Працівники прокатного цеху № 3 змінили підхід до прокатки одного з видів продукції і отримали зменшення втрат металу та поліпшення умов праці.
«У нашому цеху продукцію можна отримати за допомогою сортової лінії або ж дротового блоку, – розповідає заступник начальника ПЦ-3 з виробництва Павло Веселков. – Останній сучасніший, а сортова лінія вже морально застаріла. Круглий профіль з діаметром перетину 17 міліметрів (Ø 17) до цього часу катали саме на цій лінії. Застосувавши методологію WCM для розрахунку виробничих втрат, у цеху вирішили, що для їх зменшення варто переходити на виготовлення профілю Ø 17 на дротовому блоці. Був ризик: чи витримає ротор виткоукладача та інше устаткування такий крупний профіль, який на дротовому блоці ще не катали? Начальник цеху Олексій Кушнаренко ухвалив рішення спробувати».
Розробив схеми калібрування прокатних клітей калібрувальник Владислав Брагинець. «Нова схема прокатки – це завжди цікаво й складно водночас, – говорить Владислав. – Схему низової частини стану ми не змінювали, лише використали схему прокатки круга Ø 20 мм, як підкат до блоку. А от з десяти клітей дротового блоку для прокатки сімнадцятого профілю було використано лише дві. Інколи бувають складнощі, коли теоретичні розрахунки не зовсім співпадають з практикою і доводиться коригувати схему. Але цього разу все вийшло з першого разу! Ми з цеховиками спрацювали злагодженою єдиною командою».
Професіоналізм прокатників і калібрувальників забезпечив чудовий результат. Виготовлення перших партій підтвердило зниження втрат, а отже зниження собівартості продукції. До того ж, під час виготовлення на дротовому блоці отримали кращий товарний вигляд мотків прокату та щільніше пакування. Тому такий профіль як Ø 17 мм. має кращі перспективи на ринку прокатної продукції.
«Зменшення втрат і якісніший товарний вигляд – це чудово, – відзначив виконувач обов’язків змінного майстра основної виробничої дільниці Олександр Маркідонов. – А ще один плюс – це те, що коли катали через сортову лінію, то доводилося відбирати проби дуже гарячого металу, а зараз у зоні відбору проб прокат не такий гарячий. Це безпечніше для людей. Також зменшились обсяги ручних робіт, тобто фізично працівникам стало легше».
У залізничному цеху № 3 продовжується робота, спрямована на створення безпечніших умов праці.
Яка картинка виникає у вас, коли ви чуєте слово «дрезина»? Раніше я уявляв її невеличкою платформою, що рухається рейками. А щоб вона рухалася, треба постійно совати туди-сюди масивні важелі. Коли потрапляєш у залізничний цех, то розумієш: дрезини бувають різними. Наприклад, дрезина з назвою «мотовоз навантажувально-транспортувальний» – це потужна самохідна залізнична машина масою 31 тонна, яка возить багатотонні вантажі – рейки, шпали та інший скарб, необхідний для ремонтів залізничних колій. Вона оснащена підйомним краном, який здатен підіймати вантажі до 5 тонн.
«Водій керує дрезиною і краном з кабіни, яка захищає його від негоди, – пояснює начальник дільниці експлуатації та ремонту механізмів ЗЦ-3 Юрій П’ятаков. – Більшість робочого часу він проводить у водійському кріслі, тому якість крісла має величезне значення для зручності та здоров’я. Нещодавно ми замінили крісла на трьох наших дрезинах – навантажувально-транспортувальних мотовозах. Замість стареньких крісел, які не надто пом’якшували поштовхи та коливання під час руху рейками, встановили саме антивібраційні крісла. Водії вже відчули зручність і безпеку. А ще використання таких крісел зменшує ризик професійних захворювань, пов’язаних з вібрацією».
Нові крісла отримали водії дрезин Віталій Кісель, Олександр Мельник та Іван Палагнюк. Вони вже оцінили їх зручність.
