Категорії
Наші люди

«Найвища нагорода – знати, що твоя робота потрібна»

Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів гірничотранспортного цеху Віктор Семенов, один із лідерів гірничого департаменту у номінації «Людина року ГД», віртуозно вміє «перевзути» багатотонний БелАЗ та з майстерністю хірурга з’єднати всі «судини»: патрубки, шланги, кабелі і запустити серце машини – двигун.

Та асом ремонтної справи не народжуються і не стають однієї миті, говорить Віктор Миколайович. Крутить гайки він вже понад 30 років. На підприємство, а саме в гірничотранспортний цех, прийшов після училища. Саме працюючи в цьому цеху йому вдалося поєднати одразу декілька своїх мрій та цілей.

«В дитинстві я хотів стати водієм, – говорить Віктор Семенов, – але через поганий зір ця професія мені тоді «не світила». Однак хотілося хоча б просто бути біля машин та ще й непогано заробляти. Звідти й мій вибір професії слюсаря транспортних засобів та як наслідок – робота на нашому підприємстві. Озирнувшись назад можу впевнено сказати, що не помилився. Роки роботи додали досвіду. З першого ж дня для мене найкращою нагородою було відчуття та розуміння того, що моя робота потрібна».

Свою роботу Віктор цінує за стабільність, за те, що поряд колеги, які працюють однією командою, як одне ціле. Бригадир Геннадій Вербицький та слюсарі Олександр Литвяк та Володимир Рябенко – члени його робочої родини. Хлопцям доводиться виконувати непрості завдання, наприклад, «перевзувати» багатотонні БелАЗи. Працювати з колесом у понад два з половиною метри у висоту та вагою у чотири з половиною тонни треба вміти. І тут на першому плані є безпека. Все має бути надійно закріплене і перевірене не один раз. «Але найголовніше, ти маєш любити свою роботу», – каже наш герой.

«Я сумую за тим ритмом, в якому працювали до війни. Хочеться знову повернутися до звичайних буднів, скоріше б цей час настав. Війна пройшлася по всіх нас, говорити про це не хочу, бо болить ця рана – в мене без вісті зник на цій клятій війні син Сергій, теж працівник нашого підприємства. Дуже хочеться, щоб він таки повернувся додому. Тоді всім нам буде легше. Живу цією надією. А ще – роботою, бо вона зараз для мене – сенс життя і спасіння. Коли ти відчуваєш, що потрібен, що без тебе ніяк, то проблеми відходять на другий план, і навіть дихається легше. Сьогодні я не гадаю наперед, яким буде майбутнє. Але нехай воно просто буде», – говорить Віктор Семенов.

Категорії
Наші люди

«Мова моя, моїх людей»: юну поетку Юлію Зосімову надихають українські класики  

Юлії Зосімовій лише 15 років, вона вчиться у 9 класі 91-ї гімназії. Батьки Юлії працюють в «АрселорМіттал Кривий Ріг»: матуся – інженер у департаменті з персоналу, а батько – механік дільниці у шахті.

У своїх творах Юлія висловлює любов та повагу до рідної мови, українського народу та нашої культури. Але завдяки віршам, про юну поетку вже добре знають як у навчальному закладі, так і на нашому підприємстві.

«Свої твори я публікую у соцмережах. Їх читають колеги батьків. Вони навіть жартують, що таким чином я стала вже майже членом їхніх колективів, – посміхаючись, говорить Юлія Зосімова. – Але, якщо серйозно, вірші – то моє захоплення, вони якось самі народжуються і складаються, і останнім часом тільки українською мовою».

Ось малесенький пастух

Перевів овець на луг.

Баранці біленькі скачуть,

Веселяться досхочу.

А пан Вітер споглядає на червону діжу ту,

Що висить за небокраєм,

Щоб баранчиків пухких

Не вкрав злий Громівник.

Це рядки із найпершого вірша Юлії під назвою «Хмаринка», який вона написала у 12 років. Батьки та бабуся дівчинки підтримали її починання, оцінила творчість учениці й шкільна вчителька. Згодом Юлія напише ще багато віршів і на шкільні та районні конкурси та заходи.

