Подруги Інна та Наталя люблять святкувати, але не планують нинішнього 8 Березня гучних святкувань. А найкращим подарунком для себе вважають перемогу, та щоб всі, хто зараз воює з окупантами, повернулися б додому живими й здоровими.
Наталя Журавель й Інна Мартем’янова працюють машиністками компресорних установок на центральній компресорній станції № 1. Вони керують потужним та складним енергетичним устаткуванням, яке бере з атмосфери повітря, стискає його і передає в багато цехів. За допомогою стислого повітря виконується багато виробничих операцій. Завдання наших героїнь – вести технологічний процес стискання, контролювати параметри устаткування, слідкувати за його безаварійною роботою. А у вільний від роботи час ці сміливі жінки працюють на нашу перемогу.
«У перші дні війни я, як і багато людей навколо, була налякана, збентежена, не знала, куди себе подіти, – згадує Інна. – Але ми з подругою відчували, що щось маємо робити. Адже є одна мета на всіх – відстояти країну. І якщо не зможемо її досягти, то всім буде дуже погано. Й нам і нашим дітям». І вони взялися за маскувальні сітки, яких воїнам треба було дуже багато.
«Шукали тканину й нарізали багато стрічок, – доповнює Наталя. – Відносили це все туди, де плели «кікімори». Якщо був час, то й самі залишались, плели, плели, плели. А ще донатили на збройні сили, на дрони, багато на що». Наталя згадує, як приємно було дізнаватися, що практично всі: колеги, знайомі, родичі також роблять щось корисне. Печуть, смажать, будують укріплення, плетуть та в’яжуть. Це все давало віру у те, що таких людей не зломити. І хотілось робити ще більше.
«Робочих рук ставало більше й більше, – продовжила Інна. – А сіток вже не треба було стільки. І я дізналася про волонтерський проєкт «Разом», який впроваджує наше підприємство. Потрібна була допомога дітям переселенців з окупованих територій. Вони мають відчувати нашу підтримку. Я взялася за проведення для них майстеркласів. Ми з ними зайнялися виготовленням поробок». Інна зізналася, що в юності мріяла стати вчителькою початкових класів. Але багато родичів працювали на нашому підприємстві, й дівчина пішла їх шляхом, полюбила виробництво. І ось доля дала можливість ще раз пережити юнацьку мрію, і навіть втілити її у такий спосіб.
Наталя також часу й можливостей допомогти, наблизити перемогу, не втрачає. Вона регулярно здає кров для поранених. «Також продовжую донатити, – розповідає вона. – Здаю кошти у фонд Притули, Мадяру. Впевнена, що вони знають що робити, й жодна копійка не пропаде. Коли наша профспілка оголосила збір книжок, іграшок, зошитів та інших корисних речей для дітей звільненого Куп’янська, ми активно взяли в цім участь».
Майстерклас для дітей переселенців
Інна провела вже понад п’ятдесят майстеркласів для дітей. З одного боку вона робить дуже важливу справу, піклуючись про малечу, а з іншого сама отримує від цього справжній кайф. «Спочатку було трохи лячно, – посміхається волонтерка. – Як зустрінуть? Як воно вийде? Але коли я відчула тепло дитячих обіймів, то вже не вагалась. Я дійсно їм потрібна. Неймовірне захоплення у малюків й старших дітей викликають незвичайні техніки. Наприклад, малювання гуашшю за допомогою ниточки. Ми всі були в тій гуаші, але настільки було весело, що забули про все. Неймовірні відчуття».
Наталя та Інна, як і більшість з нас, люблять отримувати подарунки. Наталі над усе запам’ятались прикраси, які вона отримала від чоловіка в одне з 8 Березня. То був дуже приємний сюрприз. Інна ж з особливим теплом згадує, як також 8 Березня донька Катя, якій тоді було п’ять рочків, подарувала листівку, виготовлену власноруч. «Сонечко на небі, то добре, – посміхнулась Інна. – Але сонечко в душі – важливіше. Бережіть своє сонечко!»