«Ми виконуємо ремонти колій по всьому підприємству, – розповідає Віталій Кісель. – Інколи рухаємося ділянками, на яких трясе так, що язика можна прикусити. І нові крісла, що пружинять, суттєво зменшують дискомфорт. А ще на відміну від старих ці мають підголівник та підлокітники. Тож маємо і безпеку, і комфорт – два в одному».
Рішення про заміну крісел було ухвалене у результаті аудитів з охорони праці.
«Ми намагаємося не лише виявити ризики, а й допомогти цеховикам їх усунути, – говорить провідний інженер з охорони праці Володимир Вихренко. – Цього разу встановили, що використання старих крісел дійсно становить ризики для здоров’я водіїв. Проблему вирішували разом із залізничниками. Потрібні крісла знайшлися у резерві одного з цехів підприємства. Залишилося їх лише встановити. Протягом останніх років у залізничному цеху № 3 багато зроблено для покращення умов праці та рівня безпеки. Наприклад, це придбання універсальної машини на базі автомобіля «Мерседес» для прибирання та впорядкування колій. Якісніше прибирання колій робить залізничний рух безпечнішим. А нещодавно придбані оглядові дзеркала зробили безпечнішою операцію огляду залізничного транспорту. Своєчасно ж виявлені несправності устаткування – це також запорука безпечної роботи як для техніки, так і для людей».
Металургії без енергетики не існує – це факт. Наприклад, наша теплоелектроцентраль (ТЕЦ) забезпечує гарячим дуттям доменні цехи, які без цього енергоресурсу не зможуть плавити чавун. Також ТЕЦ виробляє пару для технологічних процесів у прокатних цехах, у коксохімічному виробництві та деяких інших підрозділах. Частина пари йде на обігрів виробничих та адміністративно-побутових приміщень, а також найближчих до підприємства міських кварталів Металургійного району. Обслуговуванням і ремонтами електроустаткування ТЕЦ займається Олександр Хоруженко, нагороджений грамотою цього району.
Продуктом теплоцентралі також є електроенергія, яка подається в Єдину енергосистему України або використовується на підприємстві. І саме Олександр зі своїми колегами-енергетиками врятували агрегати підприємства під час минулорічного зимового блекауту, коли російські агресори били по енергетичних підприємствах України. Самовіддана праця та професіоналізм наших енергетиків забезпечили стабільну роботу енергоустаткування, на яке у ті кілька діб впало неймовірне навантаження, бо комбінат не зміг отримувати електроенергію ззовні, від ДТЕК.
«Робота ТЕЦ, як і всіх цехів нашого підприємства, неможлива без електроенергії, без електроустаткування, – каже Олександр Хоруженко. – У нас це електрогенератори, двигуни, системи керування, різноманітні засувки, а також звичайне освітлення. Наше завдання – забезпечити безаварійну роботу всього цього енергопарку. Я працюю старшим електромонтером – старшим зміни. У моїй команді також є ще один старший електромонтер, молодший електромонтер та електромонтер головного щита керування. Виконую роботи власноруч та організовую роботу команди. А 27 років тому прийшов у цех зовсім молодим електромонтером».
На ТЕЦ Сашка привів батько Володимир Дмитрович, який там працював багато років. І хлопцеві сподобалося, хоча закінчив він автодорожний технікум. У технікумі він також вивчав електроустаткування, правда, автомобільне, під напругою 12 вольт. А на ТЕЦ доводиться ремонтувати навіть шестикіловольтове.
. Тож не дивно, що наставники спочатку вчили новачків правил безпеки, а вже потім професії. Минали роки, Олександр сам став наставником, і цьому принципові не зраджував.
«Коли вчиш молодшого електромонтера правил безпечної праці, то треба не лише розповідати, а ще й показувати і пояснювати, – говорить Олександр Хоруженко. – Беру його з собою. Підходимо до устаткування, я виконую дії і кожну пояснюю, навіть елементарні. Наприклад, чому дріт треба брати кліщами, а не руками. Вважаю це найкращим навчанням, результат перевірений часом. І лише за кілька місяців людина може ставати самостійно до роботи. У нас якщо помилився електрокоміркою, то ця помилка може стати останньою у житті».