«Як і багато родин у нашому місті, у моїй сім’ї раніше розмовляли російською, –продовжує Юлія. – Але для мене українська завжди була якоюсь ріднішою, тож я непомітно для себе взагалі перейшла на неї. Згодом у моїй родині вже усі почали розмовляти українською. Свою любов до мови я нещодавно висловила у вірші, який написала до Дня писемності і мови. Він так і називається – “До мови”.

Мово моя, моїх людей.

Словами твоїми написані літа минулі,

Сказано ними безліч речей:

Зізнання в коханні, пісні, сподівання,

Пращурів досвід, мрії дітей…

Вклоняюся низько, ти – серце народу.

Не вирвати тебе із моїх грудей!

Юлія розповідає, що ідей написання віршів у неї багато. Основні теми: про життя, природу, людські відносини. Зараз на перший план вийшла тема війни, бо вона торкнулася кожного. З 24 лютого життя у всіх змінилося, а українці, як каже Юлія, здавна вміли римувати події, тим самим підтримувати себе і в горі, і в радості. Прикладом для неї є відомі твори класиків Івана Франка, Ліни Костенко, Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Василя Симоненка. Їхня творчість надихає дівчину. Події, які вона зараз бачить, що переживає, Юлія складає у віршовані рядки.

Більше не тішить звістка

Про випавший перший сніг.

Бо знаю завдяки кому

Ми святкуватимемо цей Новий рік.

І поки в теплі і в достатку

Сидімо в безпечних місцях,

Хтось у холодному танку

Чекатиме на черговий наказ.

«Я вірю, що війна скоро скінчиться і ми зможемо спокійно ходити до школи, вчитися і не чути ці сирени та звістки про вибухи, – говорить Юлія.  – А я буду готуватися до тестів та обиратиму професію. З нею поки що не визначилася, але точно знаю, що рухатимусь в гуманітарному напрямку. Можливо, стану журналістом. Одного разу тренувалася на татові – за шкільним завданням брала в нього інтерв’ю щодо його професії. Для мене цей процес був цікавим і водночас складним. Звісно,  вперше щось опановувати завжди складно. А от писати вірші я обов’язково буду й далі, бо вже не можу без цього. Буду писати про наше життя, про Україну та її чудових людей».

Красна гостя довгождана

Летить до нас на трьох вітрах.

Зеленоока дівчина-Весна!

Вона вдихнула сонний подих трав

І додала зелених барв.

Все ожило!

Почуло!

І мов стрепенулось!

Прокинулись від сну свого і люди, і птахи,

Що додала в минулому

Їх королева снігова.

Згадали люди, як прекрасно

Почути спів птахів!

Крилаті ринули просторами рідних країв!

А дерева і квітки одразу зацвіли

І забуяли пахощами весни.

Ах, ти прийшла, весело дівонька Весна!

Категорії
Наші люди

Захищаючи незалежність країни загинув Ігор Чудновцев

Ігор Чудновцев не один десяток років працював водієм БелАЗу в гірничотранспортному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Війна забрала життя героя біля міста Бахмут у Донецькій області. Сержант, командир бойової машини Ігор Чудновцев загинув в бою під час артобстрілу 24 листопада.

Колеги по цеху з особливим теплом згадують Ігоря, який був і чудовою людиною, і професіоналом з великої букви. Він працював у кар’єрі, свою машину знав до гвинтика, завжди вчасно приходив на допомогу.

«Водій від Бога, Ігор Чудновцев знався не лише на чотириколісній техніці, він з легкістю міг полагодити і побутову техніку: телефон, планшет, комп’ютер. Любив щось майструвати, спокійно і виважено підходив до найскладніших завдань, був дуже доброзичливим і чуйним, – розповідає Артем Подопригора, водій (бригадир) ГТЦ ГД. – Ігоря призвали до лав ЗСУ у серпні, але він ще до цього ходив до військкомату, адже вважав, що як справжній чоловік має стати на захист рідної землі. Він герой, якого ми не забудемо ніколи, пам’ять про нього в наших серцях житиме завжди».