На підприємстві розпочато впровадження нового підходу до оцінки ризиків на робочих місцях, який застосовується в провідних світових компаніях.
Металургійне, гірничодобувне, рудозбагачувальне та коксохімічне виробництва належать до найбільш небезпечних. Своєчасно виявити ці небезпеки-ризики та нейтралізувати їх – значить вберегти людей від травм, зберегти життя.
В основі нової процедури виявлення небезпек лежить «Колесо енергій». Це проста й наочна схема, для користування якою не обов’язково бути професором у царині охорони праці. Як розповів менеджер з оцінки ризиків управління охорони праці Еклас Баялін, застосовувати процедуру навчають під час занять за програмою «Take Care» («Бережи себе»). Ця програма передбачає навчання всіх працівників підприємства світовому досвіду безпеки праці.
«Зараз триває перший етап провадження «Колеса енергій», – розповідає Еклас Баялін. – Це й є навчання робітників. Перед нами довгий шлях, але він вартий того, щоб його пройти. Особисто я познайомився з цим підходом, коли працював у підрозділі охорони праці на проектах відомої американської компанії Chevron Corporation, яка є світовим лідером енергетичній галузі. Це не металургія, звичайно, але ризиків не менше, й вони багато в чому схожі. Процедура ж дозволяє виявити їх якомога більше. Наступним етапом впровадження має стати навчання лінійних керівників, майстрів, які разом із робітниками будуть оцінювати та усувати виявлені ризики».
Як бачите на схемі, саме «Колесо енергій» зображене у вигляді колеса, спиці якого відділяють різні групи ризиків. На більш безпечних виробництвах спиць небагато. Можуть бути й дві. На нашому ж підприємстві їх аж 10. Не у всіх підрозділах ми маємо повний набір, але в основних цехах їх більшість. Візьмемо, хоча б, рудозбагачувальні фабрики гірничого департаменту.
«Згідно статистиці, серед найрозповсюдженіших причин травмування працівників є падіння з висоти власного зросту, – розповідає провідний інженер з ОП Юрій Духов. – Це так звана гравітаційна група ризиків. Тому кожен має уважно роздивитися, чи не запчастини, матеріали, не розлите мастило в зоні його пересування. В цеху крізь працюють крани, і це також гравітаційні ризики. Стропи, сигналізація на кранах мають бути в належному стані. Дуже багато механічних ризиків, пов’язаних з обертанням та поступальним рухом машин і механізмів. Тут важливо, щоб огородження небезпечних зон було справним. А ще є електрична група. Тут не має бути оголених струмоведучих частин, й знову ж таки – стан огородження».
А ще Юрій розповів нам про ризики з-за трубопроводів, якими транспортують стисле повітря, мастило тощо. Ця група так і називається – «тиск». Також у цеху присутні ризики, пов’язані з гучною роботою обладнання, та інші.
«За 5 хвилин до початку роботи робітник повинен попрацювати зі зображенням «Колеса», – продовжив Юрій Духов. – Так би мовити, «прокрутивши» його, та оглядаючи при цьому зону робіт з точки зору ризиків кожного сегменту. Ризики заносяться до спеціального оглядового листка. Позначаються ті, які можна безпечно усунути зразу ж самим працівником. Наприклад, накрити кришкою відчинений люк. Якщо ж ліквідувати небезпеку самому неможливо, наприклад, необхідно залучити спеціалістів або додаткове устаткування, то такі ризики виділяються позначками, й про них до початку робіт необхідно повідомити безпосереднього керівника, майстра. Нещодавно під час процедури працівник РЗФ-1 виявив недостатнє освітлення в зоні роботи одного з конвеєрів. Про цей ризик він доповів майстрові, який звернувся до електрослужби цеху. Електромонтер, ліквідувавши несправність, відновив освітлення, усунув ризики. Після цього машиніст конвеєра став до роботи».