Олександр Хоруженко зізнався, що був дуже здивований, коли дізнався, що нагороджують саме його. Він щиро вважає, що фахівців його рівня і з таким сумлінним ставленням до роботи на ТЕЦ чимало. А от керівництво цеху вважає, що не існує таких завдань, яких би він не подужав. Устаткування Олександр знає досконало. Складнощі можуть виникнути лише тоді, коли до електрики додаються інші фактори.
«Ну, я ж не Кашпіровський, – усміхається старший електромонтер. – Ясновидінням не володію. Якщо причиною поломок стає, наприклад, потрапляння вологи, то інколи доводиться добряче помізкувати. Переглядаємо схеми, знаходимо проблемне місце, докопуємося до основної причини і усуваємо її. Нам треба робити так, щоб більше не повертатися до цієї поломки. Особливо актуально це зараз, коли багатьох колег мобілізували. Стараємося слідкувати за електроустаткуванням так, щоб наші захисники за нас не червоніли. Хочу звернутися до Олександра Макаренка, Михайла Власова, Володимира Дудника, Юрія Безбородова та інших. Бережіть себе, друзі! І повертайтеся додому з перемогою!»
В доменному цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» впроваджується одразу кілька великих проєктів, спрямованих на покращення роботи доменної печі № 6.
Для того, щоб плавити чавун у доменній печі, необхідне гаряче дуття, тобто повітря, з температурою більш ніж 1000 градусів за Цельсієм, збагачене киснем. Воно подається в піч під тиском. Повітронагрівач № 2 ДП-6 не завжди справлявся з цим завданням, були аварійні збої, втрати виробництва. Тому команда із впровадження WCM, скориставшись тим, що зараз шоста піч зупинена на ремонт, вирішила впровадити 10-кроковий проєкт з поліпшення роботи цього нагрівача. І це лише один із проєктів, що впроваджуються під керівництвом старшого майстра газового господарства ДЦ-1 Сергія Кіщука.
Як пояснив інженер WCM Руслан Кривенко, це унікальний у його практиці випадок, коли зразу кілька масштабних покращень впроваджується однією командою. «Зазвичай кожен великий проєкт – це окрема команда, – розповідає Руслан. – Але тут особливий випадок. Сергій Кіщук разом із газівниками Євгеном Поповим, Василем Адаменком, Євгеном Погуляєм, слюсарем-ремонтником Сергієм Міщенком, електромонтером Олександром Холодовим та іншими – це унікальний колектив, якому до снаги зробити ДП-6 надійнішою, суттєво скоротити втрати виробництва. Наприклад, у другому повітронагрівачі вони навіть виявили проєктну помилку. Її усунення триває і допоможе підвищити стійкість футерування нагрівача, що дасть суттєве скорочення витрат на ремонти та забезпечить додаткову стабільність печі».
Паралельно в цеху впроваджується ще один 10-кроковий проєкт – заміна засипного пристрою, за допомогою якого шихтові матеріали для виплавляння чавуну потрапляють у піч. Команда Сергія Кіщука розробила проєкт принципово нового засипного пристрою. Його вже виготовили працівники нашого Ливарно-механічного заводу. Пристрій має конструкційні покращення. Він зроблений із стійкіших матеріалів, тому прослужить довше і працюватиме надійніше. Після завершення футерування шахти печі пристрій встановлять. А саме зараз триває впровадження автономного обслуговування лебідок автономних клапанів ДП-6. Від надійності цього устаткування залежить правильна і безпечна зупинка печі, якщо в цім виникне необхідність.
«Ми власноруч доводимо стан лебідок до проєктного, – розповідає Сергій Кіщук. – Це дозволить зекономити кошти підприємства, бо не треба наймати підрядників. Ми вже очистили обладнання, визначили та усунули причини витоків мастила. Також були виявлені та усунені аномалії устаткування. Поки що про зупинку печі мови не йде. Навпаки, незабаром планується пуск ДП-6 після ремонту. Але ж ми з вами розуміємо, що в цей буремний час маємо бути готовими за необхідності зупинити піч швидко та безпечно. Це ми вже проходили на початку повномасштабного вторгнення. Тож надійність автономних клапанів та лебідок – це питання збереження ДП-6 та безпека наших людей”.
