24 жовтня 13 років тому в конвертерному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» почалося безперервне розливання сталі.
У порівнянні з розливанням сталі у виливниці з подальшим виготовленням заготовок на блюмінгу, ця нова на той час для нас технологія мала ряд переваг. Литі заготовки мають кращі параметри якості, їх виробництво не таке енергомістке, металурги отримують менше відходів металу. Починалося безперервне розливання з однієї машини безперервного лиття заготовок. Зараз же ми маємо потужний комплекс з трьох МБЛЗ, за допомогою яких вже виготовлено 16 млн тонн сталевих заготовок. З них в наших прокатних цехах виробили мільйони тонн прокату. Та й самі наші заготовки всі ці роки користувалися й користуються попитом на металургійних ринках.
Як розповів заступник начальника конвертерного цеху з безперервного розливання сталі Олександр Лук’янов, наше відділення безперервного розливання сталі продовжує працювати, розвивається і вдосконалюється попри негаразди, викликані війною. «Проблем дуже багато, – зізнався Олександр Лук’янов. – Серед них – перебої у постачанні електроенергії, значне погіршення якості води, яка широко використовується в технологічних процесах, втрата постачальників феросплавів та інших необхідних матеріалів, нестача кваліфікованих фахівців, проблеми з постачанням запчастин тощо».
Олександр відзначив, що весь цей масив проблем вдається вирішувати лише завдяки загальній мобілізації зусиль та злагодженій роботі команди, куди крім металургів входять енергетики, транспортники, фахівці департаменту автоматизації технологічних процесів, співробітники виробничого і технічного управлінь та багато інших. Звичайно ж, виробничі показники набагато нижчі, ніж до лютого 2022 року. Але вже цього року працівники відділення виготовили мільйон тонн заготовок.
Є й плани на майбутнє. «Запланований капітальний ремонт першої МБЛЗ, – продовжив Олександр Лук’янов. – Впроваджується технологія, яка дозволить разом із заготовками перетином 150х150 мм виготовляти заготовки 160х160 мм, що дуже важливо для задоволення потреб наших замовників. Для мене особисто число «13» не є чимось магічно-негативним. Навпаки, це важливий етап як у житті людини, так і виробничого підрозділу. Я вірю в нашу перемогу і в те, що повернуться на виробництво наші хлопці, які захищають країну, і ми перевершимо наші довоєнні показники. Бажаю всім своїм колегам миру й можливості міцно виспатися, особливо перед зміною, достойної зарплати та досягнень у роботі. Наприклад, таких, як нещодавно встановлений працівниками ВБРС рекорд – 59 плавок у серії! Такого не було навіть у найкращі, благополучніші наші часи. Тож тримаймося та працюймо далі!».
Коли синові виповнилося 16 років, у нього ніби розблокувався ген туризму. До того я багаторазово пропонував Іванкові піти зі мною в похід, але хлопчик був категоричним: «Мені це нецікаво». І ось він згодився. Я був щасливим! І зразу вирішив зайти з козирів – Чорногора.
Отже, маршрут розроблено, рюкзаки складені, і поїзд з Кривого Рогу-Головного стартує до смт Ясіня Закарпатської області. Саме звідти розпочалося наше сходження на хребет. Ось і стежка на Петрос – перший карпатський двотисячник на нашому шляху. Зразу ж на схилі зустрічаємо коней. В Карпатах їх багато. Вони й домашні улюбленці, і транспорт, і робоча сила, а ще – фотомоделі. Нам трапився якийсь сором’язливий коник, ледь встигли зробити з ним трохи світлин, поки він не втік. Галявини всіяні різнобарв’ям квітів. А ось і перше джерельце. Насолоджуємося кришталевою гірською водою! Мрії здійснюються!
Поступово набираючи висоту, милуючись навколишніми вершинами, кудлатими хмарами та барвистими полонинами, ми дійшли до підніжжя Петроса (висота 2020 м). Його вважають чи не найпримхливішим що до погоди. На жаль, це твердження ми перевірили на собі. Почали підйом сонячним схилом, а завершили на вершині, закутаній у густі хмари. За десять метрів нічого не вгледіти, крім хреста та невеличкої каплички на вершині. Волога з хмар залазила під одяг, ставало холодно, тому ми швиденько пішли вниз. Спуск з Петроса крутий, кам’янистий і затяжний. Раптом хмари розірвалися, і далеко внизу розкрилися залиті сонцем долини.
