та звуковим сигналом вмикаються завжди, коли водій вмикає задню швидкість. Це попереджає всіх, хто стоїть на шляху руху самоскида, що вони у небезпеці.

Андрій Ацеховський працює водієм великовантажних автомобілів з 2011 року. Він встиг поводіювати й на інших підприємствах. «Не скрізь машини оснащені такими засобами, – розповідає Андрій. – Камери і радари – це дуже потрібні речі. І вони мають бути обов’язково. Добре, що навіть у такі важкі часи керівники дбають про безпеку, просувають подібні проєкти, і вони реалізовуються».

Дмитро Ципченко керує колоною № 1 ГТЦ. Він також задоволений. «Крім засобів, які нівелюють ризики сліпих зон, було встановлене устаткування, яке сигналізує водієві, що він не пристебнувся паском безпеки, – говорить начальник колони. – У цьому випадку спрацьовує світлова та звукова сигналізація. Таке нагадування важливе, адже людина може виявитися настільки зануреною в роботу, що елементарно забуде це зробити. І це особливо небезпечно в умовах кар’єру. Також встановлені звукові сигнали, які спрацьовують, якщо водій забув скористатися стоянковим гальмом. Сподіваємося, що цей комплекс заходів убезпечить нашу техніку та водіїв, які нею керують».

Категорії
Новини

Трансформуватися, щоб не ламатися

Серед технарів розповсюджена думка: чим простіший агрегат, тим рідше він виходить з ладу. Сучасне металургійне устаткування надзвичайно складне, і там є чому ламатися. Наприклад, відділення безперервного розливання сталі конвертерного цеху – це комплекс агрегатів, де тісно сплетене механічне, гідравлічне, енергетичне, електричне устаткування, робота якого координується і керується безліччю контрольно-вимірювальних приладів та автоматизованими системами керування технологічними процесами.

А ламатися цьому устаткуванню не можна, бо навіть у назві відділення є слово «безперервного». Для того, щоб максимально запобігти поломкам, у ВБРС конвертерного цеху триває процес трансформації системи технічного обслуговування та ремонтів. За словами керівника цього проєкту, начальника служби з ТО та ремонтів ВБРС Миколи Єфіменка, реалізація проєкту вже на завершальній стадії, ї є перші позитивні результати. «Принципова відмінність нової системи ТО і ремонтів – це її цілковита превентивна спрямованість, – пояснює Микола. – Тобто обслуговування та планові ремонти мають бути такої якості, щоб непрогнозовані поломки і аварійні ремонти виключити взагалі».

Проєкт з трансформації ремонтної служби – це ініціатива генерального директора нашого підприємства Мауро Лонгобардо. Така увага керівництва підприємства саме до ВБРС не випадкова. Адже саме це відділення виробляє високоякісні сталеві заготовки, які використовуються для виробництва арматури, катанки, кутника, смуги та інших видів нашої продукції, що дає левову частину прибутку. А філософія успішної роботи машин безперервного лиття заготовок саме в тому, що устаткування має працювати без простоїв, тобто жодних аварійних ситуацій не повинно бути.

«Якраз стабілізація процесу виробництва ВБРС, вихід на проєктні режими і  мінімізація неконтрольованих поломок і стояли на меті, – констатує Микола Єфіменко. – Провідна міжнародна аудиторська компанія Enerkey вивчила нашу систему ТО та ремонтів і запропонувала кардинально її змінити. До впровадження проєкту структура ремонтної служби була стандартною з розподілом на механослужбу, енергослужбу, електрослужбу. А фахівці з контрольно-вимірювальних приладів та автоматизованих систем управління технологічними процесами й взагалі були з іншого департаменту. Коли виникала проблема у роботі устаткування, кожна зі служб вивчала її за своїм напрямком окремо, що значно затягувало процес вирішення проблеми. Згідно з проєктом було змінено структуру ремонтного персоналу, а саме було поєднано усі служби у єдину команду з одним спільним керівником та введено нові посади – техніки, які були об’єднані в технічні групи Їх завдання – слідкувати за станом устаткування, планувати обслуговування і ремонти та своєчасно виявляти недоліки, не допускаючи поломок на ввіреному устаткуванні».

У ВБРС створили сім таких груп. До складу кожної групи входять техніки, які спеціалізуються на різних видах устаткування (механіка, енергетика, електрика і т.д.). За кожною групою закріплена певна кількість обладнання. Це дає значні переваги. По-перше, група з різних техніків швидше і точніше виявляє недоліки й приймає колегіальні рішення із врахуванням усіх нюансів. А по-друге, кожна група спеціалізується на певних агрегатах, тому знає їх більш досконало, що також сприяє ефективності роботи. Великою перевагою проєкту є створення окремих денних механічних та електричних майстерень. Їхній персонал готує запчастини та вузли до встановлення, щоб оптимально використовувати час планових ремонтів, не витрачаючи його на підготовку.

«Для завчасного виявлення недоліків ми отримали кілька нових можливостей, – продовжив Микола Єфіменко. – Серед них вібромоніторинг та термографія. Ці дослідження для нас виконують фахівці центрального департаменту з утримання та ремонтів і ПП «Стіл Сервіс». Для прикладу, використовуючи методи вібромоніторингу та термографії ми можемо завчасно виявити відхилення в роботі роторів газоочисної системи ВБРС та своєчасно виконати їх обслуговування, не допустивши аварійного виходу з ладу. Використання системи SAP є невід’ємною частиною проєкту та реалізується при підтримці спеціалістів служби ARMP, – пояснює Микола Єфіменко. – А це дозволяє нам зберігати величезні обсяги корисної інформації щодо результатів обстеження, виходів з ладу устаткування, відхилень в роботі, використання запасних частин, ремонтів, результатів діагностики та моніторингу тощо. Аналізуючи це, ми розробляємо шляхи вдосконалення системи ТО і ремонтів, беручи до уваги попередні недоліки та помилки».

Процес трансформації вже дає позитивні результати. Наприклад, з ініціативи технічних груп під керівництвом Антона Савенкова та Дениса Перепаденка було вдосконалено пневматичну систему керування машинами газової різки та маркувальними машинами. Технічні групи під керівництвом Андрія Ніколаєва та Євгена Очкася впровадили систему аварійної видачі плавок у випадках аварійних відключень електроенергії. Технічна група під керівництвом Олега Окорокова розробляє проєкт поліпшення системи охолодження гідравлічної системи МБЛЗ-1. Технічна група на чолі з Михайлом Кириченком виконала комплекс робіт з підвищення надійності трубопроводів підживлювальної води. Технічною групою під керівництвом Сергія Федорова реалізується проєкт безперервного заміру температури сталі у промковші. Ми ставимо на меті відпрацювати усі аспекти нової структури та сформувати ефективну службу. А в планах – трансформація системи ТО та ремонтів усього конвертерного цеху».