Еклас Баялін відзначив переваги даної процедури:
– по-перше, вона проста, і маючи наочну схему, ризики може виявити кожен працівник;
– по-друге, використання схеми не дасть забути про всі групи ризиків, в тому числі – біологічну, хімічну та радіаційну;
– по-третє, такий системний підхід у визначенні ризиків дозволяє виявити їх набагато більше, що вже доведено на деяких дільницях, а це дає змогу зробити робочі місця безпечнішими.
2 березня у боротьбі за свободу України загинув старший навідник протитанкового відділення взводу вогневої підтримки Сергій Андрейчук. Він мужньо, до кінця виконав свій військовий обов’язок у бою поблизу Бахмута Донецької області. До мобілізації на військову службу 26 грудня 2022 року Сергій працював оператором посту керування станом гарячої прокатки сортопрокатного цеху № 1.
Старший майстер дротового стану ДС 150-1 Дмитро Деркач згадує про Сергія Андрейчука, як про одного з найкращих працівників, що вміло керував процесом прокатки, сумлінно ставився до роботи та був готовий допомогти колегам. «Надзвичайно тяжка, непоправна втрата для стану, цеху, для всіх нас, – говорить Дмитро Деркач. – Добрим він був, веселим, легко знаходив спільну мову з людьми. Сам був позитивним і міг підняти настрій тим, хто працював поруч».
У загиблого героя залишилося двоє малолітніх дітей. Щиро співчуваємо рідним, друзям та колегам Сергія.
Досвідчений фахівець вважає, що втримати людей від ризиків можна, задіявши сильні емоційні інструменти.
За статистикою близько 80 відсотків нещасних випадків на підприємствах пов’язані з організаційними причинами, тобтоз порушенням правил підготовки або виконання виробничих операцій. І в більшості з них працівники свідомо йдуть на такі порушення. Як виправити ситуацію? Своїм досвідом ділиться провідний інженер з охорони праці Олександр Кірєєв.
Олександр працює в управлінні охорони праці вже 17 років. Він зізнається, що весь цей час замислювався над тим, чому ми досі далекі від досягнення нульового травматизму? Адже підприємство має потужну нормативну базу (стандарти, інструкції, проєкти організації робіт), постійно працює навчальний центр, де вчать безпечному виконанню робіт, фахівці з охорони праці щоденно працюють в цехах. Кірєєв щиро переконаний, що розбиратися в проблемі треба починати з себе.
«Давайте проаналізуємо нашу поведінку в побуті, – говорить Олександр. – Чи завжди ми переходимо дорогу в дозволеному місці? Якщо ні, то чому? По-перше, ліньки йти до переходу, а по-друге, нам здається, що ми все бачимо, чуємо й повністю контролюємо ситуацію. Тобто на ризик йдемо свідомо. І саме цей свідомий ризик частіше за все призводить до нещасних випадків. Ось декілька прикладів за минулий рік. Працівник отримав перелом щелепи та кісток носа внаслідок падіння балки, яку транспортували електромостовим краном. Він просто захотів підправити її під час переміщення, що категорично заборонено. Ще один співробітник отримав серйозні опіки рук, шиї та голови внаслідок враження електродугою, бо, порушивши інструкцію, опинився зовсім поруч з електрообладнанням під напругою 6000 вольт».
Подібних прикладів чимало. Вони з різних цехів, але їх об’єднує саме те, що люди знали, що того робити не можна, але йшли на свідомий ризик. Вони були впевнені, що все тримають під контролем. Але контроль втрачено, як тільки порушуються правила, адже вони складалися протягом багатьох десятиліть на основі трагічних випадків, що коштували людям здоров’я або життя. Як же можна змінити ставлення працівників до власної безпеки та безпеки колег? У Олександра є деякі думки з цього приводу.