Вечоріло. Спустившись, ми почали шукати місцину з джерелом та площиною під намет. Обрали місце неймовірної краси. Праворуч – вершина Петроса, ліворуч – легендарна Говерла, яка вже впала у тінь і, здавалося, дрімала. І ось воно, маленьке диво! Хмарки над горою розступилися, нижня половина Говерли залишилася у тіні, а верхню залило яскраве сонячне світло. А над вершиною – шапка з пухнастих рожевих хмар. Дивовижно! А над Петросом небо грало картатим різнобарв’ям. Догоряв перший день…
Вночі був сильний вітер, який навіяв дощу та туману. Наступного дня ми брели у тому тумані. Не збитися з дороги допомагали фарбовані мітки на стежці, та GPS. Як без нього мандрували раніше? А Колумб ще й Америку відкрив! На вершини ми підійматися не стали. Обійшли Говерлу, Брескул, Данцер окружними стежками (траверсами). Все одно в такий туман нічого не видно. Тож не втрачали сили та дійшли до озера Несамовитого. Ставили намет і готували їжу в тумані. В тумані й поснули. А наступного ранку дідуган-туман куди й подівся. Значить, сьогодні буде день, наповнений чудовими краєвидами! А на сніданок до нас завітало кілька місцевих пташечок. Вони дзвінко пищали, зовсім не боялися і навіть намагалися поцупити їжу з тарілок.
З Несамовитого ми пішли на скелясті Шпиці, гострі й фактурні, взагалі не дуже властиві Карпатам. А далі було сходження на вершину гори Ребра (2001 метр). Гора схожа на величезного кабанця, якого погано годують, тому під шкірою просвічуються ребра. Так постаралися вода й вітер, вилизавши на схилі гори широкі довгі борозни. З Ребер продовжили рух на Гутин Томнатик. Він має висоту 2016 м. Біля його підніжжя – найвисокогірніше озеро України – Бребенескул. Воно вабить своєю синьо-зеленою красою на висоті 1801 м.
А далі – гора з такою ж назвою. Вона друга після Говерли – 2035 метрів. Під час нашого сходження на Бребенескул дув такий вітрюган, що здавалося, зараз звалить і понесе, як кущик степового кураю. Ми спустилися з вершини і знайшли чудове місце для стоянки. Вечеряли, споглядаючи з висоти нижчі карпатські хребти, які нескінченими хвилями зникали в далечіні. Три двотисячники за день – це було нелегко. Заснули зразу й до ранку, який привітав нас гарним світанком та розсипами чорниці й брусниці на залитих сонцем галявинах.
Наступна мета – гора Піп Іван Чорногірський висотою 2028 метрів. Вона нижча, ніж Бребенескул на 7 метрів, але виглядає потужніше. Річ у тім, що у Попа немає таких високих сусідів, як Гутин Томнатик чи Ребра, тому на контрасті Іван такий могутній. А ще солідності надає стара обсерваторія Білий Слон, яка, ніби середньовічна фортеця, стоїть на вершині. З Попа Івана нам відкрилися неймовірні пейзажі. Кажуть же, що лише піднявшись на найнеприступнішу вершину можна узріти найгарніші краєвиди.
Всі шість карпатських двотисячників у нас за плечима, і наче вже нема чому дивуватися. Але кінцева гора в цьому поході – Вухатий Камінь – неабияк здивувала. Здивувала своїми химерними скелями, що ніби повилазили з-під землі погрітись на сонечку. У цьому дивовижному кам’яному царстві ми зробили, мабуть, найкрутіші світлини за весь похід. А коли спускалися з вершини до найвисокогірнішого українського села Дземброня, обабіч стежки нас також супроводжували величезні камені, а нижче – невеличкі мальовничі Дзембронські водоспади. Ночували біля села на березі гомінкої гірської річки, яка своїм голосом швидко нас заколисала. Снились зелені полонини, сині вершини та різнобарвні світанки…
А зранку чекає швидкий спуск до смт Верховина, далі автобусом до Ворохти, з якої йде поїзд на Кривий Ріг. До наступних зустрічей, Карпати!