Впровадження WCM у першому доменному триває. Сподіваємося, що незабаром доменна піч № 6 стане до роботи, а проєкти з підвищення її надійності та безпеки покажуть свою ефективність.
Ветеран департаменту з якості та мандрівник, 76-річний Юрій Діденко, вже встиг побувати більш ніж у 30-ти країнах світу на чотирьох континентах. Навіть під час повномасштабного вторгнення він знаходить можливості для подорожей та пригод, а також для допомоги Збройним Силам України під час цих подорожей. Цього разу Юрій впродовж двох місяців перебував у Німеччині.
«Кілька років тому я вже відвідував Німеччину, – згадує Юрій Тихонович. – То був одноденний візит у відомий Баден-Баден під час туру Європою. Цього разу у мене було більше часу й можливостей ознайомитися з невеличкими провінційними містечками землі Баден Вюртемберг. А почалося все, як я жартома називаю, з операції «проникнення в НАТО під прикриттям». Молодим я служив у Прикарпатському військовому окрузі. Нам постійно казали, що ми перші маємо бути готовими взяти на себе удар військ НАТО. А вийшло так, що багато років потому я побував дуже близько від їхнього полігону і майже місяць їв натівську їжу. А керівницею «операції» я жартівливо називаю свою доньку».
Минулого літа почастішали атаки російських ракет та безпілотників на Кривий Ріг. Донька Юрія Тихоновича Вікторія не на жарт хвилювалася за улюбленого татка і сказала, що їй було б набагато спокійніше, аби він перечекав агресивну активність окупантів у Німеччині, а водночас трішки вгамував свою спрагу до мандрів. Донька дала номер телефону і сказала, що батька чекатиме чоловік у місті Ульм, який скаже, що робити далі. І наш мандрівник, охочий до подорожей, погодився.
«Зайвих питань я не ставив, – усміхнувся наш ветеран. – Певна конспірологія мені навіть сподобалася, адже цікавість до різних шпигунських штучок та пригод зберіг з дитинства. Їхали автобусом з Києва 30 годин. Потім я зустрівся з чоловіком, якого порекомендувала Вікторія. Він виявився українцем, який у Німеччині вже кілька місяців. Далі були переїзди поїздом та авто. І ось я біля воріт житлового комплексу в альпійському лісі. Зайшов, озираючись. Спитали, звідки дізнався про табір? Сказав таємниче, що знайомі підказали. Записали, сфотографували й відвели на вечерю, щоб не пропустив, а після вечері вручили посвідчення на простому папері з моїм фото. Мій номер 149ХХХ. Не 007, але також непогано».
Так мандрівник опинився у таборі для біженців з України. Там, як здогадався Юрій, українців адаптували до життя у німецькому суспільстві та проводили деякі уточнення-перевірки. Найперше, з чого почали, вчили місцевих правил сортування відходів, бо чистота довкілля у Німеччині – пріоритет номер один. Першого ж вечора Тихонович пережив невеличкий стрес. Чутно було стрілянину, гуділи літаки. Як виявилося, зовсім поруч знаходився полігон Бундесверу, а у їхньому таборі раніше розміщувалися німецькі вояки. Оце кіно! Ніколи ветеран ще не був так близько до НАТО.
«І це не якась там таємниця, – продовжив наш герой. – У відкритому доступі є ознайомчі брошури, тож ніякої військової таємниці я не видаю. У таборі я вивчав німецьку мову, заповнював багацько анкет, поринув у місцеве законодавство, працював у бібліотеці. Нас годували їжею, яку привозили з військової їдальні, можна було отримати одяг, був медичний заклад, куди я також звертався. І все безкоштовно. Найулюбленішою моєю справою були нетривалі походи альпійськими лісами, візити у найближчі невеличкі містечка, а особливо відвідування місцевого зоопарку. Там місцеві тварини – олені, кабани, фазани та інші – мешкали у дуже просторих вольєрах, тому складалося враження, що ти прийшов не в зоопарк, а до них у гості у дику природу. А от у дикій природі жодного крупного звіра я не зустрів, на жаль. А скоріше на щастя, бо не хотів би я зустрітися віч-на-віч з місцевим вепром».