«Кілька років тому на підприємстві практикувався показ відеороликів нещасних випадків, що сталися на різних підприємствах, – каже Олександр. – Вони були моторошними, але, на мою думку, справляли належний ефект. А ще один дієвий спосіб – послухати самого постраждалого. Якщо людина готова поділитися своїми думками, то такі емоційні моменти, я впевнений, багатьох зможуть утримати від свідомих ризиків. Звичайно, дехто зараз скаже, що не все залежить від працівника. Десь не вистачає пристроїв для безпечної роботи, а на якомусь робочому місці не все організовано так, як того вимагають нормативно-правові акти з ОП. У подібних випадках співробітник зобов’язаний відмовитися від виконання робіт, поки небезпеки не будуть усунуті. А якщо керівник буде давити й вимагати стати до роботи, то на стендах з ОП в кімнатах змінно-зустрічних зборів є телефони відповідальних фахівців з охорони праці. Звертайтеся. Ми виїдемо на місце й допоможемо розібратися».
В завершення нашої розмови Олександр запитав моєї думки: чому у Великобританії за 2019 рік кількість смертельних випадків унаслідок ДТП склала 3,2 на 100 000 населення, а в Україні аж 10,2? Стан доріг? Так. Стан авто? Безумовно. А ще чому, як вважаєте?
Роздуми про те, як НЕ треба проводити змінно-зустрічні збори.
Микола сидів, підперши щоку долонею, і замріяно дивився на здоровезну муху на підвіконні. Звідки вона взялася? Зима ж. Тваринці, вочевидь, також було нудно. Її також нудило від тих зборів. Миколі навіть здалося, що муха позіхнула. Привидиться ж таке! А майстер зміни все бубонів і бубонів. Щось про дві третини, щось про дисципліну, про травматизм. Крім окремих слів, мало що можна було зрозуміти.
Як же це все набридло! Перед кожною зміною. Спав би оце ще півгодини. Як же не хочеться вдосвіта вилазити з-під теплої ковдри. Дружина якась нервова стала останнім часом. Та й завжди слухняні діти від рук відбиваються. Чогось він став на них частенько кричати, зриватись. Психованими стали люди. Війна, обстріли, смерті. Цех ледь працює. Поки що платять, хоч і менше. Що воно далі буде?
Лариса зі сусідньої дільниці наче прочитала його думки. «Петровичу, – усміхнулась вона до майстра. – Коли ж завод запрацює на повну? Так, щоб зарплата – як до війни? А якщо не запрацює, чи будемо хоча б це отримувати?». Петрович усмішки не оцінив. «Тю! А я звідки знаю! – Холодно гаркнув майстер. – Я що, директор?». Ларисине обличчя стало ображеним, куточки губ опустилися, і до кінця зборів вже не змінили свого положення.
Миколин настрій, й до того не вельми позитивний, попрямував за куточками Ларисиних губ. Хіба ж можна так з людьми? Ну, не знаєш ти, так скажи нормально. Дізнайся та розкажи нам наступного разу. От хоча б його теща. Зовсім не така, як в анекдотах. Коли Микола з родиною приїздять у гості в село, то тут тобі й холодець, і борщик, і варенички. А вже так же ж вона щебече, що усмішка сама до рота проситься. Розпитає привітно, двійко слів про себе кине, про чергову витівку Миронівни розповість. Кумедна вона, та Миронівна. Так після такої ж зустрічі руки самі просяться города тещиного перекопати чи кран, що потік, полагодити. Взагалі Миколу в цеху вважають майстром на всі руки, але після таких зборів руки опускаються.
Ну, ти диви на нього! Зарядив: бубубу-бубубу. Для чого такі змінно-зустрічні? А головне – для кого? Можна ж по-іншому, по-людськи. Он Котенко розповідав, що у них інакше. Майстер класний. До людей – з настроєм, з усмішкою. Трапляється й пожурити – не без того. Але не при людях і по справі. Про новини розповість у виробництві, в правилах охорони праці може що змінилося? Якщо треба – попередить, застереже. Тож люди йдуть на робочі місця на позитиві, наче у моєї тещі гостювали. А тут? Тьху! Коли це скінчиться? І Миколин погляд знову прилипнув до мухи, яка кумедно терла лапку об лапку й, здавалося, з докором посміхалася майстрові.
З першого дня повномасштабного вторгнення нищить ворога керівник одного з підрозділів нашого підприємства.