Якщо ви любите подорожувати чи лише мрієте розпочати, насолоджуєтеся чудовими краєвидами, фотографуєте їх і не проти поділитися враженнями та світлинами з оточенням, послухати цікаві розповіді про мальовничі гори, безмежні моря, багаті історією міста, тоді саме для вас наша нова щомісячна сторінка «Мрій та мандруй з «Металургом»!» (скорочено «МММ», але це не развод😊).
Ми будемо творити її разом. Тож якщо у вас є бажання поділитися розповідями та фото з подорожей, лайфхаками куди і як цікавіше мандрувати, краще оздоровитися, на чому і як доцільно зекономити, а де навпаки – витратитися та отримати незабутні враження, телефонуйте нам:
098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA або https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів та надихнемо тих, хто лише мріє про це, але ще не наважився. І не важливо, про що це буде – гірський похід, поїздку до Львова чи відпочинок в Одесі, оздоровлення в Моршині чи екскурсія на криворізькі відвали, мандрували ви вчора чи багато років тому. З часом цінність вражень не зменшується, скоріш навпаки. Тож подорожуймо разом.
А відкрити рубрику дозвольте нещодавнім гірським походом по найвищому карпатському Чорногірському хребту.
Спецтехніку ремонтного цеху гірничого департаменту оснастили додатковими засобами безпеки.
Працівники ремонтного цеху виконують величезні обсяги робіт з обслуговування та ремонтів устаткування в цехах та будівельно-монтажних робіт. А ще вони вулканізують конвеєрні стрічки, виготовляють запасні деталі та вузли, різноманітні металоконструкції, виконують деревообробку. Ремонтникам дуже допомагає цехова спецтехніка: три трактори та вантажне авто, які перевозять устаткування, матеріали, відходи й інші вантажі, два вилкових навантажувачі та універсальний екскаватор.
«Наш екскаватор-навантажувач оснащений ковшем-лопатою, земляним буром, гідромолотом, гідравлічним пристроєм для трамбування, – розповідає механік цеху Олег Жуков. – Він виконує багато різноманітних робіт. На жаль, ми вам не можемо його зараз показати, бо він зранку в роботі. І так кожного дня. Без нашої техніки нам ніяк не впоратися. Але у зв’язку з тим, що вона працює здебільшого у зонах, де виконують роботи інші працівники або техніка, є ризики опинитися під колесами або бути травмованими робочими органами екскаватора чи навантажувачів».
Саме для нівелювання таких ризиків всю робочу техніку оснастили додатковими технічними засобами. Головна загроза була в тім, що не було повного огляду навколо. Тобто залишалися мертві зони, які знаходилися поза зоною бачення водія. От в таких зонах найчастіше трапляються наїзди на людей, або навпаки – загроза від великовантажного самоскида. Звичайно ж, зрізати дах і зробити кабріолет, щоб водій міг все бачити – не найкраща ідея в умовах виробництва. Тому на допомогу прийшла електроніка.
«На машині встановили чотири камери: спереду, позаду та з обох боків на кабіні, – розповідає водій автомобіля Юрій Лакуткін. – А в кабіні – монітор. Така система дозволяє мені бачити практично весь простір навколо. Чи корисно це? Беззаперечно. Доводиться працювати скрізь, навіть у кар’єрі. Тому бачити все навколо для водія – це своєчасно побачити небезпеку і все зробити правильно, щоб не травмувати колег та самому не врізатися чи не потрапити під колеса величезних кар’єрних автомобілів».
А ще Юрій розповів, що на автомобіль встановили систему парктроніка, датчики якої визначають відстань від автомобіля до перешкоди (каменя, людини, будівлі тощо). Дані також виводяться на монітор, і водій все бачить. Парктронік вмикається, коли машина здає назад. Якщо перешкода на безпечній відстані – на моніторі зелена позначка, наближається небезпека – жовта, а якщо відстань стає небезпечною – червона. Починаючи з «жовтої» відстані лунає сигнал, що попереджає людей, які можуть опинитися у небезпечній зоні.