23 дні Юрій Тихонович перебував у таборі, а потім отримав направлення на поселення у місто Швебиш-Гмюнд. Там його поселили у місцевому затишному гуртожитку, і мандрівник мав вдосталь часу на улюблене заняття – подорожі.
«Я цілими днями ходив мальовничими вуличками, – розповідає ветеран. – Захоплювався старовинними готичними церквами, фортечними стінами, величною долиною місцевої річки. Інколи їздив до сусідніх містечок, але не дуже далеко. У цій країні надзвичайно розвинений, комфортний, але дуже дорогий транспорт. І на ту одноразову виплату, яку я отримав, дуже не роз’їздишся. У місті активно діє українська громадська організація «Єднання». Люди підтримують одне одного, а також намагаються допомагати Україні всім, чим можуть. Вони зібрали й відправили більше 50-ти тонн гуманітарних вантажів. Я ж особисто кілька разів на тиждень брав участь у плетінні маскувальних сіток для ЗСУ».
Сітки у місті плетуть адресно, для конкретних підрозділів. Здебільшого для тих, де служать родичі. Юрія до самостійної роботи одразу не допустили. Він, як і всі, спочатку пройшов тижневий підготовчий курс у супроводі наставниці.
«24-го серпня громадська організаціях влаштувала святковий концерт, – продовжив Юрій Тихонович. – Була делегація містян на чолі з бургомістром. Він привітав нас з Днем Незалежності України і подякував мужнім українським воїнам, які захищають від агресора не лише свою країну, а й Європу. Міський струнний оркестр виконав наш гімн. До сліз! Я став переможцем благодійної лотереї і, як кажуть, дорвався до мікрофону. Подякував німцям за те, що приютили більш ніж мільйон українців і зачитав вірша Ліни Костенко:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
Довго жити без рідної землі Юрій Діденко не зміг, повернувся до нашого міста. До України ветеран їхав, супроводжуючи чергову партію маскувальних сіток для наших захисників. У нього була можливість залишитися, гостинні німці не виганяли, але наш мандрівник залишився вірним своєму гаслу: «Багато на світі хороших доріг, а найкраща веде в Кривий Ріг».
З вісімнадцяти років Сашко вже працював на одному із гірничо-збагачувальних підприємств України. Спочатку машиністом млинів на рудозбагачувальній, а потім дробарником на дробарній фабриках. Тобто з перших днів роботи мав справу з устаткуванням під напругою, обертовими механізмами, роботою у зоні руху потужних електромостових кранів та іншими серйозними ризиками. А одного разу він став свідком трагедії на виробництві і з того моменту вирішив, що стане фахівцем з охорони праці, щоб спрямувати свої зусилля, свій потенціал на запобігання подібним страшним випадкам.
«Я шукав можливості, і їх мені надала програма GoPRO в «АрселорМіттал Кривий Ріг», – розповідає Олександр Шишка. – Дізнавшись, що на цьому підприємстві з’явилися вакансії фахівців-стажерів департаменту з охорони праці та промислової безпеки, вагатися не став. До охорони праці у мене особливе ставлення, яке базується на особистому досвіді. У моїй присутності загинув досвідчений працівник з 20-річним стажем, який, здавалося б, вже все знав і все вмів. Що спонукало його допустити помилки щодо власної безпеки, питання риторичне. Але з того моменту я вирішив, що працюватиму у царині безпеки виробництва».