Два лютих
Авто мчало ранковим шосе. Асфальт мирно шепотів під шинами, а мозок розривали думки про війну. Він не мав сумнівів у тому, що Росія продовжить розпочате у 2014-му. Кілька років Україну обливали брудом на російських каналах, заперечуючи саме право на існування. І ось почалося. Найстрашнішим було не встигнути отримати зброю. Тому так і летіло авто, за кермом якого був Славин батько, а ще одним пасажиром – Сашко, друг і колега по роботі. Трійця мчала до військової частини. А родичі Святослава вже телефонували з Херсонщини й розповіли, що ворожі колони швидко рухаються на північ майже без супротиву. Був ранок 24 лютого 2022 року…
Лютий 2023. Сьогодні у Святослава з батьком зовсім інший настрій. Син приїхав у відпустку. Як же пасує йому форма! Стомлені, але щасливі очі. Мама плаче від щастя. Слава також не втримався, очі волого заблищали. Обійми, поцілунки. Особливо солодкі – від коханої. Ганна дуже чекала, підтримувала, допомагала. І ось вона в його обіймах. А на столі пиріжечки, котлетки та ще багато маминого, що так любить синочок. «О! Стіл, як на Різдво!» – жартує боєць. А рідних розбирає нетерпіння. Ну, як там воно? Вистоїмо? Переможемо? «Звісно», – усміхнувся син.
Незламність проти танків
Але не завжди Святослав був у тому таким впевненим. «Ми з Сашком потрапили до окремого розвідувального батальйону, – почав він свою розповідь. – Після підготовки – Донецька область. Там, як і зараз, йшли важкі оборонні бої. У ворога була шалена перевага в артилерії. На один снаряд, випущений нашими, агресор вистрілював 20-30. А якщо додати перевагу у повітрі, то у перші місяці було зовсім невесело. Коли ти декілька діб знаходишся під таким вогнем, закрадається зневіра в тім, що можна вистояти. Саня був оптимістичнішим і підтримував мене. Особливо страшно, коли розумієш, що не просто криють площу, а полюють саме на тебе. Дрон слідкує, передає, і саме в твою бойову групу летять снаряди, міни, бомби. Чуєш звук. Летить! Цей точно в мене! Жах».
Слава на все життя запам’ятав 20 травня 2022 року. Тоді ворог несамовито штурмував Новомихайлівку. Мав величезну перевагу у бронетехніці та артилерії. Але наші вистояли. «Тоді, мабуть, вперше я відчув, що ми сильніші, – усміхнувся Святослав. – Наша група вогневої підтримки прикривала в’їзд в село від прориву бронетехніки. А головний удар взяла на себе 54-та бригада, яка стояла на основних позиціях. Щоразу після масованої артпідготовки і авіаударів по виявлених ворожими дронами наших позиціях починався піхотний штурм за підтримки вогнем з танків. І щоразу під шквальним артилерійським вогнем починали працювати наші мінометники, які рятували ситуацію, укладаючи по кілька десятків атакуючих орків протягом години. Потім вони миттєво міняли позицію, перетягували міномети та боєкомплект в укриття. Згодом знову артпідготовка… І так по колу. Село відстояли. Тоді я повірив, що наша незламність, наш дух сильніші за їхні танки та гармати. Поступово і вогняні можливості почали вирівнюватися. Зростала наша майстерність. Багато чому довелося вчитися. Але чимало навичок згодилося з моєї роботи».
Важка кривава робота
До 24 лютого Святослав Кузьменко керував підрозділом, який впроваджує Виробництво світового класу WCM на нашому підприємстві. Він зізнається, що той досвід допомагає не лише успішнопротистояти окупантам, а й виживати в бою. «Війна – це важка, специфічна, кривава робота, – продовжує він. – І той, хто вважає, що це лише бої, дуже помиляється. Якщо все тихо й ніби особливих загроз немає, це не привід розслаблятися. Це можливість покращити позиції, вдосконалити окопи, бліндажі, шляхи відходів, отримати додаткову інформацію про розташування ворога та місцевість. І хто цього не робить, часто розплачується. Можна, звичайно, слухати музику, замість копати окоп, але… Були такі випадки. Безперервне вдосконалення – один з головних принципів WCM, до речі».