Без чоловіка залишилася дружина, а діти втратили батька.

Підприємство і колеги висловлюють щирі співчуття рідним та друзям захисника.

Вічна пам’ять та шана герою!

Категорії
Наші люди

«Водна ремонтна справа розкладена в мене по поличках»

На посаді комірника цеху технологічного водопостачання Тетяна Нарольська працює вже майже 15 років. Вона є однією з найкращих працівників гірничого департаменту у номінації «Людина року-2022».

Тетяна дуже активна, можна сказати, непосидюча. Щоб дістатися свого улюбленого місця роботи, жінка щодня з Миролюбівки, де вона мешкає, проходить до ЦТВ 5 км і так само 5 км назад.  Адже жодна поїздка автобусом не замінить тієї подорожі пішки, яка налаштовує на новий робочий день, зазначає жінка. І хоча професія комірника не є основною у гірничому виробництві, проте без неї ніяк не обійтися, запевняють колеги-ремонтники.

Доля подарувала Тетяні Нарольській чимало різних подій, зустрічей, несподіванок. І завжди їй щастило на цікаві місця роботи. За освітою педагог, вчитель географії та біології, вона «вчителювала» недовго. А от творча натура та потяг до краси знайшли вихід на одному з перших місць роботи. Тетяна працювала в керамічній майстерні ЦГЗК, з рук майстрині виходили чудові вази, цікаві горщечки для квітів та багато іншого. Але складні часи перебудови внесли свої корективи, майстерню закрили. Згодом Тетяна почала працювати на тоді ще НКГЗК лаборантом з фізико-механічних випробувань. На жаль, стан здоров’я змусив її змінити і це місце роботи. Тоді довелося опанувати «комірницьку» справу.

«На комірників не вчать у навчальних закладах, а вміти та знати тобі потрібно багато, – розповідає Тетяна Нарольська. – Під моїм піклуванням декілька сотень облікових одиниць. Це і ЗІЗи, і питна вода, і реманент, і різні запчастини. Я розвиваюся разом з цехом. Прийшло нове обладнання і запчастини для нього – і ти маєш розібратися що і до чого. Наприклад, прийдуть до тебе отримувати засувки чи затвори на насоси, а ти не знаєш, що воно таке і як виглядає. Такого дозволити собі я точно не можу! Відповідальна в мене робота. Бо маю оперативно забезпечити усім необхідним ремонтні бригади цеху, щоб хлопці без затримок змогли розпочати ремонт. А щоб потрібне знайти швидко, все має знаходитися на своїх місцях, як у хаті української господині. Зараз я це можу робити навіть із заплющеними очима. Можна сказати, що водна ремонтна справа в мене розкладена по поличках».

Часто під час обідньої перерви чи після роботи Тетяна наводить лад на квітниках цеху, бо квіти є її джерелом натхнення. На подвір’ї її власного будинку також завжди рясно квітнуть квіти. Осінніми акордами завершують сезон цвітіння айстри, а от весну першими зустрічають крокуси. Тетяна дуже любить весняну пору року, коли все розквітає, оживає, коли у повітрі панує особлива свіжість, коли все починає відроджуватися на очах. Наступна весна, вірить Тетяна, буде переможною. Це найзаповітніша мрія жінки, як і багатьох українців. У цій війні у боях під Сєвєродонецьком вже загинув двоюрідний брат жінки, зараз продовжує справу батька і захищає країну його син.

«Я за нього, за всіх наших захисників молюся. Завдяки їм ми тут можемо жити, працювати, мріяти. З нашого цеху чимало колег боронять Україну. А ми маємо берегти наше підприємство, гідно працювати. Я дуже радію, коли цехи оживають. Розумію, що часи складні, але хочеться, щоб всі повернулися на свої робочі місця і ми почали працювати над мирними замовленнями. Вірю, що незабаром все так і буде. Мені здається, що, весна цьому посприяє, наша переможна українська весна», – усміхається Тетяна.

Категорії
Наші люди

Захищаючи Україну загинув Микола Мазурик

Серце героя зупинилося 7 листопада під час запеклого бою біля смт Білогорівка в Луганській області.