«Також у комплекті засобів сигнальна система, яка спрацьовує, коли авто почало рух, а водій не пристебнув пасок безпеки, – говорить провідний інженер з охорони праці департаменту з охорони праці та промислової безпеки Дмитро Хитров. – А ще встановлено системи, які сигналізують, якщо авто зупинилося, а водій не увімкнув стоянкове гальмо. Звуки в цих двох випадках не надто приємні. Що до мене, то краще пристебнутися чи увімкнути гальмо, ніж таке слухати. Все це устаткування допомагає працівникам уникнути помилок, ціна яких – життя, своє чи колег. Ми мали б облаштувати такими засобами всі наші спеціальні автотранспортні засоби до завершення 2024 року, але чекати не стали і зробили раніше, щоб швидше убезпечити працівників. Ці системи недешеві, але безпека того варта».
Жоден капітальний ремонт на гірничо-металургійному підприємстві неможливий без зварювальних робіт, та й ремонти меншого масштабу нечасто проходять без зварників. Від їх якісної роботи залежать не лише виробничі здобутки, а у багатьох випадках – життя людей. Сергій Грицюк – зварник найвищого розряду, який має своє тавро – особистий знак якості, який засвідчує, що цей майстер допускається до виконання найскладніших, найвідповідальніших робіт. А почалося все понад чотири десятиліття тому.
«Я виріс у Новоюліївці Софіївського району, – згадує Сергій. – Як майже всі хлопчаки, мріяв стати відомим футболістом. У нас була команда, яка вигравала у районних змаганнях, ми грали на область. А коли настав час вибирати професію, то товариш порадив вчитися на зварника. Так я став студентом гірничо-механічного технікуму. Отримавши диплом техніка-технолога, пішов працювати до підрядної організації, яка ремонтувала устаткування на найбільшому металургійному підприємстві України. Основам професії мене вчили досвідчені Василь Калмиков та Іван Галак. Дуже я їм вдячний. Саме їхня наука допомогла мені за недовгих два роки стати самостійним фахівцем».
Сім років Сергій працював зварником. За два роки він досяг найвищого розряду та отримав власне тавро, яке підтверджує найвищий клас зварника. Його майстерність та лідерські якості оцінили. Сергія призначили старшим майстром. Того, як організовувати безпечне та якісне виконання зварювальних робіт, Сергія вчили у Києві у відомому інституті Патона.
«Знаходити спільну мову з людьми та вміти організувати – це у мене з дитинства, – Говорить Сергій. – Мабуть, недаремно ж мене обирали капітаном шкільної футбольної команди. А якщо серйозно, то керувати людьми – це непросто. У моєму підрозділі працювало 65 людей, за кожного з яких я відповідав особисто. Керівникові треба слухати людей, ловити найкращі ідеї. Але остаточне рішення – за керівником. Він не має права перекладати свою відповідальність на інших».
Сергій Грицюк має досвід роботи в багатьох цехах підприємства. Він брав участь як зварник та керівник зварювальних робіт у багатьох капітальних та поточних ремонтах. Грицюк ремонтував всі наші доменні печі, які були в роботі, конвертери в обох конвертерних цехах, мартенівські печі та двованні агрегати в мартені, устаткування всіх прокатних цехів та блюмінгів. Він заслужив неабиякий авторитет серед колег. А життєвим правилом «Все робити по совісті» він керується з початку свого виробничого шляху.
«Коли я прийшов на підприємство Сергій Сергійович вже був легендою, – усміхається заступник начальника ЦРМУ-2 Євген Лєжепьоков. – Він один з найдосвідченіших, найкращих наших фахівців. Він завжди знає що робити, тому ми впевнені, що доведе до завершення будь-яку справу. Досвід керівника також для нас дуже цінний. Він часто виконує обов’язки майстра і робить це на найвищому рівні. Сергій Грицюк без сумнівів «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»». Вітаємо його з цим вагомим здобутком!
Свій непересічний виробничий досвід Сергій передає молодшим колегам, а життєвий – улюбленим онукам. Їх у Сергія троє. Кірі три роки, Лізі шість, а найстаршому, Кирилу, аж сім! Про них наш герой розповідає з неприхованою гордістю.
«Нещодавно були в гостях на дачі, казали, що скоро ще завітають, – розповідає дідусь Сергій. – Дуже полюбляють полуницю, малину, різні фрукти. Зараз всі вони у Кривому Розі. А на початку повномасштабного вторгнення двоє онучат були у Харкові, ховалися у підвалах від бомб та ракет, насилу виїхали. Я дуже радий, що вони у безпеці. Я зробив для малечі дитячий майданчик на дачі. Дуже їх люблю! Це моє продовження і наше майбутнє».