На місця стажерів-фахівців з ОП був чималий конкурс. Олександр дуже серйозно готувався. Він зізнався, що стовідстоткової впевненості не було, але за плечима був трирічний досвід роботи у небезпечних умовах, що давало певні переваги. Дуже зрадів, коли повідомили, що обрали саме його. Свій перший день на комбінаті запам’ятав дуже добре. Керівник Олександра Юрій Духов представив його колегам, познайомив з персональним наставником, досвідченим Михайлом Андрейчиковим, який більше десяти років пропрацював у департаменті з ОП та ПБ, а до цього більш ніж 10 років у шахті. Стажеру провели ознайомчу екскурсію цехами гірничого департаменту – РЗФ-1,2, дробарній фабриці, цехом мереж і підстанцій. Особливо сподобався обід у робітничій їдальні.
«Я вважаю, що умови – це дуже важливо, – говорить Олександр Шишка. – Бо працівник має думати про те, як безпечно і якісно зробити роботу, а не де йому повноцінно поїсти чи помитися після зміни. Люди цінять добре ставлення до себе, це я знаю з власного досвіду, бо працював простим роботягою. Тому перше, що ми робимо з наставником Михайлом Андрейчиковим, коли приходимо в цехи (а у цехах проводимо левову частину робочого часу), розпитуємо у людей про нагальні потреби, проблеми, ризики. А потім разом знаходимо виходи. Наприклад, на одній з дільниць шламового господарства була проблема з водою в бані. Гуртом ми її вирішили. Нещодавно разом з цеховиками та постачальниками вирішили справу з поставкою «пелюсток» для дробарної фабрики. На жаль, питання своєчасних поставок ЗІЗів нині не рідкість, бо у зв’язку з війною важко знайти надійних постачальників. І мені приємно бути у команді, якій вдається ці питання вирішувати».
А ще Олександр разом з наставником посприяли безпечному облаштуванню одного з конвеєрів на дробарній фабриці. У рамках програми боротьби з чотирма ризиками-вбивцями там було встановлено нову запобіжну огорожу та троси системи аварійного вимкнення устаткування. Михайло Андрейчиков інтенсивно передає Олександрові свій багаторічний досвід організації безпечної роботи. Особлива увага – культурі охорони праці.
«Звичайно ж, ЗІЗи, безпечне обладнання, запобіжні заходи – це пріоритети, – каже Михайло. – Але скільки б коштів на це не витрачалося, якщо людина свідомо не дотримуватиметься правил, результату не буде. Тому найбільше часу і зусиль ми витрачаємо на те, щоб достукатися до одного з основних інстинктів – інстинкту самозбереження. У всіх він є, але у багатьох схований за такими собі фортечними «мурами», вибудуваними попереднім досвідом, не завжди правильним, м’яко кажучи. Для мене тут показовим є старий фільм «Висота», герой якого, монтажник, стрибає на трубу, ризикуючи життям лише для того, щоб почепити вимпел. Усі люди різні, і до декого дуже важко достукатися, зруйнувати мури. Але ми з Олександром наполегливі, а працювати з людьми в нього непогано виходить. Отакі освічені, цілеспрямовані, з лідерськими якостями і креативними ідеями нам дуже потрібні».
Михайло зізнався, що у стажера є чималий потенціал. Він комунікабельний, відкритий, відповідальний, бажає вчитися сам і вчити інших, в тому числі і власним прикладом. Це надзвичайно важливо, бо коли той, хто навчає правилам, сам їх порушує, він втрачає довіри, а без відкритості, довіри робота з людьми не матиме ефекту. Сам же Сашко влучно порівнює свою нову роботу з роботою годинникаря, який терпляче й наполегливо з дрібних деталей збирає годинника, який працюватиме чітко й точно.
«На жаль, іншого шляху, ніж наполегливо і терпляче формувати в людях свідому потребу працювати безпечно, я не бачу, – зізнався Олександр Шишка. – Відкритість і довіра у цьому допомагають. Чесно зізнаюся, з молодими мені легше. Бо дуже важко людині розповідати, що головним є збереження здоров’я, життя, якщо за свої 60 років людина цього ще не зрозуміла. Але я вірю, що це можливо».