Захисник багато років працював на нашому підприємстві. Останнє його місце роботи – шахтоуправління гірничого департаменту. Він був досвідченим прохідником. Про нього колеги кажуть – справжній козак. Для чоловіка дуже важливим було питання незалежності України, тому прохідник з готовністю долучився до лав ЗСУ, коли був мобілізований 13 жовтня, і служив вже як солдат, стрілець окремої аеромобільної бригади.

«Микола був відкритою, позитивною людиною, яка завжди підтримувала інших, – згадує Микола Лимаренко, головний інженер ШУ ГД. – Посмішка, гарний настрій, щедрість та гостинність – це все про нього. Фахівець гірничої справи, він в усьому намагався бути досконалим. Справжній патріот Батьківщини, Микола дуже любив і Кривий Ріг, і своє рідне село, де народився. Наше підприємство, робочий колектив захисник вважав своєю другою родиною. Загибель Миколи Мазурика для нас велика втрата, пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях».

У загиблого воїна залишилася мати, брат, дружина.

Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям героя!

Категорії
Наші люди

Про морську душу, ювелірну точність та «око геолога»

24 роки тому Петро Сіманько вперше сів за кермо екскаватора. Він – досвідчений машиніст, якого цього року визнали одним з найкращих працівників гірничого департаменту.

Сьогодні Петро працює у кар’єрі № 2-біс. Ще на під’їзді до кар’єру ми побачили, як граційно велетень Komatsu завантажує велетенський самоскид. Але така вивіреність рухів 12-кубового екскаватора, то, перш за все, результат майстерності його керувальника – Петра Сіманька. Випадало машиністу за зміну вантажити до 100 машин! Зробити це зовсім непросто, адже потрібно дбати про збереження техніки, а головне – про безпеку власну та колег, що працюють поруч.

«Насипати у кузов вантажівки може, напевно, кожен, але породу потрібно розподілити так, щоб вона рівномірно розташувалася кузовом, майже з ювелірною точністю, – говорить машиніст екскаватора Петро Сіманько. – До того ж, ти маєш вантажити виключно те, що потрібно за планом: або порожню породу, або руду. А для цього потрібно мати «око геолога»: тобто розрізняти яка і де порода. Наприклад, залізна руда в цьому кар’єрі буває за кольором від синього до фіолетового відтінку, а скальна порода – руда або сіра. Вантажити потрібно безпечно, щоб у зоні завантаження нікого не було. Відповідальна в мене робота, важлива, і вона мені до душі. Я в екскаваторі в кар’єрі, наче на кораблі у морі. Який простір навколо! Які краєвиди!»

А в звичайному житті Петро Сіманько ще й затятий рибалка, це для чоловіка і найкращий відпочинок, і хобі водночас. Але рибалити його тягне на великі відкрити водойма. Є в машиніста мрія – побувати на Адріатичному морі, побачити Індійський та Атлантичний океани. Хотів він також порибалити і на Чорному морі біля міста Південне. Петро ретельно вивчав, готувався до того, щоб половити у відпустці ставриду у морі. Але ці мирні плани зруйнувала війна.

Петро згадує, що був у кар’єрі 24 лютого. Коли побачив, як пролетів літак, навіть не зрозумів, що він був ворожий. «Але скажу вам, що майже одразу на зміну страху та розгубленості прийшло бажання працювати ще з більшим натхненням, – розповідає Сіманько. – Серед моїх колег є хлопці, які зараз на передовій захищають нас та наші домівки. Тож зараз ми на своїх робочих місцях не маємо право схибити, дати слабину, піддатися страху. Ми маємо стати їхнім захистом у тилу. Як кажуть, щоб здобути перемогу, на одного захисника має бути від 9 до 12 працюючих людей. Тож праця кожного з нас важлива зараз, як ніколи. І це дає сили та віри всім нам. Ми точно переможемо! Отже вудку не ховаю, готуюся до нового літнього сезону, який збираюся провести за рибалкою у місті Південне на Чорному морі. Бо вірю в нас, в нашу країну, в наших людей».

Машиніст екскаватору Петро Сіманько і його залізний “велетень”