Свій 60-й день народження відзначив блюмінг № 2 – підрозділ з непересічною металургійною історією.
У святковий день до цеху завітали ветерани, які протягом багатьох років творили його історію. Вони зустрілися з блюмінговцями, які працюють зараз. Було багато усмішок, обіймів, спогадів, а дехто з працівників звернувся до ветеранів за практичними виробничими порадами. І жоден не відмовив. Хоча можна було послатись на те, що свято і сьогодні недоречно. Бо такий він, дух блюмінга, дух цехового патріотизму, поваги до колег та взаємодопомоги.
Зараз блюмінг-2 – це друга дільниця об’єднаного блюмінга. Саме вона продовжує виробляти необхідну для підприємства продукцію – сталеві заготовки, з яких потім на наших прокатних станах виробляють арматуру, кутник, смугу, тобто основну товарну продукцію. І хоча зараз заготовки виготовляють ще й на трьох машинах безперервного лиття заготовок конвертерного цеху, деякі наші стани можуть використовувати лише заготовки з блюмінга.
Ветеран Віктор Лопатін почав свою роботу на заводі різальником на 1250-тонних ножицях. Потім він працював майстром, начальником зміни.
«Після закриття блюмінга-3 я перейшов на блюмінг-2. Тоді ним керував Іон Теодорович Ротару, для мене – це людина з великої літери. Він був фахівцем найвищої кваліфікації. Я на нього рівнявся і багато взяв для свого професійного росту. Зразу я працював вальцювальником, потім майстром, старшим змінним майстром, старшим майстром стану. Я часто згадую наш колектив. Це така сила-силена! 80 відсотків успіху – це колектив. Хочу звернутися до своїх колег з теперішнього і минулого: ви – найкращі. Не всі люди у бригаді мають найвищу кваліфікацію, але якщо є взаємоповага та взаємодопомога, то можна впоратися з будь-якими складнощами. З кожним, з ким я пройшов свій шлях на блюмінгу, я прожив найкращі роки свого життя».
Ветеран блюмінга-2 Володимир Штирхун також починав з блюмінга-3. У 1983 році він прийшов туди нагрівальником металу.
«Опановував професію я безпосередньо в цеху. Спочатку вчився за системою «мітла-лопата», – усміхається Володимир Штирхун. – А якщо серйозно, то я вдячний моїм наставникам Вадиму Курському та Михайлу Кібцю, які щедро ділилися своїми знаннями та досвідом. Потім я став старшим нагрівальником, згодом – майстром. На блюмінг-2 перевівся нагрівальником, а через пів року став начальником зміни. Потім був старшим майстром блюмінга, а завершив трудовий шлях заступником начальника цеху. Протягом 28 років все траплялося – буріння, травми колег, термінові виклики на роботу вночі… Але хорошого було більше. Донині сняться мені цех, люди, метал. Та й на пенсії не нудно. Виховую онуків Кирила й Марусю. Якби не війна, був би щасливий дідусь. Але віримо в перемогу. Героям слава!».
Олександр Ткаленко, який очолює прокатний департамент, починав саме з блюмінга-2. Він зазначив, що у цеху панує атмосфера, яка мотивує професійно зростати, вдосконалюватися, досягати.
«Я прийшов сюди вальцювальником. А далі пройшов всі керівні щаблі від майстра до начальника цеху. За 17 років я попрацював на всіх дільницях блюмінга. Саме цей досвід дозволив зрости до директора департаменту. До речі, я не один такий. Наприклад, блюмінговець Віктор Гладуш став генеральним директором комбінату, а Володимир Шеремет – головним інженером, головою адміністрації з виробництва. Володимир Лясов, як і я, керував прокатним департаментом, а Володимир Теслюк, також блюмінговець, зараз керує гірничим департаментом…Блюмінг відрізняється від усіх цехів своїми габаритами, своїми можливостями. 12-тонні злитки протягом хвилини перетворювати на заготовки – це не жарти. Блюмінг дійсно дає поштовх багатьом людям. Не дивлячись на скрутні часи, цех працює, забезпечує заготовками стан ДС 250-2. Стан ДС 250-3 також використовує заготовки блюмінга. Щиро вітаю всіх блюмінговців з нашим святом!»