Правило відразу ж встановлювати корисні контакти з колегами, Слава також взяв з WCM. Його вогнева група розвідбату часто змінює дислокацію. Перше, що робить командир на новому місці, встановлює контакти з аеророзвідкою. «Це питання ефективності і виживання, – говорить він. – Безпілотники відіграють величезну роль у цій війні. Якщо у тебе є данні аеророзвідки, то зайвого разу не треба вилазити зі схованки та «палитись», розглядаючи через тепловізор місцевість. Рух рашистських танків та бетеерів, на які ми полюємо, дрони визначають заздалегідь. А ще допомагають навички впровадження системи 5S. Особисто у мене все посортоване та має своє місце. Пів мішка теплих шкарпеток та термобілизни, які передали родичі, знаходяться у баулі на базі в парі кілометрів від нуля. На виконання бойових завдань береться лише штурмовий рюкзак зі запасними батареями для обладнання, тепловізором, павербанками, маскувальним халатом, комплектом білизни та шкарпеток, термогрілками і запасом їжі на 24-48 годин. Але і його можна загубити під час бою. Тому медикаменти, джгути й бинти обов’язково в кишенях. Це питання життя».
Втрата та здобутки
Разом зі Святославом WCM впроваджував Олександр Пшеничний. Саме з ним Кузьменко поїхав на війну. Пліч-о-пліч друзі воювали впродовж перших місяців. Потім їх розкидали до різних груп. «Мене призначили командиром вогневої групи, – розповідає Святослав. – Від партнерів прийшла нова зброя. Кілька протитанкових комплексів наш батальйон затрофеїв під Ізюмом. Саня мав до нас приєднатися. Але терміново треба було перекидати сили на Авдіївський напрямок, де була спроба ворожого прориву. Сашка кинули туди. З ним ми більше не побачилися. Він загинув біля Водяного. Світла пам’ять герою».
Ми пам’ятаємо стрімкий наступ на Харківському напрямку, просування наших військ на Кремінну, визволення Миколаївщини та Херсонщини. На Донбасі ж все по-іншому. В основному – тяжкі оборонні бої. Але Слава згадує й вдалу наступальну операцію, в якій також був задіяний. «Я тоді був у розвідгрупі, – згадує він. – Вночі ми перетнули лінію зіткнення, виявили вогневі точки росіян, місця дислокації живої сили та техніки. А потім наміченим шляхом, нищачи ворога, пішли наша бронетехніка та піхота. Це була одна з вдалих наступальних операцій саме на Донеччині, з багатими трофеями, полоненими та визволеними населеними пунктами».
Буде чим зайнятися
Восьмеро з 27-ми працівників підрозділу з впровадження WCM пішли воювати. Четверо з них – добровольцями. Крім Святослава та Олександра, це Віталій Афанасьєв і Руслан Нікулін. Ті, хто на виробництві, допомагають колегам. «Регулярно отримую посилки від них, – говорить Святослав. – Теплі речі, смаколики тощо. Дуже надихають дитячі малюнки, які нам передають. Вони нагадують, заради кого ми тут. Після перемоги планую повернутися в свій виробничий підрозділ. Ми робимо дуже потрібну справу – вдосконалюємо підприємство, робимо робочі місця безпечнішими. Знаю, що буде багато роботи. Особливо щодо зменшення використання енергоресурсів».
А ще Святослав мріє повернутися до своєї наукової роботи в Академії наук України. Під час відпусток він проводив дослідження, минулої осені мав захистити докторську роботу. «Ми працюємо над ідеєю використання водню замість нафти й газу, – розповідає боєць. – Це перспективний напрямок. Такі родовища в нас є. Тож буду щасливий зробити внесок ще й в енергетичну незалежність країни. А поки що повертаюся до своїх, на передову. Бажаю нам всім бути сильними, триматися, вистояти, бо саме в єдності з народом сила ЗСУ, наша сила